4531 Results with the "Ч/Ч" warning
Визначення: стосунки чоловік/чоловік
-
- Фанфік
Смертельні сни
Смерть постійно переслідувала Ллойда у снах, але він не мав права показати хоча б комусь свій страх перед невідомим. -
Розділ
Намалюй мені ніч
Я до тебе прийду, через гори і доли Майстерня Жана Кірштайна нагадувала заповідні території. Списані полотна служили долами, а випиті банки енергетиків виконували функцію гір. Сухі, на перший погляд, палітри нагадували болота, а олівці та пензлі, що стирчали з підставки, були за…-
3.4 K • Completed
-
- Фанфік
Намалюй мені ніч
Вщент вигорілий художник вирішує як слід відпочити в горах. Вакації згорають швидко, ніби зорі, та лишають по собі занадто змішані відчуття.- 3.4 K • Sep 1, '25
-
- Фанфік
Прив’язаний
Якось Рю Хосон сказав Чхве Ківану, що чоловік — це небо, тоді як жінка — земля. Останнім часом він все більше почувається землею, що обертається навколо сонця, прив’язаний до Ківана й огорнутий теплом всеосяжного сяйва свого чоловіка. - Фанфік
Маска між нами
Вессел та Ноа зустрічаються за сценою фестивалю і домовляються випити разом ввечері. Що може піти не так? “Ти був пасткою, в яку я ступив сам — і жодного разу не захотів вибратися.” -
-
-
Розділ
Розділ сьомий. Алея Діаґон.
☆☆☆ Гаррі поспіхом застібав свою оксамитову мантію смарагдового кольору, стоячи перед дзеркалом у своїй кімнаті на Площі Ґриммо Дванадцять. Він ще декілька разів провів рукою по своєму неслухняному волоссі, немов намагаючись його якось вкласти. Хоч йому вже давно було…-
9.2 K • Ongoing
-
- Фанфік
Почуття
Мене звати Тока Кришима. Мені вісімнадцять. Я живу в Місоті. Маленькому, тихому містечку, де час, здається, тече повільніше, ніж у будь-якому іншому місці. Це місто, де тиша звучить голосніше, ніж будь-які слова. Тут немає гучних клубів чи кінотеатрів, немає людних вулиць, залитих неоновими вогнями. Тут навіть вітер рухається повільно, ніби йому теж нікуди поспішати. Єдине місце, де відчуваєш, що світ може бути іншим, куди можна втекти від сірості буднів, озеро, яке всі називають «Блакитне око». Коли я дивлюся на нього, то думаю якщо придивитися достатньо довго, може, воно віддзеркалить небо, в якому я хотіла б жити. Його глибина мов таємниця, яку воно нікому не розкриває, навіть тим, хто приходить сюди щодня. Я живу з бабусею та дідусем, Аято та Кохаро Кришима. Наш двоповерховий будинок стоїть майже в центрі міста. На першому поверсі маленький магазин із дрібничками та гараж, на другому наш теплий дім, де завжди пахне свіжозавареним чаєм. Але так було не завжди. Колись ми мешкали в Токіо, у п’ятнадцятому кварталі, та одного дня через борги моєї матері нам довелося залишити все й переїхати сюди. Я пам’ятаю той день до дрібниць він змінив моє життя назавжди. Про батька я не знаю нічого. Мати залишилася в Токіо, будуючи своє життя без мене. На мій вісімнадцятий день народження вона подзвонила лише для того, щоб сказати, що я її найбільша помилка. Після цього я більше не чекаю дзвінків. Відтоді й до цього дня моїм світом були бабуся та дідусь. Вони дали мені все, що мали, і навіть більше. З повноліттям я отримала свободу, ту про яку багато хто мріє. Жити, як хочеш, гуляти з ким хочеш, ходити куди заманеться, залишатися в кого завгодно, повертатися тоді, коли заманеться. Але для мене ця свобода виявилася порожньою. Свобода… Чому ж вона така холодна? У мене є лише одна близька подруга, Інно. Вона працює й уже давно живе зі своїм хлопцем Брендоном, тож бачимося ми рідко. Коли я пишу їй: «Давай зустрінемося», вона відповідає «Не можу. Робота. Може, наступного тижня?» І цей «наступний тиждень» завжди десь попереду. Я навчаюся на фотографа. Моє навчання непостійне, більшість пар проходить онлайн, екзамени завжди перед канікулами, а решта занять займає лише кілька днів на тиждень. Інколи думаю, що екран монітора бачу частіше, ніж людей. Можливо, я теж перетворююсь на фотографію: статичну, без руху, без життя. І хоча я можу робити все, що заманеться, життя стало настільки безбарвним, що єдина моя справжня розвага це мотоцикл Kawasaki 250. Я купила його після зими, коли отримала права та назбирала гроші, працюючи в магазині. За свою роботу я отримую невелику зарплатню, але саме завдяки їй змогла здійснити цю мрію. Коли їду трасою, вітер б’є по тілу, і тоді мені здається, що я тікаю. Але від чого? Та навіть із мотоциклом дороги моїх днів залишаються самотніми. Іноді я зупиняюся посеред дороги, знімаю шолом і дивлюся вдалечінь. Немає з ким поділитися думками, немає тих, хто почув би мене до кінця. Іноді здається, що моє життя це безкрая траса, якою я їду сама, не знаючи, де зупинюся. Може, колись хтось поїде цією дорогою разом зі мною. А поки що тільки я, асфальт і нескінченний шум мотор.
