Нана

1.

Катя дивиться у вікно – там над скелями багатоповерхівок важко нависає мармурове небо. Київська осінь темна, і хмари лягають на дахи периною, заколисують, огортають сонним павутинням. Хмари вже скоро прорвуться дощем, Катя чує його запах у повітрі, і запах цей їй подобається. Вона слухає Joy Division, дивиться на дощ, намагається дихати рівно. У грудях болить щось непевне, і Катя роздратовано потирає шрам, тягнеться за своїм згортком, скручує косяк. Котик незадоволено впивається кігтями їй у ногу – він не любить запаху марихуани, і холоду не любить теж, але у нього немає іншого виходу – його хазяйка любить і те, й інше.

Катя відчиняє кватирку, і холодне повітря з присмаком близького дощу затоплює кімнату, змішується з гітарними рифами. Катя клацає запальничкою, затягується гірким димом, заплющує очі. У грудях уже не болить.

Барабани стукають у скронях, краплі стукають у вікно. Десь у горлі стукає серце – Катя по-дурному усміхається. Платівка ледь чутно шипить, і шипить на неї Котик, коли вона, блазнюючи, випускає дим йому у морду. Київська осінь – це добре, думає Катя. Київська осінь нагадує їй про Роттердам.

На годиннику – за чверть двадцять друга, і за вікном уже темно, і платівка уже не шкварчить. Катя бере до рук гітару, перебирає струни майже меланхолійно, на автоматі, десь у грудях народжується музика, і ця музика прагне голосу – тихого, мантрового, трансового, і Катя співає, майже шепочучи, розгойдується з боку в бік: ішла звізда краєм світа, засіяла на пів світа, ішла звізда сіяючи, Йсуса Христа шукаючи.

Катя під кайфом.

Даміано пише: “Пишу пісню. Пісня про тебе”.

Даміано шле фото: стіл, завалений купою мотлоху, заставлений чашками з недопитою кавою, закиданий паперами. Посередині – розгорнутий нотатник і слова італійською, сторінки почеркані, почерк нервовий. У правому нижньому кутку – криве і якесь геть дитяче сердечко.

Катя гигоче.

Але ще на фото – красиві довгі пальці, що стискають сигарету, і Катя відкладає гітару вбік, знову вмикає Joy Division. У кімнаті холодно, та шкіра горить вогнем, і Катя лиш презирливо гмикає сама до себе – тобі що, п’ятнадцять років, на пальці задивилася, теж мені!

Даміано шле голосове повідомлення – і голос його хрипкий, різкий наспівує незнайомі слова, і це зваблення, це хід майже заборонений, бо голос у нього музичний, голос його тече у Каті по венах замість крові. Бо голос його – то і є її кров.

Катя роздягається повільно, потягується, наче кицька – і шкіра від холоду одразу береться сиротами, і соски твердіють, і голос Даміано шумить у вухах, як дощ.

Як дощ, родом із Нідерландів.

Катя пірнає під ковдру, заплющує очі, повторює незнайомі слова – і присмак у них солодкий.

У відповідь Катя не пише Даміано нічого.

2.

Ранок починається з Ігора.

Ігор пише: “Життя хуйня, Катю. Ходімо гуляти на Труханів”.

Катя мружиться осінньому сонцю – за ніч випогодилося, і ранок неприродньо-яскравий, місто ніби вмите дощем, і жовтаво-багряне листя відбивається в калюжах. Катя дивиться на дисплей телефону – вночі Даміано нічого не писав.

Вона заварює собі каву – чорну, міцну, італійську, без краплі молока, без дрібки цукру. Кава повинна бути гіркою, вона повинна гріти тебе зсередини, повертати ясність думок. Катя робить ковток – і дихає вільно. Чашка гріє її пальці. Немов дотик когось, хто живе в одній південній країні.

Катя пише Ігорю: “Ходімо. Візьми сірники”.

За годину вони уже бредуть захаращеними стежками острова, шурхотять пожовклим листям: Катя – у важких чорних черевиках, Ігор – у білосніжних легких кросівках. Вони загалом мовчать, лиш дихають майже в унісон, дивляться на голі пазурі дерев, що тягнуться до холодного блакитного неба.

“Нам треба зробити коляду, – каже Катя. – Мені вчора ввечері намарилось”.

Ігор глипає на неї здивовано, згори – вниз.

“Наспіваєш?”, – питає. Катя хмуриться – тут надто жовто, надто яскраво і надто світло для її нічних марень. Зрештою зітхає: “Треба вогню. Тоді – наспіваю”.

Вони проходять острів наскрізь, виходять на берег Чорторию, дивляться на Лівий берег. По Північному мосту мчать машини. Катя заплющує очі – механічний гул, і плюскіт води, і тихий шерех піску. Даміано вночі не писав. Чорт забирай.

Ігор притягує на берег дрова. Погода безвітряна, але після нічного дощу дерево вологе, вогонь розгоратися не хоче. Катя сідає на холодний пісок, дмухає з усіх сил – і полум’я змилостивлюється, спалахує, облизує язиками гілля.

Катя дивиться на вогнище, на воду, на Північний міст. “Тепер можна”, – думає вона і починає співати. Ігор дістає з внутрішньої кишені сопілку. Мелодія проста – йому неважко.

Труханів уважно їх слухає.

Катя записує спів на відео. Катя відсилає запис Даміано.

Той читає повідомлення миттєво. У відповідь не пише нічого.

3.

Вони повертаються на Поділ, з Пішохідного мосту – на Поштову площу, звідти – по вулиці Сагайдачного на Контрактову. Сонце котиться до заходу, осінні дні короткі, їх важко піймати за хвоста. І коли останні промені ховаються за дахами, на вулиці вивалюють ті, кому Поділ належить по праву. Осінні гуляки, студенти Могилянки, вуличні музиканти, божевільні безхатьки, вічні революціонери, анархісти й пацифісти, п’янички й професура, і п’яна професура, і професійна п’янь. Катя любить вечірній Поділ, і гітари на кожному перехресті грають щось своє, і Даміано їй ввижається у кожній високій постаті у чорній шкірянці.

Вони з Ігорем п’ють пиво і їдять хот-доги під Сковородою, слухають як низеньке розпатлане дівча у чорній футболці з надписом “Punk’s Not Dead” рве гітарні струни і співає She’s Lost Control. Київ пульсує у Каті в скронях, ніздрі лоскоче запах свободи і високий Сковорода, закутаний у біло-червний білоруський прапор, нагадує їй про світ, який його ловив і не спіймав. У Каті мерзнуть пальці, їй хочеться музики, більше музики, ще більше музики.

І трахатись.

По дорозі до метро, вони заходять у “Книгарню “Є”. Ігор залипає у нові переклади Стівена Кінга, Катя йде до графічних романів. Серед супергероїв у яскравих трико і кислотної графіки “Кіберкраю” чорно-біла “Нана” виділяється, мов інопланетний чужинець. Катя дивиться у глибокі темні очі – впізнає себе. Дивиться ще уважніше – впізнає ще когось. Тонкі пальці гладять сторінки, Нана на сторінках співає.

Телефон у кишені вібрує.

Даміано пише: “Ми летимо до Нью-Йорка”.

Даміано пише: “Нью-Йорк – місто вільних людей”.

Даміано пише: “Місто для душі. І музики. І свободи, ну”.

Добиває запитанням: “Ти знала?”.

У Каті через десять днів розпочинається підготовка до європейського туру.

А ще у Каті є американська віза.

Катя купує “Нану”, виходить на вулицю, вдихає холодне київське повітря.

Катя усміхається.

4.

Катя обожнює аеропорти. Усі ці поєднання скла і бетону, поважні літаки, що котяться злітною смугою, дорогу каву без смаку, заклопотаних людей у пошуках потрібного гейту. Аеропорти – завжди вікно у щось нове. Катя їх обожнює, а от перельоти – терпіти не може. До Америки летіти довго. Катя зітхає.

Вона сидить в аеропорту Франкфурта, чекає на свою пересадку, гортає “Нану”. Нана дивиться на неї – і все розуміє.

Телефон розривається. Тарас пише: “Не повернешся до першого листопада – не віддам Котика”.

Ігор пише: “Ти їбонута на всю голову, Катю”. Додає через хвилю: “Передавай привіт Вік”.

Даміано присилає відео – вуличні музиканти грають якийсь тягучий соул у нью-йоркському метро.

Катя вмикає в навушниках “Жадана і Собак”. Обіцяє: одному – повернутися вчасно, іншому – передати усі привіти на світі, ще іншому – привезти з собою нової музики.

Вона давно складає для нього плейлист. Рефлекс спрацьовує, як тільки її вуха вловлюють щось давно знане, але забуте – йому сподобається. У плейлисті – близько ста пісень, у голові – їх ще більше. Від Psycho Killer до гаражних записів Sex Pistols. Восени у Каті настрій для старого панку і хорошої поезії, і це, мабуть, єдиний раз, коли вона шкодує, що Даміано не розмовляє її мовою. Катя щойно поховала Міська Барбару, але везти до Америки “Мертвого півня” немає сенсу, їй важко перекласти англійською усе про те, як забуваються лінії, запахи, барви і звуки.

Даміано пише: “Я зустріну тебе в аеропорту”. Присилає селфі – і очі його хитро блищать. Катя дивиться на очі, дивиться на губи, на сигарету у лівій руці. Просто дивиться – і раптом жаром обпікає серце. Катя передчуває – гіркі від сигаретного диму поцілунки, і гарячі руки на її прохолодній шкірі, і збите дихання, і стогони – глибокі, хрипкі, з самого нутра. Катя передчуває Даміано, і музику, і нічний Нью-Йорк. Передчуття терпке й гостре, воно розливається тілом і дихати стає раптом важко. Катя облизує губи. Хоче писати музику.

Вона записує мелодію квапливо, поки та не втекла, не покинула її втомлену голову. Вона знає – з музикою треба спішити, треба встигнути написати її якомога більше, якомога кращої, якомога сильнішої. Музика вбирає її пристрасть і нетерпіння, як губка, наповнюється її душею, рветься на свободу.

Оголошують посадку. Катя надсилає записані на серветці ноти Тарасу. Притискає до серця Нану.

Мружиться до сонця – бачить і очі, і губи, і сигарету у лівій руці.

Дістає телефон, шепоче українською у диктофон: “Даміано, серце моє. Хочеться музики. І тебе”.

Відповідь прилітає уже на трапі літака. Даміано шепоче їй на вухо щось італійською. Катя поняття не має, що саме.

Але там точно щось про секс.

5.

Даміано такий юний, що перехоплює подих. Усе, як замовляли – вузькі чорні джинси, біла майка, чорна шкірянка поверх. Стоїть, прихилившись до колони, руки в кишенях, очі заплющені, у вухах навушники – губи ворушаться беззвучно, повторюючи знайомі слова. Катя дивиться на нього – майже замиловано. Рен, точно Рен – ніби зійшов щойно зі сторінок манги і от-от збирається туди повернутися.

Його хочеться торкатись так сильно, що пересихає в роті. Його хочеться цілувати гаряче і глибоко, і прикусити зубами шию, і слухати, як він хрипко шепоче на вухо усілякі милі вульгарності впереміш із матюччям. У Даміано – волосся скуйовджене, музика у вухах, сережка з перлами. У Каті на пальцях – справжній електричний струм.

Вона лишається непоміченою, аж поки не підходить майже впритул, поки не торкається електричними своїми пальцями його живота. Він здригається від несподіванки, розплющує здивовано очі – і погляд у нього темний, знервований, – але одразу ж розслабляється, впізнаючи.

“Привіт”, – хрипить він, обіймає її міцно однією рукою, іншою торкається обличчя. У Нью-Йорку встає осіннє сонце, і перші його промені мажуть їхні обличчя жовтогарячим світлом.

Катя знає його так добре, що від цього трохи страшно.

Бо його серце – у неї в долонях.

Бо в них одна музика – на двох.

“Привіт”, – шепоче у відповідь, притискається ближче, вдихає його запах – сигарети, сонце і якийсь алкоголь. Катя заплющує очі. В голові паморочиться від добового перельоту і тотального недосипання. Від його близькості в голові паморочиться теж.

Катя майже ненавидить його за те, що він так на неї діє. Катя прощає йому лише тому, що знає – вона діє на нього так само.

Даміано дихає швидко й рвано. “Люблю тебе, – видихає у вухо. – Поїхали в готель”.

У таксі його прориває – він говорить, майже не зупиняючись, активно жестикулює, усміхається на всі свої тридцять два. Говорить, що в Нью-Йорку у них купа справ, і тільки сьогодні – два інтерв’ю і зйомка, і все в різних куточках міста. Говорить – у них виступ у Джиммі Феллона, а потім ще два – у клубах. Говорить – підеш зі мною, подивишся, як журналісти вчергове неправильно вимовляють назву нашого гурту? Катя гмикає, хитає заперечно головою: “Я ж не Йоко. Працюй. Я спатиму”.

Даміано морщиться від бітлівської метафори, але не наполягає. Нахиляється до неї, треться носом об її плече, піднімається до шиї, цілує майже невагомо. Катя видихає – Даміано дражниться, і його хочеться трахнути прямо тут, на задньому сидінні прокуреного таксі.

З його навушників лунають Alt-J.

Катя мружиться задоволено. Вона любить Alt-J.

Вони виходять з таксі і йдуть до готелю. На годиннику – заледве восьма ранку, і пальці їхні переплетені. Уже в готельному номері починають цілуватися – хижо й жадібно, і перед очима все пливе уже не просто від перевтоми і джетлагу.

“Мушу іти”, – шепоче Даміано, але випускати її з обіймів не збирається, тягнеться за ще одним поцілунком, і губи у нього вимогливі й гарячі. Катя тихенько сміється – втікає від його рук, вислизає, як вода. Знімає з себе худі, і футболку, стягує джинси разом з білизною. Даміано дивиться на неї, не відриваючись, слідкує за кожним рухом, мов причарований.

“І як я тепер зможу тебе залишити?”, – питає, спираючись спиною на зачинені двері.

Катя пірнає під білі простирадла, прохолодний льон холодить розпашілу шкіру. Дивиться на нього з-під довгих вій, усміхається ледь помітно: “У тебе вийде. Вірю в тебе”.

Даміано сміється, підморгує їй і йде геть, акуратно причинивши за собою двері.

Катя потягується всім тілом. Думає про Даміано, музику й Америку, думає про Вік і Ігоря, думає про мелодію, що їй надіслав Тарас у відповідь на її серветкові старання. У грудях трохи болить.

Катя засинає.

Вона знає: як прокинеться – болітиме сильніше.