Ява друга

Можливо Морро був і справді старанним учнем, та зараз він би дуже хотів ним не бути. Ранок у монастирі починався очікувано рано, а Морро дай боже якщо проспав години чотири. І все ж. Встав строго за розкладом, зробив базову розтяжку і пробіжку, хоча Ву і сказав що переніс тренування на вечір. Хоч би що, йому все ще не подобалось порушувати вже випрацьовану рутину, ну і розминка завжди допомагала привести його голову до ладу. Зазвичай. Сьогоднішній день неочікувано вирішив стати виключенням із правил і здавалося якщо щось і могло йому допомогти розвіяти непотрібні думки – то щось конкретно важке по голові. І ні. Він не настільки у відчаї.

 

Оглянувши себе перед виходом, Морро не стримався від розчарованого зітхання. Чорне під очима йому звісно личило, та йому все ж таки більше подобалося коли це нормальна і якісна підводка з рівномірною текстурою, а не розмазана катастрофа у вигляді мішків під очима. Не те щоб йому було велике діло звісно… Але з мішками під очима приходила ще й погана ясність в голові. Може без неї він би ще й згодився на щось подібне для вайбу (в цьому був свій шарм з відтінками трушності, він не буде брехати), але все разом? Точно ні. Він ніндзя. Ясність в голові йому важлива. Тим паче він майстер стихії вітру. Тут взагалі без варіянтів на слабину.

 

Причесавшись, та декілька разів перевіривши, чи ніде його вбрання не задирається, Морро ще трошки постояв перед виходом, подивився чи ніде не залишив за собою безлад в кімнаті, ще раз оглянув свій зовнішній вигляд і тільки потім вирушив. Сенсей казав іншій малечі, що вчилася тут майстерності на непостійній основі, щось про відміну сьогоднішніх занять, але дозволив їм погасати храмом за бажання.

 

“Показушники” – скривився на них Морро. Ці дітлахи сприймали всі навчання сенсея як якийсь позашкільний гурток, та навіть не розділяли справжніх цінностей ніндзя. Звісно Морро їх трохи за це зневажав. Не відкрито звісно, бо це було б не гарно. Але подумки? Бувало.

 

Він закрутив вітер біля своєї руки і зосередився. Чиста сила, доступна тільки тим, хто готовий заради неї сумлінно працювати, текла між його пальців. Наповнювала його легені. Зливалася з його єством. Розчинялася між його волосся. Це було прекрасне відчуття з солодким післясмаком. Вся важка праця, всі старання і страждання були абсолютно того варті. Варті цієї миті повного розуміння і контролю, усвідомлення власної сили.

 

Йому звісно ще є куди рости та прямо зараз…

 

Вшух

 

Повітряні потоки підхоплювали його тіло і він рухався так швидко. Він буквально ковзав над землею. Без жодного звуку і з абсолютною грацією. Він чув зойки захоплення інших “учнів” сенсея і не міг стримати гордовитої посмішки. Ось так виглядала справжня майстерність. Ось так виглядав справжній ніндзя.

 

Звісно, було б ефектніше якби він міг епічно взлетіти на крилах справжнього шторму, та це – наступний крок у його довгому шляху самовдосконалення. Було стільки перепон чому він не міг зробити цього прямо зараз… Але Морро точно знав – колись він зможе по-справжньому піднятись у небеса. Він був упевнений у цьому. Це лише питання часу.

 

Тим паче не те, щоб ковзання серед вітряних потоків з нелюдською швидкістю не було крутим. Морро міг вважати, що вже літає з тим як високо і далеко міг стрибнути у цій техніці. Він міг проковзнути між гірських струмків піднявши за собою воду і не намокнути. Він міг ковзати між крон дерев зачіпаючи руками найвищі гілки. Це ж уже можна рахувати за польоти, чи не так? Ну він глибоко в душі його і так рахував. В кінці кінців літати – це ж круто. Морро любив бути крутим.

 

Спуск з гори давав йому якесь дивне відчуття звільнення і додаткового напруження. І він чудово розумів чому. Він любив так вільно гасати і не міг не веселитись, ганяючи  птахів і гризунів по дорозі. Так само як і не міг забути чому він спускається. І що на нього чекає.

 

Чим ближче до підгір’я, тим частіше він завертав звивистими і небезпечними стежками, намотуючи собі додатково пару кіл. Тим більше зволікав і збавляв темп у своєму своєрідному польоті. Менше всміхався на зустріч вітру. Більше хмурився. В кінці кінців він просто вирішив перейти на звичайний крок. Без… якоїсь конкретної причини.

 

Він вже чув шум вулиць, бачив знайомі дахи. На душі йому було якось паршиво.

 

Теоретично він міг би втекти. Справді міг би. І його б ніхто не упіймав – навіть Ву. Він вже жив сам, тож не думає що життя в бігах було б для нього важким. Він навіть майже міг задурити себе, що не сумував би за монастирем.

 

Та ніндзя не тікають.

 

Морро – ніндзя. І він планує стати найкращим ніндзя в історії.

 

Навіть не так – він робить все, щоб таким стати, і не важливо наскільки це було важко. Він вже так багато зробив заради цього. Так далеко зайшов. Чого б це все було варто, якби він кинув все так просто? Через якесь… вибачення?

 

“Все не так просто” – повторював в своїй голові.

 

“Я просто жалюгідний” – відповідав собі ж.

 

“То… Що тепер?”

 

Він застиг перед магазином пані Джейн. Так часто тут бував… Дивився на ці двері. Заглядав у вікна. Нишпорив поміж поличок, поки ніхто не бачив. Он навіть вазончик стоїть під яким він залишав записки з чесними обіцянками про повернення коштів. А над ним навіс, на який він завжди застрибував опісля того. У нього був свій власний найшвидший маршрут звідти для втечі. Він завжди знав, як не попастися і розчинитися у тінях чи натовпі. Куди піти чи повернути. Що робити.

 

Зараз же – не мав жодного уявлення.

 

Напевно… Варто постукати?

 

Та тільки він заніс руку, як двері розчинилися самі.

 

— О. Привіт. Ти загубився? – Джейн дивилася на нього з розгубленістю і певною цікавістю. Ну. Морро міг її зрозуміти. Не кожен день зустрічаєш ніндзя на порозі.

 

Він мовчки дивився на Джейн. Джейн продовжувала дивитись на нього. Атмосфера була незручною.

 

— Я… бачу ти ходиш на заняття до Ву, правильно? – почала вона, уважно його оглядаючи, – Де твої батьки?

 

Питання сколихнуло Морро.

 

— Я сирота, – він відповів сухо. Нахмурився. Не найкращий початок.

 

Джей зблідла.

 

— Ой, вибач. Я… Я не знала.

 

Морро не звинувачував.

 

— Можливо… є опікун? Опікунка? Далекі родичі? Хтось, кого я могла б покликати?

 

— У мене є тільки сенсей. Я… Я прийшов від нього.

 

На її обличчя спочатку лягла розгубленість, та потім її змінило розуміння.

 

— О! Так, згадую, він вчора казав що надішле когось хто… “Допоможе в моїй справі”, я думаю? Не знаю, він якось дуже дивно виразився і я майже встигла забути про це. То… Гм. Це ти?

 

Ось і воно. На секунду серце Морро застигло а в горлі стало сухо. Дороги далі немає і під гострим поглядом продавчині тікати йому було буквально нікуди. Йому потрібно… Йому потрібно просто… Просто бути чесним. Просто пережити це. Він…

 

— Так. Це я.

 

Він хотів провалитися під землю.

 

Джейн тим часом, зітхнула і сперлася на кістяк дверей. Задумалась.

 

— Чесно признаюся, я не очікувала малої дитини у себе вранці на порозі. Я очікувала більше… Гм. Не знаю як пояснити. Може я й не очікувала чогось в принципі… – вона окинула його поглядом ще раз, – Хочеш зайти всередину?

 

Морро був не впевнений. Але про всяк випадок кивнув. В магазині було затишно. Він був невеличкий, з тонкими проходами між поличками з товарами, які він дуже любив оглядати у вільний час і навіть зараз не міг стриматись аби цього не зробити. Над касою висів постер Маршу Смерті з підписами усіх учасників. Якщо бути чесним – він заздрив. Дуже заздрив. Напевно класно було б бути дорослим та мати можливість з’їздити на концерти у Ніндзяґо-сіті…

 

— Подобається? Це напевно найдорожча річ тут в усьому магазині, – з гордістю заявила Джейн, вивівши Морро з думок. Морро був з нею згодний в принципі. І побачивши цю згоду на його обличчі молода продавчиння тихо хіхікнула собі під ніс і додала: – Не продається.

 

— Мені в будь-якому випадку не вистачило б.

 

— Оу. Ну… Гаразд. 

 

Вона почухала голову і озирнулася.

 

— Напевно тобі нудно буде тут у магазинчику. Навряд чи тут знайдеться для тебе щось цікаве окрім пари постерів та журналів. Музику? Можу включити їхній дебютний альбом. Там на диску ще щоправда записані Twiceamor і Stand up boy вперемішку. Нормально?

 

Морро кивнув. Джейн потягнулася кудись в стіл за касетами, наспівуючи собі під ніс. Спочатку Морро не зовсім звертав увагу але досить швидко розпізнав мелодію Паразитів. Ні, але у цієї жінки справді був смак. Він все ще не міг наважитись щось сказати чи запропонувати, але відсутність якогось сильного розчарування з її боку додавала йому легкості на душі. Та і загалом атмосфера виявилась набагато дружнішою, ніж він очікував. Джейн здавалося навіть не звертала сильної уваги на те, що він крав у неї? Може він звісно щось не так зрозумів… Та здавалося він накручувався і переживав чисто попусту. Ха.

 

З колонок почала розливатися мелодія і Морро відстукував їй в такт, вертячи головою по магазину. Джейн все ще метушилася між поличок, розкладаючи і поправляючи товар і хлопчина почувався незручно, що нічого не робить. Це мало б бути покарання за його поведінку, а він сидів і відпочивав.

 

— Я можу чимось допомогти? – спробував він.

 

— Хочеш?

 

— Ну… Я почуваюся неправильно нічого не роблячи.

 

Джейн йому кивнула. На мить зникла за занавіскою і повернулася з якоюсь коробкою.

 

— Дивись. Тут доволі легко. Просто ідеш ооон туди, – вона вказала за прилавок з тоналками, – і сортуєш по кольорам. Вони в принципі цифрами всі підписані, тож не переживай якщо погано розрізнятимеш. Там під отворами всі потрібні номерки підписані, тож просто став у відповідні лунки, добре?

 

Морро кивнув. Це було справді просто. Музика грала і мелодії заміняли одна одну. На щастя він знав кожну пісню, що грала, тож міг спокійно підспівувати. Іноді Джейн підспівувала разом з ним і вони в такі моменти переглядалися між собою та усміхалися одне одному. Морро ставало легше на душі. Джейн продовжувала займатися своїми справами бігаючи з одного кутка магазину до іншого.

 

— Я б хотів насправді вибачитися по-правильному… – почав він, коли Джейн стала поряд з ним поправити одну стійку.

 

— М?

 

Навіть у такій розслабленій атмосфері сказати це було далеко не так просто. Але він відчував сильну потребу вибачитись. Навіть якщо Джейн і не просила.

 

— Я… Я знаю що завдав більше шкоди, ніж можу виправити… І я не хочу виправдовуватись! Ти класна… Ти слухаєш круту музику і у тебе крутий магазин…

 

— …Дякую?

 

— За правду не дякують, – надто швидко додав Морро. Він майже злетів з думки. Джейн хихинула.

 

— Ну. Просто тоді скажу, що таку правду дуже приємно чути.

 

— Я… – Морро затамував подих. Він мав це зробити. Мусив. Він продовжив: – я не мав красти у тебе косметику. Але я крав. І це було неправильно. Я одразу хочу сказати, шо я б чесно повернув би всі кошти! Але потім. Не зараз. Типу. Знаєш, у мене навіть все записано в окремому блокноті. Тобто все, що я винен тобі. Я просто… Просто вибач. Будь ласка. Я… колись поверну, все що Ву за мене не доплатив. Не зараз звісно, але поверну обов’язково.  Колись. Просто не зараз. Зараз у мене коштів немає, як і когось хто міг би це все оплатити окрім Ву звісно. Але Ву не може все оплатити за мене він… Ну. Він просто мій вчитель, розумієш? І… і… 

 

Слова не давалися просто, і більшість часу Морро не міг навіть змусити себе подивитися в очі Джейн. Він крутив в руках тоналку, більшість слів зажовуючи між закусаними губами і нервовим диханням. Боже, ну що ж він за лузер. Може й Джейн з якихось невідомих причин і не возненавиділа його (хоча за всіма обставинами мала б), Морро достатньо ненавидів себе зараз за них обох. Вибачення давалися йому завжди паршиво, а тут він взагалі ніби і говорити розівчився, лише випльовуючи якусь нісенітницю зі свого рота на грані плачу. Це паршиво. Навіть жалюгідно. Він подумки поставив собі одиницю з мінусом та гучно видихнув. Сльози стояли в очах, а у горлі пекло. Господи, він має зібратися зараз же.

 

— До речі… Скільки там заплатив Ву? – Морро протер очі і нарешті наважився їх підняти. 

 

Джейн дивилася на нього спантеличено. Очі широко розплющені, привідкритий від здивування рот і абсолютно порожній погляд. Що за чорт. Морро враз замовк і вирячився на неї у відповідь. Так вони і стояли мовчки дивлячись одне на одного, забуваючи навіть кліпати, поки жінка не подала голос. Спочатку з її рота почувся кашель чимось аж надто схожий на крякання. Потім ще пара невідомих звуків які навіть порівняти з чимось важко, аж поки не прозвучали слова:

 

— ТИ… Тобто… кхм. Ти? Це був справді ти? Тобто, воу. Почекай. Ти… еее… хочеш сказати що це ти був тим, хто крав мій товар? І залишав всі… Ті записки під горщиком? Воу. ВОУ…

 

Морро кліпнув. Нахмурився. Джейн сперлася на прилавок, ухопившися за голову, а Морро від цього тільки сильніше зщулився і закусив губи.

 

— Сенсей не… казав? – тихо почав він.

 

— НІ… Тобто. Кхм, – жінка ще раз прокашлялась, – Він, тобто. Нічого нормально не сказав мені насправді. Просто дав гроші і кинув наостанок, що надішле когось. Я навіть, ну… не думала? Тобто ні, я спочатку думала що просто на допомогу мені когось надішле чи щось таке, але чи думала я що він надішле мені… ну. Тебе. Ні. НІ. Точно ні. Я цього не думала. От.

 

Морро мовчки кліпнув. Джейн кліпнула йому у відповідь.

 

Потім гучно видихнула і підняла руки вгору.

 

— Гаразд.

 

— Гаразд??

 

— Здається я починаю розуміти ситуацію. Вибач я… Просто погано виспалася напевно. Не одразу догнала все що… – вона почала крутити руками довкола, – Ну, розумієш, все що відбувається тут.

 

Неприємне відчуття стиснулося всередині Морро. Він трошки зіщулився. А Джейн продовжувала.

 

— Тож давай підсумуємо. Ти…

 

Вона вказала на нього.

 

— …та сама… Тобто ні, той самий крадій, що останні півтора роки тирить в мене косметику і лишає обіцянки повернути кошти? Правильно розумію?

 

Морро кивнув.

 

— Ого. Вау. Гаразд, з цим розібралися. І ти тут щоб…?

 

— …Вибачитися? – тихо почав він, – Я ніби вже сказав…

 

— Так. Точно. Так ти казав, – Джейн знову схопилася рукою за своє волосся, а потім додала собі під ніс так тихо, щоб ніхто не почув: – І бляха не знаю, що мені тепер з цим робити…

 

Морро почув.

 

— Ну… Ти не одна.

 

— От блядь-

 

Одразу ж Джейн захлопнула собі рота і почервоніла.

 

— Ти… Хм. Ти нічого не чув.

 

Тепер ця розмова була просто смішною. Морро нахмурився сильніше.

 

— Я все чув.

 

— Ти нічого не чув.

 

І Морро на це лиш очі закотив.

 

— Ну звісно, – він фиркнув, – Віриш чи ні, але я чув навіть гірше. Я на вулицях виріс, забула? Казав же, що сирота… Ти… Ти взагалі мене слухала?

 

Він щиро почувався ображеним. Він спустився з гори заради цього. Переступив над собою за день мінімум тричі, діставав із себе найжалюгідніші вибачення відомі світу і заради чого? Щоб його навіть не слухали? Він же намагається! Це ж має щось значити.

 

Тепер він злився. На сенсея за те що примусив його до такої трати часу, на Джейн за те, що та навіть не могла зібратися нормально ну і на себе також злився за компанію. Просто по звичці напевно. І ще здається у нього обличчя горіло. Якого хріна? Це не йому має бути соромно!

 

— Боже милостивий, – Джейн заскиглила. Закрилася руками ще сильніше а потім впала головою на стільницю. Ще раз заскиглила, а потім ніби згадавши щось, підскочила і вдарила по столу. Її руки потягнулися до волосся, поправляючи зачіску, хоч та того і не потребувала і десь в цей момент Морро перестав намагатися відслідкувати і зрозуміти, що в біса відбувається. Він знову закусив губу, стримуючи саркастичний коментар з язика.

 

— Гаразд. Гаразд. Ти ж прийшов за вибаченням, так?

 

Морро кивнув. Розмова звісно пройшла не так як він очікував, але здається суть вони зрозуміли і нарешті стають на правильний напрямок. Тож. Проґрес. Чудово.

 

— Прекрасно. Своє вибачення ти отримуєш. Тож ось – офіційно тебе вибачено і я не тримаю на тебе образи. Але.

 

Тут голос її став серйознішим.

 

— …Більше так не роби. Ми домовились? Жодних крадіжок. Прошу, я і так ледве тримаю цей бізнес і ти мені зробиш набагато краще тим, що просто не ускладнюватимеш мені життя, розумієш?

 

Морро здригнувся, але кивнув. Він знав. За тим як паршиво вся ця історія з вибаченням протікала, хлопець майже забув про те, що взагалі-то він тут винний і не те щоб має багато прав щось диктувати. Він ще сильніше закусив губу.

 

— А за борг можеш забути. Просто давай домовимося, що ти так більше не робитимеш і розійдемося на цьому, окі? Я навіть тобі повірю.

 

А тут Морро здригнувся вдруге. Нахмурився.

 

— Ні, – процідив.

 

— Ні?

 

— Ні.

 

Джейн знову потягнулася до своєї зачіски. Видихнула.

 

— Я тебе зовсім не розумію.

 

А Морро зовсім не розумів її.

 

— Тут нема чого не розуміти. Мій борг – це мій борг. Я обіцяв його віддати, а значить я віддам. Не сьогодні – так завтра, а не завтра – так потім. Але обов’язково віддам. Тому що я ніндзя і я дав слово. А слово ніндзя непорушне, – він фиркнув і схрестив руки, – …так сенсей мене вчив.

 

Щось крихке зависло в повітрі між ними і перш ніж Морро встиг про це подумати, Джейн знову прокашлялася.

 

— Він добре тебе навчив.

 

І вони знову застигли в тиші.

 

— Хочеш… Мені ще девчому допомогти? – жінка потягнулася до чогось за стільницею, – Тут небагато.

 

Морро озирнувся а потім не повірив своїм очам. Це було щось, справді… справді нереальне. Джейн тримала прямо перед ним вже зовсім іншу коробку з товаром. І якщо це те про що Морро думав…

 

— Прикольне, скажи? – Джейн посміхалася, – Нова колаборація Маршу Смерті на честь їхнього секретного туру.

 

— Це… – він торкнувся пальцями логотипу, – це не схоже ні на що, що вони випускали раніше…

 

Його голос був сповнений захвату і трепету. А Джейн пустила тихий смішок.

 

— Знаю. Але все ще такі “вони”, еге ж?

 

Морро тихо кивав, продовжуючи водити руками по павутинню, що спліталося між кола мечів. “Пастка” читалося між сплетіння химерних ниток. А внизу такий знайомий логотип…

 

— Вони справді випускають новий альбом?

 

— Схоже на те.

 

— Клас.

 

Хлопець з обережністю дістав коробку і почав оглядати у променях раннього світла. Він тримав у себе в руках скарб. Справжній скарб. Матово-чорний, легкий, з приміткою “екологіно” та “без тестів на тваринах” і гідною ціною приписаною маркером поверх прозорої упаковки. Колаборація з найкращими косметичними компаніями, яка обіцяла магічне перетворення на найвидатниших кумирів сучасності. У нього голова йшла обертом, від розуміння, що він доторкається до справжньої комерційної таємниці, бо ще жоден музичний журнал і радіо-канал не наважувалися писати про щось більше, ніж припущення чи чутки про те, чим буде нова робота Маршу Смерті. І ось. Він зараз торкався того, що було реальним втіленням, чогось більшого. Чогось воїстину легендарного.

 

— Пам’ятай про свою обіцянку, – пирхнула Джейн, – хтось казав більше нічого не красти.

 

І Морро вийшов з заціпеніння. Він швидко поклав коробку назад і скривився.

 

— Я не збирався.

 

Джейн засміялася.

 

— Вірю, вірю. Але щоб ти знав: – вона загрозливо постукала пальцем по картону. Морро тільки зараз звернув увагу на її руки, і тихо ахнув побачивши знайомого чорного павука на яскраво червоному фоні, – У мене все пораховано. І я знаю як тебе знайти. А ще тобі краще не сваритися зі мною, якщо звісно тобі плювати на всі круті релізи і точно-точно не хотів би почути їх ну не знаю… На справжніх касетах зі справжніми автографами?

 

“Вона така класна” – з захватом подумав він.

 

— Зрозумів. То… що треба зробити?

 

Джейн кивнула в сторону комори.

 

— Вони не важкі, і тираж обмежений. 24 штуки має бути на все. Поки що треба просто прибрати подалі до офіційного релізу і перевірити повноту наборів та наявність браку. Якщо бачиш щось з дефектами – треба скласти окремо щоб я зробила перезамовлення. Ну і зрівняти все по кількості чи не загубилося нічого на складах. Клієнтура в мене не надто велика, тож я збиралася зайнятися спочатку сама, але не відмовлюся від професійної допомоги когось, хто знається на справжній красі, – вона змовницьки підморгнула Морро і той зашарівся. Це був він! Він справді знався!

 

— Зроблю якнайкраще, – з усією серйозністю сказав він. Господи, це ж найкращий день його життя. Гаразд, він трохи на емоціях переборщив з прямо найкращим… але точно топ-5. Або близько до того. Десь між днем коли в нього нарешті вийшло правильно виконати спінджицу і днем коли він нарешті набив пики тим придуркам з вулиці, що його діставали до того як Ву витягнув його з вулиці і дав місце, куди завжди можна повернутися. Ну тобто… Дуже високо. Він почувався зараз просто неймовірно щасливим.

 

І так проходив цілий день. Він слухав найкращу музику з магазинного магнітофону підспівуючи слова напам’ять. Ідеально справлявся з усіма завданнями зі швидкістю вітру на гучний подив Джейн.

 

“Чи треба щось іще?” , “Що ще допомогти?”, “Ні, але я справді хочу, тут так класно…”, “Мені справді не складно” ” А я до речі казав, що найкраще справляюся зі справжнім ніндзя-тренуванням? Воно не для слабаків, знаєш…”

 

Цілий день він діставав Джейн пропозиціями щось ще зробити, щось допомогти, чи сором’язливими проханнями щось показати або розказати які ж вони – справжні концерти в Ніндзяґо-сіті. Чи виглядав Вейс Джаґґер так само круто в реальному житті, як на постерах?

 

— Він ще крутіший, – запевняла Джейн і Морро їй вірив. Щиро вірив.

 

Окрім цього вона намагалася його підкупити солодощами аби Морро нарешті припинив метушитися і пропонувати свою допомогу бодай би три секунди. Морро звісно ж не відмовлявся від жодної подачки, та пропонувати не припиняв.

 

— Ти так скоро мені не те що весь борг відпрацюєш, а ще перед собою в борг загониш. Вибач, але в мене не так багато прибутку щоб тобі цілу зарплату платити, – жартувала Джейн. Хоча звучала вона якось надто спантеличено і перелякано поки жартувала аби це справді було смішно та Морро все одно сміявся.

 

— Можеш платити мені продукцією, я точно не жалітимусь, – відповідав він, акуратно зганяючи вітром пил і павутиння попід стелею, – І це вже не буде крадіжкою.

 

Джейн зітхнула.

 

— Тоді чому я все іще почуваюся, ніби мене обкрадають?

 

— Не знаю. Як на мене все по-чесному, – Морро закручував сміття в повітряні потоки так майстерно, що жодна пилинка не виривалася з цупкого захвату, поки не відправиться прямо на смітник. Все ж таки він був профі і розуміти це було так приємно.

 

— Гаразд-гаразд, – Джейн піднімає руки і знову дзвінко сміється, – Визнаю, малий. Я не знаю як би я з цим розібралася без твоєї допомоги, тому тут зійдемося на тому, що маєш рацію. За добру поведінку, чудовий музичний смак і виконання всієї роботи, що я місяцями відкладала, можеш обрати собі щось, але тільки одне. 

 

Морро здивовано обернувся:

 

— Серйозно???

 

Він… Він не очікував. Але Джейн дивилася на нього прямо і ствердно, ще й з посмішкою кивнула. Це ж означає… Вона не жартує? Він точно-точно правильно все зрозумів? Він… Може щось взяти… Просто так?

 

Помітивши його сумнів, Джейн тільки розвела руками:

 

— Сьогодні я добра душа. А ти класний. Тож так. Валяй малий.

 

Морро одразу ж підхопився.

 

— Тільки не захоплюйся! – пішло йому вслід, – І гей, це не постійна акція, тож не намагайся це експлуатувать, окі? Я сенсею Ву розкажу!!

 

— Я знаю, знаю! – кинув Морро назад, ледве стримуючи власне захоплення від всього що відбувалося. Топ-3. Цей день став його офіційним третім найкращим днем в житті. Одразу після дня, коли сенсей Ву знайшов його та наступним, коли той дозволив йому залишитися.

 

Він бігав серед поличок і розглядав все довкола, він хотів так багато… Але йому не треба захоплюватися… Це унікальний шанс і його не можна витрати на щось…. Щось його не гідне. Він задивлявся на підводки, але таке він міг і зі справжнім підробітком собі взяти пізніше. Фарба для волосся… Він давно про це думав, але який колір? 

 

— Це дорого… Це мені не подобається… А це взагалі несмак, – він бубонів собі під носа поки не передивився весь арсенал, а так ні до чого не додумався. Можливості вирували на грані його думок. П’янили, заплутували і додавали головного болю, поки він неочікувано не виявив себе застиглим прямо перед дверима комори з невиставленим товаром. Неочікувано його серце пропустило пару ударів. Ніби не свій він тихо зайшов. Зачарований. Невпевнений. Наляканий.

 

“Ні, вона точно не дозволить…”

 

Він ступав безшумно.

 

“Ти знаєш що це занадто! Це секрет! Такого ще ні в кого нема, тож чому ти думаєш, що якийсь особливий?”

 

Та все ж продовжував іти.

 

“Такого ще ні в кого нема” – лунало в його голові. Як мантра. Як мелодія. Як пісня якої він ще ніколи не чув. Як пісня, яку він міг би почути перед усім світом. Ні… Як альбом.

 

Його руки застигли на чорній коробці з химерним павутинням і колом мечів.

 

“А що як…?”

 

Питання зависло в його голові. Крутилося. Переслідувала кожен куток його голови. Це була можливість. Вірогідність. Щось неймовірне, що… Він ніколи раніше ще в житті не отримував. Що він ніколи не підозрював, що може отримати.

 

Коробка була новою. Чистою. І неймовірно красивою. Морро ніколи раніше не мав таких речей – таке було завжди для когось іншого. Не для нього. Ніколи не для нього. Але і тоді Морро був іншим. Він був нікому не потрібним сиротою. Жалюгідним, слабким і потворним до самих кісток. Його цуралися інші вуличні діти, його цуралися вуличні тварини… Та що там казати – рідні батьки були першими, хто не витримали власної огиди до нього та відцуралися, кинувши напризволяще так давно, що він навіть їх і не згадає. Але зараз… Зараз було інакше.

 

Морро був сильним. Морро був гідний поваги. Сенсей Ву не обминав словами його здобутки, це ж мало щось значити, так? Діти на додаткових навчаннях Ву, захоплювалися ним, і так, звісно вони навіть не були повноцінними учнями, але це все іще щось значило? Воно ж значило, так?

 

І Джейн. Джейн казала так багато хорошого про нього сьогодні. Морро не міг не задирати носа від такої похвали. І це ж була не проста похвала, Джейн була справді крутою. Вона мала смак, зналася на своїй справі, зналася на музиці, моді і окрім цього ще знала так багато всього… Вона була розумною. Її думка – авторитетною. На її думку Морро так добре постарався, що заслуговував на щось, чого дуже хоче і може собі його взяти. На її думку він заслуговував на щось дійсно хороше.

 

Це ж мало б щось значити, так?

 

Так?

 

“Я маю спробувати”, – подумав Морро, міцно обійнявши коробку з іще навіть не анонсованою колаборацією Маршу Смерті до випуску нового альбому про котрий ніхто офіційно ще навіть не чув.

 

Він йшов до дверей ніби уві сні. Ніби в тумані. Він з острахом тягнувся до ручки дверей, не знаючи що його чекає далі.

 

Чи надто близько він злітає до сонця?

 

“Я маю спробувати”, – упорно лунає в його голові.

 

Чи не розізлиться на нього сенсей? Це мало б бути покарання… Чи не подумає Ву, що Морро знову взявся за крадіжку? Чи повірить, якщо Морро все йому скаже?

 

“Я маю спробувати”, – кружляє між його думок.

 

Та чи справиться він з таким скарбом? Чи буде його гідним? Чи не зламає випадково?

 

Чи не заберуть його інші діти? Чи не вкраде хтось інший?

 

Чи не стане він причиною скандалу передчасного розкриття цієї таємниці, що призведе до розпаду його улюбленого гурту? Боже, Морро такий драматичний іноді, звісно ж ні… Чи не так?

 

І найголовніше – чи дозволить йому Джейн?

 

Морро стояв перед дверима і важко дихав. У руках він тримав весь свій світ і намагався прийняти правильне рішення. Він знав, що йому більше нічого не потрібно, та надто боявся відмови. Надто боявся втратити. Надто боявся не вберегти. Надто боявся можливості… Можливості того, що як би він не старався, як би не розривав себе – а все одно не буде гідним того аби просто отримати щось, чого хотів би.

 

Отримати щось справді хороше.

 

Він стояв перед дверима і дихав. Згадував, що пройшов і чого навчився. Згадував всі свої помилки, всі рази коли в його житті все йшло катастрофічно-не-так і… і згадував часи коли у нього щось виходило.

 

Навчання. Спінджицу. Перша рівна стрілка. Перше сальто. І перший ідеальний закос на свого кумира. Морро набирався хоробрості.

 

“Я маю спробувати”.

 

Він відчинив двері.