Неочікувана зустріч

Фелікс та Хан разом зі своїми партнерами сиділи на березі, під пекучим як ясне вогнище сонце. По їхнім обличчя відразу було зрозуміло, що вони зараз відчували. Ці насупивші чорні брова та надуті особливо у Джисона щоки видавали все. Навіть було відчуття не ображення, а злості в якомусь степені, на тих двох телпнів які пару хвилин тому пустили їх в польот і якщо вони навіть їх не відкликнули б то навіть би не згадали і продовжувати битися. Мінхо і Хван не знали, що робити. Поки на вулиці стояла спека без жодного натяку на вітер, а повітря наповнювало чітко вимовляний спів пташок, вони думали як вибачитися хоть і відчуття вини не дуже корило їх серця.

– О…а я придумав. – Тихо прошепотів Мінхо.

– Що? Що? Кажи. – Також тихо сказав Хван перевівши свої очі до хлопця.

– А тебе це не стосується! Сам винен, я тут взагалі вважаю, що не при чому. Ще за тебе відуватися маю?

Мінхо просто піднявся на ноги і почуття гарячого піску на пальцях і навіть між ними завдавали приємні відчуття в деякому сенсі навіть заспокійливі.

– От же мра…пф..– Промовив Хван трохи з видихом із рота.

Мінхо в свою чергу довго маяти часу не став, підійшовши до хлопчини з надувшими щічками під назвою Хан Джисон, поки той сидячь обіймав свої ноги двума рука неначе щось дороге, він сів перед ним на корточки. Погляд геть не піднявся але для Мінхо це не була велика біда поскільки знав, що буде робити. Міцні руки з виступившими венами кольору ніби як та цвітуча волошка потяглися до обличчя Хана. Посмішка розлилася на обличчі коли ціпкі пальці почали щіпати Джисона масивно за щоки і за деякі інші деталі обличчя, наприклад як ніс і тощо. Почуття болю змусило того нарешті підняти свої карі очі які всі порівнювали з ніжним молочним шоколадом. Він відразу схопив за зап’ястя Мінхо і намагалися відштовхнути, але фізична сила того не давала це зробити. Хван і Лікс дивились на тих з зовсім трохи розширеними очима. Напевно розуміння до них дійшло швидко, що ті двоє пара і для них такі методи вибачання норма. Хотя чесно кажучи у Фелікса виникало деяке відчуває, що він зараз точно не в тому місці і не в той час. Якщо казати простіше, то виникав дискомфорт.

– Ну Мінхо…– З писклявим викриком сказав Хан.

– О невже заговорив?! Не перестану поки не вибачишь.

Після цих слів Хан легко впав на землю, а то б то на рушник який був постелений для більшого комфорту хлопців. Але зараз ми не про це.

– Хані, моя бусячка ти це куди. – промовив Мінхо сідаючи тому на стегна продовжуючи завдавати акт насилля Джисоновим щокам.

– Ну досить!

– Джисоня! Я тебе так лю лю лю! Пончик мій! Золотце моє.

Такі слова змусили Хана стати як рясна троянда яка виділялась своєю унікальність чим решта квітів на плантації. Руки трохи міцніше схопилась за шкіру запясть Мінхо. Губи зовсім трохи затряслась, тей так що геть він цього не помітив. А на обличчі Мінхо лише грала чудову мелодія хитрощів, посмішка, поки пальці продовжувати щіпати того за пухлі та апетитні щічки.

–Ага! А це буде продовжуватись до тої пори поки не вибачишь, мій любий Джисончик! – З смішком промовив Мінхо.

– Ну відпусти! Мінхо…тут ж хлопці!

– Ну а мені то що до них? Головне що в мене є мій улюблений бельчонок. Бусічка моя золота.

А тепер настала найцікавіша частина, уже були не тільки щіпання за щоки алей і ніжні як ваніль у домашніх пиріжках рідної бабусі поцілуночки по всьому обличчю.

На цьому моменті Лікс не витримав, швидко піднявшись, схопив свої речі і покрокував у глибину дрімучого, але не темного лісу по скільки невеликі проміжки залишались завдяки, яким проникали проміння гріючого сонця попадаючи то на темно зелені кущі, то на пусту ділянку з сухими гілками, а могли і влучити прямо на стежку по якій майже не ступала ні чия нога. Як грайливо чи не так? Нагадує якусь веселу дитячу гру, яка так добре вписувалася в тематику табору.

– А ну постій! – Крикнув Хван також піднявшись щей так що ледве не перечипився об рушник і не впав, але не гепнувся і побіг за тим.

– Що тобі? – Запитав Лікс коли вже той його догнав та шов спокійно з тим вже по стежці.

– Да, просто…я ж з тобою прийшов, було б не дуже якщо б я з ними все ще залишався.

– Серьйозно? Я вже думав, що вибачатися прибіг. Чи ти вже забув, що я все ще ображаюсь!?

– ой, та ну…ти ж не Джисон…але якщо такий, то я не проти зробити так як Мінхо.– Хван легенько штурхнув його локтем в бік.

– Та…

– Як тебе називати? Також буся? Чи золотце? А ні давай Ліксі?! А! А! Ні, може Фелюша, Фелюшич…

– Та все я зрозумів! Не ображаюсь я. – Закотив Фелікс очі і продовжив іти під тріск сухих гілок.

Хван в той час реготав, що аж весь ліс міг чути. Що ж мінус одна проблема, ніхто на нього не ображається і тому в середині себе він відчував почуття чогось майже досягнутого.

Їх ноги ставали на траву яка видавала ніжний звук на кожному кроці. Іти було не далеко, мало метрів. Точно не вирахувати при ходьбі. Але коли ідешь в тиші то відчувається легка рослабленість, не те, що коли вони були з Мінхо і Джисоном. Не пройшло 3 хвилин як вони вже стояли на палкому не пробиваєвому сонці. Під шльопками у яких вони були надіті відчувалися грубі та міцні камінці. Деколи вони навіть дратували коли впиралися в ногу через взуття. Як не дивно вони не змінили свій темп і продовжили іти в одну стороні не дивлячись на те, що яскравий з пофарбований в червоний будиночок Хвана, стояв у протилежному напрямку від місця де ночував Лікс.

– Якого чорта ти за мною ідешь? – Запитав Лікс дивлячись на камінці під його ногами.

– Проведу, не можна?

– Ні!

– А я проведу. – Сказав Хван посміхаючись засунувши руки в кармани.

Лікс просто замовчав. Він і сам хотів що б той ще трохи побув з ним, але його впертість і в якомусь сенсі ненависть не давали йому цього визнати.

І ось нарешті вони дійшли. Під стукіт дошок які вдарялись об взуття хлопців вони зайшли у вітальню. Стіни якої були оздоблені деревом покрите дешевим лаком з місцевого магазину де продавався всякий дешевий непотріб для будівництва. На одній із дошок весіло дзеркало з дерева, але на цей раз дерево було темніше. Звичайна люстра оздоблена різними камінчиками.Тай капці, стояли собі, що ніхто їх і не бачив. Вікна не було, якщо і потрібно було щось побачити то потрібно було вмиката світло. Доречі вмикач світла, він був дуже гарний не такий як зазвичай всі звикли бачити. Уздоблений в стилі бароко. Зазвичай в ті часи оздоблювали так стовпи на яких трималась будівля. Що ж напевно, що в цьому місті додумались зробити тільки вимикачі.

Хван не заходив повністю. Лиш стояв у дверному проході. Рука спиралась на бокову, а саме на праву частину проходу. Лікс стояв до нього лицем без жодної емоції, просто чекав дій того. Саме того, що Хван просто пішов, але по якійсь причині він цього не робив.

– Чого став стовпом? – Запитав Лікс з деякою агресією і нетерпінням в голосі.

– Чекаю поки ти підешь.

– А…

Вони продовжували так стояти і дивитися один на одного як істукани. Лікс наче і хотів піти, але також хотів і залишатися. Це змішане почуття його бентежило.

– Ну?

– Що? Іди.

– Боже який ти дурачок. Я ж тобі сказав, що чекаю поки ти підешь. Деколи…коли ти таки розсіяний то….

Хван розумів, що якщо він скаже що планував, то все, що він хотів в майбутньому могло в один момент рухнути як вежа з карт. Вежа з якою треба бути вкрай обережним.

– “То”…що?

– То поцілував би і не відпускав. – Хван зробив закохані очі, погляд який міг пронизити здавалось кожного.

– А…

Не встиг Лікс договорити як його перебив голос Хьонджіна.

– Ладно, я вже піду. – Промовив Хван і швидко розвернувся.

Але не встиг він почати крокувати як рука Лікса схопилась за кінчик ніжної тканини футболки.

– Стій…– Сказав тихо Фелікс, з трохи червоним обличчям.

Хван тільки но почувши це слово, подумав, що це його єдиний шанс який він ніколи не впустить. Він обертається настільки швидко як блискавка. Долоні обхопили щоки Лікса.   Між пальцями розміщувалось вуха яке в той час напевно, що чули тільки своє серце. Він просто налетів на Фелікса і вони сенхронно в ногу в ногу пішли до стіни. З тихим грухотом спина Лікса зіштовхнулася з стіною. І ось їх губи зустрілись. Тоді в очах середині них обох розкаявся чудовий букет квітів, з різними кольорами. Такими ніжними…і чарівними. Лікс схопився за плечі того ніжно зжимаючи тремтячими руками. І тоді саме в цей момент, відчувши мягкі та пухлі губи Хвана, Фелікс зрозумів, він кохає його і це почуття вже не можливо було приховувати. Трохи потріскавші губи впились один в одного. Відчувався присмак табаку, але він був приємний і зовсім не змушував їх відсторонюватися.

– Мммм…– Промичав Лікс все ще міцно тримаючись за плечі того.

Жовта лампа яка ледве горіла в прихожій додавала більшої атмосфери цій неперевершеній, несподіваній зустрічі. Одна з рук Хвана тихо та повільно сковзнула по спині, а потім потрапила на одну із сідниць Лікса легко зжавши у своїй руці. Фелікс уперше нічого не сказав, просто продовжив сковзити по губах Хвана своїми, з міцно заплющеними очима. Але все скінчене, можливо вони б ще довго цілувались, але повітря не дало їм цього зробити. Вони відсторонились один від одного облизуючи свої губи з привкусом один одного.

*****************************

Мій тгк: https://t.me/mymymymy_re

Буду дуже вдячна за підтримку♡