***

– Як тебе звати? – раптово запитав Факелоносець, кидаючи поверх карту із більшим значенням.

– Ми наче не в такі ігри починали грати, – звів до нього очі Кленсі. – Ти ж знаєш, не дуркуй.

– Я маю на увазі, яке твоє справжнє ім’я?

Кленсі завмер. Він повільно роззирнувся довкола, переміщуючи погляд то на співрозмовника, то на його факел, що ледь жеврів біля них, догораючи, заритий у землю. Навколо – ні душі. Лише розлоге поле, вщент засіяне соняхами, які схилили свої голови донизу.

І Кленсі, певне, вже ніколи не дізнається, що улюблений колір друга також жовтий.

– Якщо не хочеш відповідати, – стенув плечима старший, – ти не мусиш.

Він згорнув всі свої карти у купу та поклав долілиць на траву. Кленсі повторив його дію, але притиснув зверху колоду грудкою землі, так, ніби звідкись міг налетіти вітер і розкидати її.

Вітер більше ніколи не здійметься.

– А ти справді хотів би знати? – посміхнувся до себе юнак. – Як ти опинився тут? Я маю на увазі, не твою секту прибічників, не Тренч, а спільну картину.

– Народився? – знову стенув плечима Факелоносець.

– Ти впевнений, що завжди був частиною цього світу?

– Ти ставиш дуже дивні питання, – очі чоловіка примружилися ще дужче ніж до того від вогню.

– Добре, друже, то яке твоє справжнє ім’я? – звів брови Кленсі.

Запала мовчанка.

Через коротку мить молодший не витримав, тяжко зітхнувши:

– Ти коли-небудь був по-справжньому щасливим? Не відповідай, бо питання риторичне. І далі я буду говорити тільки про себе, – Кленсі вмостився зручніше в позі лотоса, поклав лікті на коліна та склав руки в замок. – Я не пам’ятаю свого імені, бо тоді я був щасливим. Мабуть. Я не пам’ятаю себе, бо тоді все було інакше. Це схоже на амнезію, якщо насправді нею не є. Одного дня я просто прокинувся тут і тепер не можу звідси вибратися. Ти можеш заперечити і сказати, що ми на свободі, проте ти ніколи не виходив за межі Тренчу. Чи знаєш ти, що таке справжня свобода?

Факелоносець хотів щось вставити, але передумав, його обличчям пробігла похмура тінь.

– Уяви, що карта твого світу несправжня. Уяви, що все життя тобі брехали, і зараз ти міг би бути кимось іншим. Але не можеш. Бо просто не вмієш інакше. І навряд зможеш, – хлопець опустив голову, вдивляючись у власні долоні, заплямовані чорною фарбою. – Факелоносцю, що ти побачив у майбутньому?

Останнього це питання змусило сіпнутися. Кленсі не підводив голови:

– Я знаю. Невже ти думаєш, що я чекав чогось хорошого? Ми програли.

– Ні, – твердо, але в якомусь сум’ятті сказав чоловік. Кленсі підвів очі. – Але, невже це має якесь значення? Зараз, я маю на увазі.

Юнак знову посміхнувся, недбало хитаючи головою.

– Значить, я програв.

Факелоносець на цих словах встав зі свого місця, забиваючи на їх імпровізовану гру.

– Вгадав, – щиро сміється до нього молодший.

– Ми могли б все виправити.

– Ні, – цього разу відрізає Кленсі, підіймаючи брови і хитаючи головою. – Ніяких «ми».

– То мені піти? – складає руки на грудях чоловік.

– І куди ти підеш?

Чергове мовчання.

– Так от, знову повертаючись до того, гіпотетично-щасливого життя… Ти знав, що рано чи пізно всі йдуть? І тільки ти хочеш все полагодити, виправити, змусити працювати. У тебе якийсь комплекс бога? Ти всесильний?

– А ти? Чому завжди сам? Теж маєш проблеми з самовпевненістю?

– Якщо не покладатися на себе, можна втратити життя.

– Якщо покладатися тільки на себе, можна втратити розум, – Факелоносець знову присів на своє місце.

– І ми обидвоє праві, – знизав плечима Кленсі. – Тож, ти не зможеш мене врятувати… від себе. І я не зможу себе врятувати. Тому я завжди буду програвати. Це точно тривало, скільки себе пам’ятаю. Інколи сумний фінал історії просто неможливо переписати. Тож, дякую тобі за всі твої невдалі спроби, – юнак пильно дивився на друга, вишукуючи в його очах хоч якусь негативну реакцію, проте на ту не було і натяку.

– Колись ти був більш позитивним, – Факелоносець, як завжди, був правий.

– Що ж, колись світ не розпадався на очах, – відкинувся на спину молодший. Він підібгав руки під голову, дивлячись на зірки. – Відповідь на твоє питання, про ім’я… – і тиша.

– Кленсі?

– Не знаю, мабуть це також титул, як у тебе. Інколи треба поховати себе, щоб вижити. Знаєш, я хотів дещо попросити у тебе раніше.

– Що саме? – старший підійшов і приліг поряд, спостерігаючи за метеоритами, які подеколи пролітали, розрізаючи вигляд на сузір’я і галактику.

– Коли я помру, не підписувати могилу. Як думаєш, якби я не знав, як мене звуть, це змогло б розірвати цикл?

– Невже ти думаєш, що ім’я може так багато значити?

– Якби ти не носив цю штуку, то як би тебе звали? – кинув рукою на факел Кленсі, відповідаючи питанням на питання.

–  А як би ти хотів, щоб мене звали? – повернув до нього голову Факелоносець.

– Не знаю, дивний чоловіче з синдромом рятівника, – подивився на нього юнак, затримуючись поглядом. А потім додав: – Але дякую. Дякую за все, що ти для мене робив, чи хотів би зробити.

Деяку мить вони просто вдивлялися в темне небо, не обмінюючись жодними думками. Листя зів’ялих соняхів печально звисало з опущених кошиків із насінням.

Наостанок Кленсі додав:

– І вибач, я, як завжди, підвів тебе. Але ти правий, це все вже не має жодного сенсу.

– Ні, це не так, – коротко заперечив Факелоносець і печально посміхнувся про себе.

***

Сонце не зійде зранку, і вони більше ніколи не спробують знову.

***

Я завжди знав, що ми з тобою справжні,

Та нас запам’ятають не такими.

Гадаю, ми не будемо відважні, –

Тут мертві соняхи, і ми вмираєм з ними.

***

I created this world
To feel some control
Destroy it if I want
So I sing Sahlo Folina
Sahlo Folina
Sahlo…