Четвертий розділ – Провокація

Він підняв ліву руку – ту, на якій секунд тому був ремінь. Тепер зап’ястя вільне. Годинник на місці, блиснув у тьмяному світлі лабораторії. Панталоне глянув на циферблат, потім повернув голову в бік Дотторе, який важко дихав поряд.

– У тебе залишилось цілих тридцять сім хвилин, – промовив він. Голос був хрипким, але рівним. Жодної нотки скарги. – І що ж ти на цей раз придумаєш нове?

Він зробив паузу, відчуваючи, як кров із рани на стегні повільно просочується крізь тканину штанів, залишаючи теплу, липку пляму.

– Знову будеш мене різати для своїх експериментів? Чи брати кров?

Панталоне навіть не питав – скоріше констатував. Він знав Дотторе. Знав, що той рідко зупиняється після першої проби. Але водночас у його голосі прослизнув виклик. Тонкий. Ледь помітний.

Дотторе повільно сів. Тіло все ще напружене, але в рухах з’явилося щось нове – не поспіх, а розрахунок. Він подивився на кров на своїх пальцях, потім на розрізану сорочку Панталоне, на стегно, що все ще пульсувало тонкою цівкою.

-Різати? – перепитав він. Голос звучав спокійно, майже нудно. – Це примітивно, Реґраторе. Я можу взяти твою кров будь-якої миті. Ти ж мені її і так віддаєш.

Він підповз ближче. Ліг поряд на бік, підперши голову рукою. Розглядав Панталоне – розстібнутого, спітнілого, позначеного його пальцями та скальпелем.

– Знаєш, чого я дійсно хочу? – голос став тихішим, але не втратив твердості. – Не твоєї крові. І не твоєї покори.

Його пальці торкнулися обличчя Панталоне – повільно, без зайвої ніжності, скоріше вивчаючи. Втер піт у шкіру.

– Я хочу почути одне слово. Яке ти ніколи не казав. Не в лабораторії. Не в ліжку. Не в кабінеті, коли ми підписуємо контракти.

Він навис зверху. Тіні від неонових ламп падали на його обличчя – зелені, холодні. Він виглядав як хірург над операційним столом. Але в очах була не спрага розтину. Щось глибше.

– Я не братиму твою кров. Не сьогодні. – Він зробив паузу, ніби зважуючи слова. – Ти кинув мені виклик – я відповів. Але тепер я хочу іншого.

Його долоня лягла на груди Панталоне – туди, де билося серце.

– Не органи. Не судини. – Дотторе дивився просто в очі. – Те, що змушує тебе повертатися сюди. Знову і знову. Попри біль. Попри шрами. Попри те, що ти називаєш це «втратами».

Він перекинув ногу через тіло Панталоне. Сів верхи на живіт – обережно, не торкаючись ран. Дивився згори.

– Тридцять сім хвилин, – сказав він. – Я хочу, щоб ти говорив. Не про гроші. Не про контракти. Не про вигоду.

Він нахилився. Поклав долоні на скроні Панталоне. Великі пальці – на закриті повіки.

– Я хочу почути, чому ти залишаєшся. Ти – людина, яка рахує кожну копійку. Кожну хвилину. І ти витрачаєш їх на мене.

Його голос не зірвався. Не став вразливим. Просто став тихішим – настільки, що кожне слово доводилося ловити.

– Тож скажи. Я не різатиму. Не братиму крові. Я просто хочу почути правду. Хоча б раз.

Він завмер. Чекав. Пальці на скронях – холодні, але не тремтіли.

– Тридцять сім хвилин, Реґраторе. Ти можеш мовчати. Але я все одно знатиму. Я просто хочу почути це з твоїх уст.

– Дотторе! – його голос пролунав гучно, несподівано в тиші. – Ти знову питаєш про це, Дотторе? Чи, можливо, це лише чергова ілюзія мого розуму, що намагається раціоналізувати твій хаос? Ти сам знаєш, що я тут не через тебе. Організація вимагає ведення фінансової звітності. І тут, не рахуючи твоїх витівок, доволі тихе місце, де нікого немає. Хоча… – невелика пауза. – Люди часто плутають інвестиції з емоціями. Вони думають, що я тримаюся за тебе через якусь хибну лояльність чи… прихильність. Як це банально.

Він повернув голову до Дотторе.

– Мій інтерес до тебе суто практичний, мій дорогий лікарю. Світ – це великий ринок, а ти – найнебезпечніший і найдорожчий актив, який мені коли-небудь доводилося страхувати. Ти знищуєш цілі лабораторії, спалюєш ресурси, на які інші працювали б десятиліттями, і випробовуєш моє терпіння своїм… безумством. Але скажи мені: хто ще, крім мене, здатний профінансувати твої найжорстокіші забаганки? Хто інший забезпечить безкарність твоїх експериментів, поки ти препаруєш саму реальність? Ти – мій найкращий проект. Ти – хаос, який я можу монетизувати. Поки ти розрізаєш світ на частини, я збираю з цих уламків імперію. До того ж… хіба є щось цікавіше, ніж спостерігати, як найкращий розум цього світу повільно перетворюється на найдосконалішу машину для руйнування? Я залишаюся, Дотторе, бо ти – це інвестиція, яку неможливо продати, і надто цікаво програти, щоб від неї відмовитися. Найцінніша в організації.

Дотторе слухав. Не перебивав. Його пальці все ще лежали на скронях Панталоне, але тиск став легшим – майже невагомим. Він не дивився в очі. Він дивився кудись крізь нього – у стелю, де все ще миготіли зелені неонові іскри від підірваних установок.

Коли Панталоне закінчив, Дотторе завмер. Надовго. Тиша стала в’язкою, як старі реактиви в його пробірках.

– Актив, – повторив він тихо, майже ніжно. – Страховий поліс. Проект. Інвестиція, яку неможливо продати.

Він забрав руки від обличчя Панталоне. Повільно зліз із нього. Сів на підлогу поряд – спиною до нього. Дивився на руїни своєї лабораторії.

– Я знав, що ти скажеш щось таке. Я прорахував цю відповідь за три роки до того, як ти її вимовив.

Пауза. Він нахилив голову – було чути, як хруснули хребці.

– Але ти не відповів на моє запитання. Ти обійшов його контрактом. Як завжди.

Раптово він обернувся. Очі – холодні, бліді, з тим самим нелюдським блиском, як на початку. Але в куточках губ – не усмішка. Щось гірше. Щось схоже на біль, який він сам собі завдав і тепер розтирав пальцями.

– Я не питав про організацію. Я не питав про фінанси. Я питав про тебе, Панталоне. Людину, яка прийшла сюди сьогодні. В цей час. В цей хаос.

Він підповз на колінах. Взяв руку Панталоне. Підніс до свого обличчя. Притиснув долоню до своєї щоки – холодної, гладкої, порцелянової.

– Ти можеш називати це інвестицією. Я називаю це звичкою. Але правда десь посередині. І ти її знаєш. Ти просто боїшся її озвучити.

Він відпустив руку. Встав. Розправив плечі – і на секунду знову став тим Дотторе з перших промтів. Холодним. Божевільним. Хірургічно точним.

– Але добре. Ти хочеш грати за твоїми правилами? – усмішка стала крижаною. – Я повернуся до своєї ролі. Активу. Інвестиції. Давай.

Він підійшов до столу – того, що дивом уцілів. Узяв чисту пробірку. Повернувся. Сів навпочіпки.

– Ти сказав «кров не брати»? Ні. Ти спитав, чи буду я брати. Я не беру. – Він приставив пробірку до рани на стегні Панталоне. Кров текла сама, без його допомоги. – Вона ллється. Бо ти сам її відкрив. Своїм тілом. Своєю присутністю тут.

Він дивився, як пробірка наповнювалася. Жодного задоволення на обличчі. Тільки констатація факту.

– Двадцять дев’ять хвилин, Панталоне. Ти вирішив говорити про гроші. Я вирішив працювати.

Він забрав пробірку. Закрив кришкою. Підписав етикетку: «Панталоне. Свіжа. Без стимуляції».

– Ти – мій найкращий проект. Ти сам це сказав. – Він поставив пробірку в штатив. – А я – твій найгірший страховий випадок.

Він повернувся до Панталоне. Нахилився. Дихав в обличчя.

– Тож давай. Скажи мені ще щось про монетизацію. Поки твоя кров підписує контракт із моєю пробіркою.

Панталоне лежав нерухомо, дивлячись у стелю. Тіло нило, але він уже звик до цього відчуття – до болю, до холоду підлоги, до запаху озону й крові. Він повернув голову в бік Дотторе.

– Ох, Дотторе… – голос звучав втомлено, майже розчаровано. – Хіба це не ти хотів експеримент? І це все – тільки половина всього часу.

Він підвівся на ліктях, відчуваючи, як стікає кров із рани на стегні. Подивився на свій костюм – подряпаний, але все ще цілий. На сорочку – розрізану, непридатну для носіння.

– Я навіть можу зняти костюм, якщо він так тобі заважає, – сказав він, і в голосі промайнула ледь помітна іронія.

Він замовк на секунду, збираючись із думками.

– Я розраховував, що в тебе будуть ідеї й краще. Ти ж сам говорив, що кров можеш узяти в будь-яку хвилину. – Він провів рукою по розрізаній сорочці, ніби оцінюючи збитки. – Але якщо тобі так хочеться поговорити – то давай. Однак від доктора я думав буде більше, ніж розмови… якщо потрібно.

Він опустив погляд на пробірку зі своєю кров’ю, що стояла в штативі.

– Ти вирішив стати моїм психотерапевтом, Дотторе? Чи в тебе просто закінчилися справжні ідеї?

Дотторе завмер із пробіркою в руці. Його пальці стиснули скло – на секунду здалося, що він розчавить її. А потім він повільно поставив її на місце. Обернувся.

Його обличчя змінилося. Маска холодного експериментатора тріснула – під нею знову те саме божевілля. Але тепер воно було кероване. Сфокусоване. Небезпечне.

– Ти маєш рацію, – голос Дотторе став низьким, вібруючим. – Я хотів експеримент. А ти даєш мені розмови.

Він зробив крок уперед. Ще один. Тепер він стояв над Панталоне – босий, брудний, з розпатланим блакитним волоссям, але в ньому знову з’явилася та небезпечна, хижа грація хірурга.

– Ти кажеш «зняти костюм»? – Він нахилився, потягнувся до піджака. – Я не просив. Але якщо ти пропонуєш…

Його пальці ковзнули по тканині – повільно, майже ніжно. Він розстебнув ґудзик. Ще один. Піджак сповз із плечей Панталоне. Дотторе не поспішав. Він знімав його так, ніби це була частина ритуалу.

– Ти хотів ідей? – усмішка стала широкою – несамовитою, але тверезою. – Добре. Я дам тобі ідею.

Він кинув піджак на підлогу. Не дбав. Потім узяв за комір залишків сорочки й одним ривком зірвав її повністю – ґудзики розлетілися, дзвінко вдарившись об скло.

– Ти тепер голий до пояса. – Він провів пальцями по грудях Панталоне, по ребрах, по шрамах. – Кров на шкірі. Синці на стегнах. Ти – ідеальний препарат.

Він нахилився. Його язик провів по ключиці – там, де ще залишився слід від скальпеля.

– Але ти хочеш більше, ніж біль. Ти хочеш, щоб я зламав твою теорію про те, що ти не берешся емоціями.

Він відступив на крок. Подивився на Панталоне згори – роздягненого, позначеного, з кров’ю, що все ще повільно текла зі стегна.

– Ти казав: «Світ – ринок, ти – актив». – Голос став тихішим, небезпечнішим. – А тепер доведи це.

Він дістав із кишені халата тонкий металевий предмет – не скальпель. Не шприц. Це був диктофон. Той самий, що клацав на початку.

– Я збираюся використати тебе, Панталоне. Не як джерело крові. Як джерело правди.

Він поклав диктофон на підлогу поряд. Натиснув запис.

– Ти скажеш мені одне речення. Правдиве. Без контрактних формулювань. Без «інвестицій» та «активів».

Він опустився на коліна перед Панталоне. Узяв його обличчя в долоні. Подивився в очі.

– «Я тут, бо обираю бути тут». Або не кажи нічого. І тоді я доведу тобі, що таке справжній експеримент. Без скальпеля. Без крові. Тільки ти, я і двадцять вісім хвилин тиші, яку ти не витримаєш.

Він чекав. Пальці на щоках Панталоне – холодні, але не тремтіли. В очах – не божевілля. В очах – спрага. Не крові. Не болю. А того, чого Панталоне ніколи не давав.

– Обирай, Реґраторе, – прошепотів він. – Актив чи людина?

Панталоне дивився просто в очі Дотторе. Не відводив погляду. Навіть коли холодні пальці стискали його обличчя, навіть коли кров на стегні встигла вже охолонути й залишити липку пляму.

– Я тут, бо обираю бути тут, – сказав він. Голос був рівним. Не викликовим. Не покірним. Просто факт. – Давай, покажи, що таке справжній експеримент.

Він зробив паузу. Ледь помітно схилив голову набік.

– Чи ти очікував мого мовчання?

Дотторе завмер. Його пальці все ще лежали на щоках Панталоне. Він дивився довго, нерухомо, ніби сканував, ніби не вірив. А потім його обличчя змінилося. Усмішка поповзла повільно – не зловісна, не хижа. Інша. Така, якої Панталоне, можливо, ніколи не бачив.

Він забрав руки. Узяв диктофон. Вимкнув запис. Поклав у кишеню.

– «Обирає бути тут», – повторив Дотторе, ніби смакуючи. – Ти навіть не уявляєш, що щойно зробив, Панталоне.

Він встав. Підійшов до одного з уцілілих столів. Відкрив ящик. Дістав щось, загорнуте в чорну тканину.

– Я чекав на це роки. Не тому, що мені потрібна була твоя покірність. А тому, що мені потрібне було дозволення.

Він розгорнув тканину. Усередині – не скальпель. Не шприц. Набір медичних голок – різної довжини, різної товщини. Акуратно викладених на стерильній серветці.

– Ти хотів справжній експеримент? – Він узяв найтоншу голку, підніс до очей, перевірив на світло. – Добре. Я покажу тобі, що таке довіра.

Він повернувся. Сів навпочіпки. Поклав голки поруч – на брудний халат, розстелений на підлозі.

– Я не різатиму тебе більше сьогодні. Це примітивно. – Він узяв руку Панталоне. – Але я введу в тебе дещо.

Дотторе подивився в очі – серйозно, тверезо, без безумства.

– Не наркотик. Не отрута. Це каталізатор. Він не змінює свідомість. Він загострює відчуття. Кожен дотик. Кожен подих. Кожен біль.

Він узяв передпліччя, провів пальцем по вені – тій самій, де залишилися сліди від минулих ін’єкцій.

– Ти відчуєш все. У сто разів яскравіше. І ти запам’ятаєш цю годину не як черговий звіт про втрати.

Він узяв голку. Приставив до шкіри. Не встромив. Чекав.

– Але є умова. – Голос Дотторе став твердим. – Ти не маєш права закриватися. Я хочу бачити твоє обличчя. Кожну реакцію. Кожен зітхання.

Він нахилився. Дихав у губи.

– Якщо ти сховаєшся за маскою Панталоне – я зупинюся. І більше ніколи не запропоную нічого, крім пробірок для крові.

Пауза. Голка все ще була біля вени.

– Обирай ще раз, Реґраторе.