Спроба
by ТоняДеколи буває, що відчуваєш, ніби все твоє життя – страждання, нескінченний потік болю, і, мабуть, навіть саме твоє народження було помилкою. Або ні?…
У будь-якому випадку, зламані речі ніколи не стануть знову цілими
Нотатки:
1. Перша половина фанфіку відбувається, коли Енджі ще підліток, до вступу в ЮЕЙ. Друга – коли йому приблизно 20 і він ще не одружений
2. Я хедканоню, що Увабамі і Снетч були в одному класі з Ендевором і в принципі дружили з ним. Я називаю Увабамі “Хебімі”, бо в неї нема офіційного імені
3. Цей фанфік був написаний мною кілька місяців тому, тому може не відповідати останнім подіям манги
Знов… Щоразу це траплялось саме з ним. Коли дівки курять в туалеті, чомусь цього ніхто не бачив. Коли сусід по парті списав самостійну чи пробазікав пів уроку, чомусь на це навіть не звертають увагу… Коли однокласники знущаються над якимось невдахою по приколу, чомусь вчителям начхати, але як тільки якийсь курвин син пиздів хуйню й заслужено получив по їбалу…
– Мені так соромно за поведінку мого сина! Можете бути впевнені, що я до цього поставлюсь якнайстрогіше, – пані Тодорокі говорила швидко, майже ковтаючи закінчення слів. Вона трохи приопустила свою голову, мабуть, щоб приховати стиснуті від гніву зуби… Все ще вдягнена в робочий одяг, вона, скоріш за все, була вимушена благати свою менеджерку відпустити її забрати Енджі зі школи… Бо директор сказав, що він нікуди не піде, поки хтось з батьків не буде в його кабінеті.
– Його поведінка неприпустима.
– Я знаю! Знаю… Цього більше не повториться.
– Я надто часто чую від вас цю фразу.
Жінка обвела злісним поглядом свого сина. Його руки мимовільно стиснулись в кулаки, й він заплющив очі на хвилинку. Надто вже добре він знав, як багато проблем він створює.
– Слухайте, я розумію. Ви матір-одиначка, – що ж, не було жодної необхідності про це нагадувати, – але, мабуть, вам все ж варто приділяти більше часу вихованню своєї дитини. Жоден учень не потрапляє в цей кабінет так часто, як це робить він.
Жінка подивилася на директора з широкою усмішкою на обличчі. Широкою фальшивою усмішкою. Так, всі знали цю історію про те, як вона знайшла багатого хлопця по-старше, як вона завагітніла, одружилася, розлучилася… Але їй це було нестерпно. Хотілось стерти усе це з пам’яті людей навколо. Щоб вони колективно про це забули, й вона нарешті могла жити нормальне життя.
– Я заставлю його вибачитись перед бідолашним хлопчиком.
– Я вже вибачився! – Енджі вигукнув, поглянувши на свою маму. Її посмішка здригнулась, коли вона подивилась йому прямо в очі.
– Не смій мене перебивати! – сказала жінка з такою відразою, яку тільки могла вмістити у своєму голосі.
Хлопець знов похилив свою голову. Решта розмови пролетіла мимо його вух. Завжди однакові слова: який він жахливий, як він змінився після розлучення батьків, як шкода було його матері за його поведінку… Знову і знову, і знову, і…
– Знову?! – вона розлючено впилась в Енджі, як тільки двері кабінету директора закрились (він, мабуть, все ще міг чути її – пані Тодорокі говорила надто голосно). – Якого біса ти знову створюєш мені проблеми? Я цього не витримую! Я тебе не витримую.
– Ма…
– Не «мамкай»! – вона вліпила йому підзатильника й почала йти коридором так швидко, що хлопець був вимушений підбігати. – Ти такий невдячний! Ти ще смієш огризатись після того як встряг у чергову бійку? – Bона глянула на свого сина, що плентався позаду з опущеною головою, ніби намагаючись сховати своє обличчя за кущем червоного волосся. – Ти ж раніше був такий талановитий… Ти перемагав на змагання, олімпіадах, ти був гордістю школи, ти був моєю гордістю, Енджі. А тепер що?
Вона знов подивилась на нього, ніби очікуючи відповіді, але хлопчина продовжував мовчати, і її губи розстягнулись у посмішці. Проте це не була радісна посмішка. Ох ні, ця посмішка була зневажлива, роздратована. Вона застигла на обличчі, показуючи як розчарована була жінка у своєму синові.
– Нічого сказати? Чому ж це? – її голос звучав награно здивованим.
– Мені шкода, – пробурмотів Енджі.
– Ох, справді? Тобі шкода, мій любий синку?
– Послухай! – він раптом вигукнув, намагаючись прикувати увагу матері до себе. – Це не моя вина! Він… Він говори багато неприємних слів про мене!… І… – голос хлопець притих, і він майже пошепки закінчив: – І про тебе.
– Ох, ось як воно було? – материний голос трохи пом’якшав. – Що ж… – Її огидна посмішка зникла з обличчя, а вона ніби тримала паузу… Драматично довгу паузу. Енджі з надією підняв свої бірюзові очі… З марною надією.
– Що ти витріщаєшся великими очима? Думаєш, ти виглядаєш мило? – її лице скривилося у гніві. – Та мені насрати, хто почав твою дурну бійку!
– Але…
– Закрийся!
Хлопець йшов, втупившись у підлогу, вдаючи, що він не чує, як його матір матюкається крізь стиснені зуби. Чому… Чому вона не розуміє? Чому вона не гляне люблячим поглядом і не пробачить? Чи може його вже пробачали надто багато разів? Мабуть, весь кредит довіри вже був витрачений. Енджі підняв голову, спостерігаючи, як довге червоне волосся його матері хиталось з боку в бік, поки вона йшла коридором. Її каблуки гучно цокали щоразу, як торкались підлоги. Скоріш за все, вона це робила спеціально, начебто це була якась дивна спроба видаватись більш важливою особою, ніж вона насправді була. Видаватись сильною, коли почуваєш себе як лайно. Вселяти в інших страх, бо страх був єдиним, що могло б заставити людей прислухатись до тебе…
Вони вийшла через центральні двері, й легкий вітерець освіжив їхні втомлені обличчя. Жінка тяжко видихнула. Школярі ще не розійшлись по домах, сиділи на дитячій площадці, доганяли одне одного, сміялись, щось вигукували.
– Галасливі виродки, – вона процідила крізь зуби, проходячи мимо. – Пам’ятаю, як ти був їх віку. – Дітям на вигляд було десь сім чи вісім. – Я думаю, вже тоді було ясно, що толку з тебе ніякого… Але я все ж підштовхувала тебе до якогось розвитку. Яка трата часу! – Вона знову глянула на свого сина, ніби перевіряючи, чи правильний ефект мають її слова. – Ти справді видався весь у свого батька. Маєш його неслухняне волосся, його вузькі бірюзові очі… Розгубив увесь свій талант, ну зовсім як він… Отруюєш моє життя, ну зовсім як він… Ти такий же кусок лайна, яким був і він.
– Неправда, – Енджі прошепотів тремтячим голосом. Він притулив волосся до лиця, відчайдушно намагаючись сховатись.
– Ох, тільки не кажи, що ти зараз розплачешся. У тебе нема причин плакати, милий. Я тут плакати маю. Ти знаєш, як я страждаю заради тебе? Знаєш, як я страждаю через тебе? Мені було б настільки краще, якби тебе просто не існувало. Так що хоча б будь вдячним за всю ту енергію, що я витрачаю на тебе.
Енджі мовчки слухав, як його матір продовжувала принижувати його… Дивився в нікуди, відчуваючи, як щось всередині нього порожніє.
– Я маю вернутись на роботу. Зрештою, я тут єдина нас їжею забезпечую, знаєш?
Він знав. Він знав дуже добре, як багато вона працювала. Не тільки тому, що вона постійно про це нагадувала, але й тому що раніше він залишався після школи у кафе, в якому вона була офіціанткою й бачив на власні очі. Після того, як бабця померла, нікому було наглядати за ним вдома. А зараз він був уже достатньо дорослим, щоб бути самим… Так що матір очікувала, що він буде вже зовсім як дорослий.
– Приготуй щось поїсти, як будеш удома… Я думаю, в нас там рис залишився. Чорт, треба в магазин зайти після роботи… І не забудеш кухню за собою прибрати. Й уроки щоб зробив! – Жінка глянула на Енджі, що все що стояв з похиленою головою. Вона зітхнула, а її лице розслабилось, але цього разу по-справжньому. – Ти ж моя біда ходяча, – вона погладила його волосся, майже з любов’ю. – Ти ж знаєш, що я за тебе переживаю? Так що не створюй більше проблем.
– Добре, – хлопець несміливо відповів.
Здається, той факт, що вона висварилась на сина заспокоїв пані Тодорокі. Тіло звільнилось від напруги, а Енджі вже не видавався повним нещастям. «Ех, що за нездала дитина, – вона подумала. – Але, мабуть, якщо я бути з ним достатнього строга, він це переросте…»
– Мені пора, – вона схилилася над сином і поцілувала його в лоба. – Я люблю тебе, Енджі
– Я… Я теж тебе люблю, Ма.
Вона гірко всміхнулась на прощання й продовжувала крокувати вулицею, а хлопець лиш дивився їй у спину, аж поки вона не звернула за рогом.
«Мені шкода, що я такий нездалий».
Легкий вітерець розвівав волосся Енджі поки він крокував додому, зглиблений у роздуми. Пройшовши мимо магазину електроніки, він задивився в увімкнений телевізор на вітрині, що транслював останні новини. Діти згуртувались довкола, обговорюючи, яким же крутий був герой і як майстерно він переміг злодія – звичні розмови. «Ех, це, мабуть, добре, бути таким сильним і крутим,» – подумав Енджі. Професійні герої… Бути одним із них – мрія будь-якого підлітка. Мужні й успішні, вони були частиною «вершини» суспільства… Та хто не хотів би бути одним із них? Навіть Енджі думав спробувати. Він навіть розказав бабусі про це. «Героями стають тільки особливі люди,» – вона відповіла, явно натякаючи, що її внук не згодиться для такої роботи. «Що ж, мабуть, то є правда… Можливо, всі ці герої просто придурки, яким пощастило народитись з сильною особливістю. А потім вони побили десятки людей і набрали популярності». Хлопець звернув наліво від головної вулиці, наближаючись все ближче до свого будинку. «А я? Я – ходяча проблема, що навіть не може використовувати свій вогонь без того, щоб щось підпалити».
Енджі спинився на хвильку й озирнувся довкола. Вуличка була порожня – ще була надто рано, щоб замучені трудяги повертались із роботи. Простір наповнювала тиша… Хлопець вдихнув тепле повітря й заглибився у спогади.
Коли він вперше проявив свою особливість, його улюблений плюшевий ведмедик загорівся, і він дуже сильно плакав. Покоївка намагалась його заспокоїти, повторюючи, що її зремонтують, та матір наказала негайно її позбутись. Хлопець пам’ятав, як побіг до батька й просив залишити іграшку. Але той тільки глянув на нього зі зневажливою усмішкою.
– Енджі, нічого тримати зламані речі у своєму житті.
– Містер Ведмедик не річ! Він мій друг!
– Ох… – чоловік зробив невелику паузу перед тим, як продовжити: – Розумієш… Воно в принципі все однаково. Люди вони як речі. Якщо вони більше не придатні до використання, якщо вони більше не приносять тобі втіхи, то чому б їх і не викинути? Тобі не потрібні поламані «друзі».
…
Як же давно це було…
«Ага, а тобі походу не потрібен поламаний син, гандон,» – Енджі вигукнув перед тим як з усієї сили копнути найближчий сміттєвий бак. Мусор розсипався по раніше чистій вулиці.
«Блять».
Він глянув з відразою на безлад. Обгортки від солодощів, целофанові пакети, обгризки яблук валялись на раніше чистій вулиці.
«Знов… Знову створюєш проблеми?» – проговорив він, перекривлюючи голос матері. І побіг. Так швидко, як тільки міг, ніби намагався втекти від тих думок, що кучкувались у його голові.
Хіба неправий був його батько, коли їх покинув? Хіба Енджі не був «поламаною» дитиною, що не приносила жодної користі? Хіба він не був розчаруванням сім’ї? Зрештою, це все правда, він – всього на всього ходяче лихо, що приносить страждання і біль всім навколо… Знову і знову.
Хіба неправа була його матір, коли так строго сварила його? Хіба він не приносив їй проблем? Хіба він не був лише ще однією щоденною бідою? Він був зайвим ротом, який треба годувати та який водночас нічого не віддав за всю ту турботу, що вона йому присвячувала… Ясно, що вона його ненавидить. Він би й сам себе ненавидів на її місці…
А вона справді мала на нього великі надії. Вона справді працювала з ранку до ночі намагаючись забезпечити його усім необхідним. Мабуть, деколи вона тратила надто багато грошей на випивку чи була надто жорстка чи била його, але то було нормально, бо решта людей, здавалось, ненавиділи його ще сильніше. Та й в нього не було змоги вибрати, кого з батьків любити. Так що… Прийшлось миритись з нею. А їй миритись з ним – тупим куском лайна, що лиш витягував з неї енергію й приносив страждання. Нічого толкового з нього не вийде. Було б краще просто померти й не займати місце.
«Мені було б настільки краще, якби тебе просто не існувало».
Енджі відкрив двері під’їзду й побіг угору сходами. У житлового будинку було всього шість поверхів – їх квартира була на п’ятому. Вона була маленька: кухня, спальня, ванна і балкон., так що хлопцю приходилось ділити кімнату з матір’ю – нікуди було діватись. Але то було ще гірше, коли бабуся була жива… Чи коли мати когось запрошувала в гості. Відкривати вхідні двері й дивитись в очі чергову мужику, що вона привела, було явно неприємним досвідом. Енджі намагався втекти до сусідів і вчитись там. На щастя, вони до нього ставились більш-менш добре. Проте надто вже любили сказати пару огидних слів про його матір і… І хлопцю було якось некомфортно. Але все ж краще, ніж бути вдома й відчувати себе п’ятим колесом.
Ключі повернулись у замку, двері відчинились. Вдома він почував себе якимось непрошеним. Ніби саме повітря було просякнуте у «Яке ж ти нещастя».
Раптом хлопцю стало тяжко думати. Хотілось розплакатись, але за роки безперестанних істерик матері він виробив рефлекс випаровувати власні сльози – його плач лише більше бісив її. Це було боляче, але він вже так звик.
Хлопець зняв черевики й сперся на стіну. Почувався втомлено, ніби усе тіло було тяжким. Він закрив очі й повільно сповз по стіні, обхопивши голову руками. Крізь його стиснуті зуби прослизнув заглушений крик. Як тільки він починав думати, його мозок ніби сам мандрував туди, де він явно не хотів бути… Краще не думати. Краще просто встати, йти робити те, що він хотів робити й ніколи не зупинятись, і не думати, бо інакше його голова просто заповнювалась здохни здохни здохни блять здохни здохни здохни тупий кусок лайна здохни здохни нахуй уйобок.
«Все в порядку».
Енджі повільно піднявся і пішов до своєї кімнати. Закинув сумку під стіл, повісив піджак на крісло, закотив рукави сорочки й повернувся до кухні. Справді, в них ще було трохи рису.
«Значить вона правильно сказала».
«Ти знаєш, як я страждаю заради тебе? Знаєш, як я страждаю через тебе?»
…
«Мені так шкода».
Здавалось, в цьому світі його тримали лише дві речі: бажання жити всім на зло й надія якось відплатити матері за все те, що вона зробила для нього. Все те, що вона зробила з ним.
«Я вдячний… Чому ти цього не бачиш?» – він пробурчав собі під ніс.
Енджі насипав рису в миску, долив води, промив рис, вилив воду, залив чисту воду, промив рис і так знову й знову. «Блін, було б класно бути цим рисом… – він подумав. – Просто лежиш у воді, й чиїсь руки тебе миють… Е, ні, це насправді пиздець дивно… З мене хуйовий філософ». Хлопець струснув головою, ніби намагаючись викинути це дивне порівняння з голови, але потім задумався й переосмислив ідею: «Я хотів би бути як цей рис, тому що коли його промивають знову й знову, він стає чистим, і тоді він такий пухкий, і їсти приємно. Типу беруть брудну крупу й роблять з неї щось нормальне».
«Але хіба це не значить, – він відповів сам собі, – що ти так лише створюєш більше проблем навколишнім людям, бо вони тебе мають ще й промивати».
«Я можу сам себе помити».
«Як? Ти рис. Ти слабкий і жалюгідний і ніхуя не можеш».
«Це якась нісенітниця. Я справді хуйовий філософ».
Залишивши рис відмокати в воді, Енджі попрямував до балкону. Там він присів у крісло й витягнув пачку сигарет зі штанів. «Гидотно,» – він подумав, запаливши сигарету свої пальцем. Ну, хоча б на душі спокійніше від нікотину. «Все не так вже й погано, правда? Мама теж постійно курить, і з нею все норм. Мабуть, через те що в нас обох вогненні особливості, дим на нас так сильно не впливає, як на інших… І тато теж курив».
«Ти справі видався весь у свого батька. Маєш його неслухняне волосся, його вузькі бірюзові очі… Розгубив увесь свій талант, ну зовсім як він… Отруюєш моє життя, ну зовсім як він… Ти такий же кусок лайна, яким був і він».
Енджі знов схопився за голову й заплющив очі. Так легко сваритись із кимось, кого ти ненавидиш, але за дивною іронією долі він таки любив свою матір. Вона таки піклувалась про нього. Вона бажала йому успіху. Це він був невдахою. Він йшов додому з середніми оцінками, синяком на коліні й погорілою формою.
Об’єктивно, їй було б краще, якби він просто зник.
Він закінчив курити, кинув рештки сигарети вниз на вулицю й зайшов назад у дім. Злив воду з рису й висипав його в каструлю, залив чистою водою й включив вогню. «Після того як скипить варити ще 10-15 хвилин. Ага,» – він ніби повторював інструкцію із упаковки. Затім пішов до умивальника й поглянув на брудну осуду – вона стояла ще зранку. В матері ніколи не вистачало часу мити за собою. Хлопець налив миючого засобу на мочалку й узявся за діло, намагаючись ні про що не думати. Не думати, не думати, не думати. Тому що щоразу, як він думав, йому ставало гірше. Просто взяв і робиш. Ніякого думання. Досить цього. Одна тарілка, дві тарілки, палички для їжі, ніж, миска… Сполоснути й розкласти по місцях.
«Цікаво, їй буде сумно? Чи вона злитиметься? А може, видихне з полегшенням? Може, вона подумає ‘Нарешті’? Може, вона тільки зрадіє?».
Він витягнув харчову плівку з верхньої шухляди й почав розмотувати її по підлозі, намагаючись повністю покрити їх маленьку кухню. «Це марнотраство, – він сказав сам собі, – Але відтирати кров буде дуже складно. Не хотілося б створювати ще більше проблем своєю смертю».
Вода скипіла. Енджі глянув на підставку для ножів. «Мені, мабуть, потрібен той, що для м’яса». Руки чомусь затремтіли. Він сів на стілець й почав рахувати до ста без жодної на те причини.
«Усе… Все в порядку. Ніхто не сумуватиме, правда? Однокласники мене не люблять, вчителі теж, сусіди тільки й те роблять щось постійно про мою сім’ю пліткують… А мамі якщо буде сумно, то ненадовго. Т-то все в порядку. Вона зрозуміє, що я це зробив для неї. Щоб вона більше не страждала через мене,» – він розмовляв сам з собою, а його нерви повільно здавали… Десь глибоко в душі йому насправді хотілось, щоб всі навколо переживали. Щоб вони плакали, що його більше нема. Щоб їм було соромно. Щоб вони жаліли про все те, що вони зробили… На хвилинку від занурився у збочену насолоду від фантазій про їх переповнені відчаєм обличчя.
Він виключив плиту й поглянув на рис. Виглядало смачно, та й Енджі був голодний. Але в їжі вже не було ніякого сенсу.
Він притулив ножа до своєї шиї. Тепер треба лиш прорізати її. Руки тремтіли, й він бачив світ ніби крізь туман. «Ну ж бо, я сміливий хлопчик, я можу це зробити». Губи розлізлись у дивну посмішку, лице покривалось потом. Ніж не зрушився ні на сантиметр. «Я не зовсім продумав цю затію, так? Яка я нездара. Жалюгідно».
Очі наповнювались вологою. Він спробував швидко моргати, щоб розсіяти сльози. Але не вийшло. «Ну ж бо, я вже дорослий хлопчик. Дорослі хлопчики не плачуть. Тому що якби вони плакали, то виглядали як тупі, набридливі, малолітні сучки, й це просто противно». Сльоза майже скотилась за його віки, але Енджі якраз вчасно «увімкнув» свою особливість. Солена вода повільно випаровувалась. «Блять, болить,» він впустив ножа на підлогу й почав терти свої очі. Кілька хвилин пройшло, й він як-не-як припинив рюмсати. Глянув на ніж, що валявся біля його ноги. Підняв і обхопив двома руками.
«Чому я такий слабак? – його голос розгублено тремтів. – Я навіть вбитися не можу, щоб поставити крапку на цьому кошмарному житті. Я жалюгідний. Противний. Гидкий, невдячний кусок лайна».
Він мимоволі вдихнув повітря, ніби задихаючись. Очі знову ставали вологими. Усе навколо відчувалося нереальним. Не думати. Не думати. Помри, тупий виблядок. Ні-ні, не думати. Вбийся, чмо. Ні, спокійно. Помри, йобаний невдахо.
«А-а-а!» – він закричав так голосно, як тільки міг, і встромив щонайдужче ножа у свій живіт. Здається, вдалось. Ніж всередині. «Окей… Нехай буде так… Я просто розріжу сильніше й чекатиму, поки втрачу достатньо крові». Але ніж не піддавався. Раптово, руки хлопця трусились як скажені, й він відчув себе дуже слабким. Біла футболка стала червоною – сам її вигляд викликав тремор. Він втратив будь-яку впевненість у своїй ідеї. «Окей… Я витягну й буду стікати до смерті». Проте будь-яка сила покинула його тіло. Він спробував встояти, але не зміг і впав на коліна. «Блять». Сорочка вся у його власній крові… ця вологість змушувала його відчувати себе все більш і більш неспокійно. Енджі знов закричав, поки витягував ножа зі свого тіла, й упав на бік, все ще стискаючи його в руках. «Який же ти тупий уйобок, – він промовив сам до себе, сльози скрапували з його очей, – Подивись, нічого не можеш до ладу зробити».
Харчова плівка липла до обличчя, кухонні плити були до біса холодні, а кров все розтікалась довкола. Гидко. Так багато крові… Вологість відчувалась противною. Одяг весь червоний, руки всі в крові, тіло повільно скручувалось з болю, сльози стікали з очей, і йому було вже все одно як це все виглядало. Мабуть, нестерпно, як і він сам. Він викашляв кров і спробував оглянутись. Так багато крові…
Так багато крові…
Так багато крові…
Несподівано, його охопив страх. Його нудило, він не розумів чи то від болю чи від відрази. Голова закрутилась. Світ виглядав змазано.
«Я помираю? А-а-ах,» – він намагався закричати, але більше не було сил на це. Кожен сантиметр його тіла тремтів, а руки повільно розслаблялись, випускаючи стиснутий ніж. «Я не хочу помирати». Його лице було мокре від крові та сліз. «Гей, я насправді не хочу померти…» Він ридав так, що ледь міг розбірливо говорити. «Мамо… – Енджі прошепотів тихо, ніхто ніколи не зміг би його почути. – Тату…»
До вух хлопця долинув скрип дверей… а затім, кімнату заповнив крик.
***
– Ура! – щодуху заволала молода жінка, вибігаючи з машини. – Море! Нарешті! – вона побігла до води, знімаючи своє плаття дорогою.
– Хебімі! Чекай! – юний блондин вийшов з авто наступним, але був набагато не настільки переповнений почуттями.
– Нарешті? Е-е-е! – тріскотливий голос пролунав з водійського сидіння. – Я швидкість двічі перевищив, а ця дикунка себе веде так, ніби ми як черепахи їхали.
– Не варто порушувати правила дорожнього руху, – тихенько сказала мініатюрна дівчина, що сиділа біля вікна.
– Так, звісно! А тепер виходьте, обидва! Мені припаркуватись треба.
– Хіба це складно? Довкола порожньо.
– Боже, Енджі, дай мені працювати у спокої.
Рей захихотіла, спостерігаючи як два галасливі чоловіки гаркали одне на одного без жодної на те причини. Тим часом, Енджі вийшов з машини з того ж боку, що й Саджін, обійшов її і відкрив дверцю для леді.
– Я й сама могла, – вона сказала, приймаючи його простягнуту руку.
– Тоді чому чекала, поки я це зробив? – його відповідь змусила її фиркнути.
Північ… Рей ніколи не була біля моря так пізно. Вони мали бути на якісь вечірці ексклюзивно для героїв, але всім (найбільше Ендевору) стало нудно, так що вирішили забратись у машину й помандрувати куди очі бачать.
– Водичка прохолодна! – Увабамі закричала, прямуючи вглиб моря.
– Не йди надто далеко! Ти п’яна! – гукав у відповідь Снетч.
– Ми всі п’яні, Містер Правильність.
Енджі підійшов ближче до місця, де Саджін лишив свої складені речі й плаття Хебімі, яке вона попередньо швирнула в пісок. Він присів, насолоджуючись запахом моря і зоряною ніччю. Це місце, мабуть, було б ще краще, якби дві конкретні людинки не пищали, граючись у воді.
– Знаєш, деколи не віриться, що ми однолітки. Вони ще такі діти, – юнак промовив до Рей, що стояла трохи збоку й позаду від нього.
Чоловічий голос пролунав пляжем: «Ге-е-ей! Я теж хочу до води!» Це був Унтенмару, що знімав свої туфлі прямо на льоту.
– А цей навіть старший за мене. І він єдиний з нас, хто зовсім не пив.
– Ну, було б дивно, якби він був п’яний… Зрештою, він є шофер, – відповіла дівчина. Лагідна усмішка освітлила її лице, поки вона робила маленьку паузу. – Знаєш, а може, це ти надто зрілий для свого віку.
– Що?
– Ну дивись, ти двадцятирічний багатий юнак залишений без нагляду… Чому б не приєднатись до веселощів?
– Ех… – Енджі мимоволі приклав руку до свого живота, – Не люблю плавати.
– Через свою особливість?
– Мабуть, – його лице напружилось, коли він стиснув свою сорочку й ледь зігнувся.
Вони пробули мовчки кілька хвилин, лише періодичні крики їх товаришів і чайок порушували тишу. Рей напружено дивилась на море, ніби думала про якісь глибинні речі. Енджі повернув свою голову й поглянув на неї.
– Рей… Можеш піти до них, якщо хочеш. Ти не мусиш зі мною стояти весь час тільки тому, що ми приїхали разом на вечірку.
– А ти? – вона сказала м’яким тоном, проте її лице все ще було серйозне.
– Я тут сидітиму й дивитимусь.
Рей глянула на нього, не промовивши ні слова. Виглядала трохи роздратованою, але хлопець не був впевнений, чи може це вона спеціально вдавала з себе «не ту» емоцію, щоб надурити його.
– То ти просто сидітимеш і дивитимешся, як я купатимусь у своїй спідній білизні?
– А?! – шоковано вигукнув Енджі, а його щоки покрилися рум’янцем. – Ні, ти не так все!..
– Ну що ти так, Енджі, тут потрібна взаємність, – раптом, жартівлива посмішка з’явилась на її лиці. – Якщо я роздягаюсь, то й ти мусиш, – вона ставала все радіснішою, поки лице її хлопця ставало все червонішим. Той мимрив нісенітницю в жалюгідній спробу вибачитися. Затуливши свого рота рукою, дівчин захихотіла, поглядаючи на нього.
– Гей-гей, а що тут діється? – голос Хебімі почувся неподалік. Чи то вода була захолодна, чи то вона й інші були надто втомлені для тривалої фізичної активності.
– Щось трапилось? – Саджін підійшов поближче до свого зарум’яненого друга й бризнув водою зі своїх руки. Краплі випарувались моментально. – Чорт, та на твоєму лиці можна сніданок приготувати.
– Що?! – Енджі вигукнув у відповідь, намагаючись приховати, настільки ж йому було соромно.
– Ми тут щось обірвали? – Унтенмару звернувся до Рей.
– Ні-ні, – вона похитала головою, – Я просто дещо непристойно пожартувала.
– Ого, наш Герой №2 сором’язливий хлопчик!
– Саджін! – Ендевор вигукнув, весь заведений і червоний як рак. Його друг вже тікав пляжем, коли полум’яний герой зіскочив зі свого місця й погнав навздогін. – Ану вернись, жартівник блядський!
Дівчата мало з ніг не валились зі сміху, поки два чоловіки (один з них майже голий), бігали по пляжу один за одним.
– Боже, я ніби дивлюсь епізод гейкомі! – вигукнув Унтенмару, поки Увабамі давилась від сміху, схопившись за його плече.
– Що?! – Енджі відволікся всього на хвильку, проте алкоголь затуманював його погляд, то ж цього вистачило, щоб він зашпортався і плюхнувся на землю.
Пройшло кілька годин… Увабамі і Снетч вже прощально махали їм руками, поки Унтенмару виїжджав зі стоянки будівлі. Наступного дня, певно, половина того, що сталося, забудеться. Шкода, гарно ж провели час.
Сонце здіймалося на горизонті, освітлюючи дивовижні краєвиди. Вулиці були майже повністю порожні, місто тихе. Мирний ранок. Енджі глянув на будинки крізь затемнене скло машини, мимоволі читаючи рекламні вивіски.
– Вибач, якщо я надто спішу, – Рей промовила до нього таким звичним для неї несміливим тоном.
– Все нормально, – юнак відвернувся від вікна і поглянув на неї, намагаючись всміхнутись. – Мене це не бентежить.
У машині було тихо декілька хвилин. Після вечірки, випивки й зависання на пляжі вони були надто втомлені для розмов. Унтенмару голосно позіхнув на передньому сидінні. Добре, що вулиці порожні – швидше доїдуть. Спершу завезти Рей, а тоді вже додому. Й зрештою, всі будуть дрімати у своїх ліжках.
Рей дивилась прямо поперед себе з серйозним виглядом.
– Знаєш, я думала про те, як інтимність може означати зовсім не сексуальні речі, а «роздягнутись» може значити «показати себе таким, який ти є».
– Що?
– Розумієш, «оголеність» може означати вразливість, зі всіма слабкими місцями напоказ. Цікаво, як щось таке, що ми зазвичай вважаємо суто сексуальним може мати якісь глибші значення. І як інтимність включає у себе більше щирості, ніж е-е-е, ну ти зрозумів.
– Я… Я щось не второпав.
– Ну дивись… У мене просто якісь дурні ідеї про таке, як ми опускаємо наш захист поряд з кимось близьким. І цей захист, він як одяг.
– Ти досі п’яна?… Не розумію. Чи то я п’яний?
– Вона каже, що бути слабким сексуально, – Унтенмару абсолютно невиховано втрутився у їх розмову.
– Це… Це науково не доведено, – Енджі знов відчув, як його лице червоніє. Такі розмови не були його сильною стороною.
Рей захихотіла. У неї була така красива усмішка. Й от знову він бовкнув дурницю й розсмішив її. Що ж, поки що це був єдиний робочий спосіб змусити її сіяти з радості, все інше закінчувалось провалом у сімдесяти відсотках випадків… У неї зазвичай було досить сумне лице.
Але зараз вона виглядала щасливою, правда?
– Ми майже на місці, – шофер повідомив їм роздратованим тоном. Дивовижно, як його голос переключався з режиму «похітливий жартівник» до «я сьогодні працював усю ніч і за це отрую вам їжу» в одну мить.
– Це був гарний вечір, – її голос прозвучав так ніжно. Енджі подобалось, коли він був таким.
– Я радий, що тобі сподобалося.
– Я надіюсь, він тобі сподобався так само, як і мені.
– Хе-хе… З тобою приємно говорити, – він боязко всміхнувся, намагаючись придумати що б такого сказати.
– Я така не з усіма.
– Справді?
– Ти вже й забув, яка я була на перших побаченнях?
Юнак зітхнув, згадуючи як клопітливо вибрані букети опинялись у найближчому смітнику. Зламані диски з останніми музичними альбомами, шоколадні цукерки розчавлені під туфлями.
– Що ж… Це точно було неповторно.
Рей прикрила рот рукою, але зажмурені очі видали її посмішку.
– Знаєш, Енджі… – вона раптом знов заговорила дуже по-серйозному. – Зазвичай ми коли говоримо про тебе, то таке відчуття, ніби все твоє життя було суцільним болем і боротьбою… І я, мабуть, згодна, що деколи жити тяжко. Я деколи відчуваю, що це все нескінченний кошмар.
– Ми знову філософствуємо?
– Не зовсім. Я думаю… Жити тяжко. Але… Але коли я з тобою… Деколи… Я не відчуваю, що страждаю.
Енджі поглянув на її задумливе лице. Машина зупинилась. Він чомусь відчував, що ці сова були важливі, й чомусь йому стало тепло на серці. Він не був упевнений, що відповісти, так що просто витріщався на неї з дивним виразом обличчя. Незручно. Але її слова були такі милі. Так і просидів мовчки, поки вона не вийшла з машини. А на серці справді потепліло. Кутики губ самі розлізлися у посмішку, поки він махав її рукою на прощання. Унтенмару натиснув на газ, машина зрушила, а Рей прямувала до входу до свого будинку. Дивні відчуття метушились у голові. Спершу вони були приємні, але чим більше він на них зосереджувався, тим більш збоченими вони видавались.
Авто звернуло, й Рей зникла з його поля зору, залишивши лиш одне на думці:
«Колись, вона, мабуть, захоче забрати ці слова назад».
0 Comments