{Серед безмежності космосу.}

×Летять на швидкості світла й розколюються на частини.Вони пробивають усі шари земної атмосфери,спалюючи себе на шляху.І врешті-решт вриваються в землю з найсильнішими обіймами,ніби не бачилися вічність.Дивлячись на нічне небо,ми часто кажемо на них зірки.Адже не здогадуємося,куди вони так швидко летять і до якої планети.Вони іноді так далеко…Хоча з наукової точки зору це метеори.Ось так колись з’явився я.Тільки у різний час і в різних місцях.×

×Метеор летів роками,шукаючи ту саму планету між галактик.І під час своєї швидкісної подорожі він розколовся надвоє.Одна частина полетіла далі,а інша в протилежний бік.Її рух був хаотичним,ніби енергетична частинка без напрямку,що постійно змінюється.І тоді вона раптом полетіла до чорної діри.Здавалося це все.×

×Але, влетівши туди,вона вилетіла з іншого краю космосу,хоча ні,вона вилетіла в абсолютно інший світ, ніж космос.Тут усе могло його нагадувати,але панували зовсім інші умови.Тоді частина метеора набула напрямку й швидкості.Їй не знадобилися мільйони років,лише кілька секунд.І вже вона падала просто в атмосферу білої землі.Метеор загорівся,аби народилася моя душа,яка б так само яскраво палала.Він прорізав атмосферу,мов голка, що проткнула кулю. А тоді,з усією силою притулився до землі і розколовся.×

× У той же час на мої землі переправляли все більше людиноподібних істот, що звалися ескізами. Білі й бездушні, як машини. У них не було думок, розуму, щирих емоцій, не було навіть пам’яті. Вони мов матеріал для виготовлення: варто лише взятися за нього, і він набуде образу та характеру.Але, на жаль, цей образ і характер будуть не їхніми,вони будуть видумані митцем.Мов Галатея, створена Пігмаліоном.Адже ці ескізи колись стануть людьми.І це буде дуже довгий шлях.Та поміж натовпу бездушних можна вирізнити тих, хто вже ступив на першу сходинку.У їхніх очах можна побачити вогонь, ту жагу до пізнання.Вони поводяться жвавіше, іноді заважають своєму однаковому оточенню.Ці персонажі раптом ідуть проти натовпу й стрибають у невідомість.А найголовніше те, що в їхніх головах уже формується пам’ять.Вони, звісно, можуть забути деякі деталі, але не забути свої перші дні… ×

×Вони були у прозорому куполі, на білій траві. Вони дивилися на небо, хоча це скоріше були сонячні системи в далечині. Навкруги куполу їх були мільярди,вони сяяли яскравіше за комети. Схожі на спрощену форму людського тіла, ескізи сиділи й споглядали туди, в глибини всесвітів.×

× Тоді ескізи не мали імен.Але двоє з них мали розум.Тоді одна сказала ×

– Я не бажаю втратити ці спогади. Я б хотіла завжди берегти свою частину розуму, навіть тоді, коли буду чиєюсь маріонеткою. Я знаю, що мій обов’язок якнайбільше турбуватися про цього спадкоємця, але насправді я б хотіла побувати на його місці. –

×Натомість інший, почувши це, посміхнувся.×

– Тоді я бажаю стати тим, кому він зможе довіряти. І коли йому стане погано чи він втратить віру в себе , я підтримаю його. Незалежно від того, наскільки важливим я буду в житті спадкоємця. –

×Ці двоє виглядали як десятирічні діти.Тут, у білому куполі, їх вирощували разом з усіма ескізами.І навіть у таких однакових умовах для всіх знайшлися вони — такі різні, але згодом вони стануть одне одному ріднішими й найдорожчими за все.×

×Саме тоді, коли впав метеор, вони вперше вийшли з купола, спустившись на мої землі.Тут панувала метушня — усі готувалися до зустрічі зі спадкоємцем.×

×І особливо вирізнялися дві особи.Одна була холодною і гордою, але в її погляді можна було знайти мільйон і одну невисловлену емоцію.Вона носила середньовічне темно-синє плаття.Її риси обличчя були трохи видовжені, та й виглядала вона більше схожою на англійську пані.Інша стояла поруч виходу з купола.Вона була яскравіша за сонце.На ній було помаранчеве сарі, обшите золотом.На ній було багато золотих прикрас, а хвилясте волосся, зібране в гульку, прикрашала невеличка тіара.Вона мило посміхалася, ніби була рада всьому живому в цьому всесвіті.×

×Саме ця жінка одразу помітила двох дітей, які вирізнялися думками.Це були хлопчик і дівчинка, які трималися за руки, аби не загубитися.Цікаво те, що дівчинка запропонувала дружити першою, адже серед усього оточення вона не могла знайти принаймні опонента по мисленню.І коли знайшла – не змогла відпустити.Та як би їхні думки не розбігалися, їм було комфортно разом.Вони могли лежати в траві й дискутувати на різні теми безупинно.Їсти за одним столом на кожному прийомі їжі.Хворіти, плакати, радіти й веселитися.Хіба ж не так починаються найміцніші зв’язки в нашому житті?×

×Жінка в сарі підійшла й узяла хлопчика за іншу руку.Тоді дві пари очей звернули на неї увагу.Адже не звернути уваги на таку яскраву особистість, особливо серед білої та стерильної землі, де такі самі білі ескізи проходили повз – було б неможливо.Хлопець трохи занервував, і тоді жінка опустилась до рівня дітей, ставши на коліна.Вона сяяла помаранчевим і жовтим кольорами,вирізняючись серед інших,ніби сонце яке зійшло.×

– Не бійтеся, я богиня Равені. Рада знайомству! –

×Вона охоче протягнула руку і дівчинці, але та неохоче її потиснула.×

-Я знаю, ви ще не маєте імен, але ви неодмінно будете їх мати! –

×Після слів богині обоє кивнули.×

– Хочете, я проведу вам невелику екскурсію? –

×Вона раптом засміялася, коли побачила, як дівчинка дивиться на неї насторожено.Проте помітила зацікавленість хлопця.Їй здавалося, що він… захоплюється нею?×

– Так, давайте… –

×Відповів тихо хлопець, дивлячись у очі богині.×

×Тоді в ньому прокинулася довіра,було відчуття, ніби доброта цієї жінки огортає його.Він хотів бути таким самим.Таким же яскравим і добрим.Таким теплим, як “Сонце”, аби зігрівати серця інших.Хлопець підійшов ближче, а тоді за його спиною постала його подруга.×

-Ні, чекайте! Ми зовсім не знаємо, хто ви, хоч ви й представилися іменем! Ми не можемо вам довіряти. А що, якщо ви нас кудись поведете й залишите самих?-

×Дівчинка швидко ступила вперед і загородила друга від богині.×

– Я не дам свого друга вам так у руки!-

×Дівчинка аж насупилась, але її серйозність враз змінилася розгубленістю, бо богиня не втрималася від сміху.×

– О, дівчинко, хахах… це, звісно, мило з твого боку захищати друга… хаха, фух… але я і моя сестра… –

×Вона вказала на іншу богиню в темно-синьому платті.×

-Ми поки що єдині, хто тут править на цій землі.Ви не зможете загубитися тут, навіть якби хотіли, адже я не маю права робити вам щось погане.Також ви зможете побачити мене з будь-якого куточку цієї землі, бо я буквально майже єдина, хто має тут свій колір.І нарешті,ви не загубитеся тут, адже тут немає нічого, крім дерев і землі. –

×Тоді богиня ще дужче розсміялася.×