Зупинка

Я ніколи не відчував себе ущемленим.

Але сьогодні я зрозумів, що тут – щось не так…

Природа бушувала: ліниві трави шелестіли на заході сонця омиваючи теплим промінням. Вдалині височіла невелика побілена зупинка, сонце розфарбувало її у світло-помаранчевий колір.

Трави шелестіли великими скосими галявинами поряд з залізничними шляхами.

Літо

Вона піднялась по схилу вверх, та підійшла до неї крізь гущі трав по теплій витоптаній дорозі повз колію для потягу. Вдалині ще нікого не було. І тільки гущі трав та звуки коників колисали слух. Був теплий літній день в Японії на околиці Токіо. Коники задзеленчали сильніше.

— Дерек! — злісно сказала вона по телефону. Обурена.

Нещодавно вона приїхала до бабусі в Японію, якомога далі від своєї американської агенції, яка довела її майже до нервового зриву місяць тому. Відпочивати та відновлювати свої нервові клітини.

Шелестіння трав відійшло десь на задній фон, коли вона підходила до зупинки і продовжувала говорити:

— Не смій цього робити. Я сказала тобі, якщо ти це зробиш — ми… — “зануримося у глибини пекла”, — хотіла сказати вона. Але Дерек вже не слухав — відволікся на щось позаду: якась колега щось сказала йому на задньому плані. Але Вероніка вже не чула. Вона видихнула, заходячи до маленької закритої зупинки. Сонце обліплювало бетонні білі стіни помаранчевим сяйвом, даючи тінь в деяких місцях у ніші.

В кінці-кінців, вона була фрілансером. Її це не стосувалось, навіть, якщо вони зруйнують все до чортиків.

Роки життя та праці в наймі навчили її ставитися до проблем легше. Вона достатньо часу пропрацювала, щоб зараз сказати, що не все можливо врятувати. І не всіх.

Білі стіни, залиті бетоном так і сяяли на заході сонця, розфарбовуючи себе у теплий помаранчевий колір. Вона посміхнулась. Ніка тільки зараз помітила чоловіка у кутку лавки: він схрестив ноги та вальяжно похитував однією, сидячи на теплій дерев’яній лавочці.

“Рожеве волосся”, — подумала вона. — “Якийсь фрік”.

На телефоні знову почувся голос Дерека. Вона буркнула щось у відповідь та кинула трубку. Вероніка опустилась на лаву та тяжко видихнула. Дерев’яні перекладини, з подертою коричневою фарбою, вперлися їй в стегна. Видихнула ще раз, глянула на чорний заблокований екран свого телефону й скосила погляд на чоловіка поряд. Знову. Він й справді дивно одягнений. “Йому не спекотно?..” — швидка думка промайнула її головою.

Білі штані-балахони, облягаючий боді та кроп-топ поверх, який точно б колихався на вітру, якби він був. Теж рожевий. Вирви очі. Та ще й макіяж на обличчі. Вона відвела погляд якраз в той момент, коли він поглянув на неї у відповідь. І вона зрозуміла, що він дивився скоса на неї весь цей час. Разом з нею.

         Чому їй було так незручно?..

Звук цикад розповсюдився навколо, заколисуючи її пам’ять. “Приємно. Сидіти літом так і…”. Вона намацала шерехувату дерев’яну поверхню і, зненацька, він заговорив…

— Це марка Демн Фрік? — вона здивувалась.

Дивно. Японці не часто так роблять. Можливо, він не місцевий?…

Люди тут, особливо у дальніх регіонах, де живе її бабуся, надавали перевагу уникати контакту з чужим простором навіть на вулицях.

Схоже, він говорив про її одяг. Штані, які вона взяла в одному з магазинів коли була у місті.

— Гм.. Так, — зніяковіло відповіла вона.

Вдалині почувся гучний звук і все огорнуло вітром від сірих вагонів. Він встав та попрямував до виходу.

Місцевий потяг зупинився зі скреготом коліс.

Він обернувся та сказав:

— Ну що ж… Побачимося, — махнув рукою та зайшов у вагон. Двері потягу зачинилися за ним, а його погляд так більше і не подивився на неї опісля.

Вони зустрілися на зупинці залитою сонцем заходу…