1 – знайома ситуація

Як виглядає свобода для тебе? 

Перед очима стала картина. Колосся лоскотало ділянки тіла до яких могло діставати, прохолодний вітер колихав його разом із заросшою м’якою травою біля місця де річка ділила жито і траву. І десь там під скронями поодиноких дерев можна було знайти місце аби поспати або просто відпочити.

То було знайоме мені місце. Мені хотілося залишитися і просто існувати у цьому просторі де все спокійно і нічого не загрожувало моєму життю та життю ти хто мені важливі.

Звичайне бажання якщо дивитися на його очима звичайної людини якою я себе в рахувала. Тільки от з моїми життєвими виборами це якось не вяжеться.

Мене привів у свідомість писк персональної системи сигналізації. Пот струїться з мене як із мокрої тряпки. Дихання дається важко – авжеж з дихальним апаратом завжди так, але я ніби ціла.  Перевівши погляд вперед у голову мені зразу повернувся розум. Смок валив з усіх боків, їдкий, чорний, непроглядний та душачий смок. Через мить я спохватилась і взяла до рук радіо. Мені потрібно сповістити своїх про ситуацію.

Нічого страшного ніби не сталося, просто я провалилася с другого поверху палаючого будинку. Якщо спрацювала сигналізація значить що я доволі довго не приходила в себе, тому моя команда може хвилюватися. Паралельно я шукала вихід.

Я натиснула кнопку передачі.

— Mayday, Mayday, Mayday. Це Хімеко. Я провалилася крізь підлогу, другий поверх.

Власний голос звучав глухо, наче я говорила не в рацію, а крізь товсту стіну. Я спробувала вдихнути глибше, але ремені балона боляче врізалися в плечі. Чи то через навантаження, чи то через падіння, кожен рух давався важче, ніж мав би.

У відповідь почувся тріск і дзвінкий та схвильований голос водія нашої пожежної машини. І на мене очікувано посипалися питання.

—  Ти в порядку? Де ти?

Я підняла голову. Наді мною чорнів обвалений отвір у перекритті. Крізь нього пробивалося полумʼя. Мені потрібно вибиратися.

— Жива, я в порядку. Можу рухатися. Точне місце… поки не визначила. Але я бачу вихід.

Я взяла до рук хуліган – металевий інструмент із загостреним кінцем, вилкою та гачком. Ним розтискають двері, ламають замки й відсувають перешкоди. Він валявся поблизу, певно виронила коли втратила свідомість.

— Можеш сама вийти чи послати за тобою когось?

Мені не потрібно було повторювати, Гаяти час в таких ситуаціях не можна.

— Я вже рухаються до виходу, у будинку більш нікого немає?

— Ні, свідки сказали що в власники будинку у відпустці. Будь обережна, у нас уже підготовлені рукава.

Через мить я вилетіла через вибиті двері. На порозі вже були Блейк із рукавом в руках і Джекс позаду. Марк який мабуть тільки що закінчив підключати гідрант перейшов до панелі керування і подав тиск. Паралельно показуючи Лукасу у як керувати цією системою.

Я зробила ще кілька кроків від будинку й нарешті дозволила собі зупинитися. Разом я зірвала з себе маску та вдихнула свіжого, хоч із запахом горілого повітря.

— Ось ти де, чорт забирай!

До мене наближалася міцна постать. Наш водій і улюблений усіма Шеф – Марк – уже біг до мене. За його спиною Блейк зник у диму, тягнучи рукав, а Джекс допомагав розгорнути лінію. Вони працювали злагоджено як завжди.

— Шеф, Я ж сказала, що в порядку, — пробурмотіла я, знімаючи рацію з кріплення.

— Ага. Саме тому ти виглядаєш так, ніби тебе переїхала машина.

— Було й гірше.

Його погляд ковзнув по моєму спорядженню, зупинився на балоні, потім на моєму обличчі. Лише тепер я помітила, як сильно тремтять руки. Адреналін потроху відпускав, залишаючи по собі втому й дивне відчуття порожнечі в голові.

— Сядь.

— Я можу допомогти з рукавом.

— Це не було питанням.

— Я не—

— Ти щойно провалилася крізь другий поверх палаючого будинку! Спочатку дай мені подивитися чи ти в порядку. Чи мені потрібно пояснювати?

Його голос зірвався на останніх словах. Він точно нервував, хоча і мав залишатися спокійним.

До мене підійшла ще одна людина у такій самій формі як я. Нижче хлопців, але зі мною вона було одного зросту. Теж із схвильованим обличчям.

— Хімеко! – почула я перед тим як мене швидко штовхнули до її рук. Марк побіг до хлопців.

— Рей, оглянь її.

Звісно мені не треба було пояснювати і я дала їй себе швидко оглянути. Сьогодні мені сказано везло, сьогодні я залишилась живою і майже неушкодженою. Хоча форма трішки подряпалась.. на жаль..

Я подивилася на будинок. Полум’я виривалося з розбитих вікон, освітлюючи силуети наших пожежників. Вони рухалися швидко й злагоджено, розтягуючи рукав до входу.

— Довго я була без свідомості? –  обережно спитала я.

— Майже хвилину,  тепер давай пиздуй випий води бо ти бліда як мертвець.

Вона видихнула і дістала рацію. А я поплелась до третього відсіку за водой. Відкривши пляшку я випила її всю залпом.

Будинок горів ще добрих хвилин двадцять, і нам пощастило ми швидко його потушили.

Може, вам здається, що найважче позаду. Але ні. Найважче, найнудніше й найнезрозуміліше покарання чекає на нас просто під ногами.

400 футів пожежного рукава, які треба запхати назад у машину.

І все це після того, як ти щойно мало не стала частиною інтер’єру чужого будинку.

— Я ненавиджу цю роботу, — пробурмотів Джекс, тягнучи чергову секцію рукава до купи.

— Якби ненавидів то ми тебе навряд чи побачили тут, а ти просто не любиш працювати руками — відгукнувся з посмішкою Лукас.

— Неправда. Я люблю їсти.

— Це не робота.

— Для тебе, може, і ні.

Я присіла біля рукава й почала складати його разом з іншими. Мокра тканина була важкою, холодною й пахла сумішшю гару та брудної води. Чудово. Саме цього мені й бракувало після вечора, проведеного в ролі людського мішка з картоплею.

— До речі, — озвався Блейк, — хтось пояснить мені, як можна провалитися крізь підлогу й після цього вийти з будинку з інструментом у руках?

— Професіоналізм, — відповіла я.

— Дурість, — одночасно зі мною сказав Марк.

Я підняла голову.

— Шеф.. взагалі-то ви маєте бути на моєму боці. – трохи розчаровано зазначила я.

— Я на боці людей, яким не доводиться потім пояснювати мені, чому хтось вирішив погратися в каскадера.

— Я не гралася в каскадера.. Підлога була поганої якості, хто взагалі будував цей будинок?!

— Авжеж. Наступного разу перед входом попроси в господарів сертифікат на перекриття.

Джекс зареготав так голосно, що мало не випустив рукав.

— О, це треба записати. «Перед входом перевірте сертифікат на підлогу».

— Закрий рота й складай, — кинув наш усіма уважаємий Шеф. — А ти…  щоб я більше не бачив що ти так бездумно швеньдяєш по будинку. – повернувшись до мене випалив він.

— Марку, вона доросла людина. Дозволь їй самостійно ухвалювати рішення.

— Дякую, Рей.

— Наприклад, рішення посидіти й не заважати.

— Я зараз кину в тебе рукавиці!

— О, чудово. Після падіння з другого поверху ти ще й погрожуєш колегам. Одужання йде за планом.

Всі чомусь зареготали, хоча я і не зовсім зрозуміла що їх розсмішило більше – слова Рей чи те що я справді кинула в неї рукавички.

Я посміхнулася й повернулася до роботи.

Ще триста футів. Приблизно.

Я подивилася на довжелезну мокру змію, що тягнулася вздовж дороги, і подумала, що, можливо, краще було залишитися в тому будинку.

***

У понеділок я прокинулася десь не зранку. Ну що ж.. 2 днева зміна ніколи не була легкою. Особливо літом. Але тепер у мене є аж 4 вільні дні. Тільки на що б їх витратити?

Я вже півроку нічого цікавого ці 3 дні не роблю. Хіба що в зал сходжу, і в магазин. А весь інший час я проводила за компʼютером.. Ну добре, вже перший тиждень літа минув, потрібно знайти щось цікавіше, а то я так подохну від скуки.

Я ще хвилин десять дивилася в стелю, сподіваючись, що геніальна ідея сама з’явиться в моїй голові.

Не з’явилася.

— Чудово, — пробурмотіла я й потягнулася за телефоном.

Може, хтось із знайомих мав плани. Хоча, знаючи моїх знайомих, найімовірніше, вони або працювали, або спали, або займалися чимось настільки нудним, що я краще залишилася б удома.

Відкрила чат із Джексом.

Я: У тебе є плани на найближчі дні?

Відповідь прийшла майже миттєво.

Джекс: Так.

Я: Які?

Джекс: Не працювати.

Я: Неймовірно. Ти коли-небудь думав про кар’єру коміка?

Джекс: Ні, я бачив твої жарти.

Я фиркнула й відкинула телефон на ліжко.

Отже, з ним усе зрозуміло.

За кілька секунд телефон знову завібрував.

Джекс: А якщо серйозно, Рей збирається кудись вибратися завтра. Казала щось про озеро. Напиши їй, я нікуди не піду – особливо сьогодні.

Оце вже було цікавіше.

Я знайшла контакт Рей і відкрила чат. Ми не те щоб часто спілкувалися поза станцією, але вона здавалася людиною, з якою можна провести кілька годин і не померти від нудьги.

Я: Джекс сказав, ти кудись збираєшся завтра.

Три крапки з’явилися майже відразу.

Рей: Джекс багато говорить. Це його головний талант.

Я: То це правда чи ні?

Рей: Озеро. Можливо, прогулянка, можливо, орендуємо каяки. Ще не вирішила.

Я сіла на ліжку.

Я: Коли виїжджаємо?

Рей: Ого. Навіть не запитала, чи я тебе кличу.

Я: А ти не кличеш?

Рей: Тепер кличу. О дев’ятій ранку. Не запізнюйся.

Я подивилася на годинник.

Було майже пʼята вечора.

— Дев’ята ранку, — повторила я з відсутнім поглядом.

Принаймні тепер у мене був план.

Залишалося тільки з’ясувати, чи справді я хотіла провести вихідний із Рей, чи просто погодилася на першу-ліпшу можливість не сидіти вдома.

Я відкрила прогноз погоди.

Якщо завтра піде дощ, я офіційно оголошу це знаком долі нічого мені не робити.

Я відклала телефон і я сповзла з ліжка.

Плани на завтра — це добре. Але спочатку треба було якось пережити сьогодні.

Після зміни вдома зазвичай не чекало нічого, крім порожнього холодильника, випадкових продуктів і моєї безмежної віри в те, що якось воно саме приготується.

Не приготувалося жодного разу.

На кухні я відчинила холодильник і кілька секунд дивилася всередину, ніби сподівалася побачити там готову вечерю. Замість неї мене зустріли яйця, трохи овочів, залишки сиру й контейнер із чимось.. здається я забула його тиждень тому

Я дістала все, що мало пристойний вигляд, і виклала на стіл. Можна було зробити омлет. Або пасту. Або просто замовити їжу й удавати, що я людина, яка вміє організовувати власне життя.

Я поставила сковорідку на плиту й увімкнула конфорку. За вікном уже сутеніло, на кухні тихо гудів холодильник, а з телефона, залишеного на столі, ледь чутно грала музика.

Уперше за останні кілька днів мені нікуди не треба було поспішати. Не було рації, чужих наказів, сирен чи необхідності стежити за кожним рухом навколо.

Тільки вечеря, яку я сама собі готувала. І три вільні дні попереду. Я перевернула омлет і раптом згадала, що завтра треба буде встати о восьмій. А ще б добре скласти із собою якісь речі бо з ранку я нічого не встигну.

— Та пішло воно все.

Але сковорідку я все-таки вимкнула вчасно. Це вже можна було вважати успіхом.