здавалось дивним навіть коли я вперше побачив твої руки

— І що з тобою робити, скажи, га? — Намджун допомогає Чіміну вилізти на берег, поки в молодшого кровить ціла права кінцівка — І що Хосок буде твой бабці казати, що ти випадково в сільраді на арматуру натрапив? — Чімін у відповідь лише зводить брови, намагається не показувати, що боляче. До біса зараз боляче. Решта тільки-но виходить з води, щоб побачити причину галасу. Техьон зляканий, видно, хлопець сам рідко займається нічним плаванням, а сконфужена гримаса лише свідчить про те, що хлопець встиг почати переживання. Чіміну соромно, але він виправдовує це темним часом доби: не видно було, звідки стрибає. — Дурень. 

 

— Давай донесемо його хоча б до вашої хати, —Чонгук хутко сідає поряд з пораненим другом. — У вас же є бинти, так? 

 

Чімін виє беззвучно, в голові. Корить себе за неуважність, переконує себе, що зіпсував усім вечір.

 

Вони волочаться через лісосмугу, вислуховуючи Чімінове скиглення; той намагається запевнити хлопців про змогу ходити самостійно: безрезультатно. Чонгук з Намджуном лише просять мовчати, мовляв, так швидше, і взагалі, в цій ситуації Чіміну краще б мовчати та продовжують нести на плечах. Всі інші йдуть позаду, вирішивши змінити локацію на майданчик біля садочку, аби не було потреби йти назад. Чімін обертається раз, чи два: Хосок про щось енергійно оповідає Юнгі, а той лише спокійно слухає, іноді киває, і Чіміну стає цікаво, чим його друг зміг зацікавити цього хлопця, який, нібито, взагалі не цікавиться нічим, що діється навколо. 

 

Хлопці з постраждалим приєднуються до всіх інших за хвилин тридцять: мати Намджуна була занадто рада та перелякана бачити Чіміна, захоплено зауваживши, як той вже виріс, і як з вічно веселого хлопчика з милими щічками виріс такий апетитний парубок. 

 

— За тобою тут, напевно, все село бігає. Ще й столичний, — казала вона, поки обмотувала ногу бідного Чіміна, який так і не знав, що відповісти – лише червонів. Дай Боже за ним хоч дворовий собака бігав, бо зазвичай це лише бабусі з нескінченними зауваженнями про висвітлене волосся.

 

Він шкутильгає на пару з Чонгуком, що досі підтримує його, тримаючи за талію. Сідають на майданчику біля споруди, схожої на замок, коли Чімін розуміє, що вони вже точно відкрили спиртне, бо пуста пляшка покоїться одиноко поблизу компанії. Сонце вже сіло давно: всі відчайдушно відганяють дратівних комарів, що злітаються на померклий ліхтарик біля Дахьон, а замість поодинокого воркування голубів тепер в’язкий спів цвіркунів. 

 

— Чімін-а! — радісно кричить Хосок, підстрибуючи з його місця поряд з Хосоком, та накидається з обіймами, ніби бачить його перший раз. А Паку не принципово, він завжди любив обійми, особливо від теплого Хосока. — Поки ти страждав, я встиг розказати Юнгі про те, як ти зламав ногу в одинадцять, коли ми тікали від мого прадіда. 

 

Чімін водить очами здивовано, трохи злякано. Його погляд зупиняється на Юнгі, а той вже дивиться: сидить як привид, погляд прочитати неможливо, брови трохи підкинувши вверх, ніби роздратовано. І Чіміну стає так ніяково, що він хоче закрити рок Хосока рукою та закопати його в кладовищі поряд з прадідом, від якого вони тоді й тікали. 

 

Чонгук просить його сісти поряд, аби вони могли пити пиво з однієї бляшанки, та Чімін, звісно, погоджується: йому треба хоч за кимось сховатись від причини почервонівших щік, та уникнути зрадника Хосока, який, напевно, і дівчатам все розтеревенив. 

 

Вони сидять так ще, напевно, годину.

 

Час близько дванадцятої, та зазвичай вони затримувались і довше: в селі безпечно, нікому не потрібні ці підлітки, лише аби не кричали та не свистіли голосно. Чімін помічає, як розслабився після другої бляшанки пива. Чонгук, поряд з ним, чомусь занадто активно намагається розмову з Рюджин почати, і Чімін одразу згадує, що у того і дівчини ніколи не було, у свої шістнадцять, а старша лише відповідає на питання коротко, бо видно, як хоче провести час з Дахьон.

 

— Гей, хлопці, — Дахьон перебиває розмову про останній сезон «безсоромних». — Вже пізно, ми з Рюджин, напевно, підемо додому, переночуємо…

 

— Я проведу, — хутко киває Намджун, і Чонгук вже підводиться, аби приєднатися, і Чіміну вже хочеться потягнути того за майку, аби не робив дурниць. 

 

Але цього не робить, дозволяє піти. Хто він такий, аби Чонгука життю вчити? Він сам розбереться, йому взагалі-то, потрібен досвід. На майданчику залишаються лише хлопці, мовчать, поки інші не зникають остаточно, та Хосок ріже тишу: — Закуримо? 

 

Вони вчотирьох виходять з території садочку, аби охоронець не повиганяв тих за сигаретний дим. Юнгі витягує три сигарети, протягує одну Хосоку, одну залишає собі, останню Чіміну (Чімін занадто багато думає, бо йому здається, що хлопець хмуриться, коли це робить). 

 

— А..

 

— Я не курю, — перебиває його Техьон, бо вже знає, що Пак хотів спитати. Зітхає.

 

Вони так і стоять, поки Хосок не просить когось піти з ним в туалет до лісосмуги -по темряві самому страшно. Чімін навіть не встигає підвести погляд, як Техьон вже киває з хутким «я теж хочу». І Чімін готовий його вдарити, бо коли ті відходять, в нього чомусь швидко бʼється серце, та він не знає, куди дивитись, бо ніяково. Юнгі його, здається, лякає. Хіба можна отак мовчати цілий вечір, коли всі такі активні та дружні?

 

Вони стоять мовчки, і це так чудернацько, бо Чімін завжди був людиною, якій легко почати розмову, але зараз не лізе зовсім нічого, бо людина біля нього за весь вечір, здається, лише пару слів сказала, причому не йому.

 

— Я, до речі, Чімін, — не знаходить сказати нічого кращого. 

 

— Я знаю, — відповідає другий, і тепер Чімін точно гадки немає, що казати. 

 

Вони стоять ще хвилину, поки в молодшого не закінчується сигарета, і він тушить її об паркан садочку позаду, коли нарешті чує голос поряд: 

 

— Ти завжди так? — Чімін бачить, що той киває на ногу, і подумки дякує богу, що змусив Юнгі говорити. 

 

— Ах, ні, я лише.. там було темно, я не бачив, куди стрибати, і чомусь.. так, чомусь вдарився, — Чімін відчуває, що йому складно говорити, коли дивиться на Юнгі, і той дивиться ніби без жодної емоції, яку Чімін міг би прочитати, та відчуває потребу говорити. — А та історія, що казав Хосок-хьон… Мені було всього одинадцять, і це був єдиний раз, коли я щось ламав. Памʼятаю, бабуся тоді дзвонила мамі і казала, як я крав сливи з чужого двору, мені потім в Сеулі на вулицю тиждень не можна було виходити. 

 

І Чімін нарешті замовкає, так відповіді і не дочекавшись, бо так несподівано бачить, як Юнгі йому легко посміхається краєм вуст, і ця напружена ситуація стає настільки легшою, коли він чує голоси Намджуна та Чонгука близько по вулиці.

 

Вони чекають лише Хосока з Техьоном, коли нарешті вирішують повернутися на майданчик. Вечір заповнюється тепер лише хлопчачими розмовами, Намджун абищо розказує про марку мотоциклів, який батько тому хоче придбати, а Хосок про навчання в найближчому містечку, що почне цього року. Чімін вже не відчуває себе зайвим, не відчуває себе чужим – чомусь легше стає після того, як він з Юнгі заговорив, хоч той в до кінця вечора на нього навіть не дивився. Молодший впевнений, що дратує, що його забагато, тому намагається почати розмову з Техьоном майже весь вечір, бо їх ідентичний колір волосся додає немудрячих тем для розмови. 

 

Чімін повертається додому десь о другій ночі. Бабуся вже спить, а хронічне хропіння діда чутно ще з двору, тому він навшпиньки пробирається до своєї кімнати і, нарешті, засинає. 

 

***

 

— Чімін-і, вставай, — той лише видає незрозумілі звуки у відповідь, коли бабуся ніжно гладить його по світлому волоссю. — Вже пʼята вечора, як можна так довго спати, га, сонечко? Навіть Хосок тебе вже кличе на вулицю. 

 

— Хосок? — Чімін піднімається на передпліччя. 

 

— Так, біжи, поки дід на городі. 

 

Чімін збирається швидко, якось незрозуміло виправдовуючись за перевʼязану ногу, нібито впав зі сходів, коли піднімався до клубу.

 

Вона вірить, завжди йому вірить, він же улюблений внук, його лише нагодувати та на танці пустити, і ще нехай Хосок на чай приходить. Хосоку його родина довіряє, хлопець добровільно батькам допомагає, і абрикоси приносить, ще й завжди посміхається так яскраво, золота дитина. 

 

— Давай, ба, — Чімін поспішно цілує її у щоку, та вибігає чимдуж швидше з будинку, незважаючи на біль в нозі. 

 

— Бля, а нога не болить? — зустрічає його Хосок на вулиці, та Чімін ніяково посміхається, мовляв, так, болить. 

 

Вони йдуть до центру по традиції: купують насіння соняшника та лузгають отак біля головної дороги, обговорюють майбутнє, минуле, та й все на світі, поки когось випадково не зустрінуть. Чімін розказує йому про своїх друзів з Сеулу, а Хосок завжди так зацікавлено слухає: ну як можна козиряти в торговому центрі, коли на вулиці така гармонія? 

 

— До речі… — Чімін зупиняється та говорить трохи спокійніше, — Вчора той хлопець був, Юнгі, ніби, — не ніби, він памʼятав. Чому він взагалі сказав ніби? — ти казав він пусанець, так? 

 

— Юнгі? Так, — Хосок сміється, — кльовий, скажи? Він тут завжди такий загадковий приїжджає зі свого міста, спочатку можна подумати, що зануда, але мене завжди вислуховує, і завжди розуміє.

 

Чімін посміхається: він тямить, про що говорить Хосок, бо памʼятає, як Юнгі його вчора слухав. 

 

— То він, типу.. Він часто приїжджає? 

 

— Та типу, на літо майже завжди. Але я з ним познайомився роки три тому, на зимовій ярмарці, вони тут завжди на різдвяні канікули залишаються, він казав, що батьки дуже люблять свою дачу. 

 

— Зрозуміло, — Чімін видихає. Хоч трохи інформації розслабляє його, невідомо, чому. Напевно, йому просто не до душі загадковість, але він чомусь глибоко всередині сподівається, що Юнгі знову приєднається до компанії. Чімін винить у всьому тонкі пальці та світлу шкіру юнака.

 

— А Техьон тобі сподобався? Мені здається, вони з Рюджин дуже схожі характерами, але вона старша за нього на два роки, — питає Хосок. 

 

— Так, Техьон цікавий, та й вони обидва.. дуже гарні, — відмічає Пак, та Хосок моментально з ним погоджується.

 

— Я тобі кажу, мені коли дванадцять було, памʼятаєш, я тобі ціле літо голову сверлив одним дівчиськом? Так то вона була, але на неї Чонгук запав, то я вирішив відступити. Мені дружба дорожча, — і штовхає Чіміна в плечі, сердечно посміхаючись. 

 

Вони так і сидять, обговорюють потім Чонгука – бідний юнак і не знає, який підхід знайти до Рюджин. Чімін сам зовсім не обізнаний в цьому сенсі, стосунків ніколи не мав, але ж знає, що так, як Чонгук – не варто. Дівчата не люблять, коли за ними бігають. 

 

Коли сідає сонце, вони вирішують пройтися по селу, і, на щастя, зустрічають Техьона з Рюджин, які якраз вийшли шукати пригод на голову, а вчотирьох вже вирішують до карʼєру знов, лише жартома забороняють Чіміну купатися, що справедливо. Вечір проходить звично спокійно, лише розмови, сигарети, іноді співи, а коли вже розходяться, Техьон яскраво посміхається: 

 

— В мене день народження завтра, приходьте о сьомій. Потанцюємо, пограємо всяке… можете переночувати. 

 

Та Чімін у двір заходить ще з посмішкою, сподіваючись, що знову побачить нових друзів. 

 

***

 

— Діду, — починає Чімін за обідом наступного дня, ховаючи за щоками свіжі мариновані яйця. — От ти коли молодим був, ти як на вечірки одягався? Бо я гадки не маю, в чому маю йти. 

 

— А чого молодим? — Старий буквально обурюється. Дід завжди вмів жартувати, завжди на позитиві, але в селі його всі діти бояться, бо той майже ніколи не посміхається. Його знати треба, треба слухати, аби зрозуміти, що насправді старий повний щастя та молодості. — Ну.. До того, як твою бабцю зустрів, в таких відкритих сорочках ходив, що там всю грудину було видно, — бабуся, сміючись, бʼє його по плечу, — а потім вже застьобував, там нема перед ким було… Шорти, головне, підкрути знизу, а там як душа побажає, але головне дівчинку приведи. 

 

І Чімін так широко посміхається, бо як же він любить своїх старих. 

 

Виходить він, звісно, лише в спортивних шортах на білій футболці: дівчинку йому приводити не хочеться, хочеться відпочити від сеульської моди. Тут ніхто не засудить, а Хосок навіть відмічає, які в того чудові кросівки, коли вони разом направляються до маєтку Кімів.

 

— Те-Те, — Хосок намертво обіймає блондина, який ледве встиг двері відчинити, аби впустити тих двох. — З днем народження, мій хлопчику, як же ти вже виріс! — Та сміється, тягаючи того за щоки, як ті бабусі, чесне слово, порівнює Чімін. 

 

— З днем народження, дякую, що запросив, — Пак після друга підходить слідом, та обіймає вже трохи спокійніше.

 

Вони проходять вглиб будинку, до широкої зали. Видно, що батьки якісь важливої руки люди в раді. Чіміну таке навіть подобається, він роздивляється високі стіни та картини на них: абстракціонізм для багатих людей, яким подобається забивати пусті стіни чимось значущим. Пак роздивляється і присутніх вже людей, всі за баром, у кожного горнятко нібито з соком, та по Чонгуковим червоним щічкам можна сказати, що горілка там присутня теж. 

 

Він бачить усіх, з ким вже був знайомий до цього: ціла компанія з того дня, коли Чімін розрізав собі ногу, ще й Сокджин з Найон, яких він бачив кожне літо, та спілкуватись було важко. Чімін вітається з усіма, але в нього знову починає швидко битися серце, коли він каже тихе «привіт» до неквапливого хлопця в чорному худі. 

 

Юнгі, здається, важко навіть погляд підняти на Чіміна, лише киває у відповідь. І молодшому знову здається, що це знущання всесвіту, бо він знову боїться зробити щось не так, аби не роздратувати Юнгі. 

 

За чверть години Техьон починає грати музику, Намджун приносить торт, всі збираються, аби взяти шматочок та Техьону всього найкращого побажати. Чіміну наливають соку з горілкою, таку малу порцію, подібно Чонгуку, поки Хосок жартував: «аби знову собі щось не зламав», та заслужено отримав стусана по спині. Чімін зрідка дивиться в сторону Юнгі, аби перевірити, чи тому не сумно без голосної компанії, але всі, здається, звикли, що той не дуже активний. Чіміна це навіть трохи дивує, бо налагодити тісний зв’язок з Юнгі здається неможливим.

 

Як тільки Техьон грає замовлену Хосоком пісню, вони з Чіміном пулею вибігають в центр залу та танцюють, «I want to know what love is» змушує їх тіла рухатись завжди. Чімін би в іншому житті посміявся, сказав би, пісня для його діда, але Хосока любив занадто сильно, щоб ця музика не звучала солодким медом. З ними танцювати почали і всі дівчата, Намджун за Дахьон, а так і майже всі хлопці, окрім Чонгука – тому, здається, сьогодні Рюджин веліла, аби перестав за нею бігати. Їй вже майже девʼятнадцять, здається, отже Чонгук для неї зовсім дитина, було б дивно, якби вона була не проти його уваги. Чімін обіцяє собі, що з Чонгуком поговорить, але занадто зайнятий рухами своїх стегон під якийсь нині філософський клубняк. Лише за хвилин пʼятнадцять розуміє, що ці хіти зовсім не його, виходить. Помічає, що Юнгі в кімнаті вже нема, корить себе за те, що взагалі про це думає, та вирішує вийти на вулицю, аби вдихнути свіжого повітря. 

 

Де, власне, Юнгі і знаходить. 

 

— Привіт, — коротко каже, бо чомусь боїться, що вже вдруге за день привітавшись, буде проігнорованим знову. Він спирається на поручні ґанку так само, як і Юнгі, дивиться на його тонкі пальці, що тримають сигарету, та знаходить себе в дуже ніяковій позиції, коли погляд підіймає та бачить, що Юнгі на нього дивиться. 

 

— Привіт. Хочеш? — Простягує пачку сигарет, та Чімін хутко киває, аби їхня розмова на цьому не закінчилась. 

 

— Мені так жарко, — змучено тягне Чімін, як тільки вдихає дим вперше. — Я люблю танцювати, але, знаєш, там така спека, і взагалі… 

 

— Ти класно танцюєш, — Юнгі спокійно каже, та Чімін, здається, не знає, як на це реагувати. Вперше комплімент він відчуває не в голові, а десь у грудній клітині, ніби щось тремтить всередині, але пояснити це неможливо – йому все життя говорять, що він «класно танцює» бо це його пристрасть, звісно він «класно танцює»! Але чому «класно танцюєш» від Юнгі відчувається так дивно? 

 

— Дякую, я… — Чімін хоче сказати, що він не очікував, не розуміє, чи Юнгі його ненавидить, чи хоче, щоб він швидше залишив його наодинці. — А ти чому не танцюєш? 

 

— Я не люблю, не моє. Я музику люблю. — І знов повертає голову в сторону, та Чімін вже готовий вмовляти, аби старший знову подивився, щоб хоч раз роздивитися його очі. 

 

— Музику? Ти пишеш музику? — Чімін відчуває, що його серце охає, коли він думає про такі здібності. 

 

— Так, типу того. Пишу ноти, намагаюсь на гітарі, тексти писати люблю. Може пройдемось до колодязя? 

 

Чімін думає, що йому почулось. 

 

— Пішли.

 

Як тільки Юнгі тушить сигарету об ґанок, Чімін спускається по сходам за ним, навіть не думаючи про бідного Чонгука, який, напевно, все ще сидить біля бару наодинці. Але Чімін йде слідом, йде слідом за цим темним волоссям, такою світлою і мʼякою на вид шкірою, яка віддає ароматом одеколону. Юнгі ніби змушує Чіміна заспокоїтись, не сказавши ні слова. 

 

— Юнгі-хьон, — Чімін нарешті йде поряд з ним, як тільки вони виходять на вулицю. — Ти з Пусану, так? Вчишся там? 

 

— Так, я на другому курсі, але думаю відрахуватись. Мені там не місце, хочу вступити в Сеульський музичний університет. 

 

— Я теж туди хочу, хьон. — Чімін посміхається з якимось фантомним сподіванням, дивиться на Юнгі, та знов відчуває тепло в грудях, коли старший спокійно дивиться на нього. — Можливо, будемо вчитись разом. 

 

— Так, але ти, напевно, танцюватимеш, Чімін-а? — Юнгі запитує. 

 

Чімін відчуває, що всерйоз радіє, коли старший вперше називає його імʼя. 

 

— Так, думаю, батьки будуть не проти, — Чімін трохи ніяково кахикає, і ось вони поблизу колодязя. Юнгі підходить до ручки, починає крутити, щоб спустити відро вниз, та Чімін дивиться, не відриваючи очей, — я не знав, що тут є колодязь. Ти добре знаєш Намйон-рі, хьон.

 

— Батьки люблять залишатись тут. Техьон багато разів запрошував, тому знаю, де взяти випити, — і витягує відро, повне холодної води, майже одразу набираючи трохи в долоні і, зовсім неочікувано для Чіміна, бризкає в молодшого. 

 

— Юнгі-хьон! — Чімін відстибує в сторону. По суті, це його провина, він сам сказав, що йому було жарко. 

 

Та поки Юнгі набирає ще, аби попити з долонь, Чімін хутко підбиває його руки, аби вся вода вилилась на ідеально-чисте худі, яке, здається, ще пахне пральним порошком.

 

Чіміну цікаво, чому Юнгі ігнорує його, а потім дозволяє облити себе водою. Чіміну ще цікавіше, чому це лише друга їхня зустріч, а він вже такий радий, коли проводить з ним час. А ще Чіміну дуже цікаво, як звучить Юнгі, коли грає на гітарі, та як виглядають пісні, які він пише.

 

— Пішли до них. Знову почнуть переживати за тебе, Чімін-а, — і Чімін, розуміючи, киває, бо вони дійсно і не казали нікому, що пішли, і це, напевно, неповага до Техьона. 

 

Дорогою назад, Чімін думає про те, як з Юнгі поговорити більше, та запитує просте: 

 

— А можна якось послухати твою музику, Юнгі-хьон? 

 

— Якось, можна. — І Чімін дуже сподівається, що «якось» буде скоро, бо вони тільки переступають поріг дому, наповненого музикою та сміхом, де їх зникнення наче і не помітили. 

 

Виявляється пізніше, що так, Хосок точно помітив. Він падає на дивані поряд з молодшим, посміхається до нього багатозначно, та тихо, але з дружньою насмішкою, питає:

 

— Юнгі гарний, хіба ні? 

 

І Чімін, здається, червоніє, насупивши брови, та не встигає за Хосоком знову:

 

— Скажеш мені, коли треба буде забирати тебе з його домівки, ага? 

 

І Чімін не розуміє: чи дійсно Хосок натякає на те, про що він думає, і якщо так, чи нормально це, що Чімін відчуває тепло, коли знову поглядом знаходить Юнгі, який вислуховує Чонгука (напевно, він пояснює йому історію з Рюджин), і чи не буде Юнгі ненавидіти за те, що він взагалі думає про такі речі? Як Хосок може казати про те, що Чіміна треба буде забирати з його домівки, коли старший навіть дивиться на нього зрідка, і чи не занадто Юнгі кльовий, аби тусуватися з такими, як Чімін, і….

 

— Чімін, розслабся. Ти занадто напружений. — Хосок перебиває його потік думок, обіймаючи за плечі.

 

І Чімін, звісно, згоден – все лише в його голові. 

 

Вечір закінчується, коли Техьон забирає спати до себе Юнгі та Намджуна з Сокджином, дівчата до Рюджин, а всі інші – в залі на широкому дивані. Чімін, правда, ще довго не може заснути, думаючи про те, яку музику може писати Мін Юнгі.