Розділ 2. Моторошна вдача

Пейринг: Гаррі Поттер/Оригінальний чоловічий персонаж. Джіні Візлі/Драко Мелфой

Анотація до розділу: За вдачу завжди доводиться платити. Інколи — комусь іншому, але дорогою ціною.

Розділ 2. Моторошна вдача.

— Ну-бо, Хефміне, прошу, створи щось. — Низенький хлопчина з ніжним світлим волоссям, з-поміж якого розсипом виглядали бузкові пасма, хіба що не бігав навколо Мора. 

— Еле… я ж кажу, це небезпечно… мене… ні… нас можуть вбити… Ти ж чув… Містера Ґразура схопили лише за те, що він…

— Створив ручку, так я знаю. — Ел зупинився посеред невеликої порожньої кімнатки. — Але, Хефміне, якщо ти і далі будеш ігнорувати свої сили, то одного разу вони можуть тебе вбити… Тобі потрібно навчитися ними керувати. Потрібно.

— Або я можу просто з’їсти подавлювачі і зосередитись на звичайному навчанні, а не на створенні. — Дитина понуро опустила голову: цього робити не хотілось. 

Ел піджав губи, відступив на крок і терпеливо мовчав, доки його друг збирався з думками. Він знав, наскільки Хефміну було зараз важко. Як було важко кожному творцю, якому не пощастило народитися на Корхалі. 

— Ти сказав, що знайшов спосіб обійти слідкування… — врешті-решт промовив Мор. — Але чесно, Еле, попри всю мою довіру, я боюся. Солдати можуть зафіксувати створення навіть у найвіддаленіших куточках материка… Тому…

— Тому довірся мені, — майже благав Ел. — Вони бояться вас, розумієш? Адже потенціал творців виходить далеко за межі їх розуміння і контролю. Одне ваше існування загрожує і економічно, і фізично, але… ти не можеш ігнорувати схильність твоєї магії; ти не можеш пити ті дарулові таблетки, що вбивають її. Не можеш. Будь ласка, Хефміне, довірся ж ти мені.

— Я… — Слова згоди все ніяк не могли пролунати з вуст Хефміна. А самовпевненість та дитячий запал друга його лише лякали. Як лякало й все інше: магія, що може вийти з-під контролю; таблетки, що цю магію могли пригнітити; влада, що, безумовно, хотіла знешкодити всіх творців; та смертельне покарання, що на нього б чекало.

Хвилини бігли за хвилинами, а в сірій, нічим не облаштованій кімнаті так само панувала мертва тиша, що перебивалась лише тихим дивним потріскуванням. Ел дивився на Хефміна, а той переляканим поглядом втупився в підлогу. Він не міг знайти в собі сили погодитись; не міг знайти в собі сили протистояти закону. Зрештою, ніхто й не очікував таких бунтарських дій від одинадцятирічного хлопця: ні батько, ні мати, ні вчителі, ні саме суспільство. Ніхто, окрім Ела. Він єдиний з іскорками в очах наполягав на боротьбі. 

— Я… — Язик немов налився свинцем, говорити було неможливо. Тому він лише кивнув, даючи німий знак згоди на добровільну смерть.

***

Десь вдалині пролунав гул першої вантажівки, потім другої і третьої, а згодом і вся вулиця почала кипіти життям та наповнюватися звичним галасом. 

Хефмін, привідкривши одне око, одразу спробував сісти. Вийшло на диво легко, адже тіло взагалі не боліло. Принаймні якась гарна новина. Можливо, звичайні люди ще б зіщулились від ранкової прохолоди, проте Хефмін ніколи не помічав різниці в температурі: до холоду чи спеки у всіх корхальців був вроджений імунітет.

Мор поглянув на свою долоню і з полегшенням зітхнув: на тілі знову проявились сині лінії та спіралі, що означало, що Хефмін міг трішки “почаклувати”. У животі забурчало — це стало сигналом створити їжу. 

Пересилюючи неприємні судоми у животі, варто було йому згадати приємний запах домашньої їжі, він провів правою рукою в повітрі. На обличчі Хефміна промайнула сумна усмішка, коли сині лінії відразу спалахнули, а спіралі на кінчиках пальців заіскрилися. Звідти почали з’являтися потоки енергії, що миттєво з’єднувались разом, змінюючи свою форму і перетворюючись на маскарин — гарячу їжу, що так любила готувати його мати. 

Рідна їжа накрила його несвоєчасною ностальгією за Корхалою і родиною, але Хефмін швидко прогнав це почуття. Все ж таки там у нього не було друзів, окрім Ела, а весь свій час він проводив або в лабораторіях з батьком, або на заводах матері, або на їх з Хельмом “базі”. Зараз батьки вже, напевно, мертві, так що побиватись про їхню долю було марним дійством: вони були готові до такого наслідку з самого початку. Правда? Марно ж? Навіть якщо їх дійсно закатували? Навіть якщо між нами ніколи не було люблячих сімейних відносин? Хіба правильно таке казати? Правильно так байдуже думати?

А Ел… Він не мав ніякого відношення до цієї інтриги, залишався у стороні, не викликаючи підозр; до того ж ще й був сином одного із “псів”. 

Трапеза знову частково відновила його сили, тому він з відразою відтянув від тіла блакитну рубаху і повторив процес створення. Але тепер над правою рукою сформувався перамуський одяг: найпростіша біла футболка, джинси і кеди. Саме ці частини гардеробу Мор вчора побачив у першого зустрічного, який стояв під ліхтарем.

Поглянувши на свої руки, Хефмін зрозумів, що луніди — ті самі яскраві лінії, що проходять вздовж усього тіла і проводять магію, — знову потускніли і стали майже невидимими на тлі шкіри. Тож ховати їх уже не було потреби.

Швидко переодягнувшись, він сів на підлогу і втупився поглядом у цегляну стіну навпроти, неохоче відсторонюючись від реального світу. Думки знову почали хаотично змінювати одна одну, повертались до родини й Ела…

— Ні, мені не жаль… мені не жаль, — повторював він, поступово переконуючи себе у своїх ж словах.

Єдиний, кого Хефміну зараз жаль, — він сам: той і уявити не міг, як йому варто звикати до життя на новій планеті. Точніше, з чого почати?

Мор раптово зірвався на ноги, перелякавши голубів, що залетіли до покинутої будівлі, і почав ходити по колу. Парубку остогидло сидіти на одному місці. І хоча його досі охоплював скажений страх, та в ньому росло відчуття, що він з’їде з глузду, якщо пробуде в цьому Дарулом забутому місці ще хоча б хвилинку.

Коли Хефмін вибіг на вулицю, стало легше. Він вдихнув на повні груди, а з горла вирвалось щось на кшталт сміху. Але тіло відреагувало інакше: ноги почали трястися, шлунок затягнувся у тугий вузол і погрожував повернути сніданок назовні. 

Все добре, все добре, тобі просто потрібно оглянутися, ти не можеш сидіти тут вічно… не можна сидіти в цій будівлі до самої смерті… ти вже був на інших планетах. Нехай як турист… нехай тут буде так само, добре? Турист. Тут ж структура тіла не відрізняється від перамуської… тебе не так легко викрити. Ти звичайний турист!

Так Мор заспокоював себе хвилин десять, аж поки дихання дійсно не нормалізувалось, а коліна не припинили трястись. Він оглянувся навколо, по-новому дивлячись на п’ятиповерхову покинуту будівлю, на яку вчора натрапив абсолютно випадково після трьох годин безпам’ятних блукань провулками та хащами. Здавалось, це було благословення етеру: давно покинуте місце будівництва, недбало окреслене металевою огорожею, зустріло його мервтою тишею. 

Те, що я збираюсь зробити, — за рамками всього здорового глузду. Не треба. Отямся! Схаменися! Це божевілля!

Та яка до Дарула різниця?! Я з’їду з глузду, якщо тут залишусь. Я турист! Нехай і зустріну когось з… як лікар їх назвав? “Поміції”? Тепер я можу від них втекти. Тікати вічно… до самої смерті. Від солдат, поліцїї, самого себе.

Немов відсторонивши свідомість, Хефмін зробив один крок, за ним інший, і ось уже прямував на звук автомобілів, пробираючись через огорожі та кущі.

Поруч з’являлись інші будинки, ноги крокували по асфальту, а неконтрольована зелень перетворилась на висаджені у ряд, викривлені дерева. 

Мор вже знав, що йому потрібно: те, що й будь якому туристу. Гроші. Мені потрібні гроші. І інформація. Але як їх отримати? Відповіді не знайшлося, мозок знову немов відключився.

Хефмін прийшов до тями, лише коли перед ним почали проходити перші люди. Тоді Мор, сам того не розуміючи, почав розглядати вулицю, на якій опинився. 

Місто було влаштовано приблизно таким самим чином, як і на Корхалі. Дороги (правда, лише наземні), тротуари, засоби пересування… трішки застарілі, знову ж таки. Магазини, офіси…

— Все не те, все не те, — зітхнув Мор.

І Хефмін просто пішов вздовж вулиці. Неспішно, тримаючи руки в карманах і з острахом поглядаючи на всі боки. Люди, що йшли йому назустріч, не звертали на нього жодної уваги. Суспільство вже звикло до навіжених підлітків, що перефарбовували своє волосся у всі можливі кольори.  

Роздуми про інформацію поступово розчинялись; він просто без мети почав йти, майже бігти тротуарами, провулками, парками, мало переймаючись тим, що його помітить хтось із лікарні. 

— Не те, не те, не те. — Весь час, що його ноги рухались уперед, він продовжував промовляти це собі під ніс, аж поки якимось чином Мор знову не опинився перед тією покинутою будівлею, з якої почався його шлях.

Навіть в таких ситуаціях хоча б щось залишається сталим. Прекрасне підсвідоме орієнтування на незнайомій місцевості. Чи це просто вдача?.. Вдача… Огидна вдача. Нестерпна.

Ноги нили, живіт скручувало від голоду, а очі все так само були порожніми й бездушними. Мор і не помітив, як знову проникнув до будівлі, сів попід стіною і закинув голову назад. Йому просто хотілося плакати.

Рука підсвідомо потягнулась до грудей, де мав би висіти підвісок, але схопила лише порожнечу. Останнє, що повязувало його з батьківщиною, було забране.

***

Минуло вже десять днів. Десять безладних днів, як Хефмін переховувався в покинутій будівлі, в яку, на жаль, за такий короткий період злітались не лише птахи, а й підлітки, що бігали по території, кричали і не давали Мору спокою. В такі моменти той постійно боявся, що хтось натрапить на його житловий куточок у віддаленій частині на п’ятому поверсі; хоча досі його побоювання виявилися марними: ніхто не піднімався навіть на четвертий.

За цей час приміщення трішки змінилося: в маленькому куточку кімнати, яку Мор облюбував, з’явилось ліжко, на столі побільшало їжі, та й за кілька метрів від самого будинку виокремилась невелика територія під туалет.

Мор більше не трусився від думки, що опинився на новій планеті; він поступово адаптовувався, і з цими змінами з’являлись потреби в розвитку. Він ще декілька разів виходив у світ, і ті вилазки були дещо інформативнішими, ніж найперша: Хефмін почав уважно вглядатись у будівлі, вслуховуватись у розмови і аналізувати.

Тепер Мор сидів на ліжку, закинувши ногу одна на одну, і розмірковував, як зробити так, щоб опинитися в нормальному житлі. А ще йому конче було потрібно збагатитися книгами із вивчення тутешньої мови, адже хоча Мор і володів початковим рівнем, та цього аж ніяк не вистачало, щоб зрозуміти і половини, про що говорили незнайомці на вулицях.

З грошима на ці предмети у Мора проблем не буде: три дні тому він, переборовши докори сумління, магією викрав у заможного чоловіка гаманець, у якому виявилось багато різноманітних купюр. Отож, детально вивчивши кожен малюнок, через декілька тисяч спроб Хефмін зміг створити точну копію оригінальних грошей. Або якщо не точну, то максимально наближену.  

Тому й не дивно, що вже наступного дня у його житлі з’явились полиці для дитячих книг; ну і на доданок — величезний ящик, де зберігались всі невдалі варіанти створених купюр. Хефмін не знав, куди його діти: хоч спали, хоч викинь в ріку.

— Тобі вже байдуже, еге ж? Як швидко ти звикаєш, — сказав він сам собі, тихо зітхнувши. — Мені б так… Хоча я і є ти.

Розмовляти з самим собою… Пераму дійсно зводить мене з розуму.

Страх скоро пройшов, смуток також. Щось всередині змушувало його рухатись вперед, і Мор не міг зрозуміти, що саме. Чи то бажання жити, чи віра у нього Ела, яку він подумки відчував, чи бажання не пропасти даром всім знанням, що він отримав у лабораторіях.

— Хочу нормальну квартиру, — протягнув він, відкидаючись на спину. — Із душем і смартиморами… хоча їх тут навіть немає…

І ось удача знову немов посміхнулась Мору. Коли той вкотре вирішив дослідити ще незнайомі вулички, йому на очі потрапив яскравий напис: “ОРЕНДА”, і набір цифр під ним. 

Мені уже байдуже. Я завжди можу втекти. Тікати вічно.

— Вибачте. — Він зупинив жінку, що саме виходила із того під’їзду, і мало не скривився від своєї жахливої вимови. — Ви знаєте, хто здавати квартиру оренда? Я номер… телефон… е-е-е стаціонарний номер..? не можу зателефонувати. Але мені потрібен ще один… дім. І я не з Англії, тому… вибачаєте за акцент.

— Схоже, що доля посміхається вам, — щиро сказала жінка. — Я і є власниця квартири… саме прийшла трішки прибратись. Вам дуже пощастило натрапити на мене зараз.

Вона спеціально використовує такі важкі слова? Хефмін ледве стримався, щоб не скривитись від роздратування, але все таки зміг зімітувати посмішку.

— Чудово. Скажіть, будь ласка, кількість грошей. Вони не проблема.

— Двісті п’ятдесят фунтів на місяць. Але призупиніть свій запал, парубче. — Вона знову посміхнулась. — Хіба Вам вже є 20, щоб можна було орендувати квартиру?

— Е… — Мор завмер. Сказати, що йому 20, — найгірше, що можна вигадати. На 18 ще потягну, але не 20 ж. І, взагалі, чому саме цей вік? — Так я для себе ні. Так, для брата питати… йому є. 

— Що ж, якщо так… Думаю, що завтра вранці, якщо у брата буде така нагода, він можете прийти для огляду квартири і вирішення всіх організаційних питань. Все одно всі документи лежать вже готові в квартирі, потрібно буде лише внести його дані. Він ж повинен принести лише гроші і документи.

— А… так… — що сказала? гроші і документи? єдине, що зрозумів.

— Тоді буду чекати вас о десятій. Все одно інших охочих орендувати квартиру немає. Протягом двох років, — буркнула вона. — Район, бачте ж, поганий, далеко від центру, розваг немає, меблів нових також… Завжди англійці такі вибагливі. — Жінка, не прощаючись, відвернулась і пішла геть. З твердими намірами повернутися завтра. Іноземці, не іноземці — їй не було ніякої різниці. Допоки будуть платити їй гроші, то й житимуть в квартирі.

— Так, о… десятій? — прошепотів Хефмін. — А документи?.. який?

— Ваш брат мав би все знати, — незадоволено процідила жінка, коли її знову затримали. — Ну, для початку його паспорт і підтвердження того, що заплатити він все таки зможе. Тобто, в ідеалі, документ про працевлаштування. 

— Працешування? — Саме слово Мору було незнайоме, але щось підказувало, що воно було пов’язане з працею себто роботою???. — А якщо батьки? Платять. Ми ні.

— Ну… оплата все одно здійснюється наперед. Якщо гроші є, то все чудово, ні — на жаль, але…

— Гроші є, — поспішив переконати її Мор.

— Тоді, думаю, що паспорта вистачить. Англійський чи ваш національний — різниці немає. — І вона знову почала віддалятися.

Дочекавшись, поки жінка зайде за ріг вулиці, Хефмін запустив пальці в довге волосся і видихнув з нотами гарчання.

Раніше він би точно сів на сходи, закрив лице руками й поринув у апатію, але зараз мені абсолютно байдуже. 

Така Мор людина: спочатку його кидає від одного кінця у інший, він не може ні спати, ні їсти — думає лише про проблему, а через день-два все змінюється байдужістю. Так було і тепер. Перші дні його цілодобово колотило, а потім він прокинувся з думкою, що було б непогано створити вишукане ліжко, а не спати на твердій підлозі. Було б непогано облаштувати новий дім — так він тоді це назвав — та розвідати ще щось.

Він зачепився поглядом за молодого хлопця, що йшов тією ж стороною вулиці, і одразу відмахнувся від огидної ідеї. Викрадати готівку — себе ще виправдати можу, але документи — річ зовсім інші. Тут в них немає біонічних носіїв, все паперове, матеріальне. Один рух моєї руки — і це викличе у нього більше проблем, аніж втрата ста доларів. Напевно. Не можу це собі дозволити. І якщо він не може забрати документи силою, то має змусити когось показати їх добровільно. 

При цій думці у нього підсвідомо виникла асоціація із Зеленоликими, але, здригнувшись, він відкинув її куди подалі. Все одно контроль інших знаходився поза його компетенціями.

Тоді просто запитаю. І наприкінець створю у нього хибні спогади. Це має бути легко. Напевно. Ніколи такого не практикував.

— Гей! — Окликнувши наміченого хлопця, Хефмін доброзичливо посміхнувся. Принаймні спробував, навіть не підозрюючи, що його потуги більше схожі на загрозливе вишкірення. Все одно вперше і востаннє у житті бачу. Але як тільки Мор зібрався запитати про документи, як його думки різко змінили своє русло. Коли я читав останній звіт… який рік був? Я навіть не знаю, який зараз в них міраній… Можливо, весна чи літо. Але це… навіть не назва міранію, це періл. — Скажи, який зараз рік? — Його питання зустрілось мовчанкою, тому Хефмін невиразно буркнув, намагаючись зменшити відчуття ніяковості: — у фільмах в таких випадках казали, щось на кшталт Так, я іншої планети падав. — Здається, невдалий і такий неправильний жарт подіяв, адже у відповідь йому парубок щиро засміявся і відповів:

— 1996, друже. Не падай більше.

— Дійсно? Чому я думав, що 1890? Може, я переплутав звіти різних планет?.. А в нас взагалі вже 6003 йде… в будь-якому випадку, це мінус 20 років… це буде… 1976? Чудово. І ще… — Хлопець, що не встиг відійти занадто далеко, знову посміхнувся.

— Червень, 29 число. Нема за що.

— Що? Який до Дарула червень? А, червень… ще раз… в них рік поділяється на 12 міраніїв. Але вони називають їх місяцями. Ні, я це не хотіти. — Хлопець знову зупинився.

Варто було йому поглянути незнайомцеві в очі, як Мор одразу зніяковів від ще не поставленого запитання. Він цього не зробить, не покаже, не треба навіть намагатись. Та яка до Дарула різниця взагалі? Не вийде, то не вийде. Зміню спогади, і хай йде на всі шістнадцять арканів. 

— Час 14:57. Ти знаходишся в Англії, — без роздратування почав він.

— Та ні! — відмахнувся Мор. — Можеш… е-е, документи показати? — І все таки це прохання здивувало хлопця набагато більше, ніж Хефмін очікував. — Я можу платити. 

Очі хлопця різко округлились під несподіванки, після чого відразу прижмурились. Підозра все зростала. Він навіть зробив один крок назад, кладучи руку на невеличку спортивну сумку. 

— Не знаю, про що ти думати. Мені потрібно просто… просто… дивитись. Кажу ж, можу платити, — Мор дістав із кармана купюру в сто фунтів, змушуючи хлопця повільно наблизитись.

— Ти що, реально з іншої планети звалився? — з насмішкою запитав він.

— А ти як думати? — Мор протянув руку вперед.

— Я думаю, що ти дивний, — повільно промовив парубок. — Або що ти з друзями вирішив по-дивному пожартувати над незнайомцями. Сам таким займаюсь. Або що ти нелегально перетнув кордон, і тепер тобі треба точний приклад паспорта. Який ти у мене не хочеш викрасти, правда? Абощо…  —  В його погляді щось змінилось. — Але й сто фунтів на дорозі не валяються. — Він підніс купюру догори, перевіряючи, чи вона справжня, а потім дістав паспорт і протягнув Хефміну. Правда, з рук так і не випустив. — Тобі дуже пощастило, ти знаєш? 

Хефмін здригнувся від цієї фрази. Занадто вже часто за останній період йому “щастило”. І це змушувало його насторожитись. 

— Червоні паспорти, — вів далі хлопець, — видаються лише з 16 років… і те, не одразу. Можуть довго тягнути… Думаю, що тобі треба саме він, а не… так сказати, дитячий. Батько… кхм… ну, з певних причин він наполягав, щоб у мене з’явився цей паспорт ще з тринадцяти… про всяк випадок… тому… кхм, тобі пощастило, що ти натрапив на мене, а не на когось іншого. 

Бо інші так просто свої документи за гроші нікому не показують? — хотів уїдливо запитати той, але промовчав. І я взагалі тебе питав про щось інше? Але інформація корисна.

— До речі, звідки ти приїхав? Чи ти сам втік? М? З країни? Від батьків? Захотілось вільного життя? Розумію. Сам би від своєї матері втік… Ну, ми не завжди з нею так гризлись… от лише минулого року почали, — хлопець важко видихнув. — Дійсно би втік… якби було куди. А так в іншу країну гнатись не дуже хочеться… страшно. Принаймні самому. З другом гайнув би.

Схоже, моя відповідь його зовсім не цікавить… йому б самому потеревенити. Цікаві тут люди.

— Ой… так, про що це я? То звідки ти?

— Далеко, — ухилився від відповіді Хефмін. Вони завмерли на декілька напружених хвилин, поки Мор вдивлявся у маленьку книжечку, швидко скануючи всі сторінки уважним поглядом. — І-і, ем, дякую, Се…Ш…Ші…Шеймусе, — звернувся до нього Хефмін по імені, що було вказане в паспорті.

Шеймус же просто з наївною цікавістю споглядав за диваком і думав, навіщо комусь так детально розглядати паспорт. Але зрозумівши, що незнайомець не побачить там жодної інформації, що якось могла би зашкодити йому, Шеймус заспокоївся.

— Тримай.

— Приємно мати з інопланетянами справу. До речі, класні рукавиці, — сказав Шеймус і, викинувши думки про дивака з голови, пішов далі. Його вже повністю заполонили роздуми про багацько нових розваг, які можна буде придбати за отримані гроші. А, можливо, їх краще відкласти? На випадок, якщо він не зможе пережити чергове літо з матір’ю?

Мор тим часом дістав ліву руку з-за спини і задоволено поглянув на фальшивий документ, що створювався під час перегляду паспорта Шеймуса. Я так і не стер йому пам’ять. Йолоп. Хефмін знав, що не все на цих сторінках було ідеальним і що тут були помилки, але надіявся, що та жінка не поводитиметься занадто прискіпливо.

Так і сталося. Коли він створив ілюзію, накидуючи її на себе і перетворюючи себе на 20-річного парубка (правда, все з такими ж синіми лунами, що виглядали з-під темного волосся), та з’явився у зазначений час біля чотириповерхового житлового будинку, міс Роз — так вона представила себе — лише одним словом згадала справжнього Мора і повела клієнта дивитись на товар. Спочатку показала свою невеличку квартирку і, переконавшись, що містера Ріда — таке собі ім’я запозичив Хефмін — все влаштовує, поверхнево продивилась ім’я та дату народження, перерахувала всі гроші, внесла інформацію про Мора в якісь папери, дала ознайомитись з документами про оренду, вимогами оплати комунальних послуг і тому подібне. Під кінець розмови Мор ледве не схиляв голову на стіл: настільки його виснажили невідомі слова та їх поєднання.

Міс Роз, залишившись задоволеною і грошима, і ввічливим квартирантом, з ентузіазмом запропонувала ще й показати місцезнаходження всіх необхідних крамниць. За додаткову плату, звичайно. Та коли була запевнена, що Хефмін вже не один місяць провів у цьому місті, отож, знає всі потрібні йому місця, міс Роз засяяла ще більше, провела пальцями по купюрам з думками про те, що можна було квартплату й трішки підняти, та почала підводитись з-за столу.

— Приємно мати з тобою справу, любенько. — Вона дозволила собі перейти на неофіційне звертання. — Ось ключі від квартири. Можеш добавляти свої предмети декору, але в жодному разі не роби ремонтів та не заважай сусідам. Звичайно, оренда на тобі, але це не перешкоджає проживанню з тобою інших, наприклад, твого брата. Що ще… ти можеш переїхати сюди лише через тиждень, не знаю, скільки там в тебе речей для перевезення, але плата починається вже сьогодні. Ну добре… нехай буде з завтра. Що ще?..

— Здається, це все. 

— Так… здається. Ви впевнені, що хочете орендувати квартиру лише на чотири місяці? — запитала вона, вже переступаючи поріг.

— Так, ви казали, що можливий будь-який час. А потім продовжувати.

— І то правда. — Жінка ще раз посміхнулась і, востаннє кинувши на Хефміна поглядом, покинула квартиру. Вона була задоволена цією угодою. Хлопець явно не розумівся на процесі оренди квартири, інакше б передивлявся квартиру декілька разів, ще й вимагав би інші документи, за які треба було сплачувати додаткові гроші самій ж міс Роз; а в цій ж ситуації вона легко й без зайвих витрат почала отримувати пасивний дохід вперше за великий період часу. І їй байдуже, що такий підхід не затверджений законом.

Коли двері зачинились, ілюзія одразу спала, ввівши Хефміна у заціпеніння. Лише зараз він зрозумів, що нітрило його весь цей час: розуміння, що, варто творцю створити, він більше не зможе знищити той предмет. Розтрощити, розірвати, але не безслідно зникнути. Від ілюзії ж не залишилось і сліду… Жодного.

Мор напружено сковтнув, а його рука так і залишилась на дверній ручці. Проте якщо відкинути переживання за ілюзію, то… життя знову шокувало раптовим успіхом.

— Ну, не все так погано. Я б навіть сказав — прекрасно, — засміявся Мор. — Я вже думав, що мені доведеться ще довго в тій халупі стирачати, а тут… пощастило. Вдача все таки посміхається мені. Пощастило…. Знову. Знову. Це мене лякає. Чесно лякає. Бо, здається, я розумію причину…

Знищити всі докази свого перебування у покинутій будівлі Мор вирішив ввечері, а поки він окинув поглядом кімнату, у якій був невеликий диван, дерев’яна шафа, пара тумб, килим, телевізор — який Мор бачив уперше — і картини. Справа ж — кухня і туалет. 

Мало, застаріло для Хемфіна, але жити можна. І набагато краще, аніж на вулиці з постійним ризиком, що на його “базу” хтось натрапить. Кожний предмет у цьому будинку виглядав дивно: на Корхалі їх аналоги були зовсім іншими. Але оскільки в загальному сенсу це не змінювало, Хефмін не потребував додаткових пояснень, що шафа — це просто шафа, а не телепортаційна капсула. 

— Все буде добре, — пообіцяв він сам собі. — Адаптуємося, вивчимо мову і… і що тоді? Залишимося тут назавжди? 

А іншого вибору в Мора й не було. Повернутися назад на Корхалу Мор тепер не зможе, перелетіти на інші планети в нього не було можливостей, та і сенс?. Залишалося лише звикнути і розпочати нове життя. Скоро він буде до нього готовий.

— А поки мені хтось скаже, чи тут є аналог алкоголю? — запитав він, але відповіді від системи так і не дочекався. — Не скаже… не скаже.

***

— Боже-Боже, який жах! Дадлічку, чув, у парк ні ногою! Що ж таке коїться? Лише в п’ятдесятьох кілометрах від нас, леле! Дадлічку, почув? Татусь буде забирати тебе зі школи! Кожного дня! — Петунія Дурслі занепокоєно похитала головою, вимикаючи воду та витираючи посуд. Але Дадлі навряд чи почув її прохання: він був повністю занурений у приставку. 

Гаррі ж навпаки — він проникся новинами про людей, які зникли безвісти, і думав про них постійно. В його голові втеча Петіґру, болі у шрамі і нові викрадення поєднувались в одне ціле немов пазли. 

Біль у шрамі починав непокоїти Гаррі все сильніше. Вночі його мучили кошмари, вдень — жахливі поколювання, і щохвилини — неясне і підступне хвилювання. 

До загальної картини дивного нападу додалась ще й деталь частково сивого волосся. Чи могло воно так посивіти після тортур Круціатосом? А що, якщо саме те й трапилось із тим хлопцем? А потім його ще й викрали із лікарні. Адже хто в такому виснаженому стані буде самостійно звідти утікати?

Шрам знову сильно кольнуло, і Гаррі схопився за лоба, шиплячи від болю. Хвилювання зростало все більше.

***

— Що це означає, Дамблдоре? — суворо запитала Мінерва, із сумішшю хвилювання й незадоволення дивлячись на магічну книгу учнів Гоґвортсу. 

— Те і означає, — із легкою посмішкою відповів директор. — Здається, у нас новий учень.

— Це неможливо! Імена всіх магів з’являються тут із самого народження. Інколи навіть коли вони ще знаходяться у лоні матері. Але у нас ніколи не траплялось випадків, що чарівник з’явився немов нізвідки і щоб книга записала його одразу на четвертий курс! — заперечила вона.

— Але, люба Мінерво, — хитнув головою Дамблдор, дістаючи зі шухляди пергамент і чарівне перо, — ми не можемо оскаржувати ці списки. У книзі не могло з’явитися ім’я мага, що вже навчається в іншій школі; до того ж вона не може помилятися. Якщо містера Мора не було у списках зі самого початку, отже, магія в ньому прокинулася лише зараз. І якщо таких випадків ніколи раніше не траплялось, це не означає, що такого не може відбутися взагалі.

— Але, Альбусе, його записали у списки четвертого курсу. Як він має вивчати їхню програму, якщо до цього навіть про магію не знав? Я згодна, що його треба навчити. Якщо він не навчиться контролювати магію, вона може йому нашкодити, але його не можна допускати до занять з четвертокурсниками. 

— Ніхто не смів оскаржувати ці списки; ми також не можемо, — остаточно вирішив Дамблдор. — Я чудово розумію хвилювання вчителів, але, Мінерво, я попрошу тебе згодом навідатись до хлопчини і все йому пояснити після того, як він прочитає лист.  Якщо знадобиться, школа надасть йому підручники минулих років, щоб він хоча б якось ознайомився із матеріалом. На крайній випадок доведеться просити інших провести йому індивідуальні уроки. Але, Мінерво, ми не можемо залишити його напризволяще. Тепер його доля у наших руках, — Дамблдор підійшов до вікна і прив’язав листа до лапки сови. Та вилетіла у вікно і понеслась геть.

— Альбусе, ти хоча б уявляєш, як над ним будуть знущатись? Особливо слизеринці? Четвертокурсник, що навіть палички в руках не вміє тримати… його засміють!

— Отже, обов’язок вчителів — цього не допустити. Не хвилюйся, я поговорю зі Северусом: він зможе приборкати норов своїх підопічних. 

— Мені все одно це не подобається, Альбусе. Така аномалія не могла з’явитися просто так.

— Ми з цим розберемося. І з цим, і з багато чим іншим… — Дамблдор відвів погляд від Мінерви, направивши його кудись в далечінь. Але очі його прижмурились і лиховісно блиснули в сутінках. 

***

Хефмін, не поспішаючи, обживався у новому світі. Паніка вже повністю зникла, залишились лише чиста дитяча зацікавленість і бажання вивчити все нове. Тіло також звикало: перамуська їжа не викликала нудоти.

Мор продовжував облаштовувати свою оселю. Найбільше місця виділив під всі можливі книги, частина яких була направлена на вивчення англійської. В побуті, розмовляючи сам з собою, він також все частіше намагався говорити перамуською, тож не дивно, що поступово його дивний акцент почав пом’якшуватись, та і помилок він почав робити значно менше. Але, виходячи у світ, прислухаючись до незнайомців та вглядаючись у вітрини магазинів, він все одно розумів, що рідним для нього цей світ стане не скоро. 

Окрім книг з граматики, Хефмін також прикупив багато дитячих книг про світ в загальному. Звідти він і дізнався, що не існує ніякої Норжевії, зате є собі справжня Норвегія, яку він і мав на увазі. Він саме читав про Південну Америку, коли у вікно хтось постукав. Мор спочатку не звернув на це ніякої уваги, але потім різко підняв голову над книгою і втупився у скло: лише через півхвилини він зрозумів, що такий цілеспрямований стукіт у вікно на третьому поверсі без антигравітаційного взуття мав видатись як мінімум дивним. З вулиці на нього у відповідь втупились два жовтих ока.

Хефмін пару секунд зніяковіло дививився на дивне створіння, навіть не кліпаючи, а потім обережно відклав книгу вбік. 

Без якоїсь певної мети окинувши поглядом кімнату, Хефмін наблизився до вікна і придивився до рудого птаха, якого не бачив навіть у книгах. 

— Ти щось від мене хочеш? — запитав він, максимально згладжуючи акцент. Мор не міг зрозуміти, навіщо намагається сказати щось тварині, але, на його подив, дивне створіння стверджувально кивнуло головою і виставило вперед лапку, до якої був прив’язаний шматок пергаменту.

Наче уві сні, Хефмін повільно відчинив старе вікно та потягнув за частину стрічки, якою і було прив’язано лист до лапки птаха. Після чого сова зверхньо ухнула і, змахнувши крилами, полетіла геть.

Через дві хвилини споглядання вже пустого підвіконня Хефмін нервово засміявся. Що за чортівня? Невже це нормально для Пераму? Ні ні точно не нормально. 

Стримуючи легке тремтіння, він повернув пергамент у руках і подивився на напис на ньому. І майже не поперхнувся повітрям, забувши, як правильно дихати.

На папері було написане його повне ім’я: Хефмін Ельдіус Мор, і теперішнє місце проживання. Настільки точне, що в ньому була присутня така стрічка як “вітальня”. Це налякало хлопця набагато більше ніж сова, підозри лікарів та сам факт його потрапляння на іншу планету разом узяті. Звідки комусь може бути відоме моє ім’я? Я його не говорив нікому ніде нікому ніде.

Мор поклав лист на стіл і пішов до кухні налити собі води. Руки, що не припиняли тремтіти, все ніяк не хотіли повертатись під контроль.

Заспокоївшись і відійшовши від першого шоку, він знову повернувся до вітальні із твердим наміром розірвати конверт і подивитись, що всередині. 

Ця планета зводить мене з розуму.

Руки знову затремтіли, коли Хефмін зірвав печатку та дістав з середини конверту пергамент, розписаний смарагдовими чорнилами. 

“ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА”

Цього вистачило, щоб Мор роздратовано відкинув папір вбік і видавив дивний булькаючий звук: розкрили все таки, засікли, зловили.

Чаклуни… Ось до кого, але до них Мор не планував лізти взагалі. Він хотів провести все своє життя вдалині від магічного населення, використовуючи необізнаність звичайних людей, щоб влаштувати собі блага. Але тут на горизонті замайоріли вісники апокаліпсису — маги, що викриють його відразу ж. 

Досліджуючи різницю між перамуським магічним населенням і корхальцями, Хефмін знав як ніхто, що ті пішли абсолютно іншою стежкою розвитку магії. Як результат, чужі звички Мора відразу ж помітять, і хто знає, чим це обернеться. А тим більш, якщо мова йде про “школу”. 

Але цікавість зіграла свою визначну роль, і Мор роздратованим рухом схопив лист знову, щоб продовжити читати.

Директор школи: Албус Дамблдор (Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун, Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)

Дорогий містере Море!

З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.

Початок навчання — 1-го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31-го липня.

З повагою

Мінерва Макґонеґел, заступник директора.

— Ні-ні-ні-ні-ні-ні! НІ! — швидко зашепотів Мор, розриваючи лист на шматки: нікуди я їхати не планую. Який ідіот на моєму місці поплентався б в цей… Гоґвортс? До того ж що за тупий спосіб комунікації за допомогою птахів? Не знайшлось чого-небудь більш сучасного? Так що Хефмін навіть на прочитав іншу частину листа — він просто спалив його над кухонною плитою.

У Мора було кілька здогадок, як його вислідкували: все ж таки на Корхалі є багато пристроїв, що розпізнають магію. Тому не дивно, що новий сплеск зафіксував якийсь шкільний артефакт і повідомив про це директорів. А ті в свою чергу вирішили, що запросити його у свою школу було б гарною ідеєю. Але лишень я так не думаю.

Тепер залишалось надіятись, що про нього просто забудуть. З такими сподіваннями він і прожив шість днів, доки йому не постукали у двері. І Хефмін був готовий побачити кого завгодно, але лише не жінку у дивній сукні та старому загостреному капелюсі на голові.