(Не) дитяча гра

Раз, два, три

Я іду шукати*

Знову ця дурна пісенька.

Женя біг довгим коридором, але пісенька не стихала. Здавалось чим далі він біг тим гучніше моторошний голос наспівував цю пісеньку.

Раз, два, три

Тобі не заховатись*

Сміх.

Моторошний.

Знущальний.

 Жені хотілось затулити руками вуха. Він продовжував бігти коридором, який то звужувався, то розширювався. Ставав довшим і за секунду знову коротшим. Янович не розумів від кого втікав, але щось глибоко в душі підказувало йому, якщо він зупиниться – це кінець.

А хто не встиг,

Того ми будемо карати*

Хлопець бачив перед собою двері. Здавалось, якщо він дійде  до них то врятується. Але усе у цьому дивному приміщені ніби знущалось з нього. Тверда підлога могла за декілька секунд стати настільки м’якою, що ступаючи, поглинала в себе як болото. Чим більше Женя намагався вибратись тим глибше його затягувало. Він намагався згадати правила поведінки на болоті, з надією, що це допоможе. Але тут усе було за чужими правилами.

Він почув звук чужих кроків. Моторошний голос знову почав наспівувати.

Раз, два, три

Я іду шукати*

Женя прокинувся в холодному поту. На вулиці ще була ніч.

Знову цей кошмар, який не давав хлопцю спокій уже більше тижня. Щоразу все повторювалось – він біг довгим затемненим коридором і ніяк не міг дістатись до виходу, а нав’язлива пісенька доводила його до божевілля.

Вставши з ліжка, Женя пішов на кухню.

Узявши склянку, він налив крижаної води з крану і трішки надпив.

По спині пробігли мурашки. Він відчув, що у кімнаті, хтось є. Оглянувшись, Женя побачив чоловіка, який пильно на нього дивився. Склянка випала з рук хлопця і розбилась на дрібні шматочки. Женя маленькими кроками подався назад. Незнайомець же почав повільно наближатись до нього. Спершись об стіну Женя відчув себе в пастці. Йому слід було втікати, поки незнайомець не наблизився, кричати, кликати на допомогу. Але він не міг. Він дивися в глибокі блакитні очі чоловіка і не міг відвести погляду. Відчуття ніби його загіпнотизували.

Невідомий підійшов впритул до Яновича і з цікавістю оглядав його. Він не торкався. Лише спостерігав за реакцією. Руки Жені були вільними і він міг у будь-який момент відштовхнути незваного гостя, але продовжував стояти і дивитись в ці блакитні гіпнотизуючі очі.

Незнайомець нахилився до вуха Яновича і прошепотів:

– Знайшов.

Ноги підкошувались. Женя відчував, як сили його залишають. Він почав повільно сповзати по стіні. Янович перелякано дивився на незнайомця, але той зовсім не намагався йому допомогти. Хлопець з останніх сил вхопився за рукав плаща свого нічного гостя. В цю секунду сильні руки підняли Женю і притиснули до себе. Тримаючи міцно непритомного Яновича, на обличчі незнайомця з’явилась лукава посмішка.

*ХАС – Хованка