Чоловіки, кава і Ctrl+Z

День ішов звичайним темпом — рівномірно, без натхнення. У повітрі як завжди стояв аромат кави, змішаний із запахом принтера й парфумів колег. Вона сиділа за своїм робочим столом, дивилася на монітор, але думками давно відійшла від чергової статті під назвою “Жіноча впевненість у п’ять кроків”.

Курсор блимає. А в голові — зовсім інше питання:

А якщо подивитися на все з іншого боку… як би воно було — бути з кимось із них?

Вона ковзнула поглядом по офісу.

Петро з відділу маркетингу — завжди з телефоном, завжди у русі, навіть каву п’є так, ніби веде переговори з долею. З ним би, мабуть, було шумно. Гарно на початку, поки не доведеться пояснювати, що почуття — не презентація.

Поруч за склом — Ігор, дизайнер. Тихий, вдумливий, завжди у навушниках. З ним, можливо, було б спокійно, навіть затишно. Але чи не занадто? Вона уявила, як вони сидять удвох у квартирі, кожен у своїх навушниках. Навіть сваритись було б важко — просто через різні частоти.

Далі — головний редактор, Олександр. Гарно вдягнений, уважний до деталей, але цей його погляд — оцінюючий, ніби світ навколо редакційна правка. “Ти хороша, але можна краще”, — от що читалося в його очах. Ні, дякую. Вона вже проходила цей курс.

Вона посміхнулась сама до себе, роблячи уявну таблицю в голові:

Харизма — є. Емпатія — мінус. Готовність до серйозних стосунків — під питанням.

— О, я бачу, хтось тут проводить соціологічне дослідження, — пролунало за спиною знайомий веселий голос.

Василіса стояла, спершися на дверну раму, з чашкою кави й усмішкою, від якої хотілося або сміятись, або виправдовуватись.

— Ти на кого дивишся так зосереджено? Не кажи, що на Петра. Я знала, що колись цей його піджак із блиском когось доконає.

— Не на Петра, — усміхнулася Соломія. — Просто думаю, з ким із наших теоретично можна було б зустрічатися.

— О, це я люблю, — Василіса поставила чашку, зручно вмостилась на краю столу. — Давай, я теж пограю у цю гру.

Петро — одразу кажу ні. Він гарний, але токсичний. Говорить швидше, ніж думає, і думає рідше, ніж говорить.

— Ігор? — спитала вона.

— Той, що з навушниками? Ммм… романтичний тип. Але через тиждень ти б почала кричати: “Зніми вже ті чортові навушники і подивись на мене хоч раз!”.

Вони обидві розсміялись.

— А редактор? —

— О, це взагалі окрема категорія — “бог тексту і суддя сердець”. З ним треба або писати шедеври, або мовчати. Але мовчати — не твій стиль.

Вона кивнула. — Так, напевно, ні.

— А хто тоді “так”? — спитала Василіса, вдивляючись у неї пильніше.

— Мабуть, поки що ніхто, — тихо сказала Соломія. — Але, здається, кастинг ще триває.

Василіса усміхнулася, хитро підморгнувши:

— О, я люблю такі шоу! Особливо, коли головна роль — твоя.

Василіса зробила ковток кави, зітхнула й зручно вмостилась на стільці.

— Знаєш, — почала вона задумавшись, — я вже втомилась шукати нормальних. Наче всі чоловіки — або діти або маніпулятори.

Вона крутнула ложечкою в чашці, ніби намагаючись перемішати гіркоту спогадів.

— От був один, — почала вона з таким тоном, ніби відкривала меню з катастрофами. — Красивий, розумний, говорив про “високі цінності”. Прямо ходяча моральна планка.

— Уже страшно, — пробурмотіла Соломія.

— І правильно. Бо виявилось, що його “цінності” — це щоб я не питала, чому він зникає на вихідні. Уявляєш? Людина, яка розповідає мені про сенс буття, сама зникала, як дешевий фокусник.

— І що було далі? — запитала Соломія, хоч і знала, що Василіса вже на розгоні.

— А далі я зробила наймудріше, що може зробити жінка, — урочисто сказала Василіса й виставила палець догори. — Викинула з дому його кросівки.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Вони, знаєш, ті модні — з підошвою, як у космонавта. Я їх винесла до смітника, поклала акуратно, бо культурна людина. Сусіди, мабуть, думали, що то інсталяція.

Соломія засміялась.

— І от тоді, — продовжила Василіса з виразом людини, яка зараз процитує щось епохальне, — він написав мені: “Ти мені важлива”.

— Запізно, мабуть? — припустила Соломія.

— Та навіть не смішно, — махнула рукою Василіса. — Якби люди були трохи уважніші, я б уже давно жила з кимось нормальним і не витрачала життя на чергових фанатів “високих цінностей”.

Соломія усміхнулась і сказала:

— Добре, що ти в мене є.

— Звісно, — відповіла Василіса. — Хтось же має навчити тебе правильно поводитись із чоловіками. Почнемо з бази: якщо хтось зникає на вихідні без попередження — його черевики автоматично опиняються на смітнику.

Вони обидві розсміялись.

— Але це ж квіточки, — додала Василіса, повертаючись до свого “архіву”. — Потім був інший. “Турботливий”. Це він так себе називав. Ставив лайки під кожним моїм фото, навіть під тими, де я просто тримаю чашку.

Вона закотила очі.

— От скажи, — продовжила вона, — чого від них чекати, якщо максимум емоцій — це емодзі з вогником? Навіть “як ти?” — і те не спромігся написати.

Соломія хмикнула.

— Може, він просто соромився?

— Та будь ласка хай соромиться, — махнула рукою Василіса. — Але не відносин. Хочеш мовчати — мовчи, але в реальному житті, а не в коментарях.

Соломія посміхнулась краєм губ.

— Ти просто ще не зустріла того, хто вміє мовчати поруч — не тому, що сказати нічого, а тому, що слів і не потрібно.

— Може й так, — погодилась Василіса, — але часом мені здається, що таких уже не випускають. Знаєш, як ті старі моделі телефонів — надзвичайно міцні, з батареєю, яка не розряджається з тиждень.

Вона розсміялась, але в сміху чулось щось тепле і тріши гірке.

— А ти, між іншим, не краща, — продовжила вона. — Ти ж усіх відразу оцінюєш. По інтонації, по жестах, по тому, як ложку тримає.

— Бо по дрібницях видно, з ким можна пити каву щодня, а з ким — навіть раз не варто.

— О, от саме! — підхопила Василіса. — Для мене “дрібниця” — це коли чоловік пише “ти спиш?” після одинадцятої й думає, що це романтика. А ще — коли дзвонить “випадково”, замість того щоб просто зізнатися, що скучив.

— Це теж обов’язковий мінімум, — усміхнулась Соломія.

— Точно! — Василіса клацнула пальцями. — Треба зробити список: “Обов’язковий мінімум виживання сучасної жінки”. І поставити біля кавомашини. Хай всі бачать.

Вони обидві засміялися, але сміх швидко розтанув у тиші.

Тоді Соломія сказала тихо, навіть трохи сумно:

— Мені здається, це вже не дрібниці. Це про повагу. Про те, чи бачить він у тобі людину, а не чергову розвагу .

— Ти знову серйозна, — зітхнула Василіса, відкидаючись на спинку стільця. — У тебе все або “повага”, або “глибина”. А я вже хочу, щоб просто не брехали. Хоч день-два.

Соломія мовчки кивнула. Вона знала — у кожної своя міра болю. І свій спосіб не здаватися.

— Але все одно, — продовжила Василіса, — ми ж не просимо неможливого. Просто трохи тепла, уваги, чесності. І щоб не було цього “я не готовий до серйозного”. Бо, чесно, хто зараз готовий?

Соломія посміхнулась куточком губ:

— Ті, хто вже втомився від випадковостей.

— А ти ще не втомилась?

Вона відповіла не відразу:

— Мабуть, ні. Інакше не вірила б, що десь там є хтось, кому теж набридли “ти спиш?” після одинадцятої.

Василіса ще трохи помовчала, потім зітхнула й сказала м’якше:

— А все одно ми будемо вірити, що десь є той один. Не ідеальний, але свій. Бо інакше навіщо взагалі ці всі зустрічі, розмови, кави на двох…

Соломія подивилась у вікно, де сонце відбивалося у склі хмарочосів, і подумала, що, мабуть, Василіса має рацію. Вірити — це є теж частина базового мінімуму.

— Ех, ладно, — раптом сказала Василіса, глянувши на годинник. — У мене ж ще зустріч із дизайнером через десять хвилин. Знову забула. Як добре з тобою побалакати — і як небезпечно, бо час пролітає зі швидкістю експреса.

Вона швидко зібрала свої папери, кинула усмішку через плече:

— Не сумуй, філософко. Твій “той самий” десь уже вибирає між “ти спиш?” і “як твій день?”, просто ще не вирішив, яке повідомлення тобі надіслати.

Соломія посміхнулась:

— Сподіваюся, обере друге.

— Побачимо, — підморгнула Василіса і зникла за дверима.

Тиша, що залишилася після неї, була дивно затишною. Лише шум клавіатур і дзвін чашок із кавою за скляною перегородкою нагадували, що світ продовжує рухатись далі.

Соломія подивилася у вікно — за склом повільно пливло осіннє місто, люди йшли у своїх справах, кожен із власними надіями й розчаруваннями.

“Може, Василіса права”, — подумала вона. — “Ми всі хочемо простих речей, але у кожного своя ціна цієї простоти. Для когось — це сміх удвох, для когось — просто спокій без напруженості”.

Вона зітхнула й повернулася до монітора. На екрані блимало незакінчене речення:

“Справжня гармонія у стосунках починається тоді, коли двоє перестають змагатися у правоті — і просто залишаються поруч.”

Соломія всміхнулась — вперше за день по-справжньому. І натисла “Зберегти”.