18.04.2026 — 12:25

1666 рік.

За триста чотирнадцять років до того, як народиться хлопець, який отримає шрам у формі блискавки.

Річ Посполита.

Ніч була така густа, що здавалося, ніби хтось вимкнув світло в усьому світі. Місяця не було видно — чи то хмари його проковтнули, чи то він сам вирішив не дивитися на те, що відбувається під ним. Зірки теж не поспішали втручатися. Над краєм висів морок, розбавлений лише тьмяним світлом смолоскипів та одинокого ліхтаря над входом до корчми, який блимав так, ніби йому самому було ніяково за цю ніч.

Всередині корчми було тепліше, але не затишніше. Запахи стояли щільною стіною: старе дерево, просочене потом і часом, дим з грубки, дешевий тютюн, кислуватий мед і горілка, яка давно втратила право називатися доброю.

У кутку, де світло не стільки освітлювало, скільки підкреслювало темряву, стояв круглий стіл. За ним сиділи четверо.

Троє чоловіків. І одна дівчина.

Дівчина виглядала так, ніби її витягли з картини і забули повернути назад. Світле волосся, недбало зібране, спадало пасмами, що не слухались жодного порядку. Обличчя — гарне, але порожнє. Очі — скляні, нерухомі, як у ляльки, яку поставили дивитися в одну точку і наказали не кліпати. Вона тримала кухоль густого червоного вина, але не пила. Лише повільно рухала пальцями по ручці, ніби перевіряла, чи досі здатна щось відчувати.

На її шиї висів медальйон — старий, золотий, з мініатюрним смарагдовим каменем.

— Що скажеш, красуне? — промовив високий білявий упир, розкладаючи карти з виглядом людини, яка більше любить процес, ніж результат. Татуювання змії обвивало його шию і зникало під коміром, ніби мало власні плани на ніч. — Я вже майже відчуваю нашу… близькість.

Голос його звучав м’яко, проте тепла в ньому не було жодної краплі — лише загроза.

Дівчина повільно перевела погляд на його карти. Порожні очі нічого не виражали.

— Ого, — протягнув другий, темноволосий, з пальцями тонкими, як у музиканта або злодія. Перстень-печатка на його руці блиснув у світлі. — Щось їй зовсім поганенько. Може, зняти з неї чари? Буде веселіше… А то як лялька на ярмарку.

— Не верзи дурні, Лукашу, — озвався третій, найстарший на вигляд. Сивина біля скронь і голос, що скрипів, як старі двері. — Вона й так добре виглядає. А коли почне кричати — настрій зіпсується.

Вони засміялися. Тихо та гучно водночас.

Сміх обірвав невідомий чоловік, який підійшов до їхнього столу.

Високий. У темному плащі до колін, підбитому хутром, яке вже бачило кращі часи. Волосся коротке, чорне, скуйовджене вітром або байдужістю. Обличчя… звичайне. І водночас ні. Було в ньому щось таке, що змушувало дивитися вдруге — не тому, що воно красиве, а тому, що мозок не міг одразу його зрозуміти.

Він підійшов до столу неквапливо, ніби просто проходив повз і вирішив глянути, що тут відбувається.

— Добрий вечір, панове, — сказав він спокійно, з легким акцентом, що тягнувся десь із-за моря, де частіше йдуть дощі, ніж ведуть війну. — Не заперечуватимете, якщо приєднаюся?

Упирі переглянулися. Такий нахабний підхід був рідкістю. Зазвичай або боялися, або намагалися вдавати, що не бояться.

— А ти хто в біса такий, щоб просто брати й сідати? — посміхнувся білявий, показуючи зуби, трохи довші, ніж передбачено природою.

Чоловік відповів усмішкою. І ця усмішка чомусь змусила старого упира з сивиною на мить похмуритися.

— Я, Сер Ніколас Кроу, — він ледь нахилив голову. — На що граєте?

Лукаш різко підвівся, лавка під ним скреготнула.

— Сер хто? Не чув про такого. Ти знаєш, з ким розмовляєш, смертний?

Чоловік глянув на нього так, ніби той запитав, чи любить він мед з перцем. Повільно відхилив полу плаща, демонструючи пістоль. Ствол був темний, майже чорний. Уздовж нього тягнулися тонкі гравіювання — візерунки, які лише з недосвідченого погляду здавалися звичайними. Поруч із пістолем, у шкіряній укладці, була закріплена звичайна на вигляд дерев’яна паличка.

— Знаю, — сказав він. — Ви — троє посередніх упирів, які думають, що добре грають у карти. А це, — він кивнув на дівчину, — так розумію, ваша ставка.

Коротка пауза.

Білявий насмішкувато фиркнув. Але вже не так впевнено.

— Мені здається, але хтось тут рахувати не вміє. Нас троє, а ти один. Розумієш математику? Чи вас крім тупого махання палками більше нічого не вчать?

Сер Ніколас сів на вільну лаву поруч зі столом, не питаючи дозволу вдруге.

— Так вийшло, що ця дівчина — це Леді Елізабет Гаррінгтон, донька барона Гаррінгтона з Йоркширу. Вона прибула сюди в складі англійської дипломатичної місії до двору короля Яна Казимира. Група зупинилася в Жовкві. А потім… зникла під час подорожі.

Він трохи нахилився вперед.

— Ви обрали не ту здобич для забавок.

Білявий фиркнув.

— І що з того? Вибирати не приходиться. Нема чого шляхетним пані старим трактом без охорони їздити. Вона тепер наша.

— А те, — відповів Ніколас, — що когось із вас я точно розвію попелом ще до світанку, — він витягнув з внутрішньої кишені плаща нову колоду і поклав її посеред столу. — Тому пропоную зіграти по-новому. Ваша ставка — леді Елізабет, моя — золото, — він подивився прямо на старого упира з сивиною, — якщо я виграю, ви її відпускаєте.

А старий упир раптом дуже тихо засміявся.

— На біса нам потрібно твоє золото? — глузливо гигикнув Лукаш.

Ніколас знизав плечима.

— За нього можна купити крові, наприклад.

Вони довго дивилися один на одного.

— Це не те. Що тобі казати… це як замість жінки займатися самовдоволенням, розумієш? — сказав блондин, махаючи рукою.

Старий підняв руку, зупиняючи балачки.

— Досить. Став до золота ще й свою паличку, тоді зіграємо.

— Ні-ні-ні, старий, зачекай, — перебив блондин, посміхаючись ширше. — Я вже виграв. Пізно міняти ставки, коли нагорода вже моя.

Старий не звернув на нього уваги.

— Я зіграю з ним. А коли він програє, розіграємо дівчину, золото та його паличку за попереднім результатом.

Ніколас усміхнувся. Трохи ширше, ніж треба. І в передчутті чогось цікавого підштовхнув колоду до білявого.

— Ну що? Ви грали в Глік? — промовив він спокійно. — Почнемо?

Старий упир повільно відсунув свій келих, ніби той раптом став отрутою. Вицвілі бурштинові очі, схожі на старе скло, довго вивчали обличчя Ніколаса, ніби шукали слабину.

— В пекло Глік, — процідив він. — Граємо на старшу карту. Швидко. Чесно. Ставку на стіл — і починаємо.

Він тицьнув пальцем на вільне місце біля колоди.

Сер Ніколас ледь помітно сіпнув кутиком губ. Повільно, майже благоговійно, вийняв зі шкіряного кріплення свою паличку — темне дерево з тонкими срібними прожилками, що ледь пульсували, ніби всередині текла жива ртуть. Поклав її посеред столу, акуратно, наче крихку реліквію, і кинув поруч важкий мішечок із золотом.

— Роздавай.

Лукаш схопив колоду. Пальці танцювали так швидко, що карти здавалися живими. Вони лягали зі звуком сухого батога.

Кроу глянув на свою карту й мовчки видихнув.

Старий перевернув свою. Король. Важкий, з коронованою головою й кривавим поглядом.

Лукаш зареготав. Білявий клацнув язиком і самовдоволено випрямив плечі, ніби вже відчував смак перемоги на язиці.

— Ну що, Сер Ніколас Кроу… — протягнув білявий з хижою посмішкою. — Покажи, що там у тебе, смертний.

Ніколас повільно перевернув карту, навіть не глянувши.

Тиша впала, як сокирою.

Туз.

Білявий завис на півслові.

Лукаш вирячився, а потім заревів так, що тріснула балка під стелею:

— Ах ти ж покидьок! Так не буває!

Старий лише повільно видихнув. У його очах промайнув дивний туман — ніби хтось на мить зняв завісу й показав справжнє, древнє й дуже голодне.

— Дівчина йде зі мною, — тихо, але твердо сказав Ніколас.

— Ні, — холодно відрізав Лукаш і клацнув пальцями. Рука вже лягла на паличку. — Настільки ти люб’язно її залишив… Думаю, заберу собі.

Кроу відійшов на півкроку. Спокійно. Надто спокійно.

— Все нормально, — сказав він майже ніжно. — Просто… це не моя паличка.

Під долонею білявого щось вибухнуло — срібляста спалахнула, наче маленьке сонце. Магічний пил розірвав йому кисть. Він завив, падаючи на коліна, притискаючи до себе криваву, димлячу культю. Роз’їдлива корозія вже пожирала шкіру, ніби кислота.

У ту ж мить Ніколас різко крутнувся, лівою рукою вихопив справжню паличку з-за спини й ударив. Закляття полетіло чисто, точно, смертельно. Але старий упир легко відвів його рукою, наче відмахнувся від мухи. Відрикошетене закляття вдарило в Лукаша — той відлетів до стіни й перетворився на купу тліючого м’яса й обгорілого шовку.

Збоку на мага ринувся білявий — очі горіли, обличчя стало справжньою химерою. Ніколас миттєво поставив бар’єр. Упир врізався в невидиму стіну з хрускотом кісток. Правою рукою чародій вистрелив з пістоля — постріл прогримів, як грім у бляшанці. Білявий упав, корчачись.

Старий скористався миттю й метнув важкий дубовий стіл. Ніколас не встиг ухилитися — вага придавила його до підлоги. У роті з’явився мідний смак крові. Але пальці все ще стискали паличку.

Лежачи, він почав викидати закляття короткими, злими махами — не класичні, а різкі, на скільки вистачало руху руки. Кидав їх навмання. Закляття рвали підлогу, меблі, повітря, ніби сам хаос вирішив пограти в карти

Одне вибило шибку поряд із дівчиною. Скло розлетілося кришталевим дощем, порізавши їй щоку й передпліччя. Леді Елізабет зойкнула — вперше за весь вечір по-справжньому людським голосом — і знепритомніла.

Інше закляття розірвало підлогу біля старого. Уламки дерев’яних дошок полетіли йому в обличчя, змусивши відступити. Скориставшись паузою, Ніколас коротко крутнув паличкою — і важкий дубовий стіл, який щойно придавлював його до підлоги, рвонувся вгору, наче живий, і з силою врізався старому вампіру в груди.

Той похитнувся.

Чарівник підвівся на одне коліно й почав швидко, майже люто виписувати складні паси паличкою, творячи невідоме закляття. Світло в корчмі згасло миттєво — наче хтось задув усі свічки одним подихом. Стало холодно, як у склепі. Ще кілька різких рухів — і корчмою прокотилася невидима хвиля енергії. Від неї в усіх живих істот голова пішла обертом, а шлунок підступив до горла.

Старий упир кинувся прямо на чародія. Надто швидко.

Потім — суцільна темрява.

Білявий упир на підлозі заверещав так, що кров стинала в жилах.

Картина обірвалася, наче хтось забув дописати книгу.