Буденність та трохи пустощів (Частина 2)

— До речі, а як в тебе на особистому? Давненько не чула цікавих історій. Нумо, порадуй подружку.

Йошико продовжувала ігнорувати те, як ходять всі нормальні люди, та навіть підстрибувала на ходу від нетерпіння почути декілька історій від спортсменки. Остання тільки закотила очі. Вже припинила спроби урозумити другокурсницю, все одно ніякого результату це не дає. Шико лиш з новим азартом починає дражнити подругу та бешкетувати, чим сильно діє на нерви.

— Нема про що розповідати, — вона похитала головою. — Один телепень лиш і шукає наївну дівчинку, яка буде потурати його примхам наче дресирована тваринка; другий не тільки не вміє, та навіть не намагається підбирати слова, а третій взагалі настільки недалекий, що в елементарному «Привіт» зробив три помилки!

— Пха-хаха!

— Не смішно! — обурилася Токіто. — Я готова душу продати, щоб змінити орієнтацію та ніколи не мати справу з цими амебами!

— Ну не всі ж такі, — запевнила Шико, ледве стримуючи сміх.

— У мене таке враження, що всі. Та це ми не рахуємо тих вульгарних та самозакоханих виблядків, які відправляють порнографію першим сповіщенням!

— Воу, дівчинко, давно я не чула від тебе таких слів, — Юдзу порівнялася з подругою, йдучи пліч-о-пліч, та взяла її під руку, продовжуючи: — Тобі дійсно щастить натикатися на подібне сміття, яке не варте навіть твого погляду у їх сторону. Тоді від сьогодні припиняєш зависати на сайті знайомств. Краще витрать зайву годинку на тренування.

— Як виявилося, різного… — Токіто задумалася, намагаючись підібрати максимально цензурне зрівняння, — Непотребу, там набагато більше ніж нормальних людей.

— Це просто нам не щастить, — Йошико знизує плечима. — Зате тепер ми можемо потиснути одна одній руки: ніхто з нас не знайшов нічого хорошого у спілкуванні та зустрічах зі створіннями під назвою «чоловіки».

Третьокурсниця тільки вимучено усміхнулася на таке вираження, мовчки погоджуючись з подругою. Побачивши що вона заспокоїлася, Шико нарешті видихнула. Вона відсторонилась на достатню відстань та витягла з бокової кишені сумки цигарку. Захопивши зубами, підпалила її знайденою в тій же кишені запальничкою та зробила першу затяжку.
Спортсменка спостерігала за тим, як Юдзуру повільно видихає дим. Все з тою ж посмішкою вона озвучила свої думки:

— Вперше хочу закурити.

Від диму пахло корицею та цитрусом, як здалося Токіто, але вона не ручалася стверджувати напевне. Шико ніколи не курила дуже близько біля неї, тому і запах був зовсім слабеньким, його ледве вдавалося уловити.

— Я не найкращий приклад, — майбутня журналістка зробила чергову затяжку, після чого видихнула білий дим та продовжила: — І ти це знаєш як ніхто інший, тому викить дурь з голови та краще верни мою дорогу подругу, яка б цими сигаретами швидше мене нафарширувала.

— Я ніколи не мала такого бажання, — запевнила Юмено.

— З нас двох пам’ять гірша наче в мене, — посміялася майбутня журналістка, тримаючи цигарку зубами. — Хоча твої погрози намертво вбиваються у пам’ять.

— Не бачу, щоб ти сильно тряслася.

— Ха! Було б кого… — Шико майже не подавилася димом, зустрівшись із поглядом подруги у якому читався чистої води азарт. — Кхе… Забудь.

Юдзуру у лічені секунди позбулася від майже цілої цигарки, утилізувавши шкідливу речовину у перший же смітник. Вона зразу ж перевела тему на щось більш безпечне для її життя і здоров’я, та з абсолютно невинним виглядом продовжила йти біля подруги.
Таким чином, за розмовою дівчата навіть не помітили як настав час розминутися. Зупинившись біля будинку Токіто, вони ще хвилин п’ять розмовляли, не бажаючи закінчувати. В решті решт, першою здалася Шико. Відсалютувавши, вона пішла у напрямку свого дому.

***

   Згодом другокурсниця нарешті досягає пункту призначення. У піднесеному настрої вона входить до багатоповерхівки та зразу йде у напрямку ліфту, після чого натискає кнопку. Наспівуючи собі під ніс якусь пісню, що застрягла в голові, Шико переміщується з ноги на ногу, в такт «мелодії».
Очікування виводить із себе нетерплячу старшокласницю. Вона натискає на кнопку ще кілька разів, після чого б’є зжатою у кулак рукою об стіну. Відчувши біль, вона потирає пальці та лаїться собі під ніс.

— Не працює? — Юдзу чує зі сторони насмішкуватий голос та одразу звертає увагу на його власника. Недалеко стоїть сивий чоловік, якого вже правильніше було б назвати дідусем. Він складає руки на грудях, лукаво спостерігаючи за похмурим обличчям дівчини. — Невже прийдеться підійматися на дев’ятий поверх пішки? Та чи витримаєш?

— Без сумніву, — прошипіла Йошико та високо задравши голову, пройшла мимо дідуся, починаючи йти сходами. На четвертій, вона запнулася, після чого під’їздом луною рознісся сміх.

Старшокласниця швидко минала поверх за поверхом, але як тільки опинилась на третьому вся рішучість потроху згасала, а темп уповільнився.

***

— Я… вдома!

Закривши двері, Шико зразу повалилась на коліна, переводячи подих. Шкільна сумка вже спочивала недалеко від власниці, на підлозі. А у відповідь чує лиш шум лап по паркету, після чого щось м’яке та пухнасте треться об неї. Ран, яка всім серцем рада була бачити свою подругу після довгих годин розлуки тепер просила ласки та уваги, яких Юдзу віддала їй сповна.
Добрих хвилин десять провалявшись у коридорі, тискаючи та обіймаючи руденьке щастя, старшекласниця нарешті підіймається на ноги та вирушає до своєї кімнати.

«Всім створінням подібним до людей не заходити.» — такий вміст зберігав напис на табличці, прикріпленій до дверей Юдзуру.

Факт того що вона сама являється ніким іншим як людиною дівчина, певне, ігнорувала.
Опинившись у своїй кімнаті, Йошико зразу ж пішла у напрямку ліжка, після чого повалилася на нього прямо у шкільній формі. Довгий день, який вона витратила на сидіння за партою, слухаючи нудні монологи викладачів, та декілька нестерпних годин в клубі забрали останні сили. Єдине, що зараз хотілося старшокласниці — поспати. Крім цього, звісно, щоб від неї всі відчепилися, але схоже цьому не судилось трапитися. Через якісь мізерні дві хвилини відкрити очі та знов взаємодіяти з реальним світом її змусив скрип дверних петель.

— Пора б вже змастити, — байдужим тоном промовила дівчинка, та пройшлася біля полиці з книгами.

— Норіко… — прошипіла власниця кімнати. — Не занадто з твого боку?

Схоже, вона не хотіла турбуватися та вставати, щоб силою виштовхати незвану гостю, натомість сіла у позу лотоса на ліжку та, підперши голову рукою, пильно слідкувала за діями родички.

— Я так не думаю. Сестричко, тобі ж не шкода позичити своїй меншенькій мангу? — мило посміхнувшись, вона глянула на сестру, наче дійсно питаючи дозволу. Тим часом, навіть не почувши нічого у відповідь, взяла з полиці потрібне чтиво і розвернулася, щоб покинути приміщення. — Дуже вдячна, онні.

— Повернути в цілісності, — попередила старша.

— Я подумаю.

Норіко закрила двері, після чого у дерев’яну поверхню врізалася подушка. Настрій, який й так вже був зіпсований, погіршився з прибуттям «ходячого похуїзму» (як часто називала свою рідну сестру Йошико), тому майбутня журналістка вирішила зіпсувати собі його остаточно, сівши виконувати домашнє завдання.
Руки одразу тягнуться до ноутбуку. Натиснувши потрібну кнопку, Йошико розслаблено сідає на стільці, очікуючи доки прилад увімкнеться. Коли це нарешті стається вона переводить погляд на екран, та її увагу привертає яскравий папірець, приклеєний у верхньому правому кутку.

«Середа, щеплення! Не забути сходити з Ран до ветлікарні!»

Йошико кивнула самій собі та відразу взяла до рук телефон, написавши подрузі сповіщення, щоб та не витрачала зранку час на її очікування. З почуттям виконаного обов’язку, майбутня журналістка повертається до виконання домашнього завдання, попутно проклинаючи все живе, що вигадало колись мучити уроками учнів ще й вдома.
Тим часом Токіто, дисплей телефону якої зараз світиться, даючи власниці знати, що прийшло нове сповіщення, займається зовсім іншою справою, не зважаючи на гаджет. Зараз вона зайнята проходженням нової відеогри та, схоже, найближчі години не захоче відволікатися.