Літо, 1971: Дитячий будинок Святого Едмунда

Субота, 7 серпня, 1971

Він прокинувся в темряві. На початку серпня в кімнаті, в якій його замикали, було спекотно. Хоча його, напевно, лихоманить. В нього завжди підвищена температура наступного ранку. Раніше його замикали у кімнаті з вікном, але декілька місяців тому йому вдалося розбити його, і тільки завдяки решітці він не втік. Він чув, як вони розмовляють про те, як його стримувати, оскільки він виріс. Він намагався не думати про це.

Він пам’ятав відчуття голоду, настільки сильне, що перетворювалося на лють. Він пам’ятав, як завивав, намотуючи кола кімнатою знову і знову. Може, йому дозволять пропустити уроки, і він зможе поспати? В будь-якому випадку зараз були літні канікули, несправедливо, що він має вчитися, поки іншим хлопцям дозволялося клеїти дурня, грати в футбол чи дивитися телевізор. Він сів і обережно потягнувся, звертаючи увагу на біль і хрускіт у суглобах. Він побачив новий слід від кігтів за вухом та глибокий укус на правому стегні.

Він провів рукою по волоссю, яке було підстрижене настільки коротко, що його скоріше можна було назвати щетиною. Він ненавидив це, але кожен хлопець у дитячому будинку мав таку жахливу стрижку. Це означало, що, коли їм дозволять вийти в місто на вихідних, усі навколо знатимуть, що вони зі Святого Едмунда. В цьому напевно і сенс – продавці в магазинах знали, за ким спостерігати ретельніше. Хоча не те щоб хлопці робили хоч щось, аби спростувати подібні міркування. Їм так часто казали, що вони знаходяться на дні суспільства; покинуті і непотрібні – чому б не навести хаосу?

Ремус почув кроки в кінці коридору. Це була Наглядачка; він відчував її запах, чув серцебиття. Його чутливість завжди загострювалася після епізодів. Він встав на ноги, загорнувся в ковдру й підійшов ближче до дверей, щоб краще чути. Вона була не одна, разом з нею був якийсь чоловік. Від нього пахло старістю і якось… по-іншому. Густий залізний запах навіяв нечіткі спогади про батька. Так пахла магія.

̶  Ви впевнені, що не гаєте час дарма? – спитала Наглядачка в незнайомця. – Він насправді один з найскладніших випадків.

̶  О так,  ̶  відповів старець. Його голос був глибоким і теплим, мов шоколад. – Ми абсолютно впевнені. Це тут ви його тримаєте під час…?

̶  Його епізодів, – закінчила Наглядачка своїм різким, грубим голосом. – Для його ж безпеки. Він почав кусатися зі свого минулого дня народження.

̶  Зрозуміло,  ̶  відповів чоловік, проте звучав він більше задумливо, аніж схвильовано. – Можу я спитати, мадам, що ви знаєте про проблему цього юнака?

̶  Все, що мені необхідно знати. – холодно відрізала Наглядачка. – Він живе тут з п’яти років. Він завжди був складною дитиною, не тільки через те, що він один з вас.

̶  Нас? – спокійно перепитав чоловік. Наглядачка говорила майже пошепки, але Ремус все одно її чув.

̶  Мій брат був одним з вас. Ми не бачились роками, але він іноді просить мене про послуги. Святий Едмунд – особлива установа. Ми створені для складних випадків, – Ремус почув дзвін ключів. – Так, спочатку я його огляну. Часто доводиться його бинтувати. Не знаю, навіщо ви захотіли його побачити після повного місяця, якщо все знаєте.

Старець не відповів, і Наглядачка підійшла до кімнати Ремуса, дзвінко цокаючи шкіряними підборами по кам’яній підлозі. Вона тричі постукала в двері.

̶  Люпине? Ти прокинувся?

̶  Так,  ̶  відповів він, натягуючи ковдру щільніше. Вони забирали його одяг, щоб він його не порвав.

̶  Так, Наглядачко, – виправила його вона через двері.

̶  Так, Наглядачко,  ̶  пробурмотів Ремус, поки ключ повертався у замку зі скрипом. Двері були зі звичайного дерева, і він знав, що може з легкістю рознести їх в тріски під час епізоду, але після інциденту з вікном у двері поставили срібні пластини, лише від запаху яких його вивертало. Двері відчинилися. Світло розлилося по кімнаті, ніби вода, засліпивши його після довгого перебування у напівтемряві. Коли Наглядачка зайшла в кімнату, він машинально зробив крок назад.

Це була невисока, трохи незграбна жінка з довгим тонким носом та темними очами-намистинками. Вона з обережністю окинула його поглядом.

̶  На цей раз бинти потрібні?

Він показав свої рани. Кров більш не текла, він помітив, що рани, які він наносить собі сам, загоюються набагато швидше, ніж будь-які інші, хоча вони й глибокі. Їх навіть жодного разу не зашивали. Проте, шрами ніколи не зникали, залишаючись срібними полосами на його тілі. Наглядачка стала поряд з ним на коліна, обробила рани антисептиком й замотала грубим бинтом. Закінчивши з цим, вона віддала йому одяг і він швидко одягнувся.

̶  У тебе відвідувач, – нарешті сказала вона, коли він натягував футболку через голову.

̶  Хто? – спитав він, дивлячись прямо в її очі, оскільки знав, що їй це не подобається.

̶  Вчитель. Він тут для того, щоб поговорити з тобою про школу.

̶  Не хочу,  ̶  відповів він. Він ненавидів школу. – Скажіть йому, нехай йде геть.

Наглядачка ляснула його по вуху. Він навіть не смикнувся: це було очікувано.

̶  Замовкни! – гаркнула вона. – Ти будеш робити те, що тобі сказано, або я залишу тебе тут до кінця дня. Йди! – вона схопила його за руку і потягнула вперед.

Він скривився, думаючи чи може він вирватися, але це не мало сенсу. Вона насправді могла замкнути його знову, та й йому було цікаво, хто цей незнайомець, особливо після того, як запах магії посилювався у міру їх просування коридором.

Очікував на них доволі високий чоловік, що був вбраний у найдивніший костюм, який Ремус коли-небудь бачив. Темно-бордовий оксамит з вишуканою золотою вишивкою а рукавах і лацканах, краватка була кольору неба теплої зоряної ночі. Чоловік мав бути дійсно старим – його волосся було білим, як сніг, а довжелезна борода сягала поясу. Незважаючи на дивний вигляд чоловіка, Ремус не був наляканим, як з більшістю дорослих. Незнайомець мав добрі очі, якими посміхався через свої окуляри у формі півмісяця. Він простягнув руку.

̶  Містере Люпин,  ̶  з теплотою в голосі сказав чоловік, – приємно познайомитись.

Ремус захоплено спостерігав. До нього ніколи не зверталися з такою повагою. Він зніяковів та пот_иснув простягнуту руку, відчувши легкий удар током від дотику.

̶  Привіт,  ̶  відповів він, все ще уважно спостерігаючи.

̶  Я професор Дамблдор. Хотів попросити вас скласти мені компанію під час прогулянки володіннями дитбудинку. Сьогодні чудовий день.

Ремус подивився на Наглядачку, вона дала дозвіл, кивнувши у відповідь. Це вже було варте розмови з незнайомцем – вона ніколи не випускала його на вулицю під час повного місяця, навіть з наглядом.

Вдвох вони пройшли декілька пустих коридорів. Ремус був впевнений, що ніколи раніше не бачив Дамблдора у Святому Едмунді, проте він точно знав куди йде. Ремус глибоко вдихнув, відчуваючи тепло літнього сонця, щойно вони вийшли на вулицю. «Володіння», як їх назвав Дамблдор, були не такими вже й розкішними. Шмат землі, порослий пожовклою травою, де хлопці грали у футбол, й невеличка тераса, яка теж поросла травою через щілини у підлозі.

̶  Як ви почуваєтеся, містере Люпин? – спитав старець. Ремус знизав плечами, не сказавши жодного слова. Він почувався так само, як завжди після. Хворобливо і неспокійно. Дамблдор не кинувся на нього за нахабність, навпаки, продовжував йому посміхатися, поки вони йшли вздовж паркану.

̶  Що ви хочете? – нарешті спитав Ремус, штовхаючи каміння з дороги.

̶  Гадаю, у вас є певні думки з цього приводу, – сказав Дамблдор. Він сунув руку в кишеню і дістав паперовий пакет. Ремус відчув запах лимонного щербету, і Дамблдор запропонував йому солодощі. Він взяв цукерку і кинув її до рота.

̶  В вас є магія, – сказав він прямо. – Як в мого батька.

̶  Ви пам’ятаєте свого батька, Ремусе?

Він знову знизав плечами. Все, що він пам’ятав,  ̶  високий, худий чоловік у довгому плащі, який плакав над ним. Він припускав, що це ніч, коли його вкусили. Її то він пам’ятав дуже добре.

̶  В нього була магія,  ̶  сказав Ремус. – Він міг робити різні штуки. Мама була нормальною.

Дамблдор знову доброзичливо посміхнувся.

̶  Це вам сказала Наглядачка?

̶  Частково. Щось я сам знав. Все одно він мертвий. Вкоротив собі віку.

Дамблдор виглядав здивованим, що сподобалося Ремусові. Трагічне минуле було приводом для гордості. Він не дуже часто згадував батька, лише в тих випадках, коли міркував, чи вкоротив би той собі віку, якби Ремуса не вкусили. Він продовжив розповідати

̶  Мама ось жива. Але вона не хоче мене. Тому я тут,  ̶  він озирнувся. Дамблдор зупинився. Вони були у найдальшому кутку території, біля високого паркану. Там була дірка, закрита дошкою, про яку ніхто не мав знати. Ремус міг будь-якої миті втекти і потрапити на головну вулицю міста. Він ніколи не втікав з певною метою, просто вештався, поки його не знайде поліція і не поверне назад. Все ж краще, аніж нічого не робити.

̶  Вам тут подобається? – спитав Дамблдор, Ремус пирхнув.

̶  Звичайно, блін, не подобається, – він покосив на Дамблдора, але той і вусом не повів, може, через те, що в нього була борода.

̶  Я так і думав,  ̶  зауважив старець. – Мені сказали, ви складна дитина. Це правда?

̶  Не гірший, ніж інші, – Ремус сказав. – Ми всі складні діти.

̶  Добре, я зрозумів,  ̶  Дамблдор погладив бороду, ніби Ремус сказав щось неймовірно важливе.

̶  Є ще цукерки? – Ремус простягнув руку з надією. Дамблдор віддав йому весь пакет, і Ремус не міг повірити своєму щастю. Старий дурень був цілковитим слабаком. Цього разу він обрав льодяник, жував його, відчуваючи, як він тріскається між зубами, ніби скло, і лимонний смак вибухає на язику, подібно феєрверку.

̶  Взагалі, я керую школою. Тією школою, в якій вчився ваш батько.

Це збило Ремуса з пантелику. Він ковтнув цукерку і почесав голову. Дамблдор продовжував:

̶  Це особлива школа. Для чарівників, як я. І як ви. Ви б хотіли навчатися магії, Ремусе?

Він різко покачав головою.

̶  Я занадто тупий,  ̶  твердо сказав він. – Я нічого не зрозумію.

̶  Певен, це не так.

̶  Спитайте її,  ̶  він вказав на сіру будівлю, де на нього чекала Наглядачка. – Я навіть читати не вмію. Я ідіот.

Дамблдор довго на нього дивився.

̶  У вас був не найлегший старт в житті, містере Люпин, і мені дуже шкода. Я зовсім трохи знав вашого батька, але я впевнений, він би не хотів… Так чи інакше, я тут, щоб запропонувати вам дещо інше. Запропонувати місце серед таких, як ви, і, можливо, спосіб спрямувати весь цей гнів, який накопичився у вас, у мирне русло.

Ремус витріщився на нього. Яка різниця у якому дитбудинку він живе? Наглядачка ніколи не давала йому солодощі і не пахла магією. Діти зі школи Дамблдора не могли бути гірші, ніж хлопці в Святому Едмунді, а навіть якщо так, Ремус вмів за себе постояти. Але. Завжди є «але».

̶  Як щодо моїх епізодів? – спитав він, склавши руки. – Я небезпечний, ви це знаєте.

̶  Так, Ремусе, я знаю,  ̶  відповів Дамблдор з сумом. Він обережно поклав руку Ремусові на плече. – Ми подивимось, що ми можемо вигадати. Можете покластися на мене.

Ремус скинув його руку і взяв ще одну цукерку. Назад вони повернулись, не сказавши жодного слова, задоволені тим, що зрозуміли один одного.