Сепія

Гестія переступає поріг і розуміє: знов заблукала. Втрапила не до вітальні, гамірної й освітленої, звідки линуть звабливі пахощі і сміх одбивається від крихких стін та люстер – ні; вона в себе. І першою впадає у вічі невелика шафця.

Вирішує не опиратись пориванню в ній попорпатися, тож туфельки цокають об розмальовані кахлі, шурхотить жовто-лимонна сукенка – Гессі спромоглася граційно всістись ниць і стягує рукавички. Відколи… відколи їх не стало, дотик важить для неї надбільше за все. Водночас він ніби прагне вислизнути, і цяцькаті горнятка та заморські блюдечка тріскають в ніжних долонях Гессі, провокуючи матінку й пані Моррінду на гнів. “То в неї після смерті Аїдена”, – шморгають співчутливі тітоньки. “Ні, – супиться Ґаель Нортон, – ще як зник Зак, то я бачу це в неї”. А пан Нортон зітхає й пошепки додає: “Коли Ґайя загинула…”

Ґайя загинула. Закc зник. Аїден помер.

Щоразу трагедію супроводжували плач і побивання, і переляк, і метушня з похованням або розклеюванням оголошень, де подружжя Нортонів обіцяло неземну винагороду, щоб хтось бодай знав – де він, Арден, Закс, Максиміліан… Що ж, він пропав, але не видно тіла, не чутно звістки, то, можливо (Гестія досі на це сподівалася) – із Заксом усе гаразд. Точно смерть сестри отак вплинула, судила вона по собі, бо іноді кортіло розчинитися, як пил на вітрі, як слова пісні у вихорі давнини, як сонячне проміння в сутінковому плащі. Та Гессі була так само тут і вкотре переглядала старі світлини.

Зверху стосу їй посміхається Ґайя – непосидюча й весела, жвава та вперта Ґайя. Вона й справді зірвалася би зі скелі, необережно зробивши крок не в той бік, і в її очах не виднілося б страху – тільки раптове нерозуміння, чому ж така прихильна земля, всипана пилюкою, гострим камінням і листям, вислизнула мов будучи нереальною… Гессі струшує головою. Не треба уявляти її холодного тіла, не треба! Аїден і Закс бачили і… Ні. Краще сприймати її як іще живу, вирішує Гестія і пальцями тримає знимку та роздивляється.

Нортони були заможні. Тільки-но прибувши, улаштували бал, і той бал всім запам’ятався як найстрокатіше за все життя дійство: музика оркестру навіювала то збудження, заохочуючи до показно неквапливого танцю, то непереборне бажання дорослих до розмов за трапезою і нудьгу в малечі. Гессі слідувала за Аїденом, роззираючись – навіть до сьогодні вона пригадувала пишні сукні всіляких кольорів і крою, в які повбиралися малі дівчатка, дзенькіт прикрас і блиск перлів та сапфірів, і що Аїден з такої поважної нагоди розгулював у фраку ненависного пурпурового кольору… А потім він зупинився і з усмішкою представив Гессі височенній дівчині з полум’яними патлами і ластовинням по всьому обличчю, а вона навзаєм – маленького злющого хлопчика, теж рудого і з подолів чийого жакету визирала книжка. Увечері Генріка з ним побилася. Гессі стежила за Ґайєю, яка втішала заплаканого й ще більш лютого Закса, і пізніш описувала тую сцену в оповіданні про відпочинок на вакаціях, через яке сам Закс зарікся тиждень з нею не розмовляти.

Відтоді з тим балом жоден не зрівнявся, та не через велич, ні – просто поруч не вистачало Ґайї. І Закса. І ще Аїдена. Так само вони не з’явились на сьогоднішню вечерю вдома в неї – не могли-бо.

Гессі бере іншу знимку.

Сепія – вохриста, брунатно-темна, розганяла колір з їхніх витівок, проте не дух. Очі впізнають той та інший момент: он Закс порпається в бібліотеці, ніяк не наважуючись обирати одну книгу зі стількох (“Це була б страшна несправедливість!” – бідкався він); ось Ґайя обіймає Гестію й простягує морозиво, неодмінно сміючись, а десь з-за нижнього кутка зліва зиркає Аїден; Ґайя звисає з дерева вниз головою, й вогненні пасма плутаються, стікають додолу потоком, Аїден і Гессі вдають найзосередженіших школярів попід домашнім сервантом, знов Закс, теперки насуплений, бо йому геть не хотілось тоді знимкуватись… І нарешті спільна світлина з кабінету – Гессі із Заксом як молодші всілися, доки Аїден тримає сестру за руку, а Ґайя стисла в обіймах брата. Чотири усмішки, четверо їх та ілюзія безтурботного прийдешнього життя.

Тілом пробігає дрож – то ж востаннє вони так фотографувалися. А тоді не стало Ґайї, полетіло воно, те майбутнє, шкереберть, і щось досі ламається й відколюється в душі Гестії, щойно доводиться копирсатись у незаплямованих спогадах. Цієї миті дихання обривається й болять руки; впустивши знимки, вона опирається на крижані кахлі, й намальовані троянди жалять по-справжньому. Ясніє в дзеркалі неподалік сукня – улюбеного Ґайїного кольору, жовта мов сонце й пісок, жовта як крем на тістечка і цвіт кульбаби. Якщо Ґайя зараз за нею спостерігає з потойбіччя, то дуже вдоволена. Тільки порадила б усміхнутись, що Гессі й робить, випростовується й далі гортає світлини. На мізинці зблискує червона крапля, але то – лікер. Трояндовий.

Учотирьох вони одразу потоваришували – Аїден радо гнався за Ґайєю й підтримував у кожній затії, що лиш спадала тій на думку, а Гессі обмінювалася із Заксом книжками. Стримані й скромні Фаулі-Прейшери значно одрізнялись від Нортонів, які з іншими поводилися гордовито, іноді аж пихато, а найнезвичайніше, що мали, – очі. Коли Гестія заглядала в червоні райдужки із золотавими прожилками довкіл крихітних зіниць, то порівнювала брата й сестру з кровопивцями – а Ґайя реготала і доводила, що тих не існує, та й вони ліниві, неповороткі, а хіба ж Нортони такі? І вони з Аїденом обмінювались поглядами й одностайно заперечували. Тим паче, кровопивці не здатні нести усюди, де являються, тепло й бадьорість, жвавість Ґайї та гнівливість із впертістю Закса, тож – ні, звичайно ні. І Ґайя боялася крові.

А от що її ніскільки не страшило (Гессі виймає знимку – подруга зосереджено вдивляється в гірнисту далечінь, куди її манили неприступні схили й скелі), то це невідомість. Без Ґайїної жаги про все дізнатись, оцінити й пережити вони б не побували в містах, куди зазвичай наважуються лізти самі відчайдухи, не скуштували б сотень різновидів тістечок, а Аїден не зустрів би Доанну. Гестія пригадує братову наречену, відтворює по дрібничці її змарніле личко, чорняві коси, котрі вона вже не заплітала в складні зачіски опісля його смерті, і знов – подих сковує. А з вітальні продовжує долинати гомін, чиєсь ґречне хихотіння й непристойний шепіт, око вловлює силует – багряна оксамитова сукенка, шалик з характерними ітелійськими взорами, і на ньому розсипаються руді коси. Генріка – майорить отверезіння. Звідки тут узятись Ґайї? Оце вона зосталася закарбована в знимках і все, і нічого Гессі не вдіє, щоби її повернути.

Відвертаючись до вікна, скрізь чиє пухке скло й витвисті ґратки пробирається неохоче сяйво, готове надвечір – вона вгадує, який все таки в нього рух: плине хвилею чи бризками розприскується навсторонь? Пилом осідає в повітрі? Можливо, воно зовсім позбавлене форми і витає собі, необтяжене людськими страхами? Закс би їй нагадав і позловтішався з неуважності: “Невже всоте те саме тобі пояснити?” Гессі б не просила пояснень. Просто Нортон був, попри вдавану відстороненість, найпалкішим дискутантом і жодної суперечки не обділяв – ще б пак, чом би не хизуватись знаннями, що він виокремлював з книг, мап і підслуханих студентських балачок? І то ж ніколи в його голосі не вчувалось зверхності, тільки тверда переконаність, що правильно якраз отак, а не інакше. Іноді йому поступалася навіть Ґайя, хай і в такі моменти прикидаючись переможницею “дебатів”. Закс про все розповідав Гестії, а що вона? Не пам’ятала, як же рухається світло.

Сріблястий серпанок опадає на дорогі шпалери, на закидане сукнями й жакетами крісло, од нього блищить кришталь пудрових баночок. Гессі гірко себе виправдовує – Закса немає. Добре, якщо він живий і принадився на роботу в найгарнішу на світі книгарню, але його нема. І не буде. Він вже ніколи не з’явиться, розуміє й відкладає вбік знимку, яку щойно роздивлялася – Закс на пляжі, осяяний сонцем, незмінно з книжкою (того разу вона намокла так, що більше він не міг її розгорнути – ще й проклинав море за зіпсунок). Закса вона вже забуває, як і Ґайю, і колись, імовірно, пам’ятатиме хіба руді пасма обох і криваві очі. А ще веснянки Ґайї, авжеж.

Однак Аїден досі немов тут.

Ох, Аїден. Найлюбіший, наймиліший Аїден, що теж її покинув. Груди Гестії пронизує біль, знов тече по руках, пульсує в кожнім пальці. Вона шукає щось чорне в рясно обставленій кімнаті: чорні сережки на комоді, чорно-біла антикварна гравюра, подарована (що за злий жарт!) Заксом, єдине чорне плаття з поховання… Все на місці, нікуди ніщо не зникло, і Гессі не збирається убирати жалобу. Аїден обожнював чорний колір. І тільки його не змогла вичистити зі знимок бридюща сепія.

Удвох вони найкраще ладнали одне з одним, чим, бувало, дратували Генріку й навіть матінку, однак що ті вдіяли б проти настільки міцних взаємин? Брат звіряв їй чи не кожне хвилювання, яке пробирало його час од часу, терпляче усе пояснював й мав відповідь на кожне питання – а ще не боявся смерті. Зовсім. Доки люди ховаються від її згадки, відмахують думки про кінець усіх кінців, доки хтось плаче, помираючи – Аїден навіть у постелі, блідий та виснажений, більше переймався, як Доанна. “Чи вона приходила, Гессі?”; “З Анною все гаразд, Гессі?”; “Ах, Гессі, я так хочу стільки всього їй розповісти!..” – передсмертний голос лунає в голові Гестії. Просинаються інші – Ґайїний: “Неодмінно привезу тобі справжній гірський камінчик, Гессі!” – ось що вона сказали в їхню останню зустріч; Заксів: “Все добре, Гессі. Іди”, – а пішов він… Голоси виплітаються в какофонію, перетворюються на тлін, вигукують, сваряться, нахвалюють, згорають, їх замінюють репліки, дуже давні й вже забуті розмови – Гестія чітко чує лише власне ім’я.

 Гессі, Гессі, Гессі…

Ще раз придивляється до останньої спільної світлини. Кожен із них усміхається; вони з Аїденом – чепурні, зосереджені, брат лагідно стискає її руку, із отими дурними вусиками, що нітрохи йому не пасували (а він їх носив і попри зауваження Доанни, упертюх). Нортони горнуться одне до одного, шкіряться так, що у фотографа тремтіли руки – він боявся тих “нетутешніх”; а ще Закс непристойно розвів ноги і Ґайя так же непристойно вхопила його за руку, мов їхня матір батька, щоразу коли покидала чийсь прийом. Сепія виїла барви, а все одно горить крізь її пелену мідяне волосся, пропікає нагострений погляд. Тло прикрашає вузенька ваза з оберемком квітів, десь там же знизу підставки сховав книжку Закс і читав будь-коли, як вони прибували в ательє й ще чи вже не доводилося позувати. Освітлення м’яке й плинне, мов хвилі моря, і якби ж було видно колір: блакитно-ізмарагдовий фону з намальованим краєвидом, жовтої Ґайїної сукні і пломінь троянди у вазі. Якби ж було видно колір…

Гессі…

Якби ж тобі, Ґайє, не приїлось вибратися на оту бісову скелю, то не щез би Закс. А якби ти, Заксе, прийняв тяжку правду й не відкинув інакшого життя, не захворів би згорьований Аїден. І якби ж, любий брате, хоч ти лишився – вони б гортали світлини разом. Вдвох. Втрьох. Учотирьох. Та всі так захопились грою із життям, що воно на них розлютилось й вбило, не бажаючи більше зносити тягар бадьорості, що могла би похитнути світ. І вдалось ж – її, Гестіїн світ, розхитаний повністю.

Чи не тому вона також ламає все, що намагається утримати в слабких руках?

– Ге-ессі-і!

Вона рвучко підскакує, нашвидкуруч розправивши прим’яту сукню – розчарує Генріку, що й так поступилася зеленим кольором, та пусте. Світлини заховано в шафці. Дзеркало, огорнуте сріблистим сіянням з-за вікон, нічого розбачити не дозволяє – Гессі вузить очі, та тільки ворушиться жовта пляма і злітає в повітря золотавий пил, забарвившись світлом з вітальні. Чорні очі вихоплюють чорні сережки, гравюру й сукенку, і на їхньому дні нібито іскрить попіл. А Гестія раптово посміхається, розгубившись із власного рішення: роздобути якось камеру й самій усе знимкувати. Може, їй вдасться увіковічити кольори й прогнати зі світлин негарну сепію; можливо, саме тут їй варто залишатися – вдома, між батьків і галасливої сестри, щоби не гнівити життя, але й не відмовлятись од його смаку. А задля цього, мабуть, потрібно ось що: дарувати людям щастя. Легше було б із тим впоратися їм чотирьом, але ким би стало те щастя? Чий внесок у ньому б переважив і хіба то правильно? Гестія втуплюється очима у виднокіл, у брами й ворота, в стародавні будинки, в обриси крамниць і книгарень, у гладь річки, над якою готується прогнати місяць сонце, прислухається до гомону австеру, що збереже для інших країв усі їхні – її, Аїдена та Ґайї із Заксом, розмови, і усвідомлює.

Своє щастя має одрізнятися від чужого. І не треба штучно його подовжувати чи вкорочувати, виправляти й ганити, боготворити й страшитися – хай саме себе знатиме й визначить, щоб таким бути по смерті. І хай люди помирають як Ґайя, що підкорила круту скелю, як Аїден, знаючи, що Гессі однесе його скромний дарунок Доанні, і як помре Закс – оточений книгами й втішений життю, побажала Гессі. Смерть мусить забирати й людське щастя та віддавати на тому боці. А там, авжеж, будуть барви і знимкуватимуть їх найкращі, найсучасніші камери. Бо й колір розрізнити то є щастя.

Гестія всміхається і йде – у сад, де вже розквітли яблуні.