Так труби ще ніхто не ремонтував
від янцяВ кабінеті Лінна стояла холоднеча. Настільки, що пальці замерзали і Ключі не слухалися. Стрей штурхнув брата й засичав:
— Нарешті…
Звісно, тріумфальну мить той зіпсував — об щось зачепився й упав додолу. Стрей зареготав, адже згадав, що так само Іґніс падав у рік, коли вчився ходити.
— Браво, малий!
Іґніс ущипнув брата за литку. По нозі наче стрельнули, і регіт змінився вереском: Стрей і собі гупнувся додолу.
Тут до кабінету зайшов Лінн з горнятком чаю і ледь не став на волосся Стрея, адже той розпластався на підлозі. Але — доля невблаганна: стало горнятко.
— Знову мити голову! — скрикнув Стрей.
Лінн витріщався з непритаманним його обличчю шоком, проте той стерся швидше за Іґнісове зніяковіння від липкого відчуття на куртці (треба ж Стрею було так приземлитись!).
— Ой… — Іґніс розглядав велику чорну чорнильну пляму. На стелі.
Лінн підійшов до столу, відкрив шухляду і вручив братам по відерцю фарби.
— Вистачить зафарбувати, — пояснив він Стрею, до Іґніса ж лиш гмикнув: — Не питай, а роби.
— Може ти для своїх малярів хоч кімнату нагрієш?— обурено запитав Іґніс.
Лінн довго не відповідав, порпаючись в численних шухлядах. Стрей зник у пошуках драбини. Долинула його глуха, проте іще грубіша за звичайну лайка. Іґніс досі не міг зрозуміти, як сварка з братом переросла у ремонт. В них же й досвіду не було — ну, якщо не враховувати попсованого в юність паркету, за який мама вигнала їх надвір; а Лінн таки випростався, тримаючи в руках гайковий ключ і… сокиру.
— Чайку?— запитав хлопець, поки протирав свою зброю.
— Холодного?
— Ви у володіннях Снігового короля, тож так.
Несподівано Меріар рвонув до стіни, схилився, і тої ж миті пролунав тріск зі скреготом. Це Стрей не зміг протиснути драбину у дверний проріз, тож вибити нафіг двері — завжди мудре рішення. Чи… чи це Лінн?
І куди він подівся?
Іґніс здригнувся від нового вибуху братових матюків — драбина зачепилася за двері й тягла їх за собою, грозячи от-от його розчавити. Раптом один з стелажів заворушився, й із-за нього вийшла постать у каптурі. На Марні, хай і з її звичкою вигулькувати навіть в туалетній тіні, вона не скидалася.
— Рємонтніки довбані, ви б ще дах зняли!
Іґніс жбурнув фарбу в лице гостю.
— Сестро?
— А-а-а-а-а-а!
Стрей нарешті розібрався з дверима і драбиною і дав Летті хустинку. Сильно вона не допомогла, але вигляд Селеста мала ще більш лютий і страшний.
— Один вибив двері, інший бігає з сокирою, третій — жбурляється фарбою, ЯКОГО БІСА?
— А такого!
Лінн гучно згорнув якусь стару книгу, і Селеста з переляку впала, адже підбори — річ нестійка.
Замкові труби — тим паче.
Тож після кількох дивних звуків по правій стіні почала стікати вода. Вона змішувалася з бризками фарби та чаю, що вкрили кахляну підлогу, і повнилася, поволі огинаючи всю кімнату сріблястою дугою.
— Рємонтніки… — сказав хтось.
Іґніс задумався, зверху чи знизу лунав голос. Вода була теплою, а холод у кімнаті — сильним, тож за хвилину-дві підлога стала ковзанкою. Та везіння, авжеж, відвернулося від Іґніса (чи то пак показало сраку), бо до того він занурився вглиб цілком.
— Щось я… той…
— Чи ж то не твоє полум’я… І-і-іґні-ісе-е-е-е-е?..
Хлопець підняв очі на стелю, звідки лунав голос. Оголений мозок, як той горіх без шкаралупи; серце й легені, і кишки, і печінка, та й решта нутрощів, оповитих виноградовими лозами. Дивитися на це огидно, але й погляду не відведеш. І Діоніс не дозволить. Його випивка — окрема тема оповіді, при тому моторошної. Про леопардів забувати тим паче не слід. Особливо з Іґнісовою удачею.
Та, здається, сьогодні не час для забав: Діоніс іще його не споїв, на диво (так, він це міг і без рук утнути). Але плями на стелях не говорять (переважно). Тож Іґніс зітхнув і відповів:
— Мам, ти ніколи не пхалася у моє життя, то може й зараз не слід?
Якби Діоніс мав обличчя, холодно усміхнувся б, та він щез — лози вкоротилися, і образ оголених нутрощів замінила хранителька Пітьми.
— Стрею, серденько, постав двері на місце, не гоже в гостях так поводитися.
Здалеку схлипнув Стрей — вочевидь у дверей характер був ще той.
— Іґнісе, не сиди на холодному, простудишся!
— Тут холодне все.
— Я за вас рада, але встань з льоду!
Селеста досі гляділа майже що з ненавистю; обличчя так і не позбулося синюватої барви.
— Як би я не переживала за твою шкіру, але синій тобі до лиця.
— А чорний до твого гумору, — рикнула сестра під мамин сміх. Іґніс помітив, що Лінн зі своєю сокирою активно розколупує стіну. Ну, бодай щось у світі незмінне.
— Де ж та труба?
— Тобі мало потопу на весь замок? — відрубала мати. — Твій старий нас зараз повісить!
— Хай дякує, що я цим займаюся, професійніших майстрів ніж ці, — махнув він рукою на сиблінгів С, — не знайти.
Самаела Ар’рін оглянула всіх — відмороженого Іґніса, розмальовану Селесту та Стрея в істериці (божевілля було Лінну звичним станом), і важко мовила:
— Не знаю, що ти знайшов в них, але гаразд, на мене ще вишивання вдома чекає; будьте здорові, розчісуйте брови.
— Так труби ще ніхто не ремонтував, — прошепотіла на прощання Селеста; а замок Меріарів ще місяць потерпав без води.
0 Коментарів