Так труби ще ніхто не ремонтував

В кабінеті Лінна стояла холоднеча. Настільки, що пальці замерзали і Ключі не слухалися. Стрей штурхнув брата й засичав:

— Нарешті…

Звісно, тріумфальну мить той зіпсував — об щось зачепився й упав додолу. Стрей зареготав, адже згадав, що так само Іґніс падав у рік, коли вчився ходити.

— Браво, малий!

Іґніс ущипнув брата за литку. По нозі наче стрельнули, і регіт змінився вереском: Стрей і собі гупнувся додолу.

Тут до кабінету зайшов Лінн з горнятком чаю і ледь не став на волосся Стрея, адже той розпластався на підлозі. Але — доля невблаганна: стало горнятко.

— Знову мити голову! — скрикнув Стрей.

Лінн витріщався з непритаманним його обличчю шоком, проте той стерся швидше за Іґнісове зніяковіння від липкого відчуття на куртці (треба ж Стрею було так приземлитись!).

— Ой… — Іґніс розглядав велику чорну чорнильну пляму. На стелі.

Лінн підійшов до столу, відкрив шухляду і вручив братам по відерцю фарби.

— Вистачить зафарбувати, — пояснив він Стрею, до Іґніса ж лиш гмикнув: — Не питай, а роби.

— Може ти для своїх малярів хоч кімнату нагрієш?— обурено запитав Іґніс.

Лінн довго не відповідав, порпаючись в численних шухлядах. Стрей зник у пошуках драбини. Долинула його глуха, проте іще грубіша за звичайну лайка. Іґніс досі не міг зрозуміти, як сварка з братом переросла у ремонт. В них же й досвіду не було — ну, якщо не враховувати попсованого в юність паркету, за який мама вигнала їх надвір; а Лінн таки випростався, тримаючи в руках гайковий ключ і… сокиру.

— Чайку?— запитав хлопець, поки протирав свою зброю.

— Холодного?

— Ви у володіннях Снігового короля, тож так.

Несподівано Меріар рвонув до стіни, схилився, і тої ж миті пролунав тріск зі скреготом. Це Стрей не зміг протиснути драбину у дверний проріз, тож вибити нафіг двері — завжди мудре рішення. Чи… чи це Лінн?

І куди він подівся?

Іґніс здригнувся від нового вибуху братових матюків — драбина зачепилася за двері й тягла їх за собою, грозячи от-от його розчавити. Раптом один з стелажів заворушився, й із-за нього вийшла постать у каптурі. На Марні, хай і з її звичкою вигулькувати навіть в туалетній тіні, вона не скидалася.

— Рємонтніки довбані, ви б ще дах зняли!

Іґніс жбурнув фарбу в лице гостю.

— Сестро?

— А-а-а-а-а-а!

Стрей нарешті розібрався з дверима і драбиною і дав Летті хустинку. Сильно вона не допомогла, але вигляд Селеста мала ще більш лютий і страшний.

— Один вибив двері, інший бігає з сокирою, третій — жбурляється фарбою, ЯКОГО БІСА?

— А такого!

Лінн гучно згорнув якусь стару книгу, і Селеста з переляку впала, адже підбори — річ нестійка.

Замкові труби — тим паче.

Тож після кількох дивних звуків по правій стіні почала стікати вода. Вона змішувалася з бризками фарби та чаю, що вкрили кахляну підлогу, і повнилася, поволі огинаючи всю кімнату сріблястою дугою.

— Рємонтніки… — сказав хтось.

Іґніс задумався, зверху чи знизу лунав голос. Вода була теплою, а холод у кімнаті — сильним, тож за хвилину-дві підлога стала ковзанкою. Та везіння, авжеж, відвернулося від Іґніса (чи то пак показало сраку), бо до того він занурився вглиб цілком.

— Щось я… той…

— Чи ж то не твоє полум’я… І-і-іґні-ісе-е-е-е-е?..

Хлопець підняв очі на стелю, звідки лунав голос. Оголений мозок, як той горіх без шкаралупи; серце й легені, і кишки, і печінка, та й решта нутрощів, оповитих виноградовими лозами. Дивитися на це огидно, але й погляду не відведеш. І Діоніс не дозволить. Його випивка — окрема тема оповіді, при тому моторошної. Про леопардів забувати тим паче не слід. Особливо з Іґнісовою удачею.

Та, здається, сьогодні не час для забав: Діоніс іще його не споїв, на диво (так, він це міг і без рук утнути). Але плями на стелях не говорять (переважно). Тож Іґніс зітхнув і відповів:

— Мам, ти ніколи не пхалася у моє життя, то може й зараз не слід?

Якби Діоніс мав обличчя, холодно усміхнувся б, та він щез — лози вкоротилися, і образ оголених нутрощів замінила хранителька Пітьми.

— Стрею, серденько, постав двері на місце, не гоже в гостях так поводитися.

Здалеку схлипнув Стрей — вочевидь у дверей характер був ще той.

— Іґнісе, не сиди на холодному, простудишся!

— Тут холодне все.

— Я за вас рада, але встань з льоду!

Селеста досі гляділа майже що з ненавистю; обличчя так і не позбулося синюватої барви.

— Як би я не переживала за твою шкіру, але синій тобі до лиця.

— А чорний до твого гумору, —  рикнула сестра під мамин сміх. Іґніс помітив, що Лінн зі своєю сокирою активно розколупує стіну. Ну, бодай щось у світі незмінне.

— Де ж та труба?

— Тобі мало потопу на весь замок? — відрубала мати. — Твій старий нас зараз повісить!

— Хай дякує, що я цим займаюся, професійніших майстрів ніж ці, — махнув він рукою на сиблінгів С, — не знайти.

Самаела Ар’рін оглянула всіх — відмороженого Іґніса, розмальовану Селесту та Стрея в істериці (божевілля було Лінну звичним станом), і важко мовила:

— Не знаю, що ти знайшов в них, але гаразд, на мене ще вишивання вдома чекає; будьте здорові, розчісуйте брови.

— Так труби ще ніхто не ремонтував, — прошепотіла на прощання Селеста; а замок Меріарів ще місяць потерпав без води.