***

– -Привіт! Ну, от і зустрілися. Дивно, як буває… все не вистачає часу. Насправді, на головне. А ото все. I’m busy. Мішура. Відмовки. Чи був я аж такий зайнятий? Так… І все ж ні. Проте, знаю – моє зізнання тебе не здивує, – хлопець у худі дуже over size, з темним довгим волоссям недбало зібраним в хвіст на потилиці, високими гострими вилицями та приємно пухкими губами, присів на лавку, – Ем… я приніс каву. Iced latte. На мигдальному молоці… Пам’ятаєш, у день нашого знайомства. Я так нервував, що у мене тремтіли руки. І… я ледь не вилив каву тобі на костюм. Бан Чан, він був таким злим на мене, як ніколи більше! А я… волів провалитися крізь землю, щезнути з цієї планети. Чані-хьон прошипів щось на кшталт: «Діти! Сорому не оберешся…» Здавалося, що усі лишень і витріщаються на мене незграбу! (Напевно, так  і було. Чи зовсім ні?) Я майже нічого не бачив від сліз, що навернулися на очі… І все гугнявив якісь недолугі вибачення.

Ти… Підійшов до мене. Поклав руку на плече, ніби ми знайомі тисячу років. Що ж ти тоді сказав? Ах, точно. Танці. Ти спитав мене про танці! Потім про музику. Сказав… Що бачив наш останній кліп. І нарешті, звернувся до Бан Чана зі словами про те, що вкрадеш мене. На тиждень. Для номера.

Твій погляд. Такі милі «гусячі лапки» в кутиках очей та найтепліша посмішка в світі. Кріс навіть не знайшовся, що відповісти. Він просто кивнув, погоджуючись… І пішов. Геть. Залишивши мене із тобою.

Я був таким переляканим. Сором’язливим. (Мені важко сходитися з новими людьми.) Дивився на тебе із захватом. А як же, справжня зірка!

Так. Ти сяяв. Але не засліплював.

Саме ти навчав мене любити… сцену, фанатів, свою роботу. Ти завжди викладався на повну. У тебе не було напівтонів. І як би тобі не було важко – ти працював невтомно. Віддаючи усього себе іншим. Ніколи не показуючи своєї слабкості. Свого болю…

Біль.

Ти ховав його за променистою усмішкою.

За теплом розмов.

За… тишею самотності.

Для більшості ти – айдол. Прекрасний та недосяжний небожитель. Бездоганний. Красивий та ідеальний. Картинка, яку створили в своїх мріях фанати. Так. Вони тебе обожнюють. Проте… не знають.

Який ти справжній. Дотепний, милий. Сумний. Чуйний.

Бо… для тебе відчуття чужого болю, як власного – це щось само собою зрозуміле. Мовчати та дивитися в одному напрямку з тим, хто поряд  – вміння з яким треба народитися? Чи хотіти навчитися його вирізняти із стількох інших почуттів… Ти знаєш. Адже і сам пройшов через пекло. Хейт. Зневіру та страх. Коли єдиним бажанням, яке залишається є впасти на ліжко, заплющити очі, прошепотіти ледь чутно: «Я хочу, щоб увесь цей світ просто забув про моє існування…»

Ти хотів… просто бути. Собою. Справжнім. Без гри, гриму та позування перед фотокамерами.

Мій захват викликав у тебе тонку посмішку. Твої руки торкалися мене невимушено. Поправити комір піджака. Накинути на плечі покривало. Забрати з чола неслухняне пасмо волосся.

Пам’ятаєш… Тоді, як ми сиділи на пагорбі. Мій відчай був таким, що здавалося ковтне мене цілком і я задихнуся. Коли я… тікав. Саме ти був поряд. Зателефонував. (Так несподівано? Та я чекав саме цього.) Запропонував зустрітися. Приніс рис, нігрі та родзинкову воду… Ми їли страви, мовчали та слухали тишу. Та я досі не розумію, звідки ти знав, коли був потрібен мені найбільше? Ти чарівник? Вмієш читати думки? Чи…

Ти – світло у темряві, сріблястий місячний промінчик серед глухої ночі. Твої слова. Такі прості та вагомі водночас.

Ти ж пам’ятаєш, правда?… Ти все пам’ятаєш… Про нас.

Місто, що було там унизу. Біля наших ніг. І ми королі-жебраки. На верхівці гори, з якої споглядали за сновиганням фар автівок,так далеко, що вони здавалися іграшковими.

Трава з густим насиченим ароматом. Сидіти удвох, дивлячись у небо, на якому мерехтіли міріади зірок. Вони мигтіли у тій неосяжній височині. Далекі. Холодні. Байдужі. А вітер куйовдив наше волосся. І… була та сама пауза, яку показують у дорамах. (Тих, що я люблю дивитися на одинці, щоб ніхто не бачив, як сльози крапають з моїх очей. Адже… дорослий хлопчик не має бути таким чутливим. Ти ж розумієш, про що я…) Там ще завжди звучить щемлива мелодія. І головні герої крупним планом. Їх очі. Погляди. В ту саму хвилюючу мить, коли…

Тоді ти повернувся до мене, заклав за вухо неслухняне довге пасмо:

-Тобі личить… темне… – тінь падала на твоє обличчя, але я знав, що ти посміхаєшся.

Я зашарівся, ховаючи обличчя за довгою чолкою. Волосся відросло за час моєї вимушеної відпустки.

Хлопець замовк. Він поглянув у небо, яке стало густо-синім.

-Ох… як швидко промайнув час. Я і не помітив… За розмовою. От з тобою завжди так. Ти – мовчиш і слухаєш… А мені так легко говорити. Саме з тобою… Тобто, біля тебе… Тобі…

Позаду почулися кроки.

-Хьонджине, не сподівався зустріти тебе тут…

-Санха-хьоне, доброго вечора, – темноволосий хлопчина схилився у низькому поклоні, – Я… от… вирішив навістити старого друга.

Санха тримав у руках букет із світло-жовтих лілій, пелюстки яких ніби світилися у місячному сяйві.

-Давно хотів його провідати… і… подякувати, – проговорив Хьонджин.

Молодик в елегантному темно-сірому костюмі підійшов ближче, вдивляючись у напис на стелі.

-Два роки пройшло. А болить так само… Про те, що час лікує – суцільна брехня…

-Так… Час не лікар, – Хван кивнув, – Ми просто вчимося жити із болем, який заповнює пустку, що залишилася після втрати того, хто нам дорогий…

Санха подивився на хлопця, фігура якого тонула у занадто великому одязі.

-Він завжди казав, що в тобі захована мудрість не по роках…

Хьонджин не відповів.

Двоє стояли мовчки біля стели із білого мармуру. На них із темного неба дивився місяць. Здавалося, він усміхається людям. Легкий легіт раптом прошелестів листям дерев, торкнувся блідих пелюсток квітів, підхопив їх солодко-лимонний аромат, розпорошив, мов пудру навкруги, напоюючи повітря ніжними пахощами. Торкнувся обличчя Санха – легкий поцілунок. Заплутався у темному волоссі Хьонджина – невимушена ніжність. Хлопці одночасно підвели погляди до місячного диску. Яскравого. Живого. Далекого… Недосяжного. Завмерли на мить. Мов у стоп-кадрі. Як у дорамах. Коли звучить тиха сумна мелодія. І герої раптом зустрічаються поглядами. В останнє…

-Мені вже час, – Хьонджин вклонився чоловікові в елегантному костюмі, кинув погляд на мармуровий надгробок, де лілії та пластянка з кавою.

-Так… мені теж…

-Доброї ночі…

-Тихої…

Хьонджин пішов першим, легко ступаючи по траві своєю танцюючою ходою, такою впізнаваною. Санха дивився на нього, поки фігура не розтанула у нічному повітрі. Майже, як у казці про дивних істот, що живуть за межею нашого світу.

-Я так і не спитав… його. Не зміг… – Санха поглянув угору, на місяць, – Та це на краще, мабуть… Нехай те, що було – залишиться між вами. Адже ніщо не змінить того, що ми були щасливі з тобою. Мій місячний хлопчик…

Місяць заховався за хмару, кладовище потонуло у густій темряві. За спиною хлопця на одну коротку мить ніби з’явилася мерехтлива постать. Вона простягнула свої руки, обіймаючи його за плечі, нечутно, ніжно. Тонка посмішка грала на блідих губах, а в кутиках очей з’явилися такі милі «гусячі лапки». Санха повів плечима. Змахнув вологу із довгих вій. Повернув голову трохи в бік, ніби вслухаючись у дихання когось поряд.

-Я сумую за тобою… Мун Біне…

Тиша.

Лишень місяць знову визирнув з-за хмар, даруючи цьому недосконалому світу свою сріблясту усмішку. Лише тихо линула мелодія. Та, що так пасувала до фінального кадру дорами про… кохання, дружбу та смерть. Які нерозривно крокують поряд.

Смерть – (не) кінець.

Кохання – (не) сенс.

Дружба – (не) вічність.

І тільки місяць – завжди там, де ми звикли його бачити. Ніби говорить – я тут. З тобою. Лишень підведи погляд…