Том 1. Розділ 1. Прибуття

1

Люди не народжуються з бажанням зраджувати — суспільство робить їх такими. Та що таке зрада? Я завжди ставив собі це питання. Кожен хоче любові від інших, кожен бажає розуміння, проте наш світ влаштований інакше. Якщо ти не даєш їм бажаної любові, то стаєш зрадником. Якщо не розумієш їхніх почуттів, то в тебе немає серця. Всі намагаються використати одне одного, навіть коли самі цього не розуміють. Адже така природа людей.

Я усвідомив цю важливу річ після поразки у “Грі в Друзів”. Раніше були сумніви щодо правильності тези, та кінець гри показав наскільки люди мерзенні. Ніхто не прийшов до мене в лікарню. Жодних відвідувачів. День за днем, а за тим — місяць. Поки я лежав із простреленим животом, нікому не спало на думку навідатись. “Друзі” — так я називав цих бездушних осіб. І коли моє існування перестало мати потребу, мене відкинули в сторону. Залишили на самоті.

Автобус, наповнений новоприбулими студентами, з високою швидкістю рухався дорогою до школи. Кожен студент був убраний у шкільну форму, я — в тому числі. Погода на дворі стояла непогана, та в мене було дивне відчуття сонливості. Можливо тому, що виспатися знову не вдалося, та я старався не звертати на це увагу. Крізь вікно виднілися мальовничі краєвиди: море в цю пору виглядало неймовірно, та купатися було вже запізно. Осінь настала, а разом із нею — початок навчання.

Всього тут знаходилось п’ятнадцять осіб, якщо не рахувати водія. Вільних місць уже не було, тому я стояв, тримаючись рукою за бильця. Сонце яскраво світило мені в обличчя, наче намагалося щось сказати: “твоє нове життя починається тут”. Така думка мене веселила. Я кинув усе і поїхав у Токіо на навчання. Мені не хотілося зв’язуватися зі старими знайомими, які мене покинули, тому ніхто не проводжав. Вибраний мною навчальний заклад мав чудову репутацію: школа, закрита від зовнішнього світу зі своєю версією внутрішнього суспільства.

За кілька хвилин ми зупинилися і до автобуса почали вриватися інші студенти. Крім них, до нього ввійшла бабуся: старенька, безпомічна. Видно було, що їй важко стояти. Та місця вже давно позаймали й ніхто не планував пропонувати своє.

Вона заговорила до блондина, що сидів на привілейованому місці. З першого погляду я зміг зрозуміти, що він не поступиться — надто пихате в нього обличчя. Навіть коли йому зробили зауваження інші пасажири, він не здався й продовжував відстоювати свою думку. Загалом, я був на його боці. У світі вмирають сотні тисяч людей і він нікого з них не знає. Так само з цією бабусею, бо вона для нього — ніхто. То чому якась людина має бути важливішою за іншу? Навіть якщо він дасть місце зараз, її життя сильно не зміниться. Вона може померти завтра від інфаркту чи впасти зі сходів. Тоді для чого цей акт доброти?

Такої думки я був про цю подію. Втім, знайшлась небайдужа дівчина, ідеали якої відрізнялися від моїх. Вона підійшла до хлопця та почала дискусію. Кожен її аргумент він відкидав вміло, немов бавився з нею. Насправді його кмітливість вражала раз за разом. Урешті-решт, бабуся сама згодилася стояти, не в змозі слухати їхню марну суперечку, проте дівчина не хотіла лишати цю справу. Вона глянула в сторону інших пасажирів і я помітив у ній дещо знайоме. Щось, через що моє серце йойкнуло… Таке ж коротке волосся. Такий же добрий погляд. Все нагадувало мою колишню подругу, Кокороґі Юторі. Однак це точно була не вона. Голос інший, та й риси обличчя теж. Немов привид тієї, кому я більше не міг довіряти. Та така раптова поява не могла не дивувати.

Нарешті знайшлася добра душа, яка поступилася місцем цій старій. Жінка, яку, певно, гризли докори сумління встала та запропонувала бабусі присісти. Я міг зрозуміти її позицію. Провина тисне зі всіх сторін, але ти не пробуєш встати першим — бо боїшся, що втратиш щось важливе. В тобі вирують думки: “Я перша тут сіла” чи “місце вже моє”, проте нав’язані суспільством норми наче промовляють до тебе слова докору. “Ганьба”. Ганьба тому, хто не цінує старших. Але коли з’являється хтось, хто просить про допомогу особисто в тебе, ти не можеш відмовити. Чому? Бо тоді провина буде ще більшою. Ця жінка — просто жертва суспільства і нав’язаних ним правил, хоч і ненаписаних на папері.

Після цієї події всі сиділи в автобусі мовчки, аж поки він не зупинився. Студенти виходили з нього та неохоче прямували до входу на територію школи. Хтось уже встиг познайомитися, та це мене не турбувало. Ось воно — нове життя. Три роки я проведу за стінами в ізоляції. Колись це речення могло мати зовсім інше значення, проте мені пощастило. Не знаю що чекати від навчання в цьому закладі, та сподіваннь не будуватиму.

Біля вхідної брами мене зустріла дивна сцена: хлопець і дівчина щось палко обговорювали. Коли я підійшов ближче, щоб підслухати, вони звернули на мене увагу. Обличчя в них, звісно ж, не були привітними. Гаразд, не моя справа. Однаково не збираюся здружуватися з усіма. З такою думкою я пішов далі, наче й не збирався зупинятися.

2

Церемонія вступу пройшла так, якби це відбувалося всюди: спочатку лінійка і проголошення промов перед учнями. Такі речі зовсім не цікавили та не турбували мене, адже я проходжу це вже не вперше. В мене була зовсім інша ціль: глянути на інших студентів і визначити настрої серед учнів. Хто стане лідером класу? Хто буде посміховиськом? Від кого чекати неприємностей?

Насправді важко було відповісти на ці питання відразу, коли всі стояли ось так. Невідомо як нас розставили, та кут огляду в мене був жахливий, адже я стояв ледь не в кінці.

Мій погляд впав на дівчину, що обговорювала нещодавно щось із хлопцем при вході. Вона уважно слухала поради вчителів, немов це мало допомогти нам якось у навчанні. Ба більше, при собі в неї був записник, на якому вона швидко відмічала цитати з церемонії. Її зосередженість справді дивувала.

Кінець-кінцем нас відпустили й учні почали розходитися по класах. Я, не чекаючи нагоди на знайомство із кимось, кинув погляд на декількох виділяючих осіб і теж відправився до свого класу. Мене призначили в клас 1-D. Зазвичай школи розподіляють учнів навмання, проте сама думка про останнє місце — A, B, C, D — розчаровувала.

Кімната була сповнена розмов. При зачинених дверях можна було почути бубоніння новоприбулих. Коли я ввійшов, ніхто навіть не звернув на мене увагу. Мабуть, тому що всі були зайняті знайомством з однокласниками. Та пусте. Я швидко пробігся очима по класу та всівся на стілець з моїм ім’ям.

Третій стовпчик в останньому ряду від сторони вікна. Погане місце, як на мене, адже викладач буде бачити все, що я робитиму. Тож відлинювати не вдасться. Кут огляду на клас був також недолугий — переді мною сиділо декілька осіб, яких розгледіти

За мить зліва всілася вже знайома мені дівчина. З цієї відстані я міг розглянути її обличчя і щось у ньому мене дивувало: її волосся, фігура та постава дуже нагадували Савараґі. Але цей погляд… Мабуть, мені лише здавалося, що вони схожі, бо дівчина наче не бачила світу навколо. Савараґі, яку я знаю, була досить комунікативною особою. Ця натомість викликала лише співчуття. В неї не було друзів і, ймовірно, не буде.

— Мене випередили…

Раптом я почув голос поруч. Точніше, мені здавалося, що хтось говорив, але це, радше, було зітхання. Відхилившись на стінку стільця, я помітив того самого хлопця, що розмовляв з цією дівчиною. Вони не звертали на мене увагу, наче я був невидимий.

— Доволі важко зітхаєш враховуючи, що це лише початок навчального року. Ще одна зустріч із тобою змушує мене захотіти зітхнути.

Схоже вони не були досить близькими. З тону дівчини стало явно, що вона не збирається дружити з ним і веде розмову просто з цікавості. Та я досі не міг вловити, чому саме з ним? Хлопець виглядав посередньо: зачіска, статура, вираз обличчя. В нього не було жодних емоцій. Точніше сказати, він не показував їх, наче намагався заблокувати. Через це я не міг його прочитати, що трохи дратувало і давало надію. Можливо це перша людина, в якої немає прихованих мотивів.

— Схоже ми в одному класі.

Його тон був спокійний, навіть трохи лінивий. Наче самі розмови виснажували всі сили. Я вирішив не втручатися в їхні справи та встав з місця. Варто завести кількох пішаків і вивчити клас перед тим, як почнеться навчання. На щастя, деякі особи вже припали мені до ока, поки я слухав безглузду балаканину збоку. Дівчина з автобуса, що нагадувала Кокороґі, теж вчилася в цьому класі. Втім, зараз вона мене не цікавила.

Хоч я і втратив усю віру в дружбу, та мені потрібні люди, якими можна керувати. Якщо вже збираюся гарно проводити час у школі, варто запастися козирями. Тож я надягнув маску “доброго хлопчика” та попрямував до передньої частини класу, де зібралися всі найпопулярніші учні. Перша моя жертва — брюнет. Красень, який точно стане популярним серед дівчат. У мене вже був досвід з подібними людьми, тож проблем не має виникнути.

— Привіт. Хотів запитати, може знаєш де тут туалет?

Починати варто з розмови, а питання з важливої теми може створити між людьми цікаву взаємодію. Він не дурень, але по його очах видно, що наївності йому не бракує.

— Насправді, ні, та ми можемо пошукати разом, якщо хочеш. У нас ще є час перед дзвінком.

— Пусте. Просто хотів дізнатися, щоб не бігати потім під час перерви.

Гаразд, старт закладено. Тепер треба дізнатися про нього більше. Його відповідь була доброзичливою, а голос впевненим і спокійним. Мої спостереження виправдалися: він — ідеальна жертва, та радіти поки що зарано. Хлопець ще не почувається комфортно поруч зі мною. Навіть якщо наївний, ніхто не підпустить до своєї безпечної зони незнайомця.

— Я — Катаґірі Юічі. Буду радий з тобою навчатися.

— Хірата Йоске. Приємно познайомитися.

Він простягнув мені руку. Без вагань, без жодного сумніву. З посмішкою на обличчі. На мить мені навіть здалося, що вона штучна, проте це відчуття відразу ж зникло. Натомість у мене в голові щось перемкнулося. Хотілося всміхнутися, та я стримався й непевно потиснув руку у відповідь. Якщо Хірата побачить справжнього мене, то все буде марно — мої зусилля та плани підуть коту під хвіст. А я лише починаю…

— Агов, емо-бой, можеш відійти? Ти затуляєш мені сонце — я не можу любуватися собою!

Такий грубий коментар прилетів у мене з-за спини. Я глянув на особу, що озвалася, та зробив як сказано. Блондин любо споглядав у люстерко та зачісував волосся, підспівуючи якусь американську мелодію собі під носа. Я навіть не помітив коли він увійшов, однак атмосфера в кімнаті змінилася. Погляд кожного був зосереджений на цьому хлопцеві.

— Вибач.

Я почухав потилицю, наче дурник, якого впіймали на помилці. Саме так. Створю собі імідж дурня, щоб втертися людям у довіру. Так було в попередній школі, так само спрацює і тут.

— Молодець, емо-бой. Хоча б хтось розуміє мою красу і велич!

На його стільці було написано “Коенджі Рокюске”. Навіть я чув це прізвище раніше. Він справді схожий на розумну особу, его якої більше за неї саму. Втім, якби я хотів описати його в кількох словах, то це було б…

— Гадаю, тобі варто сісти на місце.

Дзвінок і слова Хірати витягнули мене з думок. Я повернувся за свою парту та почав чекати приходу вчителя. Та попри сподівання, вона увійшла одразу ж після дзвінка. Наче чекала на нього, щоб зробити епічну появу. В неї було суворе обличчя, з ноткою втоми. Я не міг чітко прочитати про що вона думає. Все ж, між чоловіками і жінками існує різниця в психології. Мені легше вгадати про що мислять чоловік, аніж жінка. Саме тому я стараюся дізнаватися про своїх жертв більше.

Вчителька стала за подіум і поглядом проаналізувала кімнату. Схоже, вона робила ті самі речі, що і я — шукала гідних кандидатів. Але цей клас був бездарним.

— Кхм… Доброго ранку, студенти. Я — викладачка класу D. Мене звуть Чіябашіра Сае. Зазвичай я проводжу уроки японської історії. Проте, в цій школі, ми не змінюємо класи щорічно. На наступні три роки я стану вашим класним керівником, тож буду рада познайомитись із кожним. Рада нашій зустрічі. Вступна церемонія буде в гімназіумі за годину, та спочатку я роздам вам розписані матеріали з інформацією про особливі правила школи. Також я передам вступний посібник.

Закінчивши, Чіябашіра поклала на парти з переднього ряду документи, які потім студенти спереду роздали іншим. Я узяв свій примірник і почав вивчати правила. Все здавалося досить надійним, без жодних лазівок. Видно, що правки вносилися роками і тепер важко було знайти шляхи для шахрайства.

Студентам було заборонено зв’язуватися із зовнішнім світом… Це речення мене зацікавило. Чи підлягають викладачі та працівники під правило? Взагалі, котрі з цих правил стосуються викладачів, а котрі — студентів? Якщо, наприклад, я зможу контролювати когось зі шкільної ради, то в мене буде більше можливостей. Але це лише спекуляції. Правила хоч і виглядають надійними, та в мене є відчуття, що це не все. Немов не всі правила були прописані в цьому посібнику.

— Тепер я передам вам ваші студентські ID-картки. Використовуючи їх, ви можете потрапити до будь-якого приміщення на території кампусу, купувати продукти з магазину тощо. Вони працюють як кредитки. Втім, важливо звертати увагу на бали, що ви витрачаєте. В цій школі можна купити будь-що. Все, що є власністю школи, може бути купленим.

Її пояснення було простим і зрозумілим. Навіть дурні, що сиділи неподалік від мене, вловили суть і слухали її з уважністю, якій можна було позаздрити.

— Ваші студентські картки можна використати, приклавши до сканера. Метод зрозумілий, тож ви не заплутаєтеся. Бали нараховуються на ваш баланс першого числа кожного місяця. До цього часу ви вже мали отримати сто тисяч балів. Тримайте в голові, що один бал прирівнюється до однієї єни. Пояснювати далі не бачу сенсу.

Чіябашіра зробила паузу, немов хотіла глянути на нашу реакцію. Звісно ж, більша частина класу ледь не пищала від радості через таку кількість грошей. Дай мавпі банан і вона з’їсть його, не задумуючись про вміст. Я ж мав історію з грошима. Саме вони зробили мене тим, ким я є зараз. Не варто втрачати пильності. Мало хто подумає, що ці гроші не даються нам просто так. Існує якась система. Сто тисяч єн — це велика сума. Навіть якщо школу спонсурують агенства, який із цього їм зиск? Давати сто тисяч кожному студенту щомісяця просто неможливо.

— Здивовані кількістю балів, що отримали? Ця школа цінує таланти студентів. Кожен з вас пройшов вступні екзамени, що вже говорить про вашу цінність і потенціал. Бали, що ви отримали, відповідає оцінці вашої собівартості. Можете витрачати бали без обмежень. Після випуску, одначе, всі ваші бали повертаються до школи. Так як не можна обміняти їх на гроші, втрачається сенс накопичування. Як тільки бали опинилися у вас на рахунку, ви вільні витрачати їх як заманеться. Робіть, як хочете. Якщо так станеться, що вам не хочеться марнувати бали, завжди можна переказати їх комусь іншому. Втім, вимагати гроші з одноклітків суворо заборонено. Ця школа уважно спостерігає за знущаннями.

Розмови серед класу знову почалися. Хтось уже мріяв над тим як витратити свої бали. Інші рахували кількість грошей, яку школа витрачає на кожного учня. Я ж сперся ліктем на парту та безсило слухав її пояснення. Все так само, як у звичайному світі.

— Що ж, бачу, що жодних питань немає. Сподіваюся, що ви насолодитеся часом, проведеним у цій школі.

Сказавши це, Чіябашіра розвернулася та вийшла з класу. В її погляді досі була та втома.

— Схоже, ця школа не така сувора, як я думав, — пролунало зліва від мене.

За дівчиною, що нагадувала Савараґі, сидів той самий хлопець. Без емоцій, він промовив ці слова. Я глянув на його парту і прочитав ім’я: “Аянокоджі Кійотака”. Рідкісне, ніколи про нього не чув. Та його вигляд казав мені, що він не буде загрозою. Щось у ньому навіть заспокоювало.

— Школа ця надзвичайно поблажлива, хіба ні?

Я перевів погляд на парту поруч. “Хорікіта Судзуне”. Дівчина, яку зацікавив такий простий хлопець, як Аянокоджі. Цікаво, наскільки близькими вони стануть у майбутньому? Можливо зараз мій шанс, аби втертися їм у довіру.

Однак я помітив дещо дивне. Під час розмови Аянокоджі не дивився на Хорікіту. Його погляд йшов їй за плече і зупинявся на мені, наче казав про щось. Мурашки пройшлися по тілу. Ми дивилися одне одному в очі, та я не міг прочитати його мотивів. Що він хотів дізнатися від мене? Чому Аянокоджі споглядає мені в душу?

Я вирішив лишити їх наодинці поки що. Можливо тому, що досі не закінчив із Хіратою. Він сидів за партою, оглядаючись навкруги. Мабуть, шукав моменту, щоб заговорити перед класом. Стандартна дія для солоденьких хлопців. Дехто вже встиг познайомитися з ним і пробував розмовляти, та Хірата був зайнятий. Він намагався згуртувати наш клас і я хотів підтримати його в цьому.

Поки інші думали над тим, як витратити бали, Хірата піднявся зі стільця й усміхнувся. Зробив перший крок. Тепер інші помітять його та підуть за ним, як за лідером. Загалом, немаю нічого проти. Хірата — добра людина, хоч я досі не вірю, що в нього немає темної сторони. Найсолодші фрукти мають найбільше гнилі всередині.

— Агов усі, чи могли б ви вислухати мене хоч на мить? Відсьогодні ми будемо однокласниками. Тож, я гадаю, що було б непогано кожному представитися і подружитися якнайшвидше. В нас усе ще є час перед церемонією. Що скажете?

Хоч його голос був упевнений, а постава рівна, щось не давало мені спокою.

— Згода! — Почулося десь попереду. — Все ж, ми досі не знаємо нічого про інших, навіть імен.

Дівчина, що сиділа за кілька рядів від мене, порушила раптову тишу в кімнаті. Після цього на обличчях інших також з’явилася впевненість. У цьому була своя логіка. Зграя йде за ватажком. Якщо ніхто не стане попереду, то не буде кому іти ззаду. Проста згода на представлення додала духу цілому класу. Втім, деякі учні не збиралися лишатися тут надовго. Мова, очевидно, йшла про Хорікіту.

— Мене звати Хірата Йоске. В середній школі більшість називала мене Йоске. Тож не соромтеся кликати на ім’я! Думаю, що моє хобі — це спорт у загальному, та найбільше я полюбляю футбол. Планую грати в нього тут також. Радий познайомитися.

Дівчата аплодували на його представлення. Як і очікувалося від Хірати. Його популярність щойно зросла в десятки разів. Не сумніваюся, що вибрав ідеальну мішень.

— Що ж, я хотів би, щоб кожен прдеставився, починаючи з переднього ряду. Гаразд?

Дівчина, яка перед цим ніяк не виділялася, з надією дивилася в сторону Хірати, ніби чекала на цю пропозицію. Вона стиснула кулаки і спробувала піднятися, проте їй було важко. Так, Хірата вже почав представлення, проте це не ефект доміно, де кожен згодиться лише через те, що інші зробили це. Тут треба дисципліна та впевненість, якої їй зараз бракувало… Так я думав, але дівчина піднялася та заговорила:

— М-мене звати… Іноґашіра Ко-Ко…

Її руки тремтіли, наче вона все ще думала над тим, аби сісти на місце. Втім, враховуючи її ситуацію, було вже запізно. Іноґашіра стояла під пильним поглядом кожного учня в класі. Всі чекали, що додавало до її і так тяжкої ситуації ще більше ваги.

— Ти зможеш!

— Не панікуй! Усе гаразд!

Зі сторін лунали викрики підтримки. Я хотів би сказати, що вони щирі, проте це не так. Нікому не цікаво слухати представлення якоїсь нудної дівчини, в якої буде максимально одна чи дві подруги. Люди чекають своєї черги. Під видом підтримки вони маскують поспіх.

Не тільки я споглядав за нею. На одну мить на краєчку ока мені вдалося вловити погляд Аянокоджі, який був зосереджений на Іноґашірі. Хоч його погляд був пустий, щось у ньому мене дратувало. Я не можу зрозуміти думки цього хлопця. Кожен носить маски, кожен приховується за ними, проте часом справжня особистість проявляється. Я користуюся цим і використовую проти них, але таке відчуття, немов Аянокоджі не носить маску…

— Не поспішай. Рухайся повільно — це нормально.

Після цих слів Іноґашірі полегшало. Вона заплющила очі на мить, вдихнула та знову почала говорити:

— Мене звати Іноґашіра… Кокоро. Ну, моє хобі — шиття. Я досить добре в’яжу. Д-дуже рада познайомитися.

Нарешті Іноґашіра всілася і на обличчю інших з’явилося полегшення. Тепер кожен міг розказати про себе і це не виглядатиме нудно, бо планка опущена завдяки цій дівчині. Не сказав би, що Іноґашіра нецікава. Шиття — це чудове хобі, проте воно не вимагає від тебе чогось особливого. Кожен може цього навчитися, якщо виділити досить часу. Інша справа — це спорт, де зусиль треба докладати значно більше і хтось, у кого є талант, може тебе перегнати.

Наступний студент хотів було почати представлятися, та хтось підняв руку і зосередив увагу всіх довкола себе.

— Чи можу я представитися зараз? Мені треба де-ку-ди поспішати.

Я встав з-за стільця, не чекаючи на відповідь від решти. Хірата, здивований моєю різкою поведінкою, на мить засумнівався, та зовсім скоро повернув свою звичну харизму.

— З-звісно. Якщо ніхто не проти, то без проблем.

Клас, наче кожному було байдуже, махнув головою. Чудово. Як я й гадав. Сталася цікава подія, яка привернула увагу та змусила задумуватися. Якби Хірата не погодився, учнів гризли б думки на зразок: “Що він збирався розповісти?”.

— Мене звуть Катаґірі Юічі. Я полюбляю грати в головоломки та ігри, а також — читати класичну літературу. Після середньої школи всі друзі лишилися в моєму місті, тож буду радий з вами навчатися.

Закінчивши речення, я посміхнувся у сторону дівчат. Так, мене не назвеш красенем, як Хірата, проте така загадкова особа може справити на них враження. Розумний, читає, впевнений у собі. “Цікаво, куди ж він так поспішає? Можливо до дівчини?”.

Ця моя усмішка похитнула впевненість Хірати. При першій нашій зустрічі я мав покерфейс, але зараз виглядав як інша людина. Зрозуміло, що він буде зацікавлений різкою зміною і почне мене розпитувати.

— Н-непогано, Катаґірі, — промовив Хірата.

Та під час мого тріумфу хтось почав сміятися. Гордий, такий, що залізає в душу, сміх лунав на всю шкільну кімнату, немов кепкував з мене. З якого дива хтось вирішив перервати мою перемогу? Хто цей негідник? Я відчув, наче всередині мене все почало закипати. Усмішка зникла, а справжнє обличчя показалося. Мій злісний погляд був спрямований на людину, що посміяла насміхатися з мене — Коенджі Рокюске.

— Гарний хід, емо-бой. Якби ти не перервав того дурня, — Коенджі вказав на хлопця, що хотів представитися першим, — то втратив би чудовий шанс. Але ти гадав, що ніхто не помітить цього. Що спокійно зманіпулюєш усіма. Та ти навчаєшся зі мною. Я — Коенджі Рокюске, як єдиний наслідник компанії Коенджі, скоро матиму завдання вести Японію в майбутнє. А також щиро сподіваюся на знайомство з вами, панянки.

Після цього Коенджі перевів погляд з мене на дівчат і всміхнувся. Він використав той самий метод, що і я. Привернув усю увагу на себе, не витрачаючи багато зусиль, однак я не міг цього так лишати. Якщо Коенджі це зійде з рук, про мене всі забудуть.

— Не розумію про що йде мова, та я просто хотів представитися і піти по своїх справах.

— І куди ж ти так поспішаєш, емо-бой? Скоро почнеться церемонія. Крім того, які в тебе можуть бути справи? Ми щойно сюди поступили, тож дівчини в тебе ще немає. Твоя розмова з красунчиком підтвердила, що ти не хочеш у туалет.

— Т-так, але…

— Мені здається, що ти не всього договорюєш. — Коенджі підняв вказівний палець вгору. — Якщо я зміг вловити твою маніпуляцію так легко, то ти — просто шарлатан, якому не варто лізти в цю сферу.

Мене загнали в кут. Кожне його слово дратувало все більше та більше, що мені хотілося кинутися на нього й ударити. Проте… Я не міг позволити собі такої дурості.

— Кажу ж, що не розумію про що ти! Мені справді шкода, що я перервав… — Мій погляд впав на стілець хлопця, що хотів почати першим. — …Ямаучі. Та в мене справді важливі справи.

В цей момент я взяв свою сумку та відчинив двері, щоб вийти в коридор. Дорогою мені вдалося вловити погляд Хірати, на якому читалося занепокоєння. Потім, за мною вийшло ще кілька осіб, серед яких була Хорікіта Судзуне. Сьогодні я програв у двобої розумів, але це був не кінець. Коенджі сміявся останнім, але останній сміх — це не фінальний акт.

3

Перед початком церемонії в мене ще був час. Я вирішив оглянути ситуацію в інших класах і, можливо, познайомитися з кимось із учнів. У коридорі було мало людей, але всі балакали між собою, не звертаючи увагу на мою присутність. Це тішило душу, особливо після “поразки” Коенджі. Мені не хотілося бути в центрі уваги чи хоча б якось її привертати.

Над кожним класом висіла табличка з номером класу. Першим був клас 1-C. Я глянув усередину крізь відчинені двері та почав спостерігати. Як не дивно, атмосфера всередині була подібною до мого. Втім, якщо в центрі в нас був Хірата, то тут домінувала зовсім інша особа. Хоч спершу не скажеш, але цей хлопець виглядав досить небезпечним: його довге темне волосся та міцна статура виказували, що він стежить за тілом, а гострий погляд, який вже встиг мене помітити, давав знати про хорошу спостережливість. Як тільки наші погляди зіткнулися, я попрямував далі по справах. У мене досі були сумніви щодо однієї справи.

Клас 1-B та 1-A виглядали так само, як інші. Перший був більш згуртований. Натомість, клас 1-A розділився на дві ворожі групи, та мені не вдалося зібрати всіх данних перед тим, як настав час відправлятися на ще одну церемонію. Слухати викладачів було справді важко. Люди не знають коли варто закінчити базікати.

— Боже, я вже хочу витратити свої бали…

Хтось заговорив біля мене. Я повернув голову в ту сторону, лише щоб помітити свого однокласника. Цього разу нас зібрали всіх по класах і тепер я міг уважно роздивитися кожного. Той, що стояв збоку — Ямаучі. Від нудьги він ледь не гриз нігті. В його руці був телефон, на яких яскраво світилася цифра 100 000. Справді величезна сума. Якби мені вдалося заволодіти цими грошима, я, мабуть, був би найщасливішою людиною на світі. Мабуть.

— Агов, Юічі.

До мене нарешті озвався Хірата, який увесь цей час кидав косі погляди в мою сторону. Провина за ту ситуацію гризла його зсередини, тож він вирішив обговорити це зараз.

— Вибач, що тоді не заступився за тебе. Я думав над тим, що можу відповісти, та не зміг нічого вигадати.

— Нічого. Не варто було переривати Ямаучі на півслові. Це моя провина.

Хірата відвів погляд і на хвилю задумався. Можливо я мав рацію. В тій ситуації не було його вини, тому й вибачатися немає за що. Ми з Коенджі вже дорослі люди і можемо розібратися самі.

— Навіть якщо так… Я не хочу, щоб у нашому класі були сварки, — на обличчі Хірати з’явилася легка посмішка.

— Згоден.

Я теж вирішив посміхнутися. Хоч моя думка про ситуацію зовсім інша, та в його словах є доля правди. Все ж, я колись вірив у те, що люди можуть співіснувати в мирі. Точніше, хотів вірити. І мені вдалося деякий час жити в злагоді з друзями. Тоді були чудові часи, про які згадувати водночас радісно та сумно. Можливо колись… Ні, це неможливо.

Після закінчення церемонії я вийшов на вулицю. Сонце яскраво світилося в мене над головою. Було близько опівдня. Зранку прохолода змушувала зуби тремтіти, проте зараз в повітрі відчувалось тепло. Довкола було в біса зелені: дерева, кущі, газони та квіти. Природа значно красивіша та чесніша від людей. Вона ні від кого нічого не приховує, саме тому й подобається мені.

Я вирушив у сторону магазину. Якщо вже збираюся жити тут, варто перевірити ціни на продукти. Інші можуть гуляти та веселитися, проте гроші завжди були моєю головною проблемою. Їх ніколи не буває багато і завжди бракує. Коли є можливість купити щось дешево, варто користуватися нею сповна.

Дорогою до магазину я натрапив на Хорікіту. Ми разом увійшли до магазину та почали оглядати ті ж продукти. Вона пильно приглядалася до цін, шукаючи найкращі варіанти. Схоже, в нас багато спільного. Втім, сумніваюся, що нам вдасться порозумітися.

В один момент її увагу привернуло щось інше. Вона глянула на вхід і помітила знайоме обличчя. Аянокоджі… Я спостерігав за їхньою розмовою збоку, поки складав безкоштовні продукти до кошику. Тут були лише обхідні для щоденного життя речі, тож розгулятися не вдасться. Крім того, напис на табличці вказував на ліміт: тільки три речі на місяць. Якщо так подумати, варто брати безкоштовні речі, які триватимуть довше і які коштують найдорожче. Наприклад, зубна паста чи шампунь підійдуть більше, ніж пляшка води чи пачка печива. Та й сумніваюся, що безкоштовне печиво буде якісне.

Зібравши необхідне, я підійшов до каси. Все працювало так само, як у звичайному житті — прикладаєш карту і тобі видають чек. Мій пакет покупок був не надто повний, але вдалося зберегти досить багато балів.

На телефоні була дванадцята тридцять. Я пішов у сторону кафе, сподіваючись зустріти там знайоме обличчя. Перед закінченням церемонії Хірата запросив мене погуляти з ним. Я — його перше знайомство в цій школі. Звісно ж він захоче дізнатися про мене ближче. Втім, окрім нас там буде ще дехто. Не знаю наскільки вони зблизилися після того, як я пішов з класу. Та й невідомо хто ці “вони”.

Пошуки кафе продовжувалися якийсь час. Насправді мені було важко знайти його, враховуючи, що я тут уперше. Стільки різних місць зібралося на території школи, що не заблукати важко. Якби в мене був номер телефону Хірати, можливо, пошуки пішли б швидше. Та це не важливо, бо через кілька хвилин я помітив групу людей і вирушив у їх сторону.

— Юічі, то ти, все ж, прийшов.

— Трохи затримався дорогою сюди. Вибачте.

Мені не хотілося казати, що я заблукав, але з першого погляду можна було це зрозуміти. Я відчув, як мої щоки почали нагріватися, а на обличчі з’явилася червона фарба. Якби хтось помітив, то відразу ж почав би кепкувати, проте всім було байдуже на мене. Наче лише хвилю тому їхня увага не була прикута на моїй персоні. Цікаво.

Зрештою вся група була в зборі. Я прийшов останнім, через що всі мусили чекати і тепер вільних місць не лишилося. Ми пройшли по кафе та почали оглядатися довкола — можливо хтось уже збирається йти? Проте ніхто не рушив. Вперше за довгий час я відчув провину на собі.

— Що ж, гадаю, що сенсу лишатися тут немає. Можемо взяти напої та піти прогулятися в парк. Як гадаєте? —  Дівчина зі світлим волоссям і милим обличчям заговорила до групи. Вона замотувала коси в хвостих і виглядала досить привабливо, особливо з її фігурою.

— Гарна ідея! Але в парку не так цікаво. Краще походимо по магазинах!

Інша дівчина заговорила до першої і вони почали сварку щодо того, куди відправитися. Хірата, зрозумівши вагу ситуації, встав поміж ними та запропонував наступне:

— Мені здається, що варто прийти до компромісу. Прогулянка та покупки — чудові задуми, та нам потрібне щось більш дружнє. Все ж, це наший перший день у школі, — після чого він перевів погляд на мене та махнув головою.

— З-звісно. Гадаю, що нам треба сходити в караоке. Випустити пару, розслабитися.

Це звучало досить дивно від мене, адже я був схожий на замкнутого в собі хлопця. Справді, Коенджі добре описав мій тип. “Емо-бой”. Під очима в мене завжди синці від недосипу, тому кожен може подумати, що я сиджу до пізна. Тільки от вони не знають, що це від стресу та щоденних жахіть, які не дають мені заснути. Я прокидаюся вночі спітнілий і хапаюся за живіт, немов знову відчуваю кулю, що плаває десь у мене в нутрощах.

— Караоке? Звучить непогано… Правда я хотіла б просто прогулятися й побазікати. А ти що думаєш, Сато?

Дівчина зі світлим волоссям звернулася до подруги. Сато, все ще роздумуючи над пропозицією, не знала що й сказати. Втім, вперед вийшла третя дівчина, яку я раніше вже зустрічав. Саме вона сперечалася з Коенджі в автобусі та нагадувала Кокороґі.

— Кушіда? — Хірата здивувався, побачивши її.

— Перший день, а ви вже на подвійному побаченні? — Її голос був янгольський, а слова наче помазані медом. Погляд змушував мене танути. — Сподіваюся, що не завадила вам.

На її обличчі лежала мила посмішка, яка чомусь підбадьорювала. Факт того, що вона ось так взала та ввірвалася в нашу розмову, нікого не обурював. Навпаки, її присутність піднесла настрій у групі і перевела всю увагу на неї.

— Кушідо, ми якраз збиралися в караоке. Хочеш із нами?

— Вибач, Каруйдзаво, та в мене ще купа справ. Знайома попросила зробити дещо… Я би зрадістю…

Видно було, що їй соромно відмовляти нам, але Каруйдзава та Сато махали головою зі сторони в сторону, немов це невелика проблема.

— Нічого-нічого, це ж лише початок. Біжи, куди бігла. В нас ще буде купа можливостей, аби погуляти разом.

Я споглядав за цією сценою збоку, вдивляючись в обличчя Кушіди. Перший день навчання, а вона вже дістала прохання від якоїсь “знайомої”. Також її поява в найзручніший момент і питання про побачення. Цікаво чи це збіг? Виглядає на це. Втім, останнім часом я наче на голках і не можу сприймати випадковості як належне. Мабуть варто нарешті лягти раніше та відіспатися. Моє самопочуття починає турбувати мене.

Кушіда радісно всміхнулася та помахала нам рукою, після чого рушила в сторону гуртожитків. Ми ж відправилися до караоке, яке знаходилося неподалік від магазинів, і весело провели там час. Сато та Каруйзава справді зацікавили мене. Вони були досить схожими, проте кожна з них уміла щось інше. Якби я вибирав із ким зійтися, це точно була б Каруйзава. Втім, під час караоке її погляд був спрямований у сторону Хірати, що лишало мене із запасним вибором. Сато — з темним волоссям, вона була абсолютно звичайна та трохи нудна. В неї більші груди, ніж у Каруйзави, проте Сато виділялася менше. Можливо це було через невпевненість у собі чи через те, що серед нас чотирьох співали тільки двоє. Врешті-решт, мені сподобалося проводити з ними час. Я дізнався багато цікавого та зібрав данні, які можна буде використати потім.

4

Наша вечірка в караоке закінчилася. Кожен вийшов із посмішкою на обличчі та надією на те, що ми ще раз так погуляємо. Все ж я не зміг встояти перед покликом мікрофону та заспівав свою улюблену пісню. Дівчата та Хірата були здивовані моїй раптовим виступом, але аплодували стоячи. Врешті-решт, усі лишилися задоволені з нашої прогулянки.

Зараз я прямував у сторону гуртожитку. Хірата сказав, що в нього ще є деякі справи, тому мені варто не затримуватися і відразу ж вирушати. Я послухався його поради та відправився плентатися дорогою до наших помешкань.

Сонце вже заходило за горизонт. Вітряна погода, яка не стихала від того часу, як я вийшов з караоке, не давала мені спокою. Світло пробивалося крізь прогалини між будівлями школи та ледь освічувало дорогу. Натомість небо вкрилося рожевими та помаранчевими барвами, що ось-ось готові були змінитися на темніші. Раптом увімкнулися ліхтарі. Я стояв посеред дороги в кружечку, що падав на мене наче прожектор. Нікого не було на дворі.

Ця школа справила чудове враження. Вона не така сувора, як мені здавалося. На перший погляд. Але на всій території школи розташовані камери. Куди б ти не пішов — усюди за тобою спостерігають. Нам дають ілюзію свободи, немов у реальному житті, проте завжди хтось дивиться з тіні. Якщо працівники думають, що ніхто цього не помітить, то вони помиляються.

Гуртожиток був просторий, але досить нудний. Я скористався ліфтом і піднявся на потрібний мені поверх. У коридорі також нікого не було. Моя кімната знаходилася буквально навпроти ліфту, тож далеко ходити не прийшлося. Я прокрутив ключ у замку й уперше побачив своє помешкання, яке стане незмінним на наступні три роки.

Кімната виглядала досить просторо, хоч і не займала багато місця. Тут не було багато речей, тому з’явилося таке відчуття. Я поклав свої речі на ліжко та почав роздягатися, щоб прийняти душ. На телефоні було вісімнадцята тридцять. Завтра на мене чекає цікавий день і я сподіваюся, що час, проведений тут, виправдає сподівання.