Take my hand and come with me

Сяо Чжань йшов, підспівуючи пісні в навушниках. Звісно, можна було б під’їхати автобусом, але подруга жила всього в кількох кварталах, а погода була на диво приємною. Тумани й постійна вологість програли ласкавому сонячному теплу. Сяо Чжаня настільки шокувала наявність сонячного світла, що він навіть встав на кілька годин раніше звичного, страхаючись, що найближчим часом таке більше не трапиться, встиг зробити з сотню фотографій світанкового сонця, а потім переклацати кожен куточок у парку неподалік, куди вийшов, бо не хотілось на марне витрачати такий погожий — ще й вихідний — день. Пам’ять на телефоні, звісно, вдячністю не відповіла, та краса потребувала жертв.

Ввечері, коли він втомлено завалився на диван і вже збирався залипнути в якусь дораму чи, може, книгу, подзвонила Лу-Лу і запросила прийти в гості. Було ліньки кудись іти, та потім Сяо Чжань завбачливо подумав, що в такому випадку йому не доведеться готувати вечерю, і погодився. Врешті-решт він завжди був радий побазікати з Лу-Лу і побавити сяо Юн.

Дорогою десь між спробами Сяо Чжаня спіймати в об’єктив захід сонця йому прилетіло повідомлення від Лу-Лу з проханням прихопити напої. Сяо Чжань, недовго думаючи, перелаштував маршрут, включивши до нього улюблену кав’ярню. Вона розташовувалась трошки далі від його будинку, ніж було б ідеально, та загалом цілком і повністю відповідала його жорстким вимогам. Маленька, затишна, з розетками і безкоштовним вай-фаєм, чиста й з не надто допитливим люб’язним персоналом. О, і, певна річ, там була найсмачніша кава, яку Сяо Чжань куштував у своєму житті. А якщо кава починала витікати через вуха і від кофеїнової коми відділяв один непевний рух у бік кавової машини, то завжди можна було обрати чай за настроєм, авторські чайні бленди тут теж були напрочуд чудові.

Він потягнув на себе ручку дверей. Над головою звично дзвякнув дзвіночок і його тут же огорнуло приємним запахом кавових зерен, котрим, здається, було просочене все навколо: повітря, диванчики, маленькі букети на столиках, стіни і навіть люди. Сяо Чжань посміхнувся собі під ніс і підійшов до каси, на ходу вимикаючи музику в навушниках.

На касі стояв молодий бариста, на якого, схоже, сьогодні поклали відповідальність закрити зміну. Працював він тут щонайбільш тижні зо два, та Сяо Чжань вже запам’ятав його манеру розмовляти тільки за необхідності і дивитись тяжким, незмигним поглядом. Від цього хлопця сироти бігли шкірою, та каву він робив просто неймовірну, тож Сяо Чжань не бачив причин позбавляти похмурого баристу посмішок. Він сам підробляв в університетські роки, знав, як це тяжко і як часом дратують відвідувачі. Йому не важко було посміхнутись, а людині приємно.

— Доброго вечора, — привітався він м’яко. Бариста коротко кивнув у відповідь. Сяо Чжань помітив почервонілі очі, та не надав цьому великого значення. — Я хотів би зробити замовлення.

Надиктовуючи перелік напоїв, Сяо Чжань мимоволі помітив загальну задумливість хлопця — його завжди чіткі й плавні рухи, якими Сяо Чжань потай захоплювався, зараз були в’ялими і ніби через силу. Хлопець й сам увесь був ніби через силу.

Очікуючи, доки бариста виконає замовлення, Сяо Чжань перевів погляд на вітрину з десертами, краєм ока позираючи на хлопця. Зараз, коли він припинив концентруватись виключно на власному стані, він відчував настрій, що витав у повітрі, і він був далеким від тої невимушеної спокійної атмосфери, за яку він так цінував це місце.

У Сяо Чжаня же настрій був чудовий і йому хотілось, аби у всіх навколо він був такий же чудовий. Покусавши трохи губу, він почав порпатись у кишенях, згадавши про солодку заначку, яка там завалялась.

Коли бариста наступного разу повернувся, ставлячи на стійку стаканчики з уже готовими напоями, Сяо Чжань із посмішкою простягнув йому кілька яскравих карамельок, котрі, взагалі-то, зберігав для крихітки Лу-Лу і інколи використовував для приборкання своїх невгамовних дітей. Та зараз вони були потрібніші ось цьому хлопцю, що явно тримався з останніх сил.

— Тримай. Не знаю, що у тебе трапилось, та сподіваюсь, що вони трохи піднімуть твій бойовий дух, — Сяо Чжань широко посміхнувся, подумки насваривши себе за свою поведінку. З чого він вирішив, що використовувати з цим хлопцем стратегію, котру зазвичай застосовував на своїх підопічних, гарна ідея? Йому ж точно більше п’яти.

Хлопець подивився на нього поглядом, який важко було прочитати, однак, незважаючи на відсутність зрозумілого виразу на його обличчі, його руки почали тремтіти.

— Обережно, — спробував попередити Сяо Чжань і потягнувся до стаканчика, та не встиг — той випав і залив своїм наповненням всю стійку. Сяо Чжань квапливо смикнув із тримача поруч серветки, думаючи, що навряд йому хтось дорікатиме за їх надмірне використання, і спробував зменшити масштаб майбутнього прибирання. Тільки коли всі серветки були використані, а катастрофа була уникнена, Сяо Чжань усвідомив, що прибирав тільки він один. Підсвідомо відчуваючи щось не те, він підняв очі і завмер.

Сльози.

Похмурий бариста здригався у беззвучному плачі.

Він плакав так тихо, що Сяо Чжань нічого не помітив, і чомусь від його тихих страждань стало невиразно боляче. Сяо Чжань розгублено кліпнув. Він знав, що робити з дитячими істериками, та й гадки не мав, що робити, коли зіткнувся з такою страшною дорослою.

***

Ранковий мамин дзвінок нічого не передвіщав. Вона завжди телефонувала рано вранці, знаючи, що вичепити сина ввечері практично неможливо. І най він залипав на питаннях, намагаючись прокинутись, проте відповідав на все щиро, знову ж таки, бо мозок ще не встигав прокинутись. Тому, коли мама зателефонувала вранці, Ібо, поставивши назад до стаканчика зубну щітку, звично підняв трубку і привітався. Він очікував теплу мамину посмішку в голосі і звичного зауваження про те, як сонно він звучить. Тихий голос, що ледь не зривався, став несподіванкою, від якої серце впало. Мама ніколи не плакала без причини, завжди зберігала оптимізм, навіть коли було скрутно, мало що здатне було вибити її з рівноваги.

— Любий, дідусь впав у кому вночі. Гадаю, тобі варто приїхати.

Вона не сказала, що прогнози невтішні. Ібо й сам це зрозумів.

Він не пам’ятав, що потім відповів їй. Здається, щось про те, що він домовиться і приїде якнайшвидше, що все владнає і вилетить першим можливим рейсом.

Ось тільки домовитись не вийшло, бо його зміна з напарником звалились із колективним отруєнням — надто бурхливо святкували закриття сесії.

Ібо написав матері, що поки не може приїхати, і домовився з менеджеркою за кілька вихідних після зміни. Не хотілось нічого пояснювати, та, здається, його стан був настільки промовистим, що зазвичай жорстка і непохитна Лі Чжан пішла йому на зустріч.

Лишалось тільки якось пережити цей день.

Все йшло непогано. Ібо тримався як міг, намагаючись сконцентруватись на роботі, не дозволяючи собі думати, кожен раз спиняв себе, коли думки ставали зовсім невтішні. Дідусь був для нього найріднішою людиною. Ібо з радістю проводив у його компанії літо в дитинстві, носився за кониками, доки дідусь намагався рибалити. Ібо не любив рибалку, та любив спільно проведений час і веселі дідусеві історії. Насправді, коли подорослішав, він зрозумів, що не всі з них були такими, проте вони були розказані так, що у маленького Ібо не виникало сумнівів у тому, що дідусю було весело проживати кожну з них. Вони разом розбирали на запчастини мотори човнів і потім збирали знову, дідусь показував, що і як працює, знайомив із влаштуванням механізму і вчив що робити, коли щось виходить з ладу. Він прищепив Ібо любов до машин і вміння з ними поводитись. Саме він підтримав його любов до танців, коли батьки наполягали, щоб Ібо кинув. Він дав гроші на навчання, коли батьки поставили Ібо ультиматум. Він єдиний не став робити трагедії з орієнтації онука, хоча Ібо було дуже страшно, що його не приймуть, особливо після того, як по-дурному він попався. Він був поряд, коли Ібо переживав перше розбите серце. Постійно ходив до нього в лікарню, коли Ібо минулого року втрапив туди з пневмонією.

І тепер йому сказали, що його дідусь міг не прокинутись.

Під вечір мама зателефонувала вдруге, і Ібо одразу ж все зрозумів.

Він мужньо вислухав те, що вона йому казала, і тихим голосом пообіцяв приїхати і допомогти з похоронами.

Він тримався, коли продзвенів дзвіночок, пускаючи останнього на сьогодні відвідувача. Тримався, коли той, посміхаючись, озвучував замовлення. Тримався, вишиковуючи шеренгу зі стаканчиків.

А потім цей відвідувач простягнув йому цукерки і посміхнувся так тепло… І це стало тріщиною, що стрімко ширилась стіною самоконтролю Ібо. Він вперто тримався весь день, та від цієї співчутливої посмішки практично незнайомої людини раптово розлетівся уламками, розуміючи, що більше не витримає.

Він лише краєм свідомості помітив, що стаканчик випав із його рук. Безтямно спостерігав, як хлопець почав клопотати, без упину смикаючи серветки. І просто стояв, завмерши, не в змозі змусити себе зробити бодай щось. Та й навіщо? Горе спіткало його з усім немилосердям, ховаючи під лавиною з відчаю, невіри, втрати і сліз, котрі Ібо теж не помітив.

Не помітив він і переляканого обличчя відвідувача. Взагалі забув де знаходиться, що у нього досі робочий день і він досі не обслужив клієнта. Не турбувався про те, що Лі Чжан потім випише йому догану, що, здається, він налякав одного з постійних відвідувачів і що взагалі після такої істерики може втратити цю роботу. Зараз все це видавалось таким неважливим, таким далеким, таким байдужим. Його рідної людини не стало. Як він буде тепер жити, знаючи, що її більше немає?

В якийсь момент Ібо почав задихатись, повітря стало замало, а горя надто багато, аби його можна було винести. Зараз Ібо здавалось, що він тонув у ньому, і з кожним судомним вдихом занурювався все глибше.

На поверхню витягли чужі теплі руки і ненав’язливий аромат персика, що забився у ніс. Ібо судомно вчепився пальцями в чужу куртку і заридав, оплакуючи свою втрату. Потім йому буде страшенно ніяково і соромно, та зараз він готовий був чіплятись за запропоноване тепло і те, що поряд опинився хтось небайдужий, най навіть він цю людину бачив кілька разів за все своє життя.

Його гладили по спині, промовляючи щось, певне, заспокійливе — розібрати Ібо не міг, та голос якорем утримував його в реальності, не дозволяв зануритись надто глибоко. Чужа рука не зупинялась, підбадьорливо гладила волосся, і відчуття було дуже комфортним — Ібо давно так не гладили. А ще воно знову нагадало про дідуся.

У такій ось мішанині з чужого небайдужого тепла, хвиль плачу і турботливих погладжувань вони провели певний час. У кав’ярню більше ніхто не зайшов, і це було на краще. Поступово Ібо трохи заспокоївся. Не тому, що припинило боліти, а тому, що плакати більше не лишилось сил. Він і так відчував, як сильно набрякло його обличчя, очі ледь відкривались і дихати через ніс виходило тільки зі свистом. Здається, це помітив і його благодійник, бо Ібо під носа пхнули серветки. Він вдячно щось буркнув і відсторонився, просочуючись до вбиральні, аби привести себе до ладу. З дзеркала на нього дивилось щось відразливо червоне і гидотно набрякле. Йому загалом було байдуже на те, як він зараз виглядає, та лякати хлопця не хотілось. Хоча глибоко в душі Ібо сподівався, що той здогадається забратись геть, доки у нього є така можливість, і не буде ще сильніше вражати гордість Ібо. Він і так вже почав докоряти собі за те, що не зміг стриматись перед відвідувачем.

Крижана вода трохи врятувала положення, та не надто. Начхавши на все, Ібо мокрими долонями зачесав назад розтріпане волосся і вийшов з кабінки, сподіваючись, що зараз швидко все прибере, зачинить кав’ярню і, забігши додому за документами, поїде в аеропорт.

Очікування не справдились. Свідок його слабкості все ще був у кав’ярні, причому почував себе на диво комфортно на його, Ібо, робочому місці. Спокійно рився в шафках, дістаючи потрібне, та перш ніж Ібо встиг задати питання, помітив його і випередив.

— О, ти повернувся. Гадаю, тобі зараз не завадить щось солодке і поживне. Я трохи похазяйнував у тебе, тож тримай, — Ібо вручили стаканчик, і за запахом стало зрозуміло, що це какао. Він насупився. — Не турбуйся, я нічого не зламав. Сам колись підробляв, пам’ятаю, як це робиться. І так, я заплатив, тож про це теж не варто хвилюватись.

Ібо спантеличено стояв і дивився на цього дивного, патологічно доброго хлопця. Цукерки ще хай, таке інколи траплялось, та витримати істерику незнайомця і не тільки не втекти, а ще й поїти його какао… Він не знав, чого в ньому більше: вдячності за подароване тепло чи все ж насторожливості. Раптом це тактика така, проявляти неймовірну турботу, а потім, заручившись довірою жертви, заманити її кудись і вбити особливо жорстоким способом із такою ж чарівною посмішкою на обличчі?

— Я не псих, — очевидно, помітивши зміни у виразі обличчя Ібо, тут же повідомив хлопець. — Я ще ніколи не стикався з дорослою істерикою. Зізнаюсь, ти мене добряче налякав.

Ібо похмуро опустив погляд у стаканчик із какао. Пахло чудово, та його нудило.

— Хочеш, дам води? — тут же запропонував хлопець.

— Ти надто спокійний, — завважив Ібо. — Будь-яка нормальна людина вже давно б пішла.

— І лишити тебе самого у такому стані? — на обличчі цього дивака відобразився практично священний жах. Це чомусь розважило Ібо. — Знаєш, у такі моменти інколи дуже не вистачає чиєїсь підтримки, просто щоб не зламатись остаточно.

— Кажеш з власного досвіду? — огризнувся Ібо. Хлопець сумно посміхнувся, і Ібо тут же пошкодував про свої слова. — Вибач, я не хотів.

— Знаю. Якщо тебе це заспокоїть, твої сльози ніяк не позначились на моєму відношенні до тебе. Не соромно, коли болить.

— Тобі легко казати, це не ти розплакався перед відвідувачем і розлив замовлення.

— Що ж, у такому випадку, — хлопець підійшов ближче і простягнув руку. — Мене звуть Сяо Чжань.

— Ван Ібо, — машинально відгукнувся Ібо, настороженно потиснувши руку.

— Ось, тепер ми офіційно знайомі. Враховуючи обставини, можна вважати нас практично друзями. Тепер я не просто твій клієнт. Це ж не соромно, дозволити собі погорювати перед практично другом? — посмішка Сяо Чжаня була теплою і заспокійливою, а логіка — одночасно сміховинною і вражаючою.

— Оце ти придумав, — хмикнув Ібо, похитавши головою.

— У мене багато досвіду, я з дітьми працюю, — розсміявся Сяо Чжань.

— Гей, мені двадцять три, я не дитина!

— Як скажеш, Ван Ібо, двадцять три рочки, — дражнячись, промовив Сяо Чжань, а потім практично одразу серйозно спитав: — Краще?

Ібо, готовий влізти в серйозну суперечку з приводу власної дорослості, здивовано кліпнув і прислухався до себе, з подивом відмічаючи, що так, краще. Йому все ще страшенно погано, та більше не здається, ніби він задихається.

— І де такому навчають? — спитав він, згадуючи про стаканчик у своїй руці і роблячи ковток. Рецепт відрізнявся від того, який був у них у кав’ярні, і, на думку Ібо, в кращий бік. Не засолодке, у міру тягуче і густе, какао приємно зігрівало, заспокоюючи подразнене риданнями горло. — Смачно.

— Авжеж, це рецепт моєї подруги. Вона неймовірно готує, — відгукнувся Сяо Чжань, що світився від гордості. — Інколи мені здається, що Юйчень остаточно вирішив, що одружиться саме на ній, коли спробував її какао.

Ібо кліпнув. Ця інформація була йому не потрібна, та чомусь переривати не хотілось. Голос Сяо Чжаня розганяв задушливі думки, а какао приємно відволікало від загального паршивого стану. Здається, йому справді пощастило, що Сяо Чжань опинився поряд у момент його найбільшої вразливості. Справлятись із цим самостійно було б надто важко.

— Гей, а тобі нікуди не треба? Ти ж точно кудись йшов, — уточнив Ібо. Какао вже закінчилось, він давно перестав відстежувати історії Сяо Чжаня, медитуючи на його голос і борючись зі сном.

— Йшов, — відгукнувся Сяо Чжань, аніскільки не образившись на те, що його перервали і, здається, взагалі мало слухали. Можливо, він розумів стан Ібо набагато краще самого Ібо. — До тої самої подруги, котра люб’язно поділилась своїм неймовірним рецептом какао. Я, до речі, кілька років умовляв її відкрити мені секрет.

— О, — Ібо почервонів, відчувши провину. — Вибач.

— За що? Завдяки тобі я нарешті дізнався, що робить його таким смачним, — розсміявся Сяо Чжань. — Гей, не надумуй, все справді гаразд.

— І твоя подруга була зовсім не проти, щоб ти проміняв її компанію на мене?

— Вона неймовірна жінка, — посміхнувся Сяо Чжань. — Це вона з какао підказала.

— Справді неймовірна, — слабко посміхнувся Ібо. Реакція була трохи сповільненою, дуже хотілось спати.

— Гадаю, тобі варто було б піти додому, — помітив Сяо Чжань, — бо тебе вирубить прямо тут. Давай я допоможу закрити зміну і ти підеш, еге?

Ібо просто кивнув. Разом із розслабленим станом до нього прийшла втома, і боротись із нею з кожною хвилиною ставало дедалі складніше.

Разом із Сяо Чжанем (хоча кому Ібо бреше, саме Сяо Чжань) вони нашвидкоруч прибрались, Ібо перевірив усі вимикачі і двері, поставив приміщення на сигналізацію і нарешті видихнув.

— Далеко живеш? — раптом спитав Сяо Чжань.

— За три квартали звідси, — позіхнув Ібо.

— Ти пішки?

— Так, інакше засну.

— Провести?

— Не потрібно зі мною панькатись, — тут же випустив колючки Ібо.

— А може, мені просто подобається твоя компанія, — вкрадливо запропонував свій варіант Сяо Чжань. Дивився він при цьому максимально чесними очима, а Ібо було ледаче гнути свою лінію.

Він махнув на того рукою, мовляв, біс із тобою, роби що хочеш. Сяо Чжань хмикнув і прилаштувався поруч, почавши розказувати Ібо про своїх чудових, за виключенням певних виключень, підопічних. Ібо чесно намагався уважно слухати, та зрештою просто здався — мозок взагалі відмовлявся функціонувати. Він практично спав на ходу.

Вперше Сяо Чжань квапливо смикнув його за руку, не дозволивши розбити чоло об ліхтарний стовп. Вдруге врятував від машини. Врешті-решт, стомившись смикати Ібо, просто взяв його під руку і повів за собою, час від часу уточнюючи, чи їм нікуди не треба звертати. Ібо збирався пожартувати на тему, та Сяо Чжань був таким теплим і йому банально не хотілось втрачати це.

— Ти один живеш? — спитав Сяо Чжань, коли вони опинились біля потрібного будинку. Ліхтар над ними так зрадів компанії, що почав підморгувати.

— Ні, дорого, — відгукнувся Ібо, не допетравши, нащо Сяо Чжаню взагалі ця інформація. Той кивнув, переминаючись із ноги на ногу, ніби не знав що робити далі.

— Тоді, гадаю, нам варто прощатись? — Сяо Чжань сховав руки в кишені і ніяково посміхнувся. Виявляється, він і нітитись вмів.

Ібо кивнув. Причин затримувати Сяо Чжаня в нього не було. Принаймні об’єктивних. Не просити ж сторонню людину побути поряд, бо з ним поруч дихається легше і з середини практично не дряпає горе.

— Тоді… бажаю, аби в тебе все налагодилось, Бо-ді, — Сяо Чжань посміхнувся.

Йому хотілось стільки всього донести: сказати, що Сяо Чжань був правий, коли не дозволив йому лишитись на самоті, подякувати за терпіння і какао, а ще за його теплу компанію. Запросити на обід, хоча з його розкладом скоріше пізню вечерю чи ранній сніданок. Зробити приємність на знак вдячності за його безцінну підтримку. Та Ібо був не про розмови. Він не міг навіть подумки зібрати це все в прийнятну конструкцію, що й казати про спробу висловитись. Тому все, що дісталось Сяо Чжаню, це проникливе хрипле «Дякую» і глибокий, повний вдячності погляд.

Сяо Чжань кивнув, ніби без слів зрозумів, що саме хотів сказати Ібо, побажав гарного вечора і пішов. Ібо різко втягнув носом повітря і з силою стулив повіки. Як тільки Сяо Чжань пішов, повернулись важкі думки про дідуся, ніби сама його присутність відганяла темряву. Варто було лише подумати про майбутній переліт, про те, щоб побачити вбитих горем батьків і бабусю і пережити похорони, як гіркота знову підкотила до горла. Необхідно було швидше зайти до квартири, щоб якщо й плакати, то хоча б у своїй кімнаті, а не посеред дороги.

Ібо сховав руки до кишень, наїжачившись, ніби змерз, а потім здивовано витяг різнокольорові карамельки, про які цілковито забув. Він зітхнув і деякий час просто дивився на них, а потім сховав назад, міцно стиснувши в кулаці.

***

Протягом наступного тижня Ібо ніяк не виходив із думок Сяо Чжаня. Він згадувався, здавалось, в найбільш недоречні моменти. Між тим, Сяо Чжань би збрехав, сказавши, що аніскільки не бентежився про те, як Ібо долає те, що там в нього трапилось. Вони ж геть нічого не знали один про одного. Сяо Чжань вирішив, що надто нав’язливим буде попросити в Ібо номер телефону чи контакт у вічаті, та й ситуація, відверто кажучи, не те щоб сприяла цьому. Втім, він цілком міг би аргументувати своє прохання турботою, та це вже було якось занадто. Сяо Чжань вирішив, що виправить це як тільки зустріне Ібо в кафе, та той ні разу за тиждень там так і не з’явився: чи то взяв відгул, чи то звільнився. Останню імовірність Сяо Чжань старанно ігнорував через власну неприязнь. Най їх перша взаємодія, не обмежена формальним набором фраз, вийшла надто оригінальною, Ібо встиг зацікавити Сяо Чжаня. І навіть якщо обставини не дуже сприяли, у Сяо Чжаня була гарна інтуїція на людей, тож він аніскілечки не сумнівався в тому, що і цього разу вона його не підвела і Ібо напевне вартував того, щоб принаймні спробувати з ним подружитись. А, можливо, йому пощастить ще більше і він зможе перевести це знайомство в романтичну площину. Хоча навіть як ні, дружба теж чудово. Лишалась дрібниця — аби даний суб’єкт нарешті з’явився і Сяо Чжань мав нагоду довести до його відома власні плани на їх спільне майбутнє і навести переконливі аргументи стосовно того, чому це чудова у всіх відношеннях ідея.

Однак із кожним новим візитом до кав’ярні рішучість Сяо Чжаня танула. Кожен раз там був не Ібо. Можливо, той взагалі вирішив забути все як страшенно ніякову сцену, котру інколи прокручував би перед сном, коли пригадувались найдивніші і найсороміцькіші вчинки (якщо він таке практикував, звісно) і ця зустріч лишиться єдиним перетином їх життєвих шляхів.

Сяо Чжань намагався ніяк не демонструвати ступінь свого смутку цією здогадкою, вирішивши сублімувати свій смуток у щось корисне. Вони з Чжао-Чжао нарешті розібрали шафу в учительській кімнаті, куди скидали всі дитячі роботи, щиро обіцяючи один одному, що скоро все приберуть. Сяо Чжань вичистив весь клас, підновив деякі малюнки на стінах, намалював кілька нових плакатів і вирішив внести корективи в ступінь озеленення робочого простору. Тепер підвіконня були заставлені різними вазонами, з якими Сяо Чжань уявлення не мав, що буде робити, проте вони йому подобались, та й діти були в захваті. Вони витратили цілу перерву на те, щоб назвати кожну рослинку і приліпити на кожен горщик клейкий стікер із новонабутим ім’ям.

Будинок Сяо Чжаня його стихійна діяльніть не оминула. Він почав тотальне генеральне прибирання, настільки глобальне, що востаннє він так прибирався перед першим візитом власної матері, коли тільки орендував квартиру.

— Сильно зачепив тебе цей хлопець, — констатувала Лу-Лу, коли прийшла в гості.

— Звучиш так, ніби моя квартира перетворюється зі сміттєзвалища на цукерочку тільки коли мені хтось подобається, — ображено пробурмотів Сяо Чжань. — Їсти хочеш?

— Якщо ти встиг щось приготувати, то звісно, ніколи не відмовлюсь від твоїх страв, — Лу-Лу зайняла стілець за кухонним столом. Тут же до неї на зігнутих лапах прокралась Горішок. — Чжань-Чжань, чому вона так себе поводить? — жахнулась вона.

Сяо Чжань вирішив, що в даному випадку найкращою тактикою буде ухилитись від прямої відповіді, тому видав розмите:

— Вона від мене втомилась.

Сюань Лу підняла кішку на руки і почала заспокійливо її погладжувати. Горішок тут же замуркотіла, та все ж кидала насторожені погляди в бік Сяо Чжаня.

— Не пробував знайти його в соцмережах? — обережно спитала Сюань Лу.

— Не хочу здатись сталкером, — буркнув Сяо Чжань, переконливо прикидаючись, що страшенно поглинутий розігріванням локшини вок. Однак вони були надто добре знайомі для того, щоб це могло надурити Лу-Лу.

— Отже, не знайшов. А в колег його не питав?

— І як це виглядатиме? Най вони мене часто бачать, та це ж не означає, що вони мене знають. Та й, відверто кажучи, я сумніваюсь, що їм можна розголошувати персональні дані робітників.

— Так, але вони ж можуть йому подзвонити й спитати? Раптом він теж прагне спілкування з тобою, та в нього немає можливості?

— Знаєш, підозрюю, що йому просто не до того, — зітхнув Сяо Чжань. — Щоб так гірко плакати причина має бути відповідною. А він… Я за два тижні, які ходив у кафе, жодного разу не бачив, аби його вираз обличчя бодай якось змінювався. А тут… таке.

— І що робитимеш?

— Продовжу жити як жив, — знизав плечами Сяо Чжань. — Врешті-решт ми ледь знайомі.

«І навіть цього вистачило, щоб ти почав поводитись ось так», — прочитав Сяо Чжань в очах Лу-Лу, та вона нічого не сказала. І він був їй за це вдячний. Вона справді була найкращою.

— Тримай, твоя їжа, — він поставив перед нею тарілку, поклав палички і підсунув серветницю. — Вино будеш?

— Сьогодні Юйчень за відповідального батька, тож так, звісно.

Сяо Чжань посміхнувся.

— Що ж, якщо такі справи, то складу тобі компанію.

***

Весь наступний тиждень був для Ібо одним великим зусиллям над собою, та кожен раз, коли йому здавалось, що він зірветься, він стискав у кишені кілька кольорових карамельок і трохи заспокоювався. Складно було втриматись від сліз кожного разу, коли він чув щось чи думав про дідуся. Навіть коли повітря навколо буквально наповненене було спогадами про нього. Ван Ібо ніколи не чув стільки історій про Ван Вейюаня. Для нього він був дідусем із усіма витікаючими і про його життя він знав тільки з його ж розповідей із бабусиними доповненнями. Зрідка чув щось від батьків. А тут з’ясувалось, що для багатьох людей він був різним і пам’ятали вони його по-різному. Хтось як однокласника, хтось як одногрупника, хтось як колегу, друга, родича, просто гарного сусіда і хорошу людину… І він так чи інакше лишився в житті їх усіх. Це відкриття трохи заспокоїло душевний біль Ван Ібо — навіть якщо дідуся немає, пам’ять про нього буде жити в серцях усіх цих людей.

Додому він повернувся спустошеним фізично й емоційно, проте дихалось йому простіше. Він все ще сумував за дідусем, докоряв собі, що не встиг із ним попрощатись, і це, мабуть, було єдиним, про що Ібо дійсно шкодував і що його переслідувало.

Коли він ввалився в їх із Синьоном квартиру, Ібо кинув роздратований погляд на диван, котрий Синьон, сп’янілий від безкарності, завалив своїми речами. Авжеж. Ібо осудливо похитав головою, але в душі відчув, як ця константа його життя повертає тверду землю під ноги.

— Ти вже повернувся? Ти ж ніби казав, що будеш там довше, — висунувся з дверей своєї кімнати Синьон. З вигляду було зрозуміло, що на вихідних сонячне світло він ігнорував так само вперто, як гребінець і прибирання цілий тиждень до.

— А що, якщо б ти знав, що сьогодні, прибрався б? — іронічно спитав Ібо.

— Я б морально підготувався до того, що ти сваритимешся, — без тіні розкаяння повідомив Синьон. — Почекай хвильку, я знайду штани і вийду до тебе.

Ібо закотив очі і самостійно закрив двері в кімнату друга. Втягнув валізу в свою кімнату і пішов на кухню. Її не оминула доля вітальні і панував там такий же первісний хаос. Раніше Ібо почав би це все перемивати, та останні кілька місяців він займався перевихованням і прищепленням відповідальності, тож лишив прибирання всього цього жахіття на того, хто, власне, був винний, і дістав із холодильника пляшку з холодним чаєм.

— А ось і я, — вивалився з кімнати Синьон, на ходу зав’язуючи шнурівку на домашніх штанях. Ібо навіть думати не хотів про те, чим він там займався. Замість імітації бурхливої радості він кинув красномовний погляд на гору посуду і виразно підійняв брову. Синьон безтурботно проігнорував цей погляд і теж підійшов до холодильника, дістав звідти бляшанку з пивом і відпив із помітним задоволенням на обличчі. — Вибач, у нас була нічна катка, я ще не лягав. Ти як? Як пройшло?

Ібо знизав плечима.

— Напевне, це було погане питання, — тут же знітився Синьон. — Гадки не маю, як про таке питати. Та виглядаєш не так страшно, як тоді.

Він зробив у повітрі невиразний жест рукою, пригадуючи той перший вечір, коли Ібо повернувся додому з роботи весь посірілий і з набряклими від сліз очима.

— Я нормально. Все пройшло… не так погано, — видушив із себе Ібо і навіть не збрехав.

— Це… Я радий це чути, — ніяково кивнув Синьон, стукаючи його кулаком у плече.

— І що? Жодного жарту? Якось не схоже на тебе, — пхикнув Ібо. Йому теж було ніяково, більшою мірою через те, що він не звик демонструвати комусь цю частину себе.

— Йди ти, — тепер вже більш звично штурхонув його Синьон, знову ставши звичним собою. — Навіть я не настільки вбогий, щоб жартувати над тобою, коли ти… такий.

— Небо, зітри цей жахливий вираз зі свого обличчя. І наведи лад у квартирі. Мені байдуже, що ти добу не спав, сам винен. Я в душ, доставка на мені.

Занурюватись у звичну рутину було одночасно і дивно і дивно заспокійливо. Копирсатись у цьому надто глибоко Ібо не хотілось, тому він ухопився за звичні дії, а потім із задоволенням влаштувався у відносно прибраній вітальні з Синьоном і вони на двох заточили пад тай* і мі кроб* під «Людину-Павука». Ібо було спокійно і тепло, і він навіть посміхався.

***

Заходячи ранком у кав’ярню, Сяо Чжань думав лише про те, що попереду в нього поїздка із двадцятьма підопічними в океанаріум. Взагалі Сяо Чжаню дуже подобався океанаріум, та стільки дітей це завжди виклик. Він відчував себе злегка параноїком, коли втретє за ранок написав у чат вихователів, котрі були відповідальними за поїздку, з питанням про те, чи точно все узгоджено. Насправді, це була перша така поїздка на його практиці. Можливо, саме тому його крило особливо сильно. І, напевне, саме тому, що інших думок у його голові тим ранком не водилось, знайомий силует за касою шокував настільки сильно.

Він підійшов, не в змозі стримати радісної посмішки.

— Привіт, — привітався він, привертаючи увагу Ібо. Той здригнувся, відриваючись від очищення кавової машини, а потім на обличчі промайнуло впізнавання. Сяо Чжань відслідкував момент, коли відсторонено нейтральний вираз потеплішав. Від цього стало так приємно, що він посміхнувся ще ширше. — Радий бачити, що ти повернувся.

Ібо ледь посміхнувся і кивнув. Сяо Чжань всередині спалахнув від захвату. Настрій одразу ж підскочив на кілька позицій вгору, бо ця кривувата посмішка зробила з ним щось неймовірне. На периферії забилось невідворотнє усвідомлення, що всі думки про те, що якщо Ібо виявиться не зацікавленим у ньому як у хлопці, то йому вистачить і дружби — цілковита маячня.

— І я радий повернутись, — відповів Ібо, і Сяо Чжань мимоволі заслухався. Серйозно, до цього моменту він навіть не помічав, який в Ібо низький і гарний голос. — Що лао Сяо буде замовляти сьогодні?

«А це таки щось новеньке», — подумалось Сяо Чжаню весело.

— Американо з льодом, один лавандовий раф і лате з солоною карамеллю, — перерахував Сяо Чжань, спостерігаючи за тим, як Ібо хвацько вбиває його замовлення в систему. — Необхідно морально підготуватись до екскурсії, — він приклав телефон до валідатора.

— Їдеш кудись зі своєю групою? — спитав Ібо між іншим, поки чаклував над кавовою машиною. Сяо Чжаня приємно зігріло зсередини, що він запам’ятав щось із того, про що Сяо Чжань бездумно базікав, намагаючись тоді його відволікти.

— Океанаріум. Обожнюю риб, але мене трохи лякає двадцять п’ятирічок в гігантському акваріумі, — зізнався Сяо Чжань.

— Впевнений, якщо ти впорався з істерикою дорослого, — Ібо зробив багатозначну паузу, — то з дітьми в тебе проблем не виникне.

— Ти гадки не маєш про що кажеш, — розсміявся Сяо Чжань, приховуючи ніяковість і сподіваючись, що плями рум’янцю, що проступили на щоках, спишуть на тепло кав’ярні. — Одного разу одна моя підопічна півгодини пролежала в парку на траві, і якщо ми з Цао лаоши намагались її підняти, в неї ніби демон вселявся, вона викручувалась і кричала так, що ставало моторошно. Ми пробували подзвонити батькам, просили, щоб вони поговорили по телефону, спробували переконати, та нічого не виходило, а приїхати вони не могли через роботу. Тож довелось чекати, доки вона належиться, щоб нарешті повернутись. Із нами в парку було ще шестеро дітей, — Сяо Чжань додав драматичних ноток у голос, із задоволенням всотуючи в себе реакцію Ібо. Той слухав уважно, інколи ледь стримуючи посмішку. — Смійся-смійся, це доти, поки не лишишся з ними сам-на-сам.

— Боги бережуть цього негідного, — Ібо склав долоні в молитовному жесті, не надто приховуючи посмішку. Сяо Чжань був не проти, йому було приємно. Всередині розквітало щось дивовижне від можливості бачити Ван Ібо таким. Здається, Лу-Лу мала рацію, він дійсно сильно припав йому до душі.

— Ваше замовлення, — з кривою посмішкою сповістив Ібо. Сяо Чжань відкрив було рота, щоб подякувати, та помітив, що він ніби збирався сказати щось іще. З зухвалого Ібо зробився сором’язливим, і Сяо Чжань ні за що на світі не став би його квапити, якби його не чекав автобус із двадцятьма дітьми і двома жадаючими кави виховательками.

— Лао Ван, якщо ти хочеш щось сказати, то давай зараз, мені вже потрібно бігти, — Сяо Чжань м’яко посміхнувся Ібо, намагаючись згладити власні слова.

Ібо закусив губу, а потім видушив посмішку.

— Іншим разом. Гарної подорожі, Сяо лаоши.

У Сяо Чжаня не було часу розбиратись у цьому, тож він просто кивнув, яскраво посміхнувся і, підхопивши підставку зі стаканчиками, вискочив із кав’ярні. В голові несамовито крутились думки про те, як би так не привертаючи уваги дізнатись в Ібо, чи подобаються йому хлопці.

***

— Щось не пригадаю, щоб ви дружили раніше, — Ма Цяньчень, котрий взагалі-то мав повернутись із підсобки, в якій лежали кришки і стаканчики, ще купу часу назад, нарешті спромігся з’явитись і тепер яструбом нависав над Ван Ібо.

Ібо знизав плечима.

— А він же постійно до нас ходить, — продовжував наполягати Цяньчень.

— Так, я встиг помітити.

Ібо не надто прагнув брати участь у цій розмові, та нових відвідувачів поки не було, а все, що вартувало зробити, він вже зробив. Тож він зайняв стілець під стіною і дістав телефон.

— Але зовсім нещодавно ти точно дивився на нього так само, як на решту — ніби вбити хочеш. Що змінилось?

— Ми познайомились, — буркнув Ібо просто щоб від нього відчепились. Певна річ, не допомогло.

— Здуріти. Хоча, напевне, природньо, що два красунчика подружились, — пхикнув Цяньчень. — Всіх дівчат собі заберете. А що скажете робити простим хлопцям, як я? Я ж так і помру самотнім.

— Ти помреш самотнім не тому, що поряд є хтось гарніший за тебе, а тому, що ти довбень, — закотив очі Ібо.

— Тобі не зрозуміти страждань звичайних людей. Ти красунчик і у тебе є байк.

— А ще в мене шикарне тіло і я розумний. І співаю. І на скейті катаюсь. І танцюю мов бог.

— Ненавиджу тебе, — прошипів Ма Цяньчень і кинув в нього пустим стаканчиком. — Через таких, як ти, дівчата навіть не дивляться в бік таких, як я.

Ібо на це нічого не відповів. Взагалі-то, йому було глибоко начхати на те, хто і як на нього дивиться. У коло його інтересів потрапляли друзі і хобі, а до решти Ібо був терпляче-байдужим. Ну дивляться на нього, то що тепер? Жодна з них не знає його по-справжньому, та й він у них не те щоб зацікавлений. Тож яка взагалі різниця?

Зараз його набагато більше турбувало те, що він не зміг запросити Сяо Чжаня кудись на знак вдячності за… той вечір. Не те щоб Ібо відчував себе зобов’язаним, Сяо Чжань чітко дав зрозуміти, що нічого не очікує. Однак Ібо хотілось зробити для нього приємність, тому що, ну, можливо для Сяо Чжаня такі вчинки були нормою, та для Ібо це було дійсно важливим. І потрібним. І він відчував вдячність. Та й компанія Сяо Чжаня не була йому неприємна. Шкода тільки, що розгубився і не встиг як слід пояснити, та Сяо Чжань же зайде ще, правда?

Втішившись тим, що це не остання їхня зустріч, Ібо повернувся до роботи, цілковито ігноруючи сопіння Цяньченя, коли йому хтось посміхався. Подумки він вже був у танцювальній студії і проводив тренування.

***

Гарний настрій, який ранком подарувала зустріч з Ібо, протримався цілий день. Сяо Чжань буквально прилетів на місце зустрічі, радісно роздав напої і з ентузіазмом почав керувати посадкою дітей в екскурсійний автобус. Діти, зчитавши його настрій, теж були енергійними і веселими. Всю дорогу вони грали і співали пісні, навіть похмурий водій, здавалось, перейняв атмосферу. Колеги, вочевидь, дійшли висновку, що якщо вже у Сяо Чжаня все під контролем і він так чудово дає раду сам, то їм можна і відпочити, а тому лишили розважальну програму йому. Сьогодні Сяо Чжань був зовсім не проти, навіть навпаки — він любив дітей і діти любили його, а зараз у ньому вирувало стільки енергії, що він заряджав нею всіх навколо як портативний електрогенератор.

День вийшов чудовим.

Повернувшись додому після екскурсії, Сяо Чжань впав на ліжко, розкинувши руки, і нарешті дозволив собі розслаблено зітхнути. Хотілось у душ, але було так добре просто лежати, що Сяо Чжань легкодухо відклав його на пізніше.

Відкатом після сьогоднішнього насиченого дня у думки прокралась меланхолія. Сяо Чжань любив самотність і ніколи її не уникав. Він чудово почував себе в компанії самого себе, йому ніколи не бувало нудно. Однак часом було самотньо в іншому сенсі. Хотілось душевної близькості, дозволити собі відкритись перед кимось особливим і відкрити для себе новий світ іншої людини.

У думки неминуче просочився Ван Ібо зі своїм важким поглядом і привабливими маленькими посмішками. Було б чудово, якби цим особливим став саме він. Він явно був куди більш багатогранним, ніж могло видатись на перший, не надто уважний погляд. А ще, незважаючи на зовнішню відстороненість і неприступність, Ібо сам по собі був теплим. Сяо Чжань не міг зрозуміло пояснити собі це інтуїтивне відчуття, та звик довіряти своїй інтуїції в питаннях оцінки людей. З Ібо хотілось говорити, з ним хотілось сміятись і годинами гуляти вулицями. Сяо Чжань примружив очі, дозволяючи собі ще на мить уявити, як би це було. Безперечно, просто неймовірно.

Він посміхнувся одними лиш кутиками вуст.

Цікаво, чим зараз зайнятий Ван Ібо? Все ще на зміні? Чи в нього інші справи? Можливо, він вчиться? Чи, може, він зайнятий якимось хобі? Сяо Чжань замислився, яке б хобі личило Ван Ібо. Напевне щось зухвале, як його кульчики у вухах, котрі робили з Сяо Чжанем щось незрозуміле. Взагалі він не надто вітав такі прикраси на хлопцях, проте Ван Ібо неймовірно личило — він виглядав як гріх і божественне провидіння одночасно. Сяо Чжань зглитнув. Думати про це зараз видавалось небезпечним. Він забороняв собі пірнати в такі фантазії про Ібо, аби потім не соромитись дивитись йому у вічі. А соромитись він точно буде, Сяо Чжань себе знав.

Зусиллям відірвавши себе від ліжка, Сяо Чжань почалапав у душ. Після нього захотілось жити і навіть поїсти. Поки їжа розігрівалась, він бездумно водив ручкою по серветці з логотипом відомого мережевого ресторану. Зазвичай він малював будинки чи якісь рослини, інколи тварин. Та сьогодні з серветки на нього дивились людські очі. Що належали одній конкретній людині.

Усвідомивши, кого саме намалював, Сяо Чжань втомлено склав лікті на стіл і, постукавши себе ковпачком по чолу, розсміявся.

— Вітаю, Сяо Чжань, ти одержимий.

Ібо з малюнка йому не відповів. Тільки дивився проникливо, ніби зазирав у душу.

***

З самого ранку був наплив відвідувачів. Цяньчень сказав, що це через конференцію, що проходила неподалік, та для Ібо це не мало жодного значення. З відкриття він чекав одного конкретного відвідувача, та відмовлявся зізнаватись у цьому навіть самому собі. І робив вигляд, що це не він тут ловить поглядом кожного, хто увійшов, в надії, що це Сяо Чжань. Та врешті-решт відвідувачів стало так багато, що Ібо просто не встигав відстежувати. Тому поява Сяо Чжаня застала його зненацька.

— Привіт, лао Ван, — обличчя Сяо Чжаня освітлювала посмішка, і Ібо мимоволі посміхнувся сам, привітно кивнувши. Бачити Сяо Чжаня було приємно. — Бачу, у вас тут напружено.

Ібо знизав плечима.

— Ніби конференція якась поряд.

— Тоді я швидко. Мені американо з льодом і… — Сяо Чжань перевів погляд на вітрину з солодощами. — Що б ти з цього багатства порекомендував? Яке подобається тобі?

Ібо замислився, а потім тикнув у легкий фісташковий чізкейк.

— Він майже не солодкий і легкий.

— Тоді його, — виніс вирок Сяо Чжань. Ібо слухняно дістав із вітрини десерт, упакував його у коробку і взявся за каву. Сяо Чжань розказував про поїздку, розважаючи Ібо, доки безсоромно задивлявся на чужі рухи. Небеса, сам Сяо Чжань навряд зміг би рухатись із такою ж невимушеною граційністю і чіткістю, без нічого зайвого. Він не збився виключно з причини власного сумнівного, та все ж викладацького досвіду, і щиро пишався цим маленьким досягненням.

Коли Ібо повернувся з його стаканчиком у руках, Сяо Чжань посміхнувся, простягаючи руку, аби перехопити свій напій. Однак Ібо не квапився його віддавати. Деякий час просто дивився спідлоба, а потім здивував питанням:

— Чжань-ге, можна твій вічат?

Сяо Чжань на мить розгубився, бо це було буквально останнім, що він міг припустити — надто серйозним був вираз обличчя Ібо.

— Я просто хотів… віддячити за… ну, ти й сам знаєш. Я знаю, що ти казав, що не варто. Але я… хочу, — він збивався, йому було очевидно ніяково, та кінець цього маленького переривчастного монологу завершився неочікувано рішучим впертим поглядом.

— Авжеж, — посміхнувся Сяо Чжань, дістаючи свій телефон і відкриваючи додаток. Він розривався між двома суперечливими бажаннями: максимально згладити для Ібо ніяковість моменту чи знітити ще більше. Поки перемагав більш благопристойний варіант. Однак один той факт, що Ібо попросив його контакт, окриляв. — І так, я не проти кудись разом піти.

Сяо Чжань простягнув телефон, аби Ібо міг зчитати код. Той вже був готовий, тож кілька секунд вистачило.

— Що ж, буду чекати твого повідомлення, — знову посміхнувся він.

— Я напишу, — серйозно пообіцяв Ібо, і це просто невимовно замилувало Сяо Чжаня. — Чжань-ге, ти забув свій торт.

— Це тобі, аби простіше було пережити цей ранок, — яскраво посміхнувся Сяо Чжань і зі сміхом швидко втік із кав’ярні, щоб у Ібо не лишилось і шансу оскаржити його дії.

***

— Твій приятель дивний, — ледь Сяо Чжань зник за дверима, Цяньчень передбачувано прилип до Ібо.

— Твоє яке діло? — недружелюбно спитав Ібо, зиркаючи на нього через плече.

— Та жодного, взагалі-то, — знизав той плечима. — Як хочете, можете хоч із ложечки один одного годувати, головне, сховайтесь кудись, аби не бачив ніхто.

— Це ще що за маячня? — Ібо відчув, як ним заволодіває лють.

— Він тебе клеїть, — знову знизав плечима Цяньчень, промовляючи ці слова так, ніби це щось настільки очевидне, що тільки повний бовдур не помітив би.

— З чого ти взяв? — сторопів Ібо.

— І як багато друзів пригощає тебе солодким ось так? — питанням на питання відповів Цяньчень. — До того ж, ви ж зовсім нещодавно познайомились. Якби він так вчинив із дівчиною, то тут все одразу стало б зрозумілим — намагається її завоювати.

— І що змусило тебе вважати, що Чжань-ге в цьому зацікавлений? — крижаним тоном спитав Ібо.

Цяньчень, бувши чи то недостатньо розумним, чи то достатньо безсмертним, розв’язно поклав лікоть Вбо на плече і самовдоволеним тоном заговорив:

— Ось був би ти таким досвідченим, як я, ти б зрозумів.

— У мене часу немає дивитись стільки дорам, — зневажливо пхикнув Ібо, гидливо скидаючи чужу руку з плеча. Він терпіти не міг чужі доторки, особливо такі фамільярні.

— Згадаєш ще мої слова, — ображено пригрозив пальцем у повітрі Цяньчень, але тут дзвякнув дзвіночок, сповіщаючи про прибуття нових відвідувачів, і він вимушений був змістити свою увагу з Ібо на дівчат, що впорхнули у кав’ярню. — Добрий ранок, — розтікся він у солодкій посмішці. — Що будете замовляти?

Ібо дивився на нього, а перед очима стояв Сяо Чжань із його яскравою посмішкою і теплим поглядом, і турботливе: «Це тобі, аби простіше було пережити цей ранок». Ібо не бачив у цьому жоднісінького підтексту. Бо, ну, з того, що він встиг дізнатись, Сяо Чжань якраз був про це — про турботу і тепло. Бо, на думку Ібо, йому дуже підходила його робота. А, можливо, саме робота стала причиною, через яку Сяо Чжань поводив себе так.

Тряхнувши головою, аби відігнати від себе ідіотську здогадку свого не надто розумного колеги, Ібо повернувся до роботи. Він почав допомагати з замовленням. Яка різниця, що думає Цяньчень. Особливо коли у Ібо був вічат Сяо Чжаня і він міг йому нарешті нормально віддячити.

Торт так і стояв на стійці, прихований від очей покупців, до самого обіду, і кожного разу, коли Ібо чіплявся за нього поглядом, кутики його вуст торкала ледь помітна посмішка.

***

Обіцянка Ібо написати збудила в Сяо Чжані одержимість своїм телефоном. Він перевіряв всі сповіщення і кожен раз проживав маленьку смерть, розуміючи, що повідомлення не від нього. День минув ніби в тумані, хоча Сяо Чжань чесно проводив свої заняття, вони з дітьми навіть розвісили саморобні паперові гірлянди по класу. В обід йому подзвонила Лу-Лу і Сяо Чжань радо погодився посидіти з сяо Юн. Він обожнював цю крихітку, а ще вона ні на хвильку не дозволяла засумувати, що в його стані було тільки на руку.

— Привіт, Чжань-Чжань, — Сюань Лу зустріла його в домашньому одязі, з розтріпаним пучком на голові й зі стомленою посмішкою на вустах. — Я чекала на тебе пізніше.

— І я радий, що прийшов раніше, — Сяо Чжань скептично оглянув виснажену подругу. — Слухай, може, ну його, це ваше побачення, я заберу твоє золотко і ви з Юйченем просто поспите?

— Я настільки погано виглядаю? — розсміялась Лу-Лу.

— Ти чарівна, — заперечив Сяо Чжань. — Та маленька дитина, навіть якщо це така солоденька цукерочка, це важко, — він привітно помахав пальцями Юн-Юн, що визирнула з-за кута. Дівчинка, впізнавши його, зі щасливим криком побігла до Сяо Чжаня, дивом не перехоплюючись через свої поки ще непевні ніжки, і радісно засміялась, варто було йому підхопити її на руки і підкинути.

— Кожен раз нервую, коли ти так робиш, — зітхнула Сюань Лу. — Твоя пропозиція стосовно сну, звісно, дуже приваблива, та я хочу згадати про те, що я все ще хтось, крім матері і домогосподарки.

— В такому разі виганяю тебе до ванної, поки ми з моєю правою рукою будемо захоплювати вітальню, — розсміявся Сяо Чжань, зручніше перехоплюючи захоплено балакаючу малечу і несучи її гратись.

— Ти найкращий! — прокричала йому Сюань Лу і пішла готуватись до побачення.

— То що, маленька приборкувачка дорослих, йдемо гратись?

Юн-Юн радісно плеснула Сяо Чжаня по щоках і, вирвавшись із його рук, понеслась до вітальні. Сяо Чжань із широкою посмішкою поспішив за нею.

Настрій у Юн-Юн був творчий, тому вона вивалила на підлогу купу олівців і фломастерів, загубивши деякі під диваном, і тепер захоплено створювала триптих. Сяо Чжань, зробивши маленьку позначку потім відмити стіл, влаштувався поряд і почав малювати кролика. Чомусь на скейті.

— Чжань-Чжань, допоможи обрати, — Лу-Лу ввійшла до вітальні з трьома вішаками.

— Я вихователь, а не стиліст, — вкотре в марній спробі достукатись до голоса розуму подруги, промовив Сяо Чжань. — Це все в наявності у твоїй шафі, отже, у всьому цьому ти виглядаєш приголомшливо.

— Ти все ще вмієш гарно ухилятись, — покивала Сюань Лу. — Тільки ти забув, що саме ти допомагав мені з вибором випускної сукні. Двічі. І весільної теж. І одягу для інших зустрічей. Та в тебе смак кращий, ніж у будь-кого, кого я знаю.

— Все ще не стиліст, — зітхнув Сяо Чжань і все ж повернувся, розглядаючи обрані Сюань Лу сукні. — Бери смарагдове, якщо ви бронювали готель, і чорне, якщо не бронювали.

— Ось так би одразу, — зраділа Лу-Лу. — Тоді смарагдове.

Сяо Чжань гірко зітхнув і повернувся до своїх кроликів, подумки бідкаючись, що, здається, у всіх було особисте життя, крім нього самого. Хоча він теж хотів, навіть кандидата знайшов.

У цей момент телефон дзвякнув сповіщенням. Сяо Чжань бездумно потягнувся до нього. А, побачивши екран, завмер. Серце пустилось ускач, а на вустах розтеклась дурнувата посмішка.

tracer85
Чжань-ге, вільний ввечері цієї п’ятниці?

Ну нарешті!

Сяо Чжань тут же радісно написав «Так!». Потім стер кличний знак. А потім згадав, що, взагалі-то, він відповідальний дорослий, поліз у свій розклад, аби перевірити, чи точно він не зайнятий у п’ятницю ввечері. Він інколи губився у днях, тому завів звичкою все записувати.

Не знайшовши там нічого, що не можна було б перенести, Сяо Чжань почав друкувати відповідь.

daytoy91
Привіт) Моя зміна закінчується о сьомій, після неї я абсолютно вільний

Незважаючи на те, що це повідомлення було максимально нейтральним, Сяо Чжань кілька разів його перечитав і тільки потім надіслав. А потім, закусивши палець, безглуздо витріщався в екран, спостерігаючи, як танцюють три крапки — Ібо набирав повідомлення.

Юн-Юн, зацікавившись, що це там так відволікає її няньку, теж підійшла ближче і, вчепившись крихітними пальчиками в плече Сяо Чжаня, теж серйозно дивилась в екран.

tracer85
круто
якщо ти працюєш десь неподалік від кав’ярні, можу запропонувати підвезти
нам недалеко, та так буде швидше

daytoy91
Підвезти?
У тебе є машина? 😳

tracer85
у мене є мотоцикл
😎😎😎

Сяо Чжань нервово засміявся. Уявив. Відчайдушно почервонів, бо на фантазію ніколи не жалівся, а Ібо на мотоциклі просто зобов’язаний був виглядати до біса гаряче. А потім до нього дійшло, що Ібо запропонував його покатати. З одного боку, Сяо Чжань був усім собою за — в якості спроби притиснутись до Ібо, відчути його запах і тепло, те, як впевнено він веде мотоцикл (і байдуже, що Сяо Чжань гадки не мав, який саме з Ібо водій). З іншого, Сяо Чжань трохи страхався сідати на мотоцикли. Він збирався прожити довге й нудне життя і померти щасливим у старості. Ніяких ранніх смертей в плані не було навіть із поправками.

daytoy91
А в мене фобія
Гаразд, можливо я щойно її вигадав
Все одно вважаю, що це не найкраща думка

tracer85
Чжань-ге просто не знає від чого відмовляється
Я чудовий водій
І якщо ти погодишся, я буду їхати з тією швидкістю, яку попрохає Сяо лаоши
Гайда, Чжань-ге, погоджуйся

— Ти це бачила? — Сяо Чжань обурено повернувся до сяо Юн. Та залилась сміхом, дивлячись на його експресивний вираз. — Оце безсоромний. І я навіть звинувачувати його не можу, бо він не знає, що його слова роблять із моїм серцем. Жахливий, жахливий хлопець.

Сяо Чжань був такий зайнятий своїми бідканнями, що пропустив момент, коли у замковій щілині провернувся ключ і двері відчинились.

— Сподіваюсь, ти це не про мене? — замість вітання уточнив Юйчень, безтурботно почавши розмотувати шарф і знімати пальто.

— Потрібен ти мені, — відмахнувся від нього Сяо Чжань.

— Йому пише той хлопчина з кафе, через якого він тоді до нас так і не дійшов, пам’ятаєш? — Сюань Лу визирнула зі спальні і підійшла до Юйченя, ласкаво поцілувавши його в губи. — Привіт, любий.

Юйчень весь засяяв, і тільки це колись змусило Сяо Чжаня примиритись із його існуванням поряд із його кращою подругою. Чоловік ніжно поцілував Лу-Лу у відповідь і відсторонився, озираючи її захопленим поглядом. Лу-Лу почервоніла, та було помітно, як їй лестила його увага.

— Бачу, ти майже готова. Виглядаєш приголомшливо. Я зараз, швидко перевдягнусь і можемо йти.

— Можеш не надто поспішати, в мене тут таке шоу в прямому ефірі, — відгукнулась вона, посміхнувшись, коли Сяо Чжань показав їй язика.

Юйчень поцілував її в щоку і прослизнув повз у спальню.

— Ну що там, розповідай, — Лу-Лу абсолютно невідповідним чином плюхнулась у крісло-мішок, яке стояло біля шафи, і палаючими цікавістю очима поглянула на Сяо Чжаня.

Той просто мовчки тикнув їй в руки свій телефон і, посадивши сяо Юн на коліна, зарився носом в її коротеньке пухнасте волосся, боягузливо ховаючи своє зніяковіння.

— Слухай, я, звісно, не експерт, проте це схоже на флірт, — вона передала телефон назад Сяо Чжаню.

— У написаному варіанті схоже, та ти просто не чула, як він розмовляє. Якщо читати це його інтонаціями, то романтичний підтекст осипається попелом моїх нездійсненних мрій, — Сяо Чжань перебільшено драматично відкинувся спиною на диван, запрокинувши голову і втупившись у стелю.

— Мені здається, ти поспішив із висновками, — хмикнула Лу-Лу.

Телефон у руці Сяо Чжаня завібрував, і погляд останнього миттєво прикипів до екрану.

tracer85
Я перегнув палицю?
Якщо не хочеш їхати, все гаразд
Це був просто жарт, я не збирався наполягати

— Небо, — прошепотів Сяо Чжань, знові відкидаючись назад і розкинувши руки в боки, — ну нащо він такий чудовий? Я ж закохаюсь, а потім з’ясується, що він виключно дружній друг, що має намір дружити зі мною дружню дружбу.

— Ти на нього вже запав.

— Та так, — відмахнувся Сяо Чжань, — але це інше. Інколи буває, що візуально людина тобі подобається, та ви починаєте спілкуватись і ти розумієш — не те. Не вона. Ну чи розчаровуєшся у своєму смаку, якщо виявляється, що запав на наволоч. Чи все неймовірно, та йому просто не подобаються хлопці, — Сяо Чжань гірко зітхнув.

— Чжань-Чжань, ти не дізнаєшся, доки не спробуєш, — м’яко нагадала йому Сюань Лу.

— Я знаю, просто… Ми продовжуємо спілкуватись і в мене з’являється надія. Та що, коли вона марна?

«Що як мені знову доведеться заново збирати себе до купи?».

Сюань Лу встала і підсіла до Сяо Чжаня, притискаючись до нього боком.

— Для початку ти міг би не змушувати його нервувати і все ж відповісти на його повідомлення, — посміхнулась Лу-Лу. — Боятись нормально. І нормально, що ти не хочеш, аби тобі зробили боляче. Та що як все буде навпаки? Якщо ти не даси йому шанс, він не зможе тебе здивувати, — вона погладила його по руці. — Крім того, я буду поряд.

Сяо Чжань кілька секунд дивився на неї, а потім тикнувся їй лобом в плече.

— Що у вас тут відбувається? — Юйчень вийшов із спальні, свіжий, вдягнений у смокінг і до біса пафосний. І якби Сяо Чжань своїми очима не бачив, яким він буває в родинному колі, ні за що б не повірив, що ось цей серйозний пан може носитись із дочкою кімнатою з паперовими літачками чи з дратівливо милою фізіономією витирати її брудний рот.

— Твоя дружина справжнє золото, ти маєш на руках її носити, — шмигнув носом Сяо Чжань.

— Для початку я планував її нагодувати, а то на голодний шлунок може і захитати, — Юйчень по-діловому поправив дорогі запонки. — То що, золота моя, ти готова?

— Авжеж, — Сюань Лу скуйовдила волосся Сяо Чжаня і вклала свою тонку долоню в руку Юйченя, піднімаючись. — Напиши йому, Чжань-Чжань.

— Напишу я, напишу. Йдіть вже звідси, дратуєте своїм сімейним щастям, — буркнув Сяо Чжань. — А ми, сильні і незалежні, лишимось тут з Юн-Юн. Так, крихітко? — Сяо Чжань підняв руку і сяо Юн радісно дала йому п’ять.

— Ми пішли. Якщо що, дзвони. І напиши йому! — наостанок крикнула Сюань Лу і вони вийшли з квартири.

— Інколи твоя мама справжня скалка, знаєш? — пожалівся Юн-Юн Сяо Чжань. Та все ж слухняно розблокував телефон.

daytoy91
Вибач за мовчанку!
Все гаразд!
Я просто сиджу з дочкою подруги

tracer85
Ти мене налякав
Я вже встиг зовсім трохи запанікувати 😅
Сяо лаоши приборкувач дітей

daytoy91
І визволитель батьків
Ще раз пробач, що налякав
Я справді не хотів

tracer85
🤣🤣🤣
Великий Сяо лаоши
Та якщо серйозно
Не вибачайся
Я все розумію

Сяо Чжань шумно зітхнув і закусив губу.

daytoy91
Взагалі-то, вона просто чарівна
Проте їй всього три і якщо вона зникне з поля зору, це може означати появу наскального живопису на шпалерах
І не тільки
Сам розумієш

tracer85
Не надто, ніколи не сидів з дітьми😅
Та повірю багатому досвіду Сяо лаоши

daytoy91
Але ти й…
Гремлін
Хто б міг подумати

tracer85
Будь-хто, хто мене знає😂
То що там із поїздкою?

Сяо Чжань подивився на захоплено малюючу Юн-Юн, потім згадав слова Лу і наважився.

daytoy91
Мотоцикли все ще мене лякають
Та я ризикну довіритись майстерності лао Вана

***

Перша ніякова переписка проторила стежку для практично безперервного потоку повідомлень. Через кілька днів Сяо Чжань всерйоз дивувався, як взагалі міг вважати Ібо замкненим і похмурим. Насправді той був відкритим, страшенно балакучим, а ще просто жахливим гремліном.

Вони з Ван Ібо не переписувались лише коли спали. Навіть якщо один із них був зайнятий, інший продовжував писати. Швидше за все, це було пов’язано з легкістю, котрою було оповите кожне повідомлення. Спочатку Сяо Чжаню було трішки боязко писати Ібо з одної простої причини — він боявся зганьбитись і відвернути його від себе. Та він не врахував того, що Ібо не боявся. Він просто був собою, завалюючи мемами, відосами і безглуздими жартами, в які Сяо Чжань закохався особливим коханням. Тому він із повною самовіддачею відповідав власною колекцією мемів із котами і Губкою Бобом, щедро ділився думками і навіть скидав фотографії, які зазвичай показував тільки батькам і Лу-Лу. Ібо, до речі, був у невимовному захваті. Настільки, що, коли припинив нести маячню про те, що всі найвідоміші галереї світу просто зобов’язані горювати через те, що їм не пощастило мати в своїх колекціях фотографії Сяо Чжаня, почав намагатись робити власні фото і надсилати їх Сяо Чжаню. Бачення Ібо було доволі нестандартним, але однозначно цікавим. У них навіть з’явилась гра, в якій один надсилав фотографію чогось, а інший мав здогадатись, що було зняте.

Сяо Чжань був захоплений, підкорений і готовий співати місяцю пісні про кохання.

Єдиним, що досі його мучило, було те, що він гадки не мав, у якій саме якості Ібо спілкується з ним. Бо інколи Сяо Чжань зчитував флірт, а потім все перетворювалось на жарт із такою невимушеністю, що тут же прорізався неприємний черв’ячок сумніву. Врешті-решт яким би дивним це не було, його друзі-натурали доволі часто жартували на тему геїв. Відверто кажучи, якщо посадити Сяо Чжаня з його друзями в шеренгу і спитати якогось незнайомця про те, в кому саме їм бачиться гей, то це точно буде не Сяо Чжань. Бо його друзі взагалі були без гальм і часто коїли такі речі, що Сяо Чжань на їх фоні здавався найгетеросексуальнішим хлопцем на планеті.

В результаті до п’ятниці він був певен у тому, що вони чудово проведуть час разом, і збирався якось непомітно дізнатись у Ібо, з ким той зазвичай зустрічається.

На роботу він прийшов бадьорим і повним сил, фантазуючи про вечір. А потім його пожував і виплюнув вир турбот. Одна з виховательок попрохала його взяти до себе свою групу, бо у неї вдома прорвало трубу і їй терміново треба було поїхати. Потім у одного з малюків, Лі Дао, почався жар, і довелось видзвонювати його батьків, аби вони забрали дитину зі школи. Після пані Мен нагадала, що він досі не здав звіт, а крайній термін сьогодні. Наприкінці дня Сяо Чжань готовий був поклястися, що його хтось проклянув. Приблизно тоді ж він зрозумів, що його надії на вечір були марними і до сьомої він ну ніяк не встигне звільнитись, і написав про це Ібо, додавши купу ридаючих смайликів. Ібо одразу ж зайшов у чат.

tracer85
Ти хочеш сьогодні зустрітись?

daytoy91
Весь тиждень тільки про це і думав
Але я не знаю на скільки затримаюсь
Я не можу просити тебе чекати мене, Бо-ді

tracer85
Тобі і не треба
Я сам хочу тебе дочекатись
Можна я приїду?

Сяо Чжань, прочитавши повідомлення, недовірливо перечитав його ще з кілька десятків разів. Ніяковістю обпалило щоки, а серце безглуздо затріпотіло у грудях, вражене турботою. Його б аніскілечки не образило, якби Ібо переніс зустріч. Тобто, так, він, безумовно, засмутився б, та врешті-решт це була його провина. А Ібо доросла людина зі своїм життям. Однак Ібо чомусь вирішив інакше. Невже йому справді так сильно кортіло побачити Сяо Чжаня?

daytoy91
Тільки якщо ти справді цього хочеш
Я анітрохи не ображусь, якщо ти поїдеш додому, Бо-ді
Навпаки, я б навіть прагнув цього
Ти ж теж працював увесь день

tracer85
Чекаю на адресу

У Сяо Чжаня не вийшло стримати дурнувату посмішку, що розтеклась на губах. Та він і не хотів, відверто кажучи. Тижня їх спілкування вистачило, щоб зрозуміти, наскільки активним був Ван Ібо. Він намагався отримати від життя все по максимуму, займаючись усім, що його цікавило і що хоч якось вміщувалось в добу й уживалось із необхідністю сну і рідким прийомом їжі. І зараз час, котрий він міг би присвятити будь-якому зі своїх хобі, він вирішив провести з Сяо Чжанем, котрий навіть не міг подарувати йому свою увагу.

— Ван Ібо, ну чому ти такий? — спитав він вголос у пустого кабінету, не надто сподіваючись на відповідь. — Будь-ласка, будь геєм. Чи бі. Будь-ласка-будь-ласка-будь-ласка.

Змусити себе пірнути у звіт після того, що утнув Ван Ібо, виявилось титанічною працею, що вартувала Сяо Чжаню практично насилля над собою. Однак у прагненні закінчити пошвидше він втягнувся настільки сильно, що навіть не помітив, коли двері його класу відчинились і над його столом завмерла висока худа фігура з пакетами.

— Земля викликає Чжань-ге, прийом.

Сяо Чжань налякано підскочив на місці і круглими очима втупився у задоволеного Ван Ібо.

— Здурів так лякати?! — він запустив у цього регочучого гремліна ручкою, та той спіймав її і поклав на стіл поряд із його паперами.

— Вибач, та ти не реагував ні на що навколо. Так цікаво пишуть?

— Хотів швидше завершити, — зітхнув Сяо Чжань. — Ти як сюди потрапив? Я не чув дзвінка.

— Мені думається, ти б і кінець світу пропустив, — Ван Ібо криво посміхнувся. Сяо Чжань цокнув язиком і поліз дивитись у телефон, аби довести, що це не він неуважний, а просто щось пішло не так. Однак Ібо мав рацію, він пропустив усі його дзвінки.

— Вибач, — Сяо Чжань сховався за телефоном, відчуваючи, як від сорому палають щоки. Ну чому сьогодні все через одне місце? Що такого він зробив всесвіту? — Та як ти дізнався де я?

— Просто відкривав двері і дивився, чи ти є всередині, — знизав плечима Ібо, а потім, опустивши пакети, які тримав у руці, на першу парту, дістав з одного картонну коробочку з їжею навиніс. Поставив її перед Сяо Чжанем, прилаштував поряд другу і вручив набір одноразових паличок. — Я подумав, що ти напевне зголоднів, — пояснив він, червоніючи під уважним поглядом Сяо Чжаня.

— Ван Ібо, ти золото, — дуже серйозно констатував Сяо Чжань, дивлячись тому прямо у вічі.

— Не вигадуй, ге, краще їж, — Ібо вирішив подати гарний приклад і взявся за свою їжу. — Я не знав, що ти любиш, та запам’ятав, що тобі подобається гостре.

— Зо-ло-то! —- по складах промовив Сяо Чжань, відчуваючи, як серце стискається у грудях. Складно повірити, Ібо не просто прочитав, та ще й запам’ятав. Сяо Чжань втягнув до рота локшину, готовий розплакатись чи то від гостроти, чи то від велетенського почуття вдячності. — Це дуже смачно! Ти врятував цей день, Бо-ді, я знову готовий радіти життю!

— Ти ще не дописав свій звіт, — нагадав Ібо, набиваючи щоки локшиною. Сяо Чжань із захватом спостерігав, як вони збільшуються, стаючи круглими. В поєднанні з зухвалою шкірянкою і бунтарськими кульчиками образ виходив суперечливо незабутнім.

— Не псуй настрій, — буркнув Сяо Чжань, намагаючись приховати свою реакцію. — Та всі випробування долі сприймаються легше, якщо смачно поїсти.

— Я запам’ятаю, — пообіцяв Ібо.

Сяо Чжань широко посміхнувся, не в змозі приховати свою внутрішню радість.

Бажаючи якнайшвидше закінчити, щоб провести з Ібо більше часу, він швидко вмолов всю локшину і знову повернувся до написання звіту. Робочий ноут нещадко вис, лаючись на Сяо Чжаня спливаючими вікнами помилок, але він уже пристосувався до роботи з цим антиквартим чудовиськом, тому не надто дратувався і продовжував методично підводити свій звіт до фінішу.

Ібо намагався максимально не заважати. Він із цікавістю ходив класом, роздивляючись малюнки на стінах і плакати, а потім дошку з дитячими малюнками. Надовго зависнув біля зеленого підвіконня, перезнайомившись, здається, з кожним вазоном. Потім, оглянувши все, що міг, зайняв найближчу парту і втупився в телефон.

За час, що Сяо Чжань витратив на дописування звіту, він жодного разу не відволік його і не дорікнув тим, що Сяо Чжань надто довго вошкається.

Зберігши нарешті фінальну версію і надіславши її пані Мен на пошту, Сяо Чжань із насолодою потягнувся, ледь не застогнавши від задоволення.

— Закінчив? — Ібо тут же стрепенувся і встав.

Сяо Чжань посміхнувся йому.

— Ага. Тепер я весь твій.

— Виглядаєш стомленим, ге. Давай я відвезу тебе додому?

Сяо Чжань зміряв його довгим поглядом.

— Ні, лао Ван, ти надто чудовий, щоб існувати в цій реальності. Пощастить тому, хто отримає твоє серце.

— Хоч ти не починай, — закотив очі Ібо.

— Болюча тема? — з розумінням уточнив Сяо Чжань.

Ібо стиснув губи і відвернувся.

— Вибач, я не хотів тебе зачепити. Якщо тобі неприємно, я більше не буду про це.

— Все гаразд. Просто не варто мене комусь сватати чи намагатись переконати в тому, що мені потрібна дівчина.

— Навіть не думав про це, — розсміявся Сяо Чжань. — Коли б моя воля, я б тебе собі забрав, — Ібо недовірливо кліпнув, а потім голосно зареготав. Сяо Чжань зі здивованою посмішкою слухав цей несподіваний сміх, відчуваючи, як у серці розквітає ніжність. — Ось ти смієшся, безсоромний, а я бачу суцільні плюси. Відповідальний, — Сяо Чжань почав загинати пальці, — турботливий, і погодуєш, і підвезеш. Ще й виглядаєш на одинадцять з десяти. Все ще вважаєш це смішним?

— Вважаю, що ти погано зважуєш, ге, — трохи відсміявшись, хмикнув Ібо. — Збирайся давай, повеземо тебе додому.

— Слухаюсь і підкоряюсь, — Сяо Чжань розвинув бурхливу діяльність зі зборів, ховаючи свою дурнувату посмішку.

***

Спостерігати знайомі місця з поправкою на мотоцикл було цікавим досвідом. Та більше за інше Сяо Чжаню сподобалось споглядати нічні вогні міста, притискаючись до спини Ібо. Той не брехав, коли казав, що Сяо Чжань багато втратив би, відмовившись покататись із ним. Він був впевненим водієм, обережним, та не боязким, безпечним. Сяо Чжань насолоджувався кожною секундою їх поїздки, най навіть трохи засмутився, що через шолом не виходить відчути запах Ібо.

Коли він зупинився біля його будинку, Сяо Чжань відчув, що зовсім не хоче дозволяти Ібо так же впевнено і круто поїхати. Принаймні не ось зараз. Додому він його запрошувати не планував, для таких жестів, на його думку, було зарано, та й, відверто кажучи, він взагалі не розраховував приймати гостей. В голові майнула ідея.

Віддавши шолом Ван Ібо, Сяо Чжань зліз з мотоциклу і став поряд.

— Гм, Ібо? — Сяо Чжань раптом відчув непевність.

— У тебе такий вигляд, ніби ти збираєшся позичити у мене гроші і втекти, — Ібо не зраджував своїй гремлінській істоті, і саме це змусило Сяо Чжаня трохи розслабитись.

— Безсоромний, — Сяо Чжань штурхонув його в плече. — Взагалі я збирався не позичати, а запропонувати. Та це тільки якщо у тебе є час і бажання.

— Зацікавив, слухаю, — Ібо сперся на кермо мотоцикла, виглядаючи як мрія одного конкретного Сяо Чжаня, котрий до цієї миті навіть не підозрював про неї.

— Поряд є парк… — почав Сяо Чжань і тут же затнувся. Ібо, навіть не дочекавшись завершення, власне, пропозиції, вже встав з мотоцикла і почав ховати шоломи у багажний відділ. — Що ти робиш? — здивувався Сяо Чжань.

— Мені здалось, що ти щойно запропонував прогулятись парком, — відгукнувся Ібо, та, глянувши в розгублене обличчя Сяо Чжаня, раптом зніяковів. — Чи я тебе не так зрозумів?

— Очманіти, лао Ван, ти ще й думки читаєш, — розсміявся вражено Сяо Чжань. — Ти все правильно зрозумів. Просто я не очікував такого… ентузіазму. Відверто кажучи, взагалі думав, що ти відмовишся, — зізнався він, сором’язливо почухавши щоку.

— Ти перепрацював, Чжань-ге, ось вже й думаєш не дуже, — примружився Ібо, розтягнувши губи у своїй кривуватій посмішці.

Сяо Чжань на це тільки мучинецьки зітхнув і звернувся до зірок:

— Ось за що мені все це?

— А хто ще нещодавно казав про те, який я чудовий, настільки, що забрав би мене собі?

«Гремлін, — подумав Сяо Чжань, відчуваючи обурення разом із захопленням, — як є гремлін».

— Знаєш, я передумав. Можна оформити повернення?

— То де там той твій парк? — Ібо схрестив руки на грудях і вичікувально увіп’явся очима в Сяо Чжаня.

— Гарно переводиш тему, — закотив очі той, та все ж не зміг стримати внутрішню радість. Ібо вирішив лишитись. Він хотів провести з ним більше часу. Все це робило щось неможливе з серцем Сяо Чжаня, даруючи надію. Навіть якщо потім він про це пошкодує, в моменті він був щасливий. — Ходімо, тут недалеко.

Найближчий парк Сяо Чжань обходив взовж і впоперек, він без перебільшення знав у ньому кожне дерево і міг орієнтуватись із заплющеними очима. Не те щоб той був великим, тож пишатись майже не було чим. Проте зараз, коли він йшов знайомими стежками з Ібо, він відкривав його для себе по-новому. Він ще не водив сюди нікого, хто йому б подобався, тож такий досвід переживався дуже яскраво, а в поєднанні з жартиками і шпильками Ібо, ставало ще краще. Сяо Чжань без докорів сумління пхався і намагався тикнути пальцями Ібо під ребра — бо чому він такий нахабний? А йому просто необхідно було захистити власну гідність, і все це зовсім не тому, що йому до смерті хотілось торкатись Ібо.

На щастя, опору своїм маніпуляціям він не зустрів. Можливо, Ібо його надмірну тактильність списав на особливості характеру і дозволив бути собою. У такому випадку це буде маленькою таємницею Сяо Чжаня, адже якщо Ібо дізнається, що він зазвичай куди більш стриманий в доторках, то відчує ніяковість, чи не так?

Сяо Чжань забувся в переказах історій, інколи між ними розповідаючи Ібо про парк, і цілком і повністю віддав себе моменту. Насолоджувався чужим теплом, доторками плечей, уважним поглядом і п’янким повітрям, власним закохано стукаючим серцем. Най це нерозумно, та зараз він не хотів труїти те, що відбувалось, власними сумнівами і страхами. Йому було надто добре.

***

Ван Ібо не надто багато роздумував над тим, що саме штовхнуло його замість походу куди-небудь із друзями чи додаткових годин в залі, чи вечора за приставкою обрати Сяо Чжаня. Можливо, це було його невміння відступати. Він цілий тиждень думав про цей вечір, тому коли Сяо Чжань написав, що його поховало під роботою, він не вагався — закрив зміну, сів на мотоцикл і поїхав. Вираз обличчя Сяо Чжаня, коли він побачив його і зрозумів, що це Ібо, було безцінним. Ібо відчував вдоволення, губи так і прагнули розтягнутись у посмішці, хоча при спілкуванні з Сяо Чжанем це було постійною практикою. Здається, він ніколи не посміхався так часто, як робив це за останній тиждень. Цяньчень задовбав своїми жартами і спробами з’ясувати з ким там Ібо спілкується, та, головне, його стан помітили і хлопці з команди.

— Гей, дурнику, годі вже залипати в телефон, задовбав відволікатись. Я, взагалі-то, хочу сьогодні додому потрапити, — скиглив Сонджу, знов і знов намагаючись побити Ібо рушником.

— А я з ним живу, — замогильним голосом пожалівся Синьон. — Я цю дурнувату пику спостерігаю весь той час, який взагалі його спостерігаю. Мене від неї вже нудить. І знаєте що? Я й досі гадки не маю з ким він спілкується.

— Бо це не твоя справа, — відрізав Ібо, знову залипнувши в переписку.

— Авжеж, звісно. Знайшов собі там когось на стороні і друзі вже не потрібні, — поскаржився Синьон.

— На тебе помилуємось, коли знайдеш собі дівчину, — посміхнувся Ісюань. — А поки можеш зібрати побільше компромату для шантажу.

Ібо все це пропускав повз вуха. Бо його друзі були недоумками і нічого не розуміли. Навіщо йому дівчата, якщо він може кидати меми Сяо Чжаню? З жодною дівчиною йому не було так весело, як із ним. Тому думка приїхати з їжею і відволікти в той вечір була природною. Аргумент, що вони спілкуються зовсім недовго, з Сяо Чжанем не працював, бо їх відносини з самого початку відрізнялись непересічною зав’язкою. Сяо Чжань попіклувався про нього, коли Ібо було погано, і для Ібо було правильним зробити те саме у відповідь. Він не думав про те, що тим самим може завдати незручності чи вторгнутись в чужий особистий простір. Йому на думку не спало, що йому можуть бути не раді. Ібо надавав перевагу орієнтуванню по ситуації, і якби Сяо Чжань сказав йому, що він перетнув межу, він би просто прийняв це і рухався б далі. Та Сяо Чжань не сказав. Навпаки. Він виглядав шокованим, так, та ще погляд у нього зробився м’яким — Ібо навіть на мить забув як дихати. Така реакція приємно хвилювала, розходячись по тілу пестячим теплом.

Плану стосовно того, що робити далі, в Ібо не було, ніяких ознак того, що Сяо Чжань проти його вторгнення, він не спостерігав, а тому вирішив лишитись.

Клас у Сяо Чжаня був просторим і безперечно світлим, судячи з вікон. Дуже яскравим, куди крутішим за той, в якому навчався сам Ібо. А ще, здається, Сяо Чжань обожнював рослини — всі підвіконня були заставлені вазонами. Ібо здивовано підняв брови, коли побачив, що вони підписані і в кожного є своє ім’я. Це було безглуздо, та разом із тим мило.

Оглянувши все, що тільки міг, Ібо влаштувався з телефоном за однією з парт і відкрив гонки. Зазвичай ця гра поглинала його достатньо, щоб можна було згубити лік часу. Та не сьогодні. Він постійно відволікався, спостерігаючи за тим, як Сяо Чжань працює, безбоязно розглядав його, користуючись чужою зайнятістю.

Цяньчень, яким би бовдуром він не був, мав рацію з одного-єдиного питання — Сяо Чжань був красунчиком. Ібо не надто на цьому знався, Синьон якось розповідав, що вся справа в пропорціях і поєднанні рис обличчя, та йому було недостатньо цікаво, аби запам’ятати. Для нього все було просто: йому або подобалось, або ні, і так у всьому. Зовнішність Сяо Чжаня приваблювала його. Та вона була нічим без яскравих посмішок і чудернацьких жартів, котрі так смішили Ібо. А ще у Сяо Чжаня було велике серце. Мати завжди казала, що головне в людині — її серце. Без нього не мало значення гарна людина чи ні, скільки у неї грошей і влади. Ібо запам’ятав ці слова і, осмисливши їх у більш свідомому віці, за цим принципом обирав собі коло спілкування. А ще було в Сяо Чжані щось хвилююче. Ібо не до кінця розумів що саме, та коли він бачив Сяо Чжаня, він реагував на нього інакше, ніж на решту своїх друзів. За тиждень чат із Сяо Чжанем став закріпленим і надбав найвищий пріоритет. Ібо ніколи настільки не вкладався у спілкування. Йому було важливо, аби розмова не згасала, тому він увесь час кидав якісь меми, відео, просто випадкові повідомлення, бажаючи, щоб Сяо Чжань реагував, аби включався в обговорення, щоб його цікавість не гаснула. Хоча не те щоб це могло відбутись так просто, враховуючи, як легко і як довго вони могли обговорювати буквально будь-що. Сяо Чжань дуже багато знав і явно багато думав, і він не соромився ділитись думками, якщо розумів, що співрозмовнику це цікаво. А Ібо було, навіть якщо він мало що розумів у темі. Сяо Чжань завжди терпляче пояснював, якщо у нього були питання — можливо, це була профдеформація, а можливо, він просто був такою людиною. Та коли Ібо розповідав щось про сфери, в яких Сяо Чжань нічого не розумів, той був не менш уважним і зацікавленим.

Ібо був чесним, тому одразу зізнався собі в тому, що шукав уваги Сяо Чжаня, жадав його компанії. Всередині тріпотіло кожного разу, коли Сяо Чжань дивився на нього, заходячи ранками у кав’ярню, а коли він посміхався, всередині відбувалось щось незбагненне. Ібо це одночасно лякало і інтригувало. Саме тому він зараз сидів у класі і чекав, доки Сяо Чжань закінчить свою роботу.

Слова про дівчину з вуст Сяо Чжаня Ібо не сподобались. Його взагалі ця тема дратувала, бо складалось враження, що наявність дівчини ніби має зробити з нього повноцінного члена суспільства, а так він просто клоун якийсь. Ібо знав, що таким не є, але він не хотів, щоб Сяо Чжань вважав його неповноцінним.

Фраза про те, що Сяо Чжань забрав би Ібо собі, дивно схвилювала, хоча зміст був сумнівним. Та Ібо вхопився за думку, що якщо Сяо Чжань таке каже, отже, він йому цікавий. Не те щоб це було відкриттям, однак отримати підтвердження було приємно.

А ще приємним виявилось катати Сяо Чжаня на мотоциклі. Ось тільки Ібо подумки зарікся знову його возити, бо чужі руки на талії неймовірно відволікали. Як і відчуття його присутності поруч. Складалось враження, що якщо десь поряд знаходився Сяо Чжань, то весь фокус уваги автоматично зміщувався до нього. Тому Ібо їхав дуже обережно і зовсім не гнав — врешті-решт, на ньому була відповідальність не тільки за свої життя та здоров’я, але ще й за Сяо Чжаня. Доїхали вони все одно швидше, ніж хотілось би — Ібо не готовий був розходитись, незважаючи на те, що він розумів, що Сяо Чжань стомився і йому варто відпочити. А запросити його можна ще раз, повідомивши, що цей вважається недійсним. Чи просто запросити, вони ж тепер друзі, чи не так?

Ібо збирався вже повідомити про це Сяо Чжаня, та помітив, який той схвильований. Він нітився, ніби не наважуючись щось сказати, і Ібо побачив у його стані відображення власного. Стало весело, тому пожартувати здалось правильним.

Роздумуючи про те, що Сяо Чжань стомився і хоче відпочити, Ібо не передбачив той варіант, що йому теж може подобатись його компанія і він не захоче розлучатись ось так швидко. Що замість відпочинку обере прогулянку з Ібо. І Ібо не бачив причин відмовлятись.

Гуляючи темними алеями і слухаючи голос Сяо Чжаня, Ван Ібо відчував щось свербливе під шкірою. Він практично не відводив погляд від Сяо Чжаня, всотуючи в себе кожен його доторк, кожне слово, кожен подих. Від цього свербіння лише зростало і збільшувалось, і Ібо спіймав себе на дивній думці, що хоче взяти Сяо Чжаня за руку. І можливо, поцілувати. Остання думка була новою, незвичною, та в напівтемряві парку, де острівками жовтого світла тягнулись вздовж дороги ліхтарі, здавалась правильною. А Сяо Чжань поряд — неймовірно ваблячим.

— Чжань-ге, — покликав Ібо, раптово загальмувавши.

— Що? — розгубився Сяо Чжань, тут же зупиняючись поряд, і схвильовано зазираючи Ібо в обличчя. — Щось трапилось? Ти себе нормально почуваєш?

Якби Ібо не був таким схвильованим, він би неодмінно закотив очі чи якось пожартував, а, можливо, все й одразу. Та зараз його мучило інше, і він хотів якнайшвидше з цим розібратись. Тому лиш відмахнувся від питань, заперечливо хитнувши головою.

— Чжань-ге, що ти думаєш про хлопців?

Сяо Чжань здивовано округлив очі, брови злетіли вгору, та, на щастя Ібо, не спитав з чого таке дивне питання. Вочевидь, давалась взнаки робота з дітьми, де найнеочікуваніші питання — норма.

— Загалом чи ти про когось конкретного?

— Конкретного. Наприклад, про мене, — Ібо жадібно вдивлявся в обличчя Сяо Чжаня, бажаючи якнайшвидше отримати відповідь.

— Хочеш почути компліменти? — розсміявся Сяо Чжань. — Міг би просто попрохати, нащо так лякати?

— Не хочу компліменти, хочу почути твою думку про мене.

Сяо Чжань уважно подивився йому у вічі. Ібо нервово закусив губу, та погляд не відвів.

— Мені здається, ти хочеш спитати не про це, — проникливо відмітив він. Ібо здригнувся. — Все гаразд, можеш спитати що насправді хотів.

— Ти випадково думки не читаєш? — про всяк випадок вирішив перестрахуватись Ібо.

— Я з людьми працюю, — заспокійливо посміхнувся Сяо Чжань, ніби ще пояснювало його страхітливу проникливість. — То що, Ібо, про що ти хотів спитати?

— Тобі… хотілось колись когось поцілувати? — випалив Ібо, не дозволяючи собі передумати.

— Траплялось, — кивнув Сяо Чжань. В очах можна було побачити, що він взагалі не розумів, що коїлось в голові Ібо.

— Ні, — брови Сяо Чжаня здивовано злетіли вгору. Ібо подумки вилаявся, докоряючи собі за невміння виражати свої думки словами. — Я хотів спитати… тобі хотілось колись поцілувати… хлопця?

Сяо Чжань одразу став серйозним, а погляд зробився прискіпливим і уважним. Він довго дивився на Ібо, та, вочевидь, не знаходив того, що очікував, а тому все ж відповів:

— Що, як моя відповідь буде позитивною?

Ібо облизав пересохлі губи.

— Тоді я знову спитаю. Чжань-ге, що ти про мене думаєш?

Сяо Чжань вражено втупився в Ібо, котрий переминався з ноги на ногу, не в змозі стояти на місці від хвилювання, що заполонило його. Усвідомлення в його очах було ніби квіт, що розпускався під променями весняного сонця. Настороженість поступово заміняло тепло і щось іще, чому Ібо поки не міг дати назву.

Сяо Чжань посміхнувся до нього, і ця посмішка відрізнялась від тих, які він дарував Ібо до цього. Ця була ласкавою, ніжною і такою світлою, що Ібо не міг відвести погляд. Сяо Чжань, уважно спостерігаючи за його реакцією, делікатно взяв долоню Ібо в свою, несвідомо погладив її пальцями.

— Ти дивовижний, Ібо. І ти мені подобаєшся.

Серце у грудях нестримно зраділо цій відповіді, почавши енергійно крутити фліпи, а на обличчі Ібо тут же розквітла широка дурнувата посмішка. Сяо Чжань при погляді на неї розсміявся, і Ібо стало ще краще. Він міцно стиснув руку Сяо Чжаня у відповідь.

— Ти мені теж подобаєшся, ге. Просто я щойно це зрозумів.

— Мене захоплює твоя прямота і відвертість, — зізнався Сяо Чжань, знову погладжуючи долоню Ібо великим пальцем. — У мене пішло б набагато більше часу на усвідомлення і прийняття.

— Яке щастя, що зі мною ти швидко визначився, — радісно пхикнув Ібо. — Виявляється, корисно ридати в обіймах незнайомців.

— То я все ж був не єдиним? — жартома обурився Сяо Чжань.

Ібо розреготався — так йому було легко і добре.

Сяо Чжань спостерігав за ним, заворожений, навіть сміятись припинив.

— Ти такий гарний зараз, — видихнув він, а Ібо всього промурашило від цих слів. Йому казали це незліченну кількість разів, та ще ніколи — так. Сміятись якось одразу перехотілось. Ібо завмер, дивлячись у відповідь на Сяо Чжаня. Той був таким казковим у жовтуватому світлі ліхтаря, що якби він не тримав Ібо за руку, можна було б подумати, що він — марення.

— Хочу тебе поцілувати, — зізнався Ібо. — Ти дозволиш?

Сяо Чжань посміхнувся і Ібо притягнув його за руку до себе. Сяо Чжань поклав долоню йому на щоку, а потім схилився до нього і м’яко торкнувся його вуст своїми. Доторк був легким, ніби пір’їнка, геть невинним. Дивовижним. Сяо Чжань тут же відсторонився, перевіряючи реакцію Ібо, а той несподівано згріб його в незграбні, проте сильні обійми і, зарившись носом у вигин шиї, щасливо зітхнув, пускаючи сироти по смаглявій шкірі.

— Я зараз такий щасливий, що мені здається, мене розірве, — поділився він.

Сяо Чжань притиснув його у відповідь сильніше і, поклавши долоню на потилицю, погладив.

— Поруч із тобою неможливо почувати себе інакше, — видихнув він Ібо у волосся. Від цього зізнання у Ібо затріпотіло серце. — Знаєш, як я знервувався, доки намагався придумати, як би тактовніше дізнатись у тебе наскільки у твоїй картині світу можливі відносини між хлопцями і як би ти відреагував, якби я запропонував тобі свою кандидатуру, — Сяо Чжань весело і трохи нервово засміявся, і Ібо міцніше стиснув його в руках. — Гей, лао Ван, легше, задавиш! — запротестував Сяо Чжань, втім, не зробив жодної спроби вирватись.

Обіймати Сяо Чжаня було напрочуд приємно, відчувати його у своїх руках здаввалось чимось важливим, дорогоцінним. Але Ван Ібо дуже хотілось знову його поцілувати.

— Чжань-ге, — він відсторонився і, сором’язливо палаючи щоками, спитав, дивлячись спідлоба: — Чи можу я… Чи можемо ми ще раз поцілуватись?

Тихий сміх Сяо Чжаня прозвучав небесними дзвіночками, і най сміялись з Ібо, робили це так, що він був зовсім не проти — якщо це радувало Сяо Чжаня, най, якщо радісно йому, Ібо теж радісно.

— Можемо. Ти можеш цілувати мене коли заманеться, Ібо, — посміхаючись очима, відповів Сяо Чжань і запрошуючи подався вперед. Ібо з благоговінням торкнувся чужих вуст, відчуваючи захоплення від цього першого доторку, та надовго його терпіння не вистачило — весь Сяо Чжань був надто бажаним у його руках. Він ще раз поцілував у вуста, а тоді почав виціловувати його обличчя.

Сяо Чжань під його доторками сміявся і жартував щось про новонароджене кошеня. Ібо ладен був бути ким завгодно, якщо йому дозволять робити те, що він робив.

Раптом Сяо Чжань у його обіймах напружився і швидко прошепотів: «Люди», відсторонюючись. Ібо спохмурнів, дратуючись тим, що вигулювати собаку пара вирішила саме тут і саме зараз. Певне, в його погляді читалось щось таке, бо пара дуже швидким темпом пройшла повз, поки Сяо Чжань намагався не розреготатись.

— Оце погляд, лао Ван, — веселився він, тикаючи Ібо в щоку. — Ти цілком міг би тримати нажаханими імперії, а ще страчувати когось самим лише поглядом. Який простір для можливостей!

— Розважаєшся, лао Сяо? — примружив очі Ібо, перехоплюючи чужу руку за зап’ястя.

— Можеш не дивитись на мене так, Бо-ді, на мене тепер твій вбивчий погляд не діє, ти передав мені імунітет, — Сяо Чжаня розбирало на сміх, і Ібо не міг протистояти його веселому настрою, не заражаючись ним у відповідь.

— Якщо погляд не діє, доведеться шукати інші шляхи приборкування, — погляд Ібо потемнішав. Він притягнув за руку і знову потягнувся до Сяо Чжаня, зціловуючи його сміх.

Варто було йому один раз спробувати, як він вже не хотів припиняти.

***

Так же просто, як Ібо зайняв місце в серці Сяо Чжаня, він зайняв місце в його житті. Просочився в нього розбитими колінцями, кашлем, гремлінськими жартами і яскравими посмішками. Сяо Чжань гадки не мав, як жив без усього цього. В його сумці тепер завжди лежали антисепкик, упаковка пластирів і льодяники для горла, так, про всяк випадок. Ібо огорнув його турботою: вперто відвозив на роботу і забирав з неї, кожного разу переконуючи, що це не зобов’язання, а насолода, перезнайомився з усіма колегами Сяо Чжаня, з ким тільки міг, обов’язково витягав на обід, якщо розклад дозволяв, підгодовував корисними смаколиками і слідкував, аби Сяо Чжань не затримувався надто довго, потонувши в бюрократичній реальності. Сяо Чжань же підгодовував його домашньою їжею, яку Ібо безсоромно розхвалював кожен раз до зарум’янених щік кухаря, змушував відпочивати, коли бачив, що Ібо існує у шкоду собі з чистої впертості, і регулярно поповнював колекцію Ібо власноручно зробленими малюнками. У більшості своїй це були якісь швидкі замальовки, та Ібо вони чомусь дуже подобались і він обережно зберігав кожен. Сяо Чжаню було не складно, навіть дуже приємно.

А ще вони розмовляли. Багато. Довго. І чим більше розмовляли, тим більше приходило розуміння, що, незважаючи на відмінності, у них багато спільного.

Горішок дуже швидко звикла до присутності Ібо в квартирі і завжди, коли він сідав на диван, згорталась клубком і по-котячому щасливо муркотіла. Сяо Чжаню це неймовірно подобалось. Ще більше йому подобалось влаштовуватись у Ібо під боком і цілувати його під якийсь фільм. Він взагалі був дуже голодним до Ібо, йому завжди було мало його рук, його вуст, його тепла, його сміху, його спокійної присутності поряд.

Він першим запропонував з’їхатись, заставши Ібо своєю пропозицією зненацька. Просто під час прибирання зловив себе на думці про те, як багато тепер в його домі речей Ібо і як органічно вони вписуються в інтер’єр. Навіть он так куртка на спинці крісла, яку він вже з тиждень просив прибрати, та Ібо все не було коли. Проте у ванній нарешті запанував ідеальний лад, бо у Ван Ібо був пунктик.

Коли Сяо Чжань ввечері під час прогулянки запропонував це Ібо, той ледь не звалився зі скейту.

— Чжань-ге, чи ти знущаєшся з мене? Хто таке так пропонує взагалі? — обурено штурхонув Ібо його в плече.

Такий він виглядав просто страшенно цілувальним і Сяо Чжаню вартувало багато зусиль лишитись на місці і дати своєму хлопцю простір для міркування. Та Ібо не знадобилось багато часу. Ігноруючи всіх навколо, він із любов’ю в очах накинувся на Сяо Чжажня і обійняв так міцно, що ребра затріщали.

Зустрічати кожен ранок, бачачи перед собою спляче обличчя Ібо, виявилось приголомшливим. Стояти на кухні за приготуванням спільного сніданку, відчуваючи зі спини гаряче тіло, обіймаючі його ласкаві руки на животі і ніжні вуста на плечі, було дивовижним. Кохати Ван Ібо було неймовірно. І так же неймовірно було відчувати його кохання. Та набагато більш неймовірним було усвідомлювати, що попереду їх чекає їх спільне життя, їх історія, написана разом.