Текучий час
від Rin Okita– Я малюю годинник. Коло, цифри, часову і секундну стрілки. Зараз шоста п’ятдесят одна ранку. Мене звати Вілл Ґрем. Я у себе вдома у Вовчій стежці. Я…
Чути свій тремтячий голос незвично. Та саме він виводить зі сну, надає уявлення, де я і хто я. Хотілося відчути себе в реальності, знати, що я дійсно в реальності, бо… я перестаю це відчувати. Галюцинації такі справжні. Вони поглинають мене, проникають у реальний світ. Я перестаю розрізняти…
Мій сон такий яскравий. Та чи дійсно це сон? Я блукав затуманеним лісом у темряві. Проте знав, куди йду. Я рухався за оленем, котрий вів за собою. Я йшов довго, поки не опинився у мисливській хатині Гаррета-Джейкоба Гоббса. Там усюди були оленячі роги. Ліс із рогів. Вони з’являлися раптово, згущувалися, заважали пройти. Аж тут я опинився перед стіною, де на оленячі роги була нанизана Ебіґейл Гоббс.
А потім я прокинувся. На березі моря. Спостерігав, як хвилі стають щораз вищі, а тоді поглинають все довкола. І мене. Я тонув у глибинах власного розуму, а повз пропливали жертви вбивць, що я їх бачив. Застрелені, зарізані, розчленовані, нанизані на роги – я всіх їх знав. Я був ними і їхніми вбивцями водночас.
Великий чорний олень пронизав мене своїми рогами.
Я прокинувся. Остаточно. На годиннику шоста нуль нуль. Та я не впевнений, що не сплю. Тому малюю годинник, хоч цифри плутаються у свідомості, розтікаються, плавляться, губляться. Як зібрати їх докупи. Рука з ручкою тремтить. Годинник на аркуші паперу нагадує плавлений сир, а стрілки безладно хитаються, збиваючи цифри і переставляючи їх місцями. Відкидаю блокнот, одягаюсь. Не певен, що знову засну. Та я такий стомлений, такий розбитий.
Як довго я ще протримаюсь?
Мені потрібен Ганнібал. Я…
– Вілле, Вілле, ти мене чуєш? – його голос повертає у реальність. Усвідомлюю, що стою на порозі будинку психіатра і жах новою хвилею накриває мене. Я щойно був удома.
– Я не пам’ятаю, як сюди дістався, – зізнаюсь, ніби у тяжкому злочині. Дивлюсь на Ганнібала, як на останній порятунок. – Що зі мною коїться? Я боюся засинати, боюсь прокидатись, я…
Лектер проводить мене всередину. Коли він торкається моїх плечей, стає спокійніше. Ганнібал – той самий якір, що тримає мене у реальності, не дає з неї випасти. Він не сердиться, що я, можливо, його розбудив. Відчуваю вдячність за його терпіння і провину за свою поведінку.
– Що останнє ти пам’ятаєш, перш ніж опинився тут? – питає Лектер, схилившись наді мною, коли я буквально падаю на диван. Прикриваю очі й завмираю, почуваючись у безпеці.
– Я прокинувся вдома. Від кошмарів, – слова даються легко, коли тебе слухають. – Я почав одягатись, а тоді… – замовкаю. – Тоді я почув твій голос. Не знаю, як дістався до тебе.
– Ти надто стомлений, щоб зараз розбиратися, що сталося насправді, – голос Ганнібала заколисує. Мені добре, коли він поруч. Я не боюся, що час і простір стануть хиткими. З ним усе таке, як і має бути. – Можливо, ти знову заснув і почав ходити уві сні. Я б радив узяти перерву від роботи.
– Ні, – заперечую, хоч і знаю, що він має рацію, – ти не проти, якщо я тут посплю? Не хочу вертатися. Не маю сил.
Тиша. Його долоня зненацька гладить моє волосся. Посміхаюсь. Якби я не був такий сонний, певно, посунувся би ближче до його руки, наче бездомний пес, спраглий до ласки. Ганнібал зі мною. Нічого поганого не станеться.
– Спи, – лунає його тихий голос.
Те, як Уїлл порівняв себе із псом- робота сумна, але я непристойно захіхікала
І так, від Ваших описів ніби поринаєш у цей безум, як після перегляду картинок-оптичних ілюзій
Надзвичайно іронічно, що Уїлл вважає Ганнібала своїм якорем, коли у реяльності це саме Ганнібал штовхнув його у прірву божевілля, це неймовірно цікава деталь
Дуже вдячна за цю роботу, нехай у Вас ніколи не закінчується натхнення!!
Так як це написано ще за подіями першого сезону, то Вілл ще не здогадувався, що саме робив Ганнібал.
Дякую вам за відгук)
Сам факт того,що Ганнібал для порушення пам’яті Вілла використовував світло та викликав у того епілептичні напади—доволі серйозна тема для обговорень.Це додало не тільки у серіал,а і в роботи,пов’язані з цим фандомом певну ізюминку,щось по-типу вишеньки на торті,де основа солодкого десерту—ряд психологічних проблем,порушених у серіалі.Знаєте,з приєднанням до цього фандому я почала більше цікавитися психологією(іноді без неї взагалі тяжко зрозуміти мотиви персонажів,не враховуючи те,що за допомогою своєї емпатії розповідає нам Вілл).
Ваш стиль письма припав мені до душі,таке відчуття,ніби я стою біля однієї зі стін,уквітчаної пейзажами,та спостерігаю за цією “приватною” сценою.Красно дякую за вашу працю!
Це прекрасно, коли серіал спонукає до вивчення чогось нового. А коли переглядаєш Ганнібала повторно, можна побачити деталі, яких не помічаєш спочатку.
Тут буде ще багато приватних сцен, дякую)