Перша моя робота. Не судити суворо! Але обґрунтована критика завжди доречна.
0. Пролог. Прокляте Тринадцять
by Віветт Веспер9 років тому
Відколи це плівка перестала зберігати одну мить — і почала нашаровувати їх одна на одну?
Пробігає осліплюючий спалах.
Вона примружилася, щоб зосередити погляд.
На фото проступила волога, скуйовджена різким вітром трава. Знайшовши зручне положення, вона підняла об’єктив до грізного неба, до яскраво-зелених крон, по яких стікали кришталеві краплі дощу. Щоб навмисно десь позаду, з самого краєчку, розпливлася тьмяна пляма. Норовитий, необачний мазок, що перетворився на невтамовану лють художника. Велика порожня діра перетягувала увагу з далеких звідси лабіринтів, з високих, порослих вологим мохом могильних плит та родин дерев, які надійно забезпечували померлих спокоєм без зайвих свідків. Ця безодня гуділа, вирувала й перешіптувалася, затягнувши в себе лише одну зірку. Найяскравішу. І зараз ганьбила її світло брудними плітками та роздутим поголосом.
Дівчинка роздратовано цокнула.
Присіла, наблизила обличчя до вічка. Направила фокус на суцільний згусток негативу.
Її вузька макро-спідниця сковувала рухи, зате гармонійно поєднувалася з плямою. Волосся сколихнув вітер, хоча кілька пасом прилипли до пилково-рожевих губ.
Прикусивши їх, вона натиснула на кнопку.
Яскравий спалах осліпив пляму.
На поверхню пробилася довгождана тиша. Однак і та мала ціну, тож варто було дівчинці втупитися у фотографію, що проступала, як усі липкі погляди звернулися на неї. Лише священнослужитель Стефано чемно і з розумінням згорбився над чужим покійним, поки «Пляма X» набувала рис безсоромного натовпу, що зімкнувся навколо самотньої могили.
Вона засунула знімок у сумку на плечі й прислухалася. Тихий плач ледь торкався вух. Батьки десь там. Йти до них не хотілося. Особливо до тата – в його очах одразу забриніли б сльози, і вона навряд чи стрималася б, аби не пропустити смуток через себе.
Щось почало падати їй на голову.
Крап. Крап.
Підвівши підборіддя, об щоки вдарилися крихітні краплі.
Крап. Крап. Крап.
Потрібна парасолька, подумала вона і замість неї піднесла камеру, тихо клацнувши.
Кажуть, тринадцять — число вічності. Стародавні єгиптяни вірили, що ми проходимо дванадцять шляхів потойбічного царства, після чого здобуваємо унікальне безсмертя. Тринадцятеро за столом знаменували біду, дванадцятьма з яких були апостоли, а Юда — зрадником. В алхімії тринадцять — число Великого Діяння. Перетворення свинцю на золото розкриває ще один сенс: від смерті до відродження. Однак у картах Таро тринадцять — це фатальне число, число Смерті. З того дня воно переслідувало її у снах і миготіло під заплющеними повіками. Улюблене число дідуся.
Вона зненавиділа це число.
Якимось чином, що в минулому, що в майбутньому, все зводилося до цих цифр. Дівчинка жодного разу не змогла аргументувати свій страх перед цим числом. Просто… ті перелякані кроленята й та усмішка. Тоді в її зіницях з’явився кривавий відблиск обведеного маркером тринадцятого на календарі у вітальні. З того вівторка за цим числом потяглися червоні нитки. Вони щупальцями тяглися до її ліжка перед сном, душили горло слізьми й забарвлювали кімнату цівками та бризками крові. Вона може уявити, як це виглядає в найменших деталях, адже подібні жахи будили дівчинку щоночі з криком на губах.
Намагаючись уникати це число, вона перестала робити записи в щоденнику, фотографувати та загадувати бажання. Все, що було з ним пов’язане, зникало безповоротно.
І лише одне залишалося незмінним – бурхливий ажіотаж ЗМІ в новинах і заголовках. А ще репортерів, які зараз перекрикують один одного провокаційними запитаннями, наче ті — гаряча картопля, що от-от охолоне, якщо не встигнути.
Обряди поховання не пройшли повністю, тому батьки були за кілька сотень метрів від дівчинки. Звісно, їй не дозволили бути присутньою. Вони хвилювалися. Марінетт супроводжувала їх навіть тоді, коли не варто було знаходитися поруч. Вона перша вбігла до кімнати з трупом, вона чула вердикт судмедексперта, її допитували слідчі, вона була в морзі, хоча їй і не дозволили впізнати тіло знову. Мама з татом намагалися відгородити її від цього тягаря: всі клопоти над похованням притаманні дорослим.
«Дітям там не місце!» — суворо-насуворо сказав тато, коли вона спробувала вкотре піти з ними. Можливо, так вона намагалася втекти від бурі емоцій, що на неї насувалася: якщо так, вона поки що не досягла її.
А от силует її безперечно був помічений гострим зором журналістів. Ті просто-таки чавили одне одному ноги, пхали мікрофони за огорожу кладовища, оточену поліційними машинами й тими, що стояли на сторожі біля входу. З найпершого дня, варто було злити інформацію в мережу, новина про смерть міністра внутрішніх справ не стихала в жодному випуску. Люди перебували на межі божевілля, одержимі такою гучною трагедією.
Вона думала, що досить добре ховалася за товстим дубом, однак варто було вийти на невеликий пагорб для кращого кадру, як у якоїсь рудої вискочки у спідниці-олівці вирвалося:
— Це ж ви онука месьє Дюпена? — І направила на дівчинку камеру, а слідом за нею і ще кілька. Та покрутила лінзу, налаштовуючи чіткість, поки Марінетт буравила її втомленим поглядом.
Легкий вітерець погрався з рівними густими пасмами. Спалахи сипалися один за одним. Те, як журналістка тримала камеру, підказувало, що ведеться запис.
— Мадемуазель Дюпен-Чен, це правда, що ви бачили труп нашого міністра? Як він виглядав?
-— Мадемуазель Дюпен-Чен, як вам живеться з думкою про вбивство вашого дідуся як політичної фігури?
— Так! Чого ми не знаємо про покійного голову «Пляса Бово»? За що вбили улюбленця народу?
У горлі застрягла грудка. Зіниці заметалися по натовпу з телеобладнанням. Цілком припустимо, що звідси показують трансляцію на національному каналі. Що лише додало жаху.
Вона стисла в лівій долоні камеру і тремтячими руками обхопила її міцніше, притягуючи ближче. Гостра потреба сховатися від звуків спалахів, голодних очей і строгих класичних костюмів у темних тонах без єдиного світлого ґудзика загула в її животі.
Клац.
Раптово її смикнули за плече, і барви змішалися.
Кадри змінювалися один за одним, як на старій касеті з тріском і білим шумом. Пам’ять відтворювала це так яскраво, що їй здавалося — все відбувається знову.
Новий кадр.
Бабуся скривилася.
— Марієтто, це обов’язково?
На жаль. Вона теж не в захваті від цього, але її терапевтка іншої думки. У мадам Ренуар були дивні методи лікування. Це ідея «впоратися з горем». Зіткнувшись із реакцією доньки на смерть дідуся, батьки потягли її до приватної клініки й віддали психотерапевтці з десятирічним стажем у дитячо-підлітковій терапії та кризовій психології Єві Ренуар. Вона запропонувала побачити дідуся ще раз іншими очима й придумала мінівлог від кожного знайомого Роланда, якого тільки вийде зустріти.
— Не називай мене так.
Вона важко видихнула й зосередила погляд на місці, звідки «вилітає пташка». Радісного приводу не було. Вона знала: не можна знецінювати бабусині почуття. Бабуся дуже любила дідуся. Що б їй не згадалося, вони завжди робили все разом, ні на крок не відходили одне від одного.
Вона жахлива онука.
— Роланд… Твій дідусь був хорошою людиною, — почала Джина, і її голос затремтів. — Умів розвеселити будь-кого, особливо мене. Це одна з рідкісних рис, якими можуть похвалитися люди. Твій дідусь — природжений жартівник, — сказала вона, закусивши губу й кивнувши головою на знак підтвердження.
По її обличчю потекли маленькі струмочки рідкої солі.
Він був жартівником.
— Він любив влаштовувати з тобою фокуси, — продовжила бабуся. — Ніяк не збагну, як… Підхоплював весь посуд, що зісковзував з моїх рук. Змушував предмети зникати й з’являтися з нізвідки в нікуди…
— Мадам Дюпен!
— Мадам Дюпен! Чи не бажаєте дати інтерв’ю?
— Чому похоронну процесію провели так пізно? В чому причина? — штовхалися репортери серед своїх у надії вихопити матеріал для роботи.
Зі спини до них підбігли двоє жандармів. Поліціянти ж були розкидані по всьому периметру кладовища, немов тіні. Бабуся підійшла, обійняла її ззаду й повела геть від огорожі, тероризованої ЗМІ.
Дівчинка опустила об’єктив до крапель роси на улюблені ботильйони.
Натовп заметушився. Почулися крики. Крок бабусі став швидшим, дівчинка миттю підлаштувалася під ритм.
З-за спини долинув тріск рації:
— Другий пост. Журналісти прорвали огорожу біля західного сектора. Залишаємо третій пост.
— Підтверджую. Ми не підпустимо пресу ближче, — відповів поліціянт і дозволив жандармам відвести їх.
Вона натиснула «стоп» на записі, і монітор потемнів.
Перемотування вперед.
Їх завели кудись углиб Монмартру. Найзатятіші з журналюг були «усунені».
Перед нею мама з татом.
Скромна сукня облямовувала округлі стегна. Практична стрижка лише додавала обличчю виснаженості й похмурих рис після пролитих сліз. Батьки під чорною парасолькою трималися стійко. Сплетені лікті й відчайдушно, як спершу могло здатися, зчеплені одна в одну долоні були якимось інтимним енергетичним каналом. Камера плавно рушила до випрасуваного джентльменського костюма. Без метеликів і краваток. До розпатланого волосся батька й опухлого, почервонілого обличчя.
Батьки трималися одне одного, як два навіки пов’язані якорі.
Чи то щось у ній надломилося, чи то пам’ять і справді відновлює потріскані фотографії такими, якими ті відобразилися на її самопочутті. Вона не пам’ятала більш потертого знімка у своїй колекції. Здавалося, все на цьому фото було невдалим: світло, ракурс, відблиски, поза, нещасні гримаси, і лише їхні очі блищать слізьми у мороці душевних мук і вечора, що наближається.
У спогадах спливає її судомний рух до кнопки фотоапарата. Як голосно вона ковтає. Докладає зусиль, щоб руки не тремтіли.
Клацає ще раз. І ще раз.
Заїло.
І пряма постава чоловіка розбивається вщент. Плечі різко падають, на спині з’являється мученицький горб. Наче одна неправильна думка або кришталевий блок у його голові втратили власний хімічний склад. Мама одразу ж залишає тисячний опік утіхи своєю долонею, нахиляючись до нього з усією тривогою і трепетом у мові свого тіла. Свого кохання.
Марінетт не дивиться. Її тут немає. Вже як дванадцять днів, відколи виявили тіло. Вона не зривалася ще жодного разу. І зараз не має наміру. Її скляний погляд у порожню точку біля носка її черевиків достатньо красномовний. Повіки судомно кліпають, але очей не відводить. Не бачить, але камера — так.
Куточки рота Тома панічно засіпалися. З шипінням залишки повітря прорвалися крізь стиснуті зуби. Між брів, що майже нависали над повіками, з’явилися глибокі складки. Тато задихався гарячими слізьми й прилитою до обличчя скорботною кров’ю.
Руки затремтіли. Підборіддя, що впало на грудну клітину, вона так і не наважилася підняти. «Припини», – подумки закричала вона, гарячково запихуючи фотокамеру до сумки на плечі.
Їй життєво потрібне повітря.
Рвонувши далі між могил, сховавшись від батьків, що її гукали, дівчинка спробувала дихати глибоко. Вдих. Видих. Вдих. Видих.
Вона не могла плакати. І часто мучила себе питанням: що ж з нею не так? На це питання немає відповіді. Принаймні не зараз. Дідусь би точно не схвалив це — всі ці сльози й тягучу тугу, що зависла над кладовищем.
Потягнувши час, у батьків було кілька хвилин, щоб оволодіти собою. Вона повернулася на те ж місце.
— Пробач, доню. Я налякав тебе.
— Не вибачайся за те, що відчуваєш, — коротко відповіла вона. Так завжди казала мама. Які б емоції не вирували всередині неї, вони — її сім’я. На відміну від того, що сама сказала, вона відчуває провину.
Опустивши всі вихваляння, з кнопкою «мотор» тато видавлював із себе найскладніші слова, наповнені теплими, майже фантомними спогадами, дотиками, сміхом і життєвими уроками.
— Тато з кожним новим днем змінював моє уявлення про людей і навколишній світ. Для нього все було захопливою головоломкою, до якої додається своя хитрість. Його методи пояснення людської суті можуть здатися такими, що виходять за межі нашого розуму. І це насправді було так. Усі ці фокуси, трюки, схованки в маєтку й біля моря були його власною реальністю. Він… — захекавшись, тато видихнув і продовжив: — …він…
Цього разу батько збився, хруснувши кісточками пальців від тривоги, що накочувала.
— …«Де завзяття і хист — там гра знаходить зміст». Його улюблена фраза стала філософією нашої родини. У кожного з нас вона трактувалася по-різному, мабуть, у цьому і був весь сенс: знайти своє значення.
На секунду картинка розфокусувалася.
Батько взяв себе в руки, зібравши сльозинки на бавовняній хустинці.
Мама підійшла досить близько, щоб закрити собою об’єктив, стискаючи доньку в обіймах. Дівчинка, сама того не відаючи, інстинктивно вхопилася за жіночі плечі, стискаючи пальчиками мамину шовкову чорну сукню з китайським орнаментом.
І як мама тримається?
Сабін насправді володіла особливою стійкістю й стриманістю. Все діло в менталітеті, будувала здогадки дівчинка. Чи у віруванні? За її словами, у буддизмі смерть — невід’ємна частина шляху кожної людини. Такий порядок речей. Це не означає, що мамі анітрохи не сумно, однак… Марінетт і справді не бачила її сліз. За що ж та тримається?
«За нас».
Заради тата це точно. Щоразу, як він готовий зірватися й упасти, вона підхоплює його широкі плечі й щось дуже тихо й ласкаво шепоче йому на вушко. Це, мабуть, чарівні промовляння, адже тато знаходить у собі сили підвестися, стиснути її пальці й зробити наступний крок. Це її вражаюча суперсила.
— Поїхали додому, — сказала мама, притискаючи доньку до себе справа. Тато був ліворуч, так само щиро відповідаючи на її жест підтримки. Вони були як єдиний ланцюг, затиснуті в оберемку рук, тримаючись завдяки одне одному.
Дівчинка вже уявляла, як вони питимуть гарячий трав’яний чай, поїдатимуть солодощі й дивитимуться старі чорно-білі передачі. Аромат випічки вже матеріалізувався в повітрі, як раптом вона згадала:
— А вам не потрібно до нотаріуса?
— Так, але спершу ми відвеземо тебе, — відповіла Сабін.
— Не хочу залишатися вдома сама. Можна я поїду з вами?
Батьки стривожено перезирнулися. Вагаються.
— Будь ласка, — благає дівчинка пошепки.
Мама дивиться, зазирає в очі, в пошуках чогось, що пояснить поведінку її доньки. Сабін розуміла: з нею щось відбувається. Не знайшовши нічого тлумачного, вона перевела погляд на чоловіка, який стиснув її долоню.
— Думаю, проблем не виникне.
Та лише м’яко кивнула, і Дюпени рушили до виходу з Монмартру.
З тіні вийшли жандарми. Двоє спереду й позаду. Ще один захід безпеки, що напружував їх уже другий тиждень.
Ні, їй і раніше доводилося зустрічатися з жандармами. Ті постійно супроводжували дідуся на різного роду заходи. Вона встигла запам’ятати кількох. Наприклад, Жан-Жак, кумедний дядечко весь час з криво скроєним жакетом. Вона завжди поправляє йому форму, поки ніхто не бачить, і питає, як життя у його дружини й дітей. Або Поль. З вигляду він — висічена крижинка, абсолютно неприступний. Він їй не подобався, бо фіскалив на неї, коли та тікала зі школи до маєтку. Так, вони з дідусем іноді могли провчити одне одного, ну і що? То лише жартома! А ще його дратувало, що вона весь час хихоче з Клементом, на відміну від нього, Клемент був дуже життєрадісним і веселим, тому показували язика йому вже двоє. Таке траплялося після кожного «доносу». Так, вона зізнається, що вважала того беземоційною брилою, а не людиною, але все змінилося, коли вона помітила, як той дивиться на одну дівчину. Це було рік тому.
Вона тяжко зітхнула.
Таке відчуття, що це було багато років тому. Ні Жан-Жака, ні Поля, ні Клемента серед жандармів не було ні сьогодні, ні тиждень тому, коли ті потурбували їхнє горе й оголосили, що владою було вирішено надати Дюпенам охорону «на якийсь час». Ці люди були їй незнайомі. І обличчя їхні не змінюються, незважаючи на те, хто заступав на пост. Жандармерія дихала їм у спину, супроводжуючи їх на всі відкриті й закриті зустрічі, що б це не було. Й обурення батьків у їхній бік цілком обґрунтоване. А біля будинку на них чекала охорона, що перебувала там двадцять чотири на сім. Контроль був відчутний, він літав у повітрі, що приносило дискомфорт усім членам родини.
Вони плелися витоптаною стежиною, залишаючи за спиною низькі гілки багаторічних крон. Щойно промайнула огорожа й гул папараці, мама дістала сонцезахисні окуляри. Жандарми за командою розгорнули темні, непроникні для світла, парасольки. Бабуся і ще двоє чекали на них біля виходу. Її обличчя приховувала чорна вуаль, над головою височіла та ж парасолька.
Дівчинка помітила, як Джина страждально зітхнула й зірвала коротеньку вуаль, прикріплену до маленького дизайнерського капелюшка. Жандарм звернувся до неї. Бабуся проігнорувала й вже клала аксесуар одягу до сумочки. Внаслідок чого жандарм потягнувся до Джини, але та грубо відштовхнула його руку зі словами:
— Що ви собі дозволяєте?
Побачивши своїх, вона видихнула з полегшенням:
— Ну нарешті!
Мабуть, цей маленький інцидент не залишився татом поза увагою. Дівчинка збиралася пройти до машини вслід за бабусею, як раптом тато зупинив одного з жандармів, що йшов поруч.
— Ви з нами? Ми їдемо до нотаріуса, ви не можете бути присутні. Ви не сім’я.
— Ми й не будемо, месьє Дюпен.
— Тоді навіщо весь цей «кортеж»? Ми можемо хоча б доїхати самі? Ви й так забираєте занадто багато нашого простору.
— З усією повагою, месьє…
— Облиште, ви не залишили між нами простору для такого поняття, як повага, — відрізав батько.
— Томе, облиш. Це марно, — тихо звернулася до тата мама.
— Ми й так відходимо від початкового наказу, оскільки ви просили окремі машини для супроводу. Наша відсутність неприпустима. Ми не можемо виключати загрозу.
Маленький каблучок встиг голосно стукнути перед тим, як вона повністю заціпеніла. Дівчинка обернулася. Всередині все похололо. Яка ще загроза? Про що це він?
— Томе, — попередила мама. Такий собі натяк на відступ. І тато прислухався, наостанок наказавши:
— Тримайтеся подалі. Ви тиснете.
Тато мав дуже міцну статуру з широкою грудною кліткою, зростом, що вселяв… побоювання співрозмовнику в незлагодженій бесіді. Тому навіть знаючи, що їм, як жандармам, відсторонена позиція неприйнятна, заперечити чоловікові навпроти, що височів над ним, вдруге не наважився. Лише тоді батько сів за кермо свого автомобіля.
Дівчинка спостерігала, як за склом небо вкривають грозові хмари, ширяючи над землею непроглядною димчастою фортецею. Варто було грому заревти, як із проблисків небесної білизни то там, то там спалахували яскраві блискавки.
— Яке неподобство! — обурилася Джина дорогою, свердлячи поглядом заднє авто. Онука сиділа поруч.
Вона беззвучно й налякано, наче кожен шурхіт порушить в’язку тишу, пригорнулася до бабусі. Її долоні тільки потягнулися, а Джина, без слів розуміючи, посунулася й притисла її до себе, схиливши на маківку на своє підборіддя.
Вона заплющила очі. Це заспокоювало. М’язи спини розслабилися, руки стали тремтіти менше. Дівчинка трохи пововтузилася й почала перераховувати родимки на лівому передпліччі бабусі. Вона любила водити по них пальцями й збирати зірочки в сузір’я.
Робота двигуна її заколисувала. Голова потроху затьмарювалася. Очі, як сонце, що повертається зі своєї подорожі, томно закотилися, а повіки опали на ланіти, як золоті круки¹. Та наче випущені стріли, в голову поцілили луни, одна шепотіла поверх іншої: «загроза, загроза, загроза, загроза».
— Бісова загроза! — загарчав тато.
Стріли розрізали повіки, наче мертву плоть, і дівчинка оговталася. Сон як рукою зняло. Здається, бабуся не помітила, як та опритомніла, тому вона вирішила й надалі удавати сонну принцесу.
— Не гарячкуй, любий. — Обхопила мама долоню тата своїми на стегнах своєї спідниці і міцно стиснула.
Трішки розплющивши очі, дівчинка натрапила на те, на що сподівалася. Їхні погляди зустрілися у дзеркалі заднього виду, немов два океани. Мамин — тихіший за штиль, магнетично спокійний. І татів — пізній шторм, бурхливий.
— Так, — підхопила Джина, повертаючи до себе увагу, — дитина спить.
Бабуся ніжно провела долонею по шовковистому волоссю. Прихилилася ближче. Її голос наповнився журбою, осяжно м’яким сумом:
— Бідна дівчинка… таке натерпітися. Навіщо взагалі ви взяли Марієтту з собою?
— Повір, Джино, ми вмовляли її лишитися, та вона не пробачила б нам.
Мама казала правду. За ці дванадцять днів Марінетт стала сама не своя — і це лякало більше, ніж сльози. Що сильніше вони з татом намагалися відгородити її від лавини, яка накрила їх самих із першою ж звісткою про смерть, то глибше донька замикалася в собі. Це було гірше за крик. Гірше за істерику. Вони боялися, що вона так і не дасть виходу болю — і той з’їсть її зсередини. Тож коли Марінетт попросилася до нотаріуса, вони погодилися. Не тому, що не мали сил сперечатися. А тому, що потай сподівалися: можливо, саме тут, у цьому дорослому світі сухих юридичних слів і дідусевої останньої волі, вона нарешті дозволить собі заплакати.
Єва Ренуар прорахувала доньчин вчинок. Це була її ідея. Дюпени жахнулися, коли вона запропонувала піти на такий ризик. Тоді терапевтка сумно всміхнулася і запитала:
— Мадам Дюпен, як гадаєте, що може бути гіршим за розбиту вазу?
— Це ви нам скажіть, — не розгубився Том.
— Гірша та, що тріщить по швах.
Їм залишалося чекати, коли їхні зусилля проб’ють у дзвони.
— Цим вона нагадує мені Роллі, — так тихо проказала бабуся, що навіть онука її ледь почула.
— Саме так, — погодився тато, вгамувавши себе. — Моя дівчинка не має такого терпіти, а ці бовдури, — він важко видихнув і стиснув руки на кермі, — мають совість поруч з дитиною казати слово «загроза». Уявити не можу, як це дитині спостерігати за всім цим лайном.
— Сину! — прошипіла Джина, та Том її не почув, понуривши голову від безвиході.
— Незнайомці зі зброєю перед домом, у машині, за спиною. Усюди! Батька завжди супроводжували на привілейовані заходи. Для нас це не новина. Але серед них я не впізнаю жодного. Знаєш, що мені відказали, коли я запитав про Клемента, Жан-Жака, Поля та інших?
— Нічого змістовного, — рівно відповіла мама, розуміючи, в який бік хилить батько.
— Саме так, люба. «Зняли з посту», ось що мені сказали.
— Ніби це має щось пояснювати, — процідила бабуся.
Вона пронизувала поглядом пейзажі за вікном, наче дивилася крізь матерію, а не на щось конкретне. Спливли хвилини, коли її голос озвався у понурій тиші памороззю на вікнах:
— Сама присутність жандармерії викликає сумніви. Роланд був політичною фігурою. Ми — ні.
— Ще б пак. Якщо це було звичайним пограбуванням, тоді навіщо нам охорона?
По шкірі пройшли сироти. Дівчинка здригнулася. Проте продовжила лежати у бабусиних обіймах.
На язиці крутилося одне-єдине питання: кого вони бояться?
******
Нотаріальна контора, на диво дівчинки, знадвору виглядала пошарпаними непримітними червоними дверима з хитромудрими вирізьбленими візерунками на площі Республіки². Зверху висіла табличка, яка сповіщала відвідувачів:
l’Office Notaire Paris République №43
Дощ так і лляв як із відра.
Автомобіль припаркували на узбіччі. Дюпени попрямували до ґанку, поки тато переговорювався з жандармами, наказуючи їм не заходити всередину.
Дівчинка невпевнено затрималася у проході. Пропустивши вперед маму з бабусею, озирнулася.
Небо проштрикнули грім і блискавка, варто було татові відмахнутися від слів жандарма. Краплі солоної води зруйнували укладену зачіску і скуйовдили волосся, тож передні пасма спадали йому на лоба. Зведені брови додавали суворого вигляду, а рухи плечима обважнювали ходу. Та коли Том звернув погляд на неї, закляклу під дверима, очі пом’якшилися. Він поклав руки їй на спину і легенько штовхнув, змусивши рухатись.
— Ходімо, доню.
Джина та Сабін вже чекали на них у головному офісі, сидячи у двох бордових шкіряних кріслах. Кімната була середнього розміру. Відполірована підлога відтінку темного горіха, як і більшість меблів, виблискувала чистотою.
На мить дівчинка зупинилася в одвірку. Приміщення насичене ароматом старої деревини, розвіяними нотками тютюну та дорогим чоловічим одеколоном.
З дверей гостей зустрічав дубовий робочий стіл квадратної форми, захаращений списаними паперами й папками діючих справ, які також визирали з-за книжкових шаф зі скляними дверцятами. Світло тьмяніло у настільних лампах з бурштиновими абажурами, а громіздкі портьєри на вітринах зі склом лише підтримували навколишню напівтемряву.
Її підбори ступили на шовковий килим. Поки тато, ввічливо привітавшись, по-діловому потиснув руку дідусевому Метру³, чию особу вона подумки підписала як Рейнард Лефевр, дівчинка розглядала предмети інтер’єру, які значно виділялися серед основної палітри. Понад квітчасті шпалери, серед десятка старих вицвілих фотографій, стирчали цвяхи, на яких бовваніли розкішні венеційські маски. На різьбленому комоді стояла залізна клітка, з якої долинали пронизливі крики. Чоловік одразу гукнув какаду й зробив зауваження.
Дівчинку так захопила ця сцена, що з неї вихопилося:
— Чому у вашому робочому кабінеті папуга, месьє Лефевр?
Пан Метр виглядав на середній вік, проте сивина на скронях підштовхувала до сумнівів. У відповідь її пронизали усміхнені, трішки зіщулені очі зі зморшками біля кутиків. Груба висока статура, обтягнута в елегантний темно-сірий костюм, спочатку… дещо відлякувала, проте ввічливість і доброзичливість цілком компенсували його широкі форми.
Він лагідно привітався і без зволікань відповів на питання мадемуазель Дюпен-Чен.
— Загалом я працюю з представниками шоубізнесу, такими, яким був ваш дідусь, дитя, — посміхнувся він. — Їм відомо про мої смаки, тому більшість із них радувала моє око своїми сценічними реквізитами. Ми все-таки біля бульвару дю Тампль.
Він мав рацію. Як онука свого дідуся, вона, звісно, знала, на що натякав Метр Лефевр. Бульвар дю Тампль, також серед парижан відомий як Бульвар злочинів, був винятково митецьким і найартистичнішим осередком міста. У дев’ятнадцятому столітті на цих вулицях панував не закон, а — театр. Саме в цьому місці народилася перша всім відома пантоміма Батіста Дебюро і дагеротип — перша подоба фотографії. Та прозвали так бульвар завдяки популярному жанру — мелодрамі, яка була схиблена на кримінальних сценах: убивств чи крадіжок. Останнім часом газети гудуть над чуткою, що відомий письменник і драматург Ерік Еммануель Шмітт збирається написати п’єсу про дійсно тоді існуючого актора на піці розвитку бульвару⁴. Та вже у двадцятому сторіччі його слава занепала.
— Десь тут має бути дагеротип Луї Дагера. Пам’ятаю, як один колекціонер подарував мені його в якості успішної угоди, бо ймовірно почув сум у моєму голосі. Він запитав те саме, що й ви. Ех, ото були часи, – замріявся месьє Лефевр, зручно вмостившись у своєму кріслі. — Прошу, — повів він рукою, запрошуючи тата з дівчинкою присісти. — Та це було до того, як з’явився ваш дідусь, крутнув стрілки годинника і повернув цим вулицям природний їм запал та галас. Я поважаю його за це. Він втілив мою мрію.
Дівчинка зачаровано слухала. Цього їй не було відомо. Дідусь радше змовчав, ніж відкрито похизувався своїми зрушеннями. Певно, месьє Лефевр і Роланд ділили одне дитинство на двох. Дідусь любив свій цирк, це правда, і дуже сумував за ним, побудувавши кар’єру політика. Ця загадка ятрила серце дівчинки кожного разу, як вони разом споглядали старі касети з його виступами. Навіщо покидати те, що так любив?
— Що ж, — витримавши доречну моменту паузу, завів далі Метр, — десь тут мають бути… О, ось вони! — розгорнувши папку, той продовжив:
— Мадам та месьє, сподіваюся, ніхто не заперечуватиме, якщо я перейду до ознайомлення з останньою волею месьє Роланда Дюпена. Заповіт був складений у формі нотаріального акта першого квітня 1998 року.
Мама та Джина одразу прихилилися ближче. Тато склав руки навхрест.
Рейнард Лефевр перейшов до формальних правил про чинність закону та конфіденційність. Дівчинка побачила в очах Тома задоволення. Він цінував кмітливих та порядних людей. На початку кар’єри дідуся родина була охоплена сумнівами щодо сімейного юриста⁵: зазвичай політики звертаються до надзвичайно заможних контор Парижа, робітники яких не відмовляють собі у пізньому сніданку з чиновниками і зосереджені на клієнтах політичної арени. Том навіть умовляв батька змінити його і порушити сакральну традицію. Та Роланд Дюпен відмовився, не вагаючись. Він бачив у цьому перевагу на противагу решті державних службовців. Не те щоб Лефевр був гіршим, аж ніяк! Його вважали одним з найкращих. Саме це відповів дідусь, він довіряв месьє Лефевру.
Заповіт починався з невеличкого звернення самого дідуся, яке запевняло слухачів у здоровому глузді, достовірності особи та позбавленні чинності усіх попередніх документів, що заперечували б усе написане далі.
Ось тут дівчина нагострила вуха.
— Після моєї смерті належне мені майно підлягає розподілу в такому порядку: моїй дружині Джині Дюпен передаються особисті речі, квартира у центрі міста та майно, визначене законом як подружня власність.
Моєму синові Тому Дюпену передається належна йому спадкова частка майна, корпоративних активів та фінансових коштів згідно із законодавством Французької Республіки. Моїй невістці Сабін Чен передаються зазначені у додатку предмети мистецтва, сімейні реліквії та інше майно, перелік якого додається до цього документа.
Батьки сиділи нерухомо. Дівчинка не могла прочитати їхнього задоволення чи, навпаки. Пригнічення просочувало повітря і згущувало молекули. Від хвилювання спирало дух. Мама стиснула тканину на спідниці, бабуся перебирала шов на капелюшку. Тато взяв доньку за руку. Дівчинка відірвала свій безпристрасний погляд від підлоги.
— Маєток, розташований на Лазуровому березі, підлягає продажу, а отримані від його відчуження кошти – передачі благодійним фондам відповідно до цього заповіту.
ЩО?
Дівчинка перевела погляд з тата, не подумавши, — на Метра. Той, відчуваючи її гнітючий позирк, зупинився і підвів очі. Усвідомивши, що витріщається, швидко відвела погляд, ошелешено втупившись у мальовничий килим.
«Це нечесно!» — стримувала гнів дівчинка, стискаючи щелепу. — «Це наш дім, а він так просто дав дозвіл на продаж! Продаж мого дитинства!»
— Мій особистий сценічний реквізит, театральні костюми, афіші, робочі щоденники, ескізи ілюзій, фотографії, креслення сценічних конструкцій та архів творчої діяльності прошу передати моїй онуці, Марінетт Дюпен-Чен. P.S. Сподіваюся, вона збереже їх не як музейні експонати, а як пам’ять про людину, яка все життя вірила, що диво народжується там, де допитливість перемагає страх.
Ого.
Це ж ціле горище! Це означало багато для Марінетт. Вони з Роландом часто засиджувались там. Вона допомагала дідусеві з організацією шоу, фокусів та їхніх конструкцій. Дідусь посвячував її у більшість своїх проєктів та початкових нарисів, але розкривати усі таємниці було не в його природі. Назовні вона не лишала нічого прохолоднішого за незворушність, коли всередині гарячково поширювався вірус під назвою цікавість. Дівчинка гадала, настане день, і дідусь цілковито довіриться їй. Та не думала, що це станеться так швидко…
Образа на його смерть була такою дитячою. Серцем Марінетт відчувала: це неправильно, так безглуздо, так егоїстично! Та що вона могла вдіяти? Вона була егоїсткою кожного разу, коли справа стосувалася близьких. Вона так сумує за ним. Марінетт має бути шкода! І вона шкодує, справді. Те, що вона застала там, на горищі… Вона не пробачала собі, вона не пробачала нікому. Кинута напризволяще, відчуття зради охопило її, ніби від серця відірвали великий шматок. Залишили рвані шви і кров, що ковзала шкірою по всьому тілу й заплямовувала долоні. Її життя було наповнене сенсом, він проникав у кожен день її існування. Не минало жодного – щоб хоча б одна справа не стосувалася дідуся. Вона увібрала його жагу до життя, відкриттів, прагнень та навіть турбот. «Це робить нас живими, Марієтто». Дідусь був її найбільшим взірцем. То хто їй суддя, коли половина її серця вимерла, уражена виразкою?
Господи, той живий дідусь, якого вона закарбувала у своїх спогадах, зневажав би її теперішню. Вона затаврувала себе смертю.
Зараз Марінетт відчувала всеохопний сором. Здавалося, сльози нарешті проб’ють неосяжну плівку. Дівчинка зіщулилась усім тілом. Здригалася.
— Бажаєте води? — тихо запропонував Рейнард Лефевр, обережно схиляючись. Він провів поглядом від дівчинки до всіх присутніх.
Марінетт ковтнула.
— Будемо вдячні, месьє Лефевр, — відказала мама.
Він повільно відвів погляд і викликав секретарку. За мить дві склянки з рідиною стояли перед клієнтами.
— Розумію, це важко чути, однак це ще не все.
Тут її думки були висловлені бабусею Джиною:
— Перепрошую? — здивовано пробуркотіла вона.
Всі витріщилися на пана Метра.
— Месьє Роланд Дюпен залишив ще одне розпорядження, адресоване виключно мадемуазель Марінетт Дюпен-Чен.
Цього разу Марінетт не приховувала свого здивування. Загалом, як і всі члени її родини. Та, мабуть, треба сказати, міміка інших не видавалася такою промовистою, як її.
— Тобто… що ви маєте на увазі? Дідусь уже заповів мені своє циркове приладдя…
Метр зупинив її белькотання долонею і кивнув.
— Так і є. Однак Роланд на додачу передав, — чоловік затримав урочистий момент копирсанням у нижній шухляді свого столу, — ось це.
Він покрутив у руках цупкий яскраво-червоний конверт з винною восковою печаткою. Ззаду був напис:
«Моїй найдорожчій Марінетт»
— Роланд Дюпен взяв з нас присягу вручити його юній леді по її вісімнадцятиріччю. Доти ми не маємо права.
У Марінетт відпала щелепа. В неї, либонь, з головою не все добре, бо складається враження, ніби вона — кішка, перед якою пошаруділи ласощами.
— О, так, і я не казав, що це заповіт.
Дівчинка глипнула на нього. Поняття не маючи, який вираз обличчя був у батьків з бабусею, месьє Лефевр був єдиним, кого не збентежив такий хід подій.
— І що мені — просто чекати? — скипіла вона.
— Мадемуазель Дюпен-Чен, на жаль, так. Я не маю зобов’язань, щоб порушувати розпорядження моїх клієнтів.
Кабінет оповила тиша. Марінетт чула, як у присутніх крутяться коліщатка. За кілька хвилин почувся голос Метра:
— Знаю, що ви думаєте. Та скажу от що. За тридцять довгих років практики я не зустрічав більш захопливої справи, аніж вашого дідуся, — тепло всміхнувся він. — Гарного вечора.
Лишивши юридичну контору позаду, Марінетт не могла позбутися луни голосу Рейнарда Лефевра.
«…диво народжується там, де допитливість перемагає страх.»
«Месьє Роланд Дюпен залишив ще одне розпорядження, адресоване виключно мадемуазель Марінетт Дюпен-Чен.»
«За тридцять довгих років практики я не зустрічав більш захопливої справи, аніж вашого дідуся.»
Конверт? Їй? З листом для неї?
«О, так, і я не казав, що це заповіт.»
Гаразд, невідання нотаріуса ще нічого не значить, та все ж. Предмет би туди не вліз.
Дівчинка почухала чоло, замислившись.
Дідусь точно знав, що месьє Лефевр не зможе приховати існування конверта. Чого не вільно, те й кортить. Він що… дражнить її?
Дідусь був із тих, хто не слідував правилам, а дивився на їх порушення як на гарний досвід. Їй варто було викрасти конфверт? Дідусь знав, що вона на це здатна. Та чи це він хотів їй сказати?
«За тридцять довгих років практики я не зустрічав більш захопливої справи, аніж вашого дідуся.»
Справа дідуся?
Вона застогнала.
О, ну дійсно, він не міг піти з життя без своїх фокусів?
І тут на неї наче відро холодної води перекинули.
Невже це твій останній трюк, дідусю? Останній фокус?
*¹ У китайській міфології сонця уособлювали золоті триногі круки, що по черзі здіймалися на небосхил. Коли всі десять сонць одночасно з’явилися в небі, герой Хоу Ї збив дев’ять із них стрілами.
*² Площа Республіки (Place de la République) – це відомий міський майдан у східній частині Парижа, на межі 3-го, 10-го та 11-го округів.
*³ Метр (пишеться Maître відповідно до правил орфографії після 1990 року)- є широко використовувана почесна назва для юристів, судових службовців і нотаріусів у Франції, Бельгії, Швейцарії та франкомовних частинах Канади. У юриспруденції та адміністрації французький термін maître є почесна назва адвоката.
Взято з: https://share.google/OC2nQcPL7oLNnQyBO
*⁴ Письменник справді написав книгу, але пізніше, у вересні 1998. Подіїї у пролозі розгортаються ж у квітні. Я вирішила зберігти оригінальну дату публікації про її згадку в газеті.
*⁵ У Франції нотаріус – це не просто юрист, а довірена особа, яка часто супроводжує родину протягом кількох поколінь. Звідси й поняття notaire de famille – «сімейний нотаріус».
Нотатки від авторки:
Так, я знаю, що милозвучніше було б замінити французькі звернення українськими відповідниками. Та зваживши всі «за« та «проти», я дійшла висновку, що вони мають лишитися, що може бути допустимо, зважуючи на деякі елементи в історії.
Дата виходу першого розділу: «дай Бог в цьому місяці!». Гарного читання!

0 Comments