Не якісна брехня

Хан зайшов у будиночок, де сиділи його друзі. Вони двоє лежали на ліжках Фелікс куняв, а другий просто втикав у стіну. Ладно там Лікс він і так цілу ніч десь лазив, але Чонін? Так рано прокинувся? Він тихо підійшов до них. З кожним кроком він надіявся, що дошки від полу на заскриплять і не зіпсують його невеликий сюрприз. Руки різко впали на ноги Лікса, міцно схопившись.

– БУ!!!

– ААААААААА!!! – закричав Фелікс в мить прокинувшись, він пере крутився на ліжку і впав гучним гуркотом на підлогу.

– А? ДЕ? ШО? ЯК? – Підірвався Чонін з ліжка.

Джисон вмить заржав. Да саме не засміявся, а зареготав. Йому було настільки смішна реакція, особливо Лікса, який перекрутився та гепнувся на пол з таким гуркотом, наче впала не людина, а сто кілограмова свиня. Сміх Чоніна не змусив їх довго чекати, він звичайно не такий гучний як Хан, але все одно звук заповнював всю кімнату або навіть весь будиночок. Лікс трохи припіднявся коли зрозумів, що відбувається. Біль була навіть дуже така значна, наче йому в спину одночасно кинули сто, а то і двісті камінців. Його рука повільно потирала макушку голови. Навідмінно від тих двох йому було зовсім не смішно, не можна сказати, що він був злий, але і образливо не було це ж все таки друзі. Але що ж він тоді відчував? напевно більш таке грайливе почуття від якого просто хотілось посміхатись але ніяк не сміятися.

– Боже! Ви б бачили свої обличчя! Особливо ти Фелікс. – До сих пір регочючи  промовив Джисон.

– А ну іди сюди! – з хитрою посмішкою та гострими очима піднявся Лікс і одною рукою обвив шию Хана і протираючи його голову кулаком.

– Зараз ми тобі покажемо де раки зимують. – промовив Чонін підходячи до тих двох.

вісім годин, ранокова зарядка. Прохолодний вітерець віяв так, що він ніжно проходив по тілах дітей, підлітків, вожатих. Звук листя був присутній, але його майже не було чутно, поскільки голосні викрики дітей не давали його почути. Всі стояли по центру поля з яскраво зеленою травою, на якій ще до сих пір була рання роса. На краю поля стояло два прапора з символікою табора. Виглядали вони так, знизу був зелений колір, а зверху оранжевий, по центру було намальовано три сосни. Кожен отряд стояв один з одним на окремій ділянці.

почувся голосний свист. Лікс та інші з отряду обернулися. Як тільки голова повернулась заді побачився отряд Хьонджіна, але ні свистів зовсім не він. Син Мін який махав рукою дивився на Чоніна просвистів ще раз.

– Ти що глухий?! Сюда при бігом! – Крикнув Син Мін.

Чонін переглянувся з своїми друзями, в його очах було видно що він зовсім не хотів. Навіть можна було розгледіти те, що він скоро вибухне але ретельно це приховував. Лікс та Хан кивнули йому і він пішов зручно та важко зітхаючи неначе він скоро буде підіймати тону кірпічів. Син Мін схопив того міцно за руку, можна було відчути якусь біль, але вона була не значна і не такою вже і болючою. Вони кудись ішли. Хоча ні, вони ішли настільки швидко, що можна було сказати, що вони бігли. Чонін тільки пройшов з ним декілька метрів і вже встиг ледве не навернуться, але якимось дивом ні разу не впав.

– Куда ми? – Запитав Чонін.

– Будешь багато свій рот відкривати я запхну в нього кляп, але не звичайний, а той який був того разу, чи ти занадто тупий що б зрозуміти про що я?!

Чонін почав трястися від кіпіння в його тілі. Якщо б з нього ще б пар би ішов він би був би схожий на ту каструлю з кип’яченою водою в які вже зовсім скоро звареться суп. Але він розумів, що якщо прямо тут зірветься зі злості, його життя буде зруйноване. Кожен раз коли він кудись влазив, його чекали неприємності про які він жалкував. Але ця ситуація перевершила всі.

І нарешті вони зупинились. Це було затишне містечко за будинком вожатих. Перед очима описувалися темно зелені сосни з який деколи падали гілочки. На землі лежали гнилі палки, але їх було не багато тому не були такими помітними. Але яскраві метелики зазвичай пофарбовані в чорний та червоний захоплювали очі хлопця. Син Мін відпихнув Чоніна до стіни, так що той відчув різку але не дуже болючу біль.

– Мені здалося чи ти спеціально сидишь в будиночку, що б мені на очі не попадатися?! – Промовив Син Мін його голос був різкий та грубий.

– Ти про що? я не ховаюсь…

– Серьйозно?! Де тоді ти лазив коли був сніданок?!!

– Мені мама позвонила, я з нею розмовляв.

– З мамою значить? А нічого що я спитався в твоїх дружків чим ти займаєшся? І вони мені сказали що ти граешь в якусь тупу гру і не захотів іти, а причину ти їм не сказав.

– Я просто…

Син Мін схопив того за комір футболки двома руками міцно зжавши. Він приблизив своє обличчя до того, його вираз змушував бажати кращого, було видно як той вскіпає.

– Ти ж вкурсі що тут ніхто не ходить? – Промовив Син Мін.

– Не знав. – в очах Чоніна тримався якийсь страх, він хотів підняти руки і відпихнути того, але він розумів, що не потрібно поскільки він і так в халепі.

– Ну тепер будешь знати малюк.

Син Мін пихнув того на землю, грязнючу та майже як болото землю. Грохоту ніякого не було, але впічатався він в землю добряче. Чонін відчув на голові кросівок заповнений брудом на підошві. Можна було запитати, де ж він взяв стільки бруду, поскільки бруду ну те що багато, а ще й він був мокрий. Він розтирався по його волоссю, поки обличчя було міцно притулене то вологої землі. Одна думка про те що його так принижуться змушувала відчувати поколювання в животі. Він був на грані сльоз, але намагався стриматися, що б не здаватися таким жалюгідним. Його руки сперлися об землю, він намагався піднятися, але той спеціально прижимав кросівком до землі його обличчя.

– А якщо б ти б зробив так як я тобі сказав цього б не було б. Будешь знати як мені брехати.

Він підняв ногу з його голови, але не вспівши навіть піднятися Чоніну в живіт прилитів удар живіт, але потім не тільки в нього, а й в груди, щей в руки і в різні частини тіла. Тихій стогін був дуже приємний Син Міну він відчував, що так він добьеється правильного результату. Чонін продовжував відчувати удари вони були не настільки болючими, що б він корчився від болі. Напевно його били не дуже сильно не тому що Син Мін його жалів, а для того що б не було синяків і він не зміг довезти, що його побили. Що ж якщо той бьє не так сильно, то він скоріше всього це не перший раз коли він побиває людей. Господи потрібно було йому так влипнути. Різко відчулась біль в волоссях. Син Мін підняв Чоніна зі всеї сили. При цьому на його обличчі була байдужість, він зовсім не жалів його, йому було паралельно боляче чи ні, він хотів, що б той підкорявся йому. Чонін видав звук схожий на шипіння. Це трохи дратувало, але було зараз не до цього. Як тільки він піднявся, він притулився всім тілом до стіни. Рука Мінні схопила його за підборіддя та притягнула ближче до обличчя того. Вони були дуже близько. Враз Син Міна описував огиду та злість. Чому ж огиду? Він просто бачив наскільки той грязний, і відчував іза того таке відчуття. Так саме так, йому було все одно, що він сам його так забруднив.

– Я надіюсь ти мене зрозумів! – Сказав Мінні.

Рука грубо відмахнулась, Син Мін пішов назад до свого отряду засунувши руки в кармани. Чонін віддихувався, він присів і обійняв свої ноги тримчачими руками. По щоках почали текти горючі сльози. Ці маленькі солені крапельки залишали невеликі сліди. Очі почали потихеньку червоніти. Всхлипи чулися все краще і краще, але ніхто їх не чув і не почує. Ці гіркі сльози описували наскільки він відчуває без вихідність, неначе він маленька пташичка у клітці, яка попала не в ті руки.

Кімната з старими обоями, до чортиків лякаючими. Дерев’яні двері з полупавшою краскою були трохи привідкриті. На ліжку сиділо двоє хлопців, а на неменш старому кріслі сидів ще один. Хто ж це був? Логічно це був Мінхо, Хьонджін і Син Мін. Вони розмовляли на різні теми, але зайшла мова про хлопців з отряду на рік менше.

– Ну що там у вас з цими хлопцями? У мене наприклад іде все гладенько. Ще трохи і він буде для мене маленькою іграшкою яка навіть не підозрює що такою є. – Промовив з надмірною посмішкою Хван.

– А в мене мій Хані і так мій. Я його люблю і він мене. Я навіть вчора його віджарив біля тумбочки.

– Ну Мінхо ти хороший! – Промовив Чанбін заходячи в кімнату, під дратівливий скрип дверей який нагадував ніби проводять ногтями по шкільній дошці.

– О Чанбін! Де ти пропадав? Вже навіть не ночуєшь тут. – Промовив Хван.

– Нууууу я спав зі своїм вовчиком, ось на трохи втік, що б з вами побачитись. На рахунок, того як в мене справи з хлопцем то ідеально. Він так смачно всов…

– Все! Все! Ми зрозуміли тебе Бінні! – промовив Лі, він знав що Чанбін зараз буде говорити в хороших подробицях, тому вирішив вчасно зупинити.

– А ти Син Мін як там в тебе? – Запитав Хьонджін.

– Я? по-перше та малолітка мені не пара, а по друге я його побив.

Всі подивились на нього квадратними очима. Лиця всіх трьох характеризували те кам’яне лице. Вони дивились на нього мовчки декілька хвилин. Можна було навіть почути той знаменитий звук сверчка. Саме таким звуком можна було охарактеризувати цю ситуацію.

– Що? – Промовив Син Мін.

– Ти скоро так дограешся, що закоханшся і будешь на колінах вибачатися. – Промовив Хван.

– Ой не сміши! скільки разів я вже так робив? і нічого не було, не дури мені голову.

– Але…– Сказав Лі, але його перервав Син Мін.

– Все! Ви ж прекрасно знаєте як я ненавиджу коли мене задовбують!!

Гуркнув по столі Мінні сильно зжавшим кулаком. На обличчі було сильне роздратування до такого, що сіпалось око. Він різко піднявся і по крокував да двір. Ноги ставали на доски які деколи скрипіли, але вони за декілька днів уже звикли що зовсім не звертали на них увагу. Він відкрив двері вийшов та гучно грюкнув ними всі хто був в середині, аж підскочили від несподіваності. Цікаво як це ще двері не зламалися.

Перед очима Син Міна засяяло ясне сонце. Його промені трохи осліплювали його, тому він закрив свої очі рукою, але зробив він це так що міг бачити дорогу. Відразу на що впало його око це дитячій майданчик. Вимальовувались різнокольорові качелі розмальованих у жовтий колір, як ясне сонце. Але саме було видно видно лавка на якій сидів якийсь хлопець. Хто це? Міг собі подумати він. Мить приглядаючись він зрозумів, що це той самий Чонін якого він побив недавно. Він спустився по трьох дерев’яних сходинках які здавались, що скоро розломаються. Він ішов по маленьких та великих камінчиках. Він тихо підійшов до задньої частини лавки і притягнув своє обличчя на якому грала легка посмішка.

– маленький хлопчик плаче? – Пошепки промовив Син Мін.

Чонін шуганувся що аж підскочив. Він обернувся і побачив його. Голова повернулась назад до майданчика з кучою грайливих дітей. Син Мін обійшов та сів разом з ним закинувши руки за спинку лавки.

– Не плачу я!

– ох хо хо справді? А я вже думав що такий малюк як ті маленькі дітки плаче.

Син Мін засміявся. Його губи надулися і він покрутив кулачком біля свого ока. Чонін трохи зажався, злості не було як раніше. Змирився він чи може просто втомився поки що якось пручатись? Скоріше варіант другий по скільки наш хлопець по характеру ніколи не здасться, що б йому не робили. Раптом він відчув як його грубо взяли за обличчям і притягнули.  Він побачив, яке тепер серьйозне обличчя у Син Міна. Неначе недавно був веселий, а тепер уже злий.

– Я надіюсь ти зрозумів урок який я тобі надав! – промовив Син Мін.

– Я…я…я…

Чонін бачив це зле обличчя, тиск його руки, в середині нього виникла тривога. Він не знав, що йому робити. Чи можна сказати, що він боявся? Так, він уже знав що від цього хлопчини можна було чекати в любий момент все, що завгодно. Він не втримався і з його очей пішли маленькі крупинки сльоз. По скільки його обличчя було зажате рукою, то губи та щоки були надуті. Очі Син Міна широко розкрились.Його обличчя почервоніло так, що скоріше можна було зрівняти не з яскраво рожевою сакурою, а з темним та солодким вином яке він так обожнював пити. Рука бистро прибралась, він повільно відсунувся, але недалеко. У середині нього щось проснулась. Очі опустилися на низ і там в його штани впиралась чудесна річ, яку він зовсім не очікував зараз побачити. Він швидко сховав це руками. Чонін в свою чергу все зрозумів. Він не знав куди себе діти його ноги сіпалимь поки на них лежали руки, голова крутилась всюди де куди можна. Але потім в думку прийшло, що краще йому піти. Він повільно піднявся, але раптом відчув руку Син Міна на своїй руці.

– Куди це ти зібрався?! пішли зі мною. – Прошепотів Син Мін, що б було чути тільки їм двом.

– а…

Швидким кроком Мінні потягнув Чоніна в сторону дрімучого та темного соснового лісу.

*****************************

мій тгк:https://t.me/mymymymy_re
буду дуже вдячна за підтримку♡