Хепі-енду не буде?

***

Вона з’явилася на Його порозі раптово, без жодного попередження. Він не просто не чекав на неї — він навіть не давав їй свою адресу. Вони познайомилися на просторах всесвітньої Павутини, що зветься «Інтернет».

У добу високих технологій — нічого дивного. Молодь в епоху стрімкого техногенного розвитку людства опинилася в ситуації, коли, попри оточення людей, відчувала самотність. Старше покоління їх не розуміло й лише критикувало з набридлим: «А от у мої часи…» Яка різниця, що було у ваші часи, шановні мами й тати, дідусі й бабусі? Адже саме ви стали фундаментом нового світу, а молодь лише заселила його.
З появою Інтернету люди почали активно спілкуватися й об’єднуватися в групи за інтересами. Це допомогло уникнути порожнечі, що тягне в безодню. Спочатку віртуальні стосунки здавалися дивиною, але з часом посіли звичне місце в житті. Та наша людська природа така, що ми фізично тягнемося до інших. Старші ніколи не повірять, що можна закохатися через Мережу. Але що таке Любов? Прагматики розкладуть її на складні хімічні формули — й матимуть рацію. Релігійні люди назвуть її найбільшим почуттям, дарованим Богом, суттю самого Бога — і вони теж матимуть рацію. Поети й письменники здавна складають дивовижні твори, намагаючись її пояснити. Хтось взагалі не вірить у неї, вважаючи ілюзією. Колись не було Інтернету, але були листи… Паперові. Люди закохувалися в рядки, написані на папері й надушені парфумами. То чим відрізняється переписка в Інтернеті? Лише носієм. А електронні листи й повідомлення в соцмережах доходять миттєво. Відтак і час визрівання стосунків скоротився. Люди, підкорені стрімким ритмом життя, переживають набагато більше емоцій за одиницю часу.
А чи замислювалися ми, наскільки складний цей процес? Адже мозок сучасної людини перебуває у ще більшому стресі, ніж мозок людини, що жила сто, п’ятсот чи тисячу років тому. Тоді життя було простішим — і людина більше думала про фізичне виживання. Нині ж уся агресія перемістилася в психологічну та інтелектуальну площину. Нам не потрібно бігати з мечем, щоби захиститися. Натомість треба багато думати, виживати завдяки розуму. І чим він розвиненіший — тим успішнішою стає людина. А якщо вона ще й має соціальні навички, здатна будувати стосунки, — її шанси на виживання зростають у рази.
Звісно, в постійному стресі люди шукають розрядки. Одним із джерел ендорфінів — природних «опіатів», дарованих еволюцією — стають стосунки.
Хтось скаже, що ці почуття несправжні. Невже? Побачивши заповітну позначку «Онлайн» поруч із ніком, ми відчуваємо той самий прилив радості, що й при зустрічі в реальному житті. І ці почуття справжні.
Соціальна скута поведінка або неординарність особистості часто призводить до того, що в реальному оточенні не знаходиться людина, здатна розділити інтереси.
І ось тут Інтернет, як і паперове листування колись, відіграє вирішальну роль. Він стирає кордони, дозволяє проявити справжнє «я». Адже співрозмовник не бачить тебе, твого зніяковіння, сліз на очах. Ти можеш сказати все, що завгодно, й отримаєш, максимум, таке ж у відповідь, і навряд чи хтось буде надто ображатись.

Він і Вона також відчували самотність і нерозуміння з боку світу. Це спонукало їх до пошуку. Можна довго міркувати, чи існує Доля і чи була вона причетна до їхньої «зустрічі» в Мережі, але головне — факт: двоє знайшли одне одного.
Вона — талановита, але нереалізована. Він — харизматичний і креативний, але неприйнятий.
Почалося з короткого знайомства за інтересами. Їх єднало майже все: фільми, книги, відеоігри, жага до насолоди і емоційна спрага.
она мріяла, щоб її врятували з рук батьків. А Він вигадував план, як це зробити.
Він прагнув відчути важливість. А Вона всіляко давала йому це відчути.
У кожного було порожнє, сіре життя, що лише примножувало самотність. Люди навколо тільки підтверджували, наскільки примітивним буває людське існування. Але чи так це насправді? Чи, може, Він і Вона вже просто розучилися бачити?

Одного разу від Неї надійшло дивне повідомлення: «Що б не сталося, пообіцяй мені, що житимеш далі». Его это удивило. Це здивувало Його. Звісно, Він подумав, що в неї проблеми, можливо, депресія. Та на розпитування Вона відповідала, що все гаразд.
«Гаразд» — страшне слово, що не несе жодної правдивої інформації. Воно таке ж нейтральне, як сірий колір у палітрі.

І от через кілька днів Вона стояла на його порозі. Обличчя бліде, але губи вигиналися в ту саму прекрасну усмішку, яку Він так любив бачити на її фото.
— Пробач, що без попередження, — її голос звучав тихо й трохи збентежено. Перша справжня зустріч обом уявлялася зовсім інакше.
— Заходь, — сказав Він, ширше відчиняючи двері й показавши жестом напрямок до квартири. Цей рух допоміг приховати здивування.

Знявши туфлі з витончених ніжок, Вона попрямувала до ванної. Його подив лише зростав. У його чотирикімнатній квартирі з дивним плануванням гості часом губилися.
— Чаю хочеш? — спитав Він, отямившись і рушивши на кухню.
— Хочу! — долинуло з ванної.

***

Вперше за кілька місяців двоє людей, які все своє вільне дозвілля присвячували одне одному через комп’ютер, зустрілися.

Він давно мріяв притиснути її до себе й цілувати без упину. Вона жадала відчути його тепло й потонути в його очах дивного кольору. Обоє вже не раз обговорювали, як пристрасно прагнуть опинитися разом в одному ліжку та пізнати всі принади інтимної близькості. І що частіше вони про це говорили, то ясніше усвідомлювали: стосунки, які починались як пошук ендорфінів, ставали чимось значно важливішим і бажанішим. Прив’язаність і впевненість одне в одному були настільки сильними, що здавалося — дихати неможливо без хоча б одного повідомлення в соцмережі. І справді було неможливо. Вся суть ховалась у нещадній хімії. Якщо Він, як прихильник науки й логіки, сприймав стосунки більш прагматично, то Вона, з властивою їй мрійливістю, дивилась на них крізь призму почуттів та емоцій.

Та сьогодні Вона поводилася дуже відсторонено — пряма спина, руки складені на колінах, тривожний вираз обличчя. Це було зовсім не схоже на Ту Саму, яка “лила” на нього пристрасні потоки символів у вигляді довжелезних повідомлень.
Красиве літнє плаття середньої довжини підкреслювало її струнку фігуру, а складки спідниці кокетливо загравали з Ним. Сам Він був одягнений у шорти й майку, які пахли легким ароматом відомого кондиціонера. Одяг прекрасно демонстрував його підтягнуту фігуру й рельєф м’язів — він дбав про себе.

— Пробач, я не чекав тебе в гостях, — Він першим порушив мовчання.
— Я знаю. Але в мене мало часу, і я хотіла тебе побачити, — тихо сказала Вона.
Фраза прозвучала зловісно. В голові роїлися одне запитання за іншим, усі перемішувалися з тривогою й обуренням. Він зібрав усю свою волю в кулак і мовчки поставив чашку з чаєм на стіл перед гостею.
— Тоді почни з самого початку.

— Я хочу розповісти тобі, хто я насправді…
У цей момент його мозок вибухнув від нових припущень і питань. Невже їхнє правило щирості було порушене нею з самого початку?! Він не хотів у це вірити. Щоб дізнатися правду, треба було слухати. І він, сівши навпроти, уважно поглянув на гостю.

— Я не брехала про те, ким народилася, де, ким є. Усе, що я тобі писала — чистісінька правда, — Вона зробила паузу. — Але я хотіла розповісти, чому опинилася на вашій планеті.
І от тепер у Нього закономірно з’явилися підозри щодо її адекватності. Але, будучи закоханим, він не міг не вислухати ту маячню, якою кохана вирішила поділитися.

— Я родом із планети, що розташована за багато світлових років від Землі. Наша мова настільки відрізняється від вашої, що я навіть не можу вимовити назву планети, не спотворивши змісту. Наш світ відрізняється від вашого не тільки мовою — усе наше життя кардинально інше. Ми не народжуємось. Наше тіло вирощують у спеціальній капсулі, а свідомість переносять у нього на завершальному етапі. Наша зовнішність зовсім не схожа на вашу, і, мабуть, ті зеленувато-сірі чоловічки з фантастики краще змальовують наш вигляд. У нас немає поділу за статевими ознаками, бо розмноження не передбачено. Ми не носимо одяг — нам він не потрібен, адже нічого приховувати. У нас немає відмінних рис, лише ідентифікаційний чіп, вживлений під час інтеграції особистості в тіло. Ми навіть ніколи не бачимо одне одного — усе життя проходить у комфортних апартаментах, де підтримуються життєво необхідні умови. Ми майже не спимо, споживаємо спеціальну субстанцію й постійно працюємо, коли не їмо і не відпочиваємо.
— Це жахливо, — раптом вирвалося в нього. — А яка мета вашого існування?
— Мурахи на вашій планеті замислюються над метою свого існування? — усміхнулась Вона. — Ми, як ваші мурахи, виконуємо закладену програму.
— Але заради чого?
— Якщо й існує якась вища мета — її знає хтось обраний, кого ми не знаємо.
— Тоді як сталося, що ти це усвідомила? Мурахи ж не ставлять під сумнів свою «програму».
— І ось тут починається найцікавіше, — з сумом мовила Вона. — Ми вивчали Космос. Для цього нам не обов’язково було залишати наш… дім… Наша технологія дозволяла відправляти до незвіданих світів істот, з якими ми були пов’язані й від яких отримували інформацію.
— Щось на зразок дронів?
— Так! — її обличчя засяяло — нарешті знайшлося відповідне слово. — І одного разу ми приземлилися на Землю. Нам було дивно спостерігати, наскільки сильно ви відрізняєтесь від нас. Ми поколіннями спостерігали, як ви відчуваєте емоції. Як вони полонять вас, змушують робити дивовижні й неймовірні вчинки. Ми бачили, як народжується музика, як від похоті палають міста, як люди через жагу влади знищують народи, як деякі трепетно ставляться до інших. Ваше почуття, яке ви називаєте «любов’ю» і яким виправдовуєте все — було для нас найбільшою загадкою. Ми викрадали людей, вивчали їхній мозок, спостерігали в природних умовах і намагалися розібратися. І ось колись хтось припустив, що для повної картини потрібно відчути це самому…

Вона говорила розмірено, але майже не давала йому вставити ні слова — ані коментаря, ані запитання. Він слухав історію майже з відкритим ротом, і в голові теорії скаженим темпом змінювали одна одну. Можливо, вона просто вирішила пожартувати з нього, вигадати таку історію? А якщо це правда? Одне-єдине питання містило в собі стільки нашарованих гіпотез, що голова йшла обертом.

— Ми назвали цей проєкт «Переродження». Добровольців спершу було мало, але суть полягала в перенесенні нашої особистості в тіло гібрида, імплантоване жінкам. Не розуміючи природи почуттів, ми обирали як сімейні, так і несімейні пари випадковим методом. Це давало змогу відстежити зміни особистості в різних умовах. Щоб усе відбулося успішно, нашу пам’ять блокували, а процес її відновлення майже виключали. Але збої траплялись завжди, — на його безмовне питання Вона одразу відповіла: — Наша особистість побудована так, що матриця не збігається з вашою. Тому переживання притаманних людині почуттів та емоцій порушує цілісність програми.
— Коли ти зрозуміла, що ти інша?
— Вперше — під час так званого «статевого дозрівання». Тоді з’явився дрон у вигляді психолога і допоміг мені розібратися, ким я є, але навіть тоді мені не відкрили всю правду.
— Чому?
— Потрібно було більше даних, і мене переконали, що вся ця історія з моїм позаземним походженням — плід надзвичайно розвиненої уяви. Так розпочався другий етап. І тоді я зрозуміла, що самотня. За якийсь час я зустріла тебе в Інтернеті. Гібридне тіло, яке має більше спільного з людиною, почало зазнавати нечуваної хімічної атаки.
— Зараз ти говориш більше, як я. А раніше ж захищала ненаукову позицію щодо почуттів і емоцій.
— Так і є. Я не знаю, чому так сталося.
— То що ж, зрештою, стало причиною такого конкретного збою в твоїй програмі?
— Причина — у тобі. З одного боку ми були дуже схожі. І мені захотілося пізнати інший, непрагматичний бік. Перечитавши книги поетів і письменників, я несподівано для себе вирішила відкинути науку геть.
— Дивне рішення для особистості з іншого світу, — прокоментував Він, висловлюючи здивування.
— Так, психолог-дрон сказав мені те саме, але дозволив продовжити експеримент.
— Звідки ти знаєш, що він дрон?
— Під час трансу вони вважали, що я не усвідомлюю себе. Але я пам’ятаю все. Мене обстежували і обговорювали результати зібраної мною інформації.
— Транс не подіяв на тебе, так? Як думаєш, чому?
— Через зміну особистості. Їхня технологія орієнтована на типовий шаблон. Мабуть, моє відхилення було не надто помітним, але достатнім, аби не потрапити під повний контроль… — тут Вона опустила погляд, і в її очах з’явилися сльози.

Він підвівся й сів поруч, обіймаючи її.
— Чому ти плачеш?
— Через те, про що я дізналася.
— Що саме?
Вона підвела на нього очі, вологі від сліз, і почала уважно розглядати знайомі риси обличчя. Вона мовчала, а Він давав їй змогу милуватися собою — адже вона так мріяла про це, він пам’ятав, як вона про це писала.
Поцілуй мене, — раптом Вона порушила тишу.
Він і сам давно цього бажав — ще з тих часів, коли вона зізналася, що хоче його.
А він хотів її ще раніше, але ховав це під тоннами всілякої наукової й псевдонаукової маячні. Вона завжди вражала його своєю уявою. Вона малювала просто неймовірні речі.
На одному з малюнків були якісь клітини з силуетами гуманоїдів. Зображення нагадувало 3D-рапорт. Другий показував дивну машину для зміни клімату, як пояснювала Вона. Ця істота була в багато разів більшою за людину й нагадувала веретено з безліччю проводів і трубок. На третьому була зображена фантасмагорична трансформація якогось «щось» у людину. Тіло істоти плавно переходило з одного стану в інший і дуже яскраво ілюструвало сам процес. І ще безліч дивних ескізів. І тепер, разом із Її розповіддю, вони набували зовсім нового сенсу.
Мабуть, саме це й стало причиною Його зацікавлення нею, а вже зародження почуттів закоханості та прив’язаності було лише питанням часу.

І він виконав її прохання. Все було зовсім не так, як вона уявляла. У її фантазіях вони були в парку на заході сонця, і останні промені ще намагалися зігріти їх.
А Він ніколи не намагався уявити їхню зустріч. Це здавалося йому абсолютно марною справою, бо реальність ніколи не слідувала за планами.
Поцілунок… Легкий і повільний, він нагадував перші акорди якоїсь цілком незнайомої мелодії. І ось — пристрасні, рвучкі ноти почали вриватися в уже заданий ритм дихання й серцебиття, щоб зруйнувати його до самих основ. Поцілунок набирав обертів, і Її рука щільно притислася до його скроні. Він відчув, ніби долоня пройшла всередину і загрузла в його мозку. Це було не стільки боляче, скільки несподівано.
Вона тільки з більшою пристрастю продовжувала цілувати його.

— Пробач мені, — Вона стояла посеред кольорової бурі з якихось силуетів і образів його підсвідомості.
— Про що ти?
— Я мріяла провести з тобою все життя, але мій ворог виявився набагато жорстокішим і підступнішим. Його ім’я — Час.
— Але в чому ж справа? — він біг їй назустріч, ледве стримуючи сльози. Він уже відчував, що має статися щось погане. Він узяв її за руки й притиснув їх до свого обличчя, ніби намагався переконатися, що все насправді. А вона лише всміхалася. Сумно, але чарівно.
— Знаєш, чого ми не знали, коли створювали для себе гібридні тіла? — невимушено запитала Вона, спостерігаючи, як Він цілує їй руки. І тут же сама відповіла: — Що ми володіємо телепатичними здібностями. Наша культура повністю обмежила контакти між особинами, тож ми просто не могли про це здогадатися. Це б полегшило нам обмін інформацією, але ускладнило б усе тим, що ми захотіли б перебувати в цьому стані постійно. Можливо, ми б навіть захотіли відчувати так, як ви.
Вона зробила паузу, щоб рукою припідняти його обличчя й поцілувати в ніс. Їй просто так захотілося — вона намагалася підняти Йому настрій. А Він лише всміхнувся, приймаючи її спробу. Не відпускаючи її рук, Він уважно слухав далі.
— Думаю, коли хтось формував нашу соціальну систему, він уже знав, ким ми є насправді. Він ув’язнив нас, щоб не виникало проблем…
Вона раптово замовкла, а потім різко скоротила відстань і поцілувала його.

У його голові одночасно спалахнуло безліч зірок. Перед очима, ніби в кіно, почали миготіти картинки, схеми, формули, еротичні сцени, образи персонажів, уривки улюбленої музики — не лише його, а й Її. Від шаленої навали інформації його нудило, а голова вибухнула дикою болем. Інстинктивно він спробував відсторонитися.

І лише тоді все припинилося. Вони сиділи на диванчику на кухні й досі обіймалися. Її погляд був спокійним — на відміну від його. Він перебував у стані жаху та шоку: пришвидшений пульс, розширені зіниці, «волосся дибки», важке дихання і повна нерухомість. Дар мови повернувся лише за кілька секунд:
— Що… це… було? — запитав Він, переривчасто дихаючи. Його голос звучав украй тихо.
— Я передала тобі більшість того, що знала. Це мій подарунок тобі, — ніжно промовила Вона, торкнувшись його обличчя рукою.

Вона підвелася й пішла до коридору. Він, усе ще не вірячи в те, що відбувається, провів її поглядом. Не зовсім розуміючи, що коїться, він прогавив момент, коли Вона спіткнулась і схопилася за груди. Її врятувала від падіння дверна ручка, за яку вона встигла вчепитися. Усвідомлення прийшло до Нього з великим запізненням, але потім він раптово підскочив і кинувся до Неї. Дуже вчасно — їй справді було важко стояти.

— Що відбувається? — запитав Він, опускаючись на коліна і підтримуючи Її.
— Під час того невдалого трансу я дізналася, скільки мені залишилось жити, — її голос був тихим, але Вона все ще намагалася всміхатись, хоча це давалося їй важко. — Вони хотіли зупинити наш «експеримент»… Я мусила приїхати… Вони… Вони просто зробили б так, що я б померла… І ти б дізнався лише про це, — Її слова переривались паузами, бо їй доводилось долати себе. — Я й сама нічого не знала про це, — раптом додала вона, ніби виправдовуючись.

Вони обидва мріяли торкнутися одне одного. Мріяли, що їхні губи зіллються у пристрасному поцілунку, а згодом і тіла — в єдиному пориві, в музичному ритмі пристрасті, сповненому уривчастого дихання та стогонів.

Її мрія зруйнувалась ще тоді, у тому злощасному кабінеті. Вона ненавиділа той момент настільки ж сильно, як і раділа йому. Саме тоді вона зрозуміла, що має зробити. Він повинен був дізнатися. Вона вирішила, що її знання мають належати найважливішій людині в її житті. Жоден з її безчуттєвих одноплемінників не вартував навіть тисячної частки того, що знала вона. Їй довелося скласти складний план. За її діями стежили, але їй вдалося дістатись до Нього, не видаючи у листуванні своїх намірів — тим самим не викликавши підозр.

На Його душу несподівано навалилась нестерпна біль. Йому було важко й навіть не хотілося дихати. Він просто не міг повірити в те, що відбувається. Все ж було так прекрасно. Побачивши її, він уже відчував, що щось не так. Але думав, що вона хоче розійтись з ним із якоїсь причини. Та навіть у такому разі вона б десь жила з кимось, і він радів би за неї. Але виявилось, що вона знала момент своєї смерті, і саме тому так себе поводила. Вони поділяли розум, і тому він знав, як сильно вона хотіла пізнати пристрасть у його ліжку, але не встигала. І вона зробила йому значно більший подарунок, ніж він міг сподіватися.

— Допоможи мені підвестися. Мені потрібно вийти…
— Не треба, — благально сказав Він.
— Ми помираємо на самоті. Я теж так хочу. «Прокляття чекає на того, на кому зупинився погляд мертвого», — процитувала Вона, але Він так і не зміг згадати, де чув цю фразу.

Він скорився і допоміг їй взутись. Її прекрасна шкіра за інших обставин викликала б нестримну пристрасть і бажання цілувати її стрункі ноги вічно. Але зараз у ньому не було того бажання. Лише страх. Його трусило — то холод, то жар, а потім знову по колу.

Вона переступила поріг і трохи обернулася:
— Не сумуй… — а потім зробила кілька кроків і просто впала.
Він сидів на підлозі й спостерігав, як дівчина його мрії, ніби в уповільненому кадрі, падає на бетонну підлогу сходової клітки. Її сукня спадала з дивним шелестом, і її складки красиво вигиналися в повітрі.
Його очі накрила завіса зі сліз. Хотілося кричати, але груди стиснули невидимі лещата. Він не міг повірити, що все це — реальність. Він жадав, щоб усе це виявилося жахливим сном, після якого він прокинеться й побачить на екрані повідомлення від Неї, що вона пішла спати, і милу замальовку, яку вона зазвичай надсилала під час їхнього спілкування.
— Я ж сказала — не сумуй, — пролунав голос у голові. Від несподіванки Він рвонувся вбік і боляче вдарився плечем об тумбочку. Цей біль повернув його в реальність.
Навколо не було нікого, а голос належав Їй. Він уже почав думати, що сходить з розуму.
— Ваш мозок неймовірний. Я не лише передала тобі знання, але й змогла залишитися в ньому. Пам’ятаєш, я обіцяла бути поруч? Тепер я тут і залишусь. Я хотіла померти як людина, щоб більше не повертатися до того жахливого світу. Але мені вдалося значно більше — тепер ми разом.
— Це назавжди? — запитав він.
— Назавжди, якщо ти цього захочеш. Якщо ти покохаєш когось іншого — я піду. А до того моменту ти більше ніколи не будеш один.