Різдвяна метушня

— Ґайє Нортон, я проти солодкого нічого не маю. Проте не коли воно займає весь стіл.

Самаела встигла сотні разів накрутити на палець неслухняний локон, смикнути перлинний разок і настукати мелодію каблуком. Та посмішка на веснянкуватому обличчі, неглибоко зораному зморшками, обезброювала — дружині, здається, закортіло особливо її подражнити напередодні Різдва.

Ось Ґайя по-котячи потягнулася, труснула головою — кухнею розкотився брязкіт сережок-зіроньок, — і гмикнула:

— Ти обіцяла мене ні в чім не обмежувати.

— Потрошку про те шкодую, — Самаелу занудило при думці про незліченну кількість солодощів, яка могла цілковито замінити нормальну вечерю. Когось точно доведеться випроваджувати кілька разів до вбиральні. — Ти, авжеж, несприйнятлива до зайвого жирку й того паскудного відчуття в роті опісля, одначе я таких переваг не маю. Іґніс не має. Стрей — теж. Д-духи, навіть Селеста тебе за це зненавидить, а вона неабияк піддатлива до впливу Торі.

— То чом про неї хвилюватись? Молочний шоколад вона точно їсть, сама бачила, — Ґайя насупилася і переставила коробку з вафлями лівіше, акуратно підтиснувши збоку мисочкою джему. — І як на мене, не дуже багато я накупила тих ласощів…

— Небагато?!

Вони займали увесь стіл: тарти зі смородиновим поливом, пакунки зефіру й цукерок; банки варення й джему, три торти, що товстим шаром покоїлися на тоненьких тарілочках і грозили ті розтрощити, та кекси, капкейки, пиріжки, булочки, круасани й млинчики з начинкою — найрозмаїтішою начинкою у світі. Непримітна чашка цукру посередині була мов спробою відвернути увагу. На Ґайїний жах, на Самаелу враження справила не вона.

Тяжке зітхання дружину раптом, здалося, засмутило — Ґайя колихнулася вперед і задивилася своїми карамельно-багряними очима в чорноту Елиних. Ніби докорити хотіла, визнала та. А натомість її оповили теплі, натруджені руки (все ж у шлюбі Ґайя мусила займатись чимось окрім поїдання кренделів).

— Ело… Чо-о-ому з тобою так нудно? Чи то у вас спадкове?

— Солодкого насправді забагато, хоч ти мене вбий. Навіть не певна, як його розмістити на столі.

— Лишимо тут і тільки тим, хто гарно поводитиметься впродовж свята, — хихикання залоскотало Самаелі вухо, та щойно вона відсахнулася й холодно зиркнула — Ґайя й собі похмуро виправилася: — Ну добре, Іґніс, Стрей та Селеста із Торі візьмуть коли забажають, — у червонястих очах блимкотіло щось недосказане. А потім — Ґайя пурхнула до вікна, мимохіть і Самаела. Кляте подружнє життя, усе саме собою синхронізовано…

Замети оточили будинок і пагорбками тяглись до чорних лісів на півночі, крізь усе місто. Блиск од снігу ковзав по вікнах і приглушував тепле, розніжіле світло зсередини, що дарували свічки, вогонь в печі або й звичайні лампочки, як-то в них. І попри висоту та блискучість заметів — ішов сніг. М’яко лопотів по покрівлі й ґанку, імлистий і тонкий. “Як вуаль Ґайї на весіллі”, — пригадалося Самаелі.

Здебільшого вона видивлялася її, а не завіконний пейзаж: шкіра щороку темнішала од проведеного часу на сонці, укривалася ластовинням і плямками, в яких Самаела іноді, од нудьги, вирисовувала обриси держав — плямка зверху плеча, найбільша, це Скандія, а крихітна нижче лівого зап’ястя — рідний квітучий напровесні Арміндейл. Ґайї ця розвага дуже подобалася, того часто після бурхливої ночі вона дозволяла дружині безсоромно витріщатись на голе тіло й сміялася, коли повіки потроху склепались од бажання спати. Невідь-чого підбирання назв плямам хилило в сон.

Ґайя була… красива. Статечна, наче й з-за покрову людської подоби мала прозирати божественність. Та і в кожному русі вона вчувалася — а Ґайя рухалася дуже багато, частіше й різкіше ніж у першу їхню зустріч. Знала, воістину, що робить. Що сніг падає завдяки їй. Що зорі осявають шлях вертепу з її бажання.

І звісно — гора солодощів на кухні також її провина.

Самаелі не хотілось руйнувати чарівної атмосфери, того вона кахикнула — Ґайя хитро хитнула головою.

— Ні про що не жалкую, — і коли Ела збиралася вичитати її, ба навіть вспіла кинути, що “Це ж коштує стільки грошей!”, блискучі од гелю уста розтяглись в посмішку — щиру й невинну. — І про тебе, люба, теж.

Ось це вже, на відміну від чашки із цукром, застопорило — Самаела хвилину погляділа на неї, скосила очі в бік столу і видихнула:

— Та пізно жалкувати…

Бум!

Рука заледве не потяглася по Ашер, та за іншої нагоди Самаела радо нею й заліпила б по вишкіреному обличчю першого гостя.

— Охрініти! Куди я попав? — Лінн Фабіан роззирнувся й хижо сягнув по кекс з найближчої тарелі. — Побий мене грім — Ґайє, не роби так, щоб це збулося, — ви лише солодке наготували? — він надкусив кекс і вдав задуму. — Гмм… профанація моїх уявлень про різдвяну вечерю… Хай я й не проти.

Самаела безсило обернулася до Ґайї, а та махнула руками — також безсило, хоча потім пригрозила таки наслати грім і град на Лінна, якщо той зжере усі ласощі. Це ненабагато підправило Самаелин дух. А тоді… одчинились Двері у вітальні. Загупали чоботи. Два голоси, такі несхожі й одночасно подібні, порушили тишу: Стрей сипав матюками, Іґніс не дуже стримано відбивався. І, здається, зацокали підбори — чи не наймодніших Селестиних черевичків?

Удвох вони ринули до вітальні і справді узріли їх — усю цю строкату четвірку, що три роки тому породичалася. Але разючі зміни їх не торкнулись, принаймні поки що, тож і Стрей всміхався мов маніяк, і в Іґніса пролягли під очима синці, синіші од вечора нині, і Торі із Леттою силкувалися зігрітись без допомоги одна одної (таж не виходило!).

Не змінилися. Анітрішечки. Та сама дітвора. Ґайя крадькома на неї глянула й ніжно заусміхалася, хоч сама ледь не плакала.

Самаела здушила власні сльози й буркнула:

— Що ж так зарано, га? Ми й столу не підготували…

— Та закупились ми, ма, не парся, — мовив Стрей із притаманним йому жаргоном, струшуючи сніг. — Зара’ малі все розставлять, а я маю ще дещо перевірити, — син несподівано стишив до загрозливого тону голос: — А тоді ще з тим вишкварком тре розібратися…

У спині похололо — єдиним під поняття “вишкварок” підпадав Лінн. Та не встигли ні Самаела, ні Ґайя ворухнутись, як Стрей проскочив до кухні — та крик розітнув тишу не одразу: спершу зглушилося шаркання чобіт, щось клякнуло об підлогу, зашаруділо — і тільки тоді почулося волання:

— Де нормальна їжа, курва?!

Ела випросталася. Двічі вдихнула й видихнула, щоби Пітьма не вирвалася з-під пальців і не рознесла вщент будинок — он скільки паркет останнім часом коштує; розплющивши очі, обвела усіх поглядом, що зазвичай свідчив про настнання біди. В даному разі судилася вона Ґайї. І, вочевидь, Лінну Меріару. Того Самаела, укотре за це бентежний вечір, зітхнула:

— Весело ж зустрінемо Різдво… — і, помітивши затурканість Іґніса, Селести й Торі, суворо додала: — Кажіть поки я добра — що вже між цими двома сталося?

За хвилину пролунав ще один крик.

Бісів Лінн-щоб-він-всрався-Фабіан Меріар вкрав їхній з Ґайєю подарунок Стреєві.