1

“Я знаю, що ми насправді не знаємо один одного, і в тебе, мабуть, є своя думка про мене. Я подумав, що якщо розкажу про свої почуття, усе могло б змінитись. Правда в тому, що я не можу перестати думати про тебе. Я вважаю, що ти дивовижний. Але я знаю, що ці почуття неправильні. Хлопець не має такого відчувати. Сором поглинає мене цілком. Батько вбив би мене, але я не можу вічно жити в його тіні, я просто…”

 

Попри весь той огидний хаос із болонською ковбасою, що зчинився після інциденту в туалеті, Сал просто не міг викинути ці слова з голови. Тревіс був такий… не схожий на себе – плакав і був із ним таким щирим. Той діалог у вбиральні просто не давав Салу спокою. Він думав про ці слова вдень і вночі, вони переслідували його під час сніданку, обіду, вечері, кожного уроку, щоразу, коли він… бачив цього білявого хлопця. Якби ж тільки Тревіс знав, що Сал зберіг ту записку і перечитував її знову і знову кожної миті, коли залишався сам. Чи справді він відчував те саме до сина священика?

 

– Я більше не витримую цього… – прошепотів хлопець сам до себе однієї темної ночі. Попри всі свої суперечливі почуття, Сал прийняв рішення: він має поговорити з Тревісом ще раз.

 

Сал провів ту ніч, навіть не зімкнувши свого єдиного ока. Як йому підійти до Тревіса? Чи погодиться той хлопець узагалі розмовляти, чи просто вріже йому і все заперечить? Попри всі жахливі страхи відторгнення, Сал вирішив, що нізащо не може залишити все як є.

 

– Що буде, те й буде, – подумав він.

 

Проте, Сал був не єдиним, чиї думки повністю заполонив той діалог у шкільному туалеті. Сам Тревіс не міг перестати думати про записку, яку написав. Хлопець мав сильне переконання, що не може допускати у своїй навіть єдину, таку заборонену, але таку солодку думку. Страх того, що хтось дізнається про його справжні почуття, мало не з’їдав його живцем. Підліток став ще агресивнішим, ніж зазвичай. Звісно, це була захисна реакція його психіки, але від його поведінки страждало багато інших учнів.

 

Той доленосний день важким тягарем ліг на плечі підлітків. Першим уроком була хімія. Але у хлопців у головах була власна “хімія”. У голову Тревіса влучила маленька паперова кулька. Він сердито повернувся й побачив Сала, який намагався жестами показати йому прочитати послання на клаптику паперу. Але Тревіс просто тицьнув йому середній палець. Утім, він потай розгорнув кульку і прочитав записку від однокласника.

 

“Приходь у туалет, мені треба дещо сказати”, – йшлося в записці. Серце Тревіса ледь не впало в п’яти. Нарешті пролунав дзвінок. Хуліган опинився в місці, яке, як він думав, краще б припинило своє існування на даний момент. Сал уже був тут, чекав – ні, сподівався, що той прийде.

 

– Тревісе… Ти прийшов.

 

– Що ти від мене хочеш, покидьку? Мені що, вже в туалет не можна зайти? – Тревіс почав розмову з агресії.

 

– Тревісе, ми тут самі, не треба цієї грубості.

 

– Хмф, думаєш, це щось міняє, педик?

 

– Я хотів поговорити про той діалог кілька днів тому.

 

Прямолінійність Сала застала Тревіса зненацька. Його зіниці розширилися, дихання почастішало.

 

– Стулися, – прогарчав він.

 

– Тревісе…

 

Раптовий удар у протез обірвав Сала. Але він навіть не здригнувся. Схоже, цей удар був… очікуваним.

 

– Я… – Тревіс не міг стриматися. Він насправді не хотів завдавати Салу болю. – Я не… я хотів… – Його очі наповнилися… слізьми.

 

– Тревісе, ти в порядку? – запитав Сал.

 

– Ти… Хіба ти не мав би… ну, знаєш, злитися на мене?

 

– Я не злюся на тебе, Тревісе, – Сал ступив ближче.

 

– Ти… Ти фрік! Ти виродок, Саллі Кромсалі, – він відвернув голову. – Більшість врізали б мені у відповідь, утекли б чи розплакалися, а не… питали, чи я в порядку!

 

– Тревісе… Ти мені небайдужий.

 

– Не треба. Це ненормально. Це… хлопець не має такого відчувати!

 

– Не хвилюйся, я не скажу жодній живій душі.

 

– Заткнись! Це… – Тревіс замовк. Він опустив погляд на руку Сала, яка тягнулася до його власної.

 

– Тревісе… – ім’я прозвучало м’яко, проте впевнено. – Я відчуваю те саме до тебе. Це абсолютно нормально. Ми… ми можемо щось придумати.

 

– Сале… – це був ледь не перший раз, коли Тревіс назвав його на ім’я. – Ти… Ти не розумієш. Мій батько… не дозволить цього. Я навіть не можу виїхати з цієї діри під назвою Нокфелл.

 

– Але…

 

– Ти не розумієш. Ти ніколи б не зміг зрозуміти.

 

– Тревісе…

 

– Ні. Ні, Саллі-Кромсалі. Я… я радий, що ти прийняв мої почуття, але ми нічого не зможемо з цим вдіяти. Мені шкода.

 

Сал на мить замовк. А потім обійняв Тревіса. Обійняв, ніби востаннє. Якийсь час вони так і стояли. Потім Тревіс підняв руки, щоб відповісти на обійми.

 

– Дякую, – прошепотів Тревіс, – мені… це було дуже потрібно.

 

Повільно він відпустив Сала.

 

– Ми ще зустрінемося, Сале. Ми ще зустрінемося.

 

З цими словами він вийшов із вбиральні.