Про що марять пси

Переяслав гудів та догорав у руїнах. Поки вулицями перекидались війська, десь в далечі ще дзвонили в дзвін, але вже не так інтенсивно, як уночі; це було вже не попередження про загрозу, що насувається, а скоріше як ознака життя – знак, що тут ще хтось залишився живий.

Крадькома проник до храму молодий чекіст, наче й не вони взяли місто, не вони тепер тут господарі, а білі. Піп сидів біля вівтаря та важко зітхнув, коли побачив біля іконостасу незнайомця.  Тихими кроками той пройшовся церквою, весь час залишався в тіні, побоювався вийти на світло, і піп спершу подумав, що чекіст просто напідпитку і заліз аби щось вкрасти.

• – Ти чого прийшов?

Відповіді не було.

• – Уже все, що можна, твої забрали. Нічого більше забирати.

Чекіст не промовив жодного слова. Піп підвівся, підійшов ближче. Чекіст не зводив очей з ікон, чітко вдивляючись в кожен елемент, в кожен мазок, в кожну рису лику святих. Та як би довго він не вдивлявся, якби він не напрягав очі, по ним піп не сказав би, що чекіст бодай якось зацікавився. Перед ним постало щось незнайоме і небачене, те, що він не міг осягнути розумово. Не міг зрозуміти. Піп не сказав би, що зовні чекіст був дурний. Він, скоріше, прагматичний.

До храму увійшов ще один чекіст, у шкіряному плащі та записником. Навіть не помітив, як пройшовся битим склом. Так само мовчки підійшов до іконостасу, черкнув щось у записнику.

• – Дерево? – запитав він. Слова утворювали потужне і грізне відлуння, голоси звучали лякаюче, розносилися церквою мов грім. Піп підвів очі. Мозаїки зі святими чекали свого часу, а в їхніх зімкнутих вустах читалися чи то втома від спостерігання за тим, що відбувалося, чи то байдужість до власної долі. У попа потекли сльози.
• – Угу, – нарешті мовив чекіст, не відірвавши погляду від ікон.
• – Тоді залишаємо. Далі видно буде.

Та пішов. З такою ж байдужістю, з якою він увійшов та розглядав ікони. Працював та й не замислювався, мов той пес, котрому дали команду. І таких – повен гарнізон – мовчазних псів революції. Чи ворухнулося у них щось у душі, коли вони дивилися на ікони?.. Навряд чи, бо вони – матеріалісти, діти Маркса та Леніна. Кому треба царство Боже, коли в ньому не можна скинути Бога?..

“Не вкраде, – подумав піп, – воно йому ні до чого. Порубає та пічку ними натопить”.

• – Ти хоч знаєш, хто на цій іконі, іроде?
• – Баба як баба, – незлобливо пожав плечами чекіст, поки пожовтілим нігтем дряпав фарбу над ликом Богоматері, – нас твої малюночки не нагодують.

Після чого поправив надірваний комір куртки, покашляв у кулак та дістав з-за пазухи пазухи браунінг. Від’єднав магазин, порахував набої, заховав його назад та вийшов.

Бог повинен бути матеріальним, щоб у випадку невдоволення народу його можна було розстріляти.

Піп більше не плакав.