Він і не його смерть

Було холодно та мерзотно від усвідомлення, що він досі живий. Серце досі билося у грудях, змушуючи легені набирати ще більше кисню. У шлунку було пусто зі вчорашнього обіду, нудота підступала з кожною годиною сильніше. Він вже плакав та намагався здерти з себе шкіру. Тепер не лишилося сил на уяву, більше не існувало способів знущання над собою, щоб це не кидалося в очі усьому оточенню.

Хоча це тільки виправдання. Насправді хлопець цей був жахливим боягузом. Малим він пропускав навіть звичайні щеплення, а потім боявся заразитися віспою чи ще чимось, що вичитав в енциклопедії. З кожним етапом дорослішання юнак переживав ще більше панічних істерик без приводу.

І лише після того, як відчув справжній моральний біль, який щемить у грудях, підкошує ходу, тримає на ногах три доби поспіль, змушує деградувати його особистість, він виявив, що боявся зовсім не того.

Стакан, який стоїть візерунком не до вікна; оцінка, якій не вистачало два бали до максимальної; ваги, які показують не мінімальні числа; їжа, яка містила цукор — він гадав, що це і є найжахливіше, що може скоїтися протягом життя.

Ні.

Сидячи під раковиною, руки навхрест стисли плечі, впиваючись нігтями у шкіру. Холодна плитка часом відволікала, тож він спеціально одягав легкий одяг, щоб більше мерзнути. Це його спосіб вибачень. Власні гріхи ніколи не щезнуть, але на секунди це змушувало почуватися не таким жалісним.

Варто було давно пов’язати на шиї вузол та вмерти? Ні. Авжеж, це не спрацює. А якщо спрацює… Що скаже ВІН?

Ні, так не можна, їм у жодному разі не можна бачитися. ВІН його не вибачить, а юнак особисто не витримає бачитися  ще раз.

Двері ванної кімнати причинилися — і це не дивно, адже вікно в кімнаті не зачиняється з минулого літа. Воно завжди пропускало вітер, тож сам вигляд відкритих навстіж вікон дарував відчуття свободи.

Голос у голові ще більше тиснув, наче вичавлював кожну ділянку мозку, забороняв кисню надходити у легені. Здавалося, що холод просочився до самої шиї, розтікаючись цівкою по спині. Довелося знову нахилитися до унітазу, щоб не залишити залишки сніданку на підлозі.

Цього разу він відчув теплі дотики на спині, саме такі, як були у НЬОГО. Навіть кільця на вказівному та середньому пальцях відчувалися як раніше. Одне з гравіруванням, а друге з чорного металу. Вони стискали плечі хлопця, потрушуючи у боки. Сльози стікали під футболку, неприємними солоними краплями затікаючи в рот, коли він намагався вдихнути хоч трохи повітря.

— Хан, будь ласка, тихіше. Я поряд, я тут. Я і ти — живі, все гаразд, сонце.

Завмираючи, Джісон збагнув, що дійсно. Сьогодні вранці, приблизно о восьмій, він проводжав Мінхо до самої зупинки метро. Потім Хан повернувся додому та зайнявся навчанням, читав новий комікс. Чому тоді він зараз тут у сльозах? Він анічогісіньки не пам’ятав.

—Мінхо! Щось сталося? Я наче гортав книжку, а потім…

— Все добре. Ти читав дуже сумний розділ, ти розповідав мені це по телефону, пам’ятаєш?

Наполегливо киваючи, Джісон згадував, коли вони сьогодні розмовляли та чого б це звичайний коміск зумів довести до жаху та паніки.

— Чудово, що ти все пам’ятаєш. Підемо у кімнату? — Хапаючи юнака під плечима, Мінхо рухав неконтрольоване тіло до ліжка. Хотілося вити від того, яке кістляве та змучене воно було.

— А ти… Не подумай, що зі мною щось не так, просто…

Мінхо передчував питання, які до свербежу бентежили хлопця, так само як і власне виснаження, яке навалить з більшою силою, якщо проведе цей вечір, доповідаючи у подробицях всю їхню історію.

— Нумо спати, — Лі протримав цю відповідь у голові лише секунду, але здалося, що це прозвучало зовсім сухо та завдасть зайвого болю молодшому, — з тобою все гаразд. Завтра ми підемо до лікаря, і ти запевнишся в цьому. Ти приймав ліки, які тобі прописали? — Прямий погляд старшого впав на хлопця, що сидів на краєчку ліжка.

У голові Хана тріснуло декілька скляних бульбашок зі спогадами, перед очима вимальовувалися дитячі малюнки на стінах, довгий м’який коридор, холодні стільці у кабінеті. Але чому він туди ходив? Хто його лікар? Коли він був там востаннє? Ліки… Він бачив записку, в якій літери стрибали поміж рядків аркуша блокнота, налазили одна на одну, а разом вимальовували  наполегливе прохання не забути прийняти пігулки після обіду. Охайна порція білих кульок лежала на кухні біля склянки з водою. Прочитавши це, Хан не згадав жодного припису від лікаря, тож залишив усе на своїх місцях. Тільки записку відклав у велику коробку, заклеєну вирізками з журналів.

— Я… Не думав, що вони для мене.

— Хані, ми домовлялися, що ти можеш довіряти мені? Якщо я залишив їх для тебе, то вони — для тебе. У цій квартирі більше нікого нема, тож вони або мої, або твої. А я написав, що вони для тебе. Ти зрозумів, що робити наступного разу?

Щось у горлі заважало відповісти. Лі знову розізлився на нього, хоча особисто Джі нічого поганого не зробив. Можливо, записку треба залишати більш зрозумілою. Чи… Це вже не смішно? Він справді думав, що ці слова могли бути призначені для когось іншого, хоча вони живуть удвох? Холодна сльозинка стікала по припухлій щоці, а губи довелося до болю стиснути, щоб не так тремтіли.

— Ще раз, тобі було зрозуміло, що я сказав? Підніми праву руку, якщо це так, — Мінхо довелося присісти навколішки, щоб бути на рівні очей хлопця. Це була порада психіатра, мовляв, жести легше використовувати, адже іноді щось або хтось блокує змогу використовувати голос. І це геть не спрацювало.

— Якщо ти щось не зрозумів, то підніми ліву руку.

Тіло зайшлося судомою, а в один момент рухнуло боком на ліжко.

— Ти чуєш мене?

Тиша.

Лі Мінхо підтягнув безвольне тіло до подушок, накриваючи ковдрою. Жодної реакції.

— Я більше так не можу… Треба щось із цим робити… — Збираючи шматки паперу з підлоги, хлопець зачинив двері спальні. Варто відпочити на самоті.

Він любив Хана. Того Хана, який годинами переставляв акорди на гітарі, поки вони не звучали безперечно чисто; Хана з кучерями, який на зароблені музикою гроші біг робити нове татуювання. Хана, який з’їдав найсолодший чізкейк, запиваючи кавою, що смакувала радше нафтою. Хана, який знімав відео для блогу, але соромився навіть увімкнути камеру перед знайомими.

Але не це. Це вже не був Хан. Не була й людина. Буквально створіння, яке не може функціонувати без допомоги. Без ліків він ставав усе гіршим, усе важче було терпіти його поведінку. Щовечора Лі знаходив його у ванній, серед розкиданих спільних фотографій, на килимі — суміш блювоти з кров’ю, а в голові юнака — пустота. Яка пожирала не тільки його, а й усе навколо.

Мінхо не пам’ятав, коли саме все почалося. Можливо, з самого початку — просто сліпа закоханість обмежила світогляд, заборонила помічати щось окрім вигаданого ідеального образу. Хан завжди був особливим. Грав на гітарі, доки мелодія не залунає без єдиної помилки. Чізкейк як єдиний прийом їжі. Комплекси через власне пряме волосся.

— Отже, покращень не спостерігаєте? — Надто мудрий тон лікаря час від часу дратував, та лише тут Хо знаходив опору. Мав шанс перекласти відповідальність — бодай тимчасово.

— Ні, здається, йому тільки гірше. Він думає, що з нами живе хтось третій. Псує речі, аби знайти щось гостре… Ну, щоб, кхм… — Ком у горлі не дозволив вимовити це вголос. Наче це він собі битою вазою по ребрах пройшовся, а не його коханий. — Я не знаю. Можливо, йому краще буде десь поза містом? Санаторій?

— Розумієте, дисоціативний розлад — це нелегко, — у голові промайнула думка відповісти: «А я, бляха, не помітив», але вчасно стримався. — Але це чудова ідея. Спробуйте. Він відвідує психокорекційні заняття?

— Так, але вони йому не подобаються. Я теж не помічаю змін. Але як я можу змусити його хоча б їсти?

— Ох, це вже питання не до мене. Вам потрібен психолог, який працює з… — Лікар продовжував зверхній монолог, щось занотовуючи у блокнот. — Тож раджу вам госпіталізувати його, поки він не почав становити загрозу для інших і для вас в першу чергу.

Щось тріснуло. Небезпеку? Хан? Що цей старигань меле? Так, молодшому було важко, його стан потребував допомоги. Але щоб він міг зашкодити Хо? Приставити до горла ніж? Змусити проковтнути власні ліки? Утопити? Лі ніколи не хвилювався за себе. Але… Господи, досить.

За хвилину він уже був у коридорі, де знайшов маленьке тіло Хана на стільчику. Той старанно замальовував сходи та велику пальму.

— Лікар каже, що все не так погано. Думаю, він розповідав тобі те саме під час розмови, — вони повільно йшли повз десятки однакових білих кабінетів, за якими зберігались тисячі історій. Чи відрізняється їхня від інших? Чи існує пара, яка страждає від двозначних почуттів одне до одного? Тверезий розум підказував, що ні. Але самотність та несправедливість розривали душу. Хіба Лі не заслуговував на турботу?

— Зайдемо в магазин? — Остання медсестра з втомленим обличчям якраз зникла за дверима, а сонце надворі сягнуло свого піку. Хан ховав долоні в кишенях, казав, що не хоче засмагати.

— Ага, — Лі не мав бажання штовхатися серед корзинок, але звик, — хочеш чогось?

— Подумав, що ми могли б влаштувати маленьке свято. Ти багато працюєш, — розчути Джі було важко. Здавалося, що його голос ось-ось згасне назавжди, а він сам застигне в неприродній позі десь позаду. І Хо нізащо не обернеться. Лише далі йтиме вперед, уявляючи, скільки крові може витекти з холодного тіла від незначної травми. Він знав, що при недоїданні зсідання крові значно знижується, тож будь-яка травма могла бути фатальною.

— Мінхо?

— А? Так, свято. Якщо буде какао, приготуємо тірамісу, — було нестерпно дивитись на живого Джі, коли в уяві він уже був мертвим. Кислота підступала до горла, м’ятна жуйка ледве перебивала присмак в роті.

Того вечора почалося нове коло покращень і погіршень. Хан сміявся, просив подвійну порцію фісташкового морозива, нарешті закінчив роботу над піснею. Джі власноруч наводив порядок у квартирі, запропонував відвідати друзів, надіслав посилку батькам, куди склав грамоти й медалі з навчання, трохи смаколиків зі столиці.

А ще за два тижні його знайшли мертвим у ванній. Мінхо завжди рятував його саме тут, але цього разу не встиг. Не відповів на останній телефонний дзвінок — була важлива нарада. Подумав, що Хан зачекає п’ять хвилин. Але пульс зростав, головний біль не дозволяв зосередитись. От він уже хапає рюкзак, під крики менеджера вибігає сходами. Набирає номер — надсилає повідомлення — знову дзвонить. Згадує: Джісон на каруселі в білій шапці, з червоними щоками. Тоді він майже відморозив руки, але продовжував розкручувати холодний метал заради того дзвінкого сміху.

Ключі ледве не випадають із рук, але він таки потрапляє в щілину замка. Перший запах — ваніль та метал. Джісон спокійно лежить у ванній. Минуло не більше тридцяти хвилин після дзвінка, але тонка цівка крові досі стікала з лівого передпліччя. Поряд — пляшечки з ліками. Деякі порожні, деякі, певно, були надто гіркими для маленького Хані. Лі тихо присів поряд. Долонею пригладив синє волосся, пальцями торкнувся вилиці, рани. Вони старалися. Хо справді мав надію, що все налагодиться. Що час зупиниться і їм буде добре. Очі щипало, але він хотів запам’ятати сьогоднішній день якнайкраще. Без сліз. Джісон назавжди полишив його, позбавивши обох страждань. Без драми. Кістки під шкірою були надто гострі, тож Лі схопив його за долоні й міцно стиснув. А наступні години просто лежав поряд.

Коли тіло поховали, на похорон прийшло небагато людей. Один знайомий з університету, бабуся-сусідка, яка завжди підозрювала біду. І Мінхо. Тепер він брав усі зміни, прикривав колег, аби тільки не залишатись удома. Тиша поглинула й без того маленьку квартиру. Телевізор грав усю ніч. Іноді йому чулося схлипування, а іноді він не чув нічого — крім власного.