Рятуйся

— Кажуть, Аанг ледь не зруйнував місто. У Республіканському Місті знову відкрився портал до Світу духів. Тоф, Сокка й навіть Хазяїн Вогню залишилися допомагати відбудовувати все якнайшвидше. Подейкують, цілий храм мало не впав просто на людей.

Дівчата жваво перемовлялися між собою, та Акіра майже не чула їхніх голосів. У вухах стояв лише настирливий дзвін, а втома після безсонної ночі важким тягарем осідала на повіках.

Мати знову прийшла до неї уві сні.

Знову дорікала. Називала негідною. Казала, що вона покинула свою землю, що народилася обділеною силою стихії і батьківською любов’ю.

Тепла долоня лягла їй на плече.

Акіра здригнулася й підвела очі на усміхнену Суюкі.

— Коли приїдемо, попрошу Катару тебе оглянути. Ще трохи — і навіть грим Кіоші не знадобиться: ти бліда, мов смерть. Це недобре.

— Запевняю тебе, Суюкі, не варто ще й мною турбувати майстриню Катару. Є люди, які постраждали значно більше.

Насправді Акіра не хотіла ні допомоги, ні зайвої уваги.

Не тому, що не прагнула полегшення.

Просто не хотіла бути помітною.

Вона й без того вирізнялася серед інших, мов дорогоцінний камінь під сонячним промінням. Навіть грим воїнок Кіоші не міг приховати її вроди, а вже вогняно-руде волосся — поготів. Поміж густих пасом ховалися кілька білих локонів, і вони лише ще більше впадали в око.

Дивне поєднання.

Особливо якщо згадати, що її мати походила із Царства Землі, а батько, якщо бабуся не брехала, був із Народу Вогню.

Тепер, коли Обділених розгромили, вони ще довго не насміляться з’явитися в Республіканському Місті. Можливо, навіть подорожувати стане трохи безпечніше.

— Суюкі.

— Так, Акіро?

— Відпустиш мене додому?

Після цього запитання Суюкі ледь помітно насторожилася. Втім, вона не подала виду й лише всміхнулася.

— Надовго?

— Хочу навідатися на мамину могилу. Вона ніяк не дає мені спокою. Усе сниться й сниться.

— Може, ти відчуваєш перед нею якусь провину? Щось не дає тобі спокою? Недобре, коли духи приходять уві сні.

Акіра й сама знала, що це недобре.

Та жодної провини перед матір’ю вона не відчувала.

Вона майже її не пам’ятала.

Тож поява матері у снах викликала хіба що роздратування.

Навіщо вона хоче поїхати на могилу — Акіра й сама не могла пояснити. Бувала там рідко, відповідей ніколи не знаходила, але щоразу в душі жевріла безглузда надія: а раптом саме цього разу з’явиться її справжній батько?

Тоді вона нарешті запитає його…

Чому він покинув і її, і матір?

— Ти здібна учениця, Акіро. Тільки не затримуйся надовго.

Суюкі знову поклала долоню їй на плече, дозволяючи ще трохи подрімати до кінця дороги.

Республіканське місто й справді сильно постраждало.

Щойно Суюкі роздала воїнкам вказівки, хто й за що відповідатиме, одразу вирушила шукати команду Аватара. Вони давно не бачилися. А може… її серце й досі не згасло, усе ще зберігаючи почуття до запального Сокки.

Що ж, про героя війни ходило чимало розмов. Казали, що він неабиякий серцеїд, тож не дивно, що навіть така врівноважена жінка, як Суюкі, колись закохалася в нього.

Акіра тим часом допомагала продавцеві збирати розсипану капусту.

Чоловік мало не плакав над своїм товаром.

Робота була не з найважливіших, але воїнки Кіоші не володіли магією. Відбудовою будинків займалися майстри землі, води й вогню, а всім іншим лишалося допомагати там, де могли.

— Акіро!

Її покликала одна з подруг.

Дівчина тримала в руках пучок запашних трав і, щойно підійшла ближче, радісно простягнула його в руки.

— Зайди до чайної, завари собі. Чула, тебе знову мучать болі. Полегшає.

Акіра всміхнулася.

Саме за це вона любила воїнок Кіоші.

Між ними існував особливий зв’язок — міцний, майже сестринський. Вона ніколи не чекала від жодної з них підступу чи зради.

— Дякую, Ці. Але роботи ще багато.

— Не збираєшся ж ти пити чай до самого вечора?

Дівчина весело підморгнула й побігла виконувати своє завдання.

Акіра ж обережно сховала трави й звернулася до продавця:

— Перепрошую, не підкажете, де тут найближча чайна?

Той саме складав останні качани до кошика й уже помітно заспокоївся.

— Іди прямо, красуне. За два провулки побачиш.

— Дякую.

Вона рушила у вказаному напрямку.

Що далі від центральних вулиць, то помітнішими ставали сліди нещодавнього бою.

Пил і досі висів у повітрі.

З-під завалів тягнуло запахом гару й пороху.

У вузьких провулках сутінки здавалися ще густішими, ніж були насправді.

Акіра мимоволі торкнулася складеного віяла.

Її чуття рідко помилялося.

У Кіоші навчали не лише володіти зброєю. Їх учили слухати світ довкола — відчувати, як рухається повітря, як змінюється простір, як наближається небезпека.

Сьогодні пил зробив це навіть простішим.

Повітря здригнулося.

І ще до того, як вона побачила нападника, вже знала —

біля її горла майнув ніж.

Акіра різко відскочила вбік, одночасно розкриваючи бойові віяла.

Нападник був не сам.

Не двоє.

П’ятеро.

Усі — Обділені.

Схоже, вони не встигли втекти після сутичок і тепер чекали настання ночі, щоб непомітно вислизнути з міста. Та, побачивши воїнку Кіоші, вирішили, що вона прийшла саме по них.

— Передай Аангу, що рано чи пізно він за все відповість, — холодно промовила одна з них. — І нехай наступного разу приходить сам, а не посилає дівчат битися замість себе.

Це сказала жінка.

І саме це роздратувало Акіру найбільше.

Вона ледь помітно стиснула віяла.

— Дівчат?

— Саме так. Ви, воїнки Кіоші, усі однакові. Молитеся на Аватарів і майстрів стихій тільки тому, що колись один із них жив на вашому острові. На що сподіваєтеся? Що вони колись визнають вас рівними?

Отже, ось що коїлося в їхніх головах.

Подейкували, ніби посох Сонама дав Обділеним можливість керувати повітрям.

А тепер, коли вони втратили навіть цю силу, їхня ненависть, певно, лише примножилася.

Акіра ледь криво всміхнулася.

— І що змінять ваші нападки? Сила стихій раптом сама з’явиться?

Її слова влучили точно в ціль.

Обличчя жінки миттєво спотворилося від люті.

— Стерво…

Тонкий трос із металевим наконечником зі свистом розсік повітря.

Акіра ледве встигла відбити удар.

Непогана зброя. Тепер вона принаймні знатиме, чого чекати.

Та, як і слід було очікувати, перша атака стала лише початком.

За нею одразу посипалася друга.

Потім третя.

У тісному, темному провулку, серед пилу й уламків, Акіра опинилася сама проти п’ятьох озброєних супротивників.

Воїнки Кіоші не тікають із поля бою.

Саме так їх навчали.

П’ятеро розлючених людей, які билися не заради честі, а з відчаю, були серйозним випробуванням.

Та це ще не означало, що перемогти їх неможливо.

Піт виступив на чолі, коли Акіра зрозуміла — час припиняти цю безглузду сутичку.

Ще раз ухилившись від металевого наконечника, що стрімко пролетів повз її обличчя, вона блискавично скоротила дистанцію.

Удар.

Один із нападників із силою врізався у стіну й без свідомості сповз додолу.

Другий не встиг навіть зрозуміти, що сталося.

Кілька точних рухів — і він теж уже лежав нерухомо.

Дихати стало трохи легше.

— Ти могла бути з нами, — промовила жінка, не зводячи з неї очей. — Б’єшся ти справді добре. Такі, як ти, мають захищати нас. Таких, як ми.

Акіра не опускала віял.

— Захищати від кого?

— Від володарів стихій, звісно. Невже жоден із них ніколи не завдав болю твоїй родині?

Запитання прозвучало занадто влучно.

Серце Акіри важко вдарилося об груди.

Віяла в її руках завмерли.

Завдав.

Відібрав те, чого ніколи не мав права торкатися.

Але…

То була війна.

Хіба через це тепер можна судити всіх магів однаково?

Жінка всміхнулася, помітивши зміну в її погляді.

— Бачу, я влучила.

Вона зробила крок уперед.

— То що сталося?

— Не твоя справа.

Акіра сама перейшла в атаку.

І саме це, схоже, стало її помилкою.

А може…

Помилкою було те, що вона недостатньо сильно вдарила четвертого.

Щось гостре раптом прошило ногу трохи нижче коліна.

Біль спалахнув миттєво.

Ноги підломилися.

Вона ще не встигла впасти, як знайомий металевий трос обвився навколо шиї.

Петля різко затягнулася.

Краї металу боляче врізалися в шкіру.

Віяла вислизнули з рук і глухо брязнули об каміння.

Акіра відчайдушно спробувала просунути пальці під зашморг.

Та натрапила лише на теплу кров.

Очі защипало.

Повітря не вистачало.

Її міцно тримали.

Навіть поворухнутися було неможливо.

Невже…

Невже мене вб’ють свої ж?

— Запам’ятай, — долинув зверху спокійний голос. — Скоро все зміниться. Ми не єдині, кого не влаштовує цей світопорядок. Народ Вогню ще не змирився зі своєю поразкою. Є ті, хто допоможе нам повернути справедливість.

Світ перед очима почав розпливатися.

Повітря тануло.

Свідомість повільно вислизала.

І саме тоді…

Вона знову побачила її.

Мати.

Неймовірно вродлива жінка повільно опустилася перед нею навколішки.

Руде волосся спадало на плечі м’якими хвилями.

Яскраво-червона помада вигнулася в хижій усмішці.

— Знайди те, що належить нам, Акіро.

Голос звучав тихо.

Ласкаво.

Майже ніжно.

— Забери своє… і тоді я віддам тобі моє.

Не будь такою нещасною.

Не будь такою безпорадною.

Що сталося потім?

Акіра не знала.

Лише сліпучий спалах розірвав темряву.

Вона мимоволі заплющила очі.

Я… померла?

Ні.

Мертві не відчувають болю.

Тоді…

Вода?

Холодна.

Коли зір нарешті прояснився, вона зрозуміла, що лежить у великій мармуровій купелі.

Саме вода огортала її тіло.

Акіра повільно піднесла руку до шиї.

Рана…

Зажила.

Принаймні настільки, щоб більше не кровоточити.

Катара.

Іншого пояснення просто не було.

На ній була лише тонка нічна сорочка, що зовсім прилипла до тіла від води.

Вона обережно підвелася.

Та варто було зробити лише один крок, як голова різко запаморочилася.

Довелося спертися рукою на комод.

Пальці зіслизнули.

Кілька скляних пляшечок із дзвоном полетіли на підлогу.

Саме цей звук, очевидно, й почув хтось за дверима.

Двері різко відчинилися.

До кімнати вбіг знайомий чоловік. Побачивши Акіру на ногах, Сокка одразу запанікував, ніби застав у кімнаті злодійку.

— Та куди ти підвелася?! Катара мене зараз уб’є. От халепа! Я ж мав стежити, щоб ти спала до самого вечора!

— А зараз що? — голос був хрипкий і зовсім не схожий на її власний.

— Ранок! Давай ти ляжеш назад у цю водичку, а коли Катара прийде, зробимо вигляд, що ти й не прокидалася.

Сокка спробував обережно повернути її до купелі — певно, вода була частиною лікування. Та Акіра ввічливо вислизнула з його рук.

— Що там сталося? Хто мене врятував?

Сокка важко зітхнув, потім стягнув із ліжка простирадло й по-джентльменськи закутав її. Лише тепер Акіра помітила, що мокра нічна сорочка надто щільно облягала тіло й просвічувала більше, ніж мала. Її щоки миттю спалахнули рум’янцем.

— Тоф відчула, що щось не так, і знайшла тебе. Ти була за крок від смерті, але Катара встигла тебе врятувати.

— Це я вже зрозуміла, — спокійно відповіла Акіра.

Сокка здивовано звів брови.

— Тоді що саме ти хочеш дізнатися?

— Обділені. Їх спіймали? Вони говорили про якусь змову на території Народу Вогню. Казали, що там у них сховище.

— Спіймали лише одного, того, що був непритомний, — голос хлопця став серйозним. — Але він помер, і ми так нічого й не дізналися.

Акіра важко зітхнула. Отже, вона не просто вивела його з ладу — удар виявився надто сильним. Настільки сильним, що навіть Катара вже не змогла його врятувати.

— То що вони говорили про Народ Вогню? — Сокка схрестив руки на грудях, а в його погляді знову з’явилася звична уважність.

— Сокко! — дзвінкий голос Катари було чути ще з подвір’я. — Борони тебе духи, якщо ти зараз розмовляєш з Акірою!

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася роздратована Катара. Суюкі поруч із нею теж була далеко не в найкращому гуморі.

— О, диво! Вона вже одужала! — Сокка показав на Акіру так, ніби вона була рідкісним експонатом.

Саме в цю мить Акіра знову похитнулася. Хлопець встиг підхопити її за передпліччя, не даючи остаточно впасти, наче ляльці.

— Це побічний ефект, — усміхнувся він до Катари, хоча її це анітрохи не переконало.

— Я ж дала тобі лише одне завдання! Одне! — Дівчина вже забрала Акіру до себе. — Тобі ще потрібно лікуватися.

— Ні, ні, — запаморочення мине, а рани загояться й без цілительської допомоги. — Єдине, що зараз справді важливо, — це інформація, яку знаю лише я. Обділені переховуються на території Народу Вогню, там у них сховище. Будь ласка, треба якнайшвидше повідомити Хазяїна Вогню.

— Що? — здивувалася Суюкі, явно не чекаючи почути таке.

— Іди передай тому вискочці, що в нього знову проблеми. Хоча ні… «знову» тут зайве. Правильніше буде сказати — завжди, — долинув від дверей голос Тоф.

Сокка лише пирхнув і попрямував до виходу.

— Я піду з ним, — Суюкі ніби просила дозволу. — Якщо ти справді хочеш повернутися додому, тобі варто мати охорону. Зуко мене послухає.

— Не треба, Суюкі. Просто передай йому те, що я почула.

— То може, розкажеш, як тобі вдалося мене покликати? — хоч майстерка землі й не дивилася в її бік, у голосі виразно чулося невдоволення.

— Почекай уже зі своїми розпитуваннями. Хіба не бачиш, що вона ледве на ногах стоїть? — Катара все ж усадовила її на ліжко, а потік цілющої води знову огорнув шию. Схоже, там залишився шрам.

— Покликати? Але ж Сокка сказав, що ти сама мене знайшла, — здивувалася Акіра.

— Знайшла, — кивнула Тоф. — За сейсмічними відчуттями. Але річ у тім, що ти була надто далеко, поза межами того, що я зазвичай можу відчути. І все ж я знала, що ти б’єшся.

— Я тебе не кликала. Та й не вмію такого.

— Хм… То що ж тоді? Невже мої здібності стали кращими? — замислилася майстерка землі. — Піду пожбурляю камінням у Сокку. Подивлюся, чи відчую його з такої самої відстані, як тебе.

— Тоф, тільки не вбий його! — застерегла Катара, але силует подруги вже зник за дверима.

Запала тиша.

Не напружена й не незручна — звичайна, спокійна тиша.

Катара була зайнята лікуванням.

Акіра — власними думками.

Мати знову приходила до неї. Знову про щось говорила, чогось вимагала… Та найбільше непокоїло інше.

Вона вбила людину.

Але як?

Як не розрахувала силу удару?

Воїнки Кіоші захищають, а не вбивають. Вони живуть за настановами Аватара й цінують життя, а не кидаються в бій без роздумів.

— Катара?

— Так?

— Аанг… Він знає, що я вбила людину?

Руки цілительки завмерли.

— Аватар не вбивця, Акіро. Йому й самому нестерпна думка, що в усьому цьому є бодай частка його провини. Але він і не дурень. На тебе напали, ти захищалася, і…

Акіра не потребувала виправдань.

Вона й без того знала, що сталося.

Тому різко підвелася, ніби крізь усе тіло пройшов електричний розряд.

— Ти ще не оговталася! Дозволь хоча б до кінця залікувати шрам, інакше він ще довго не зійде.

— Не треба, Катара. Дякую. Нехай залишиться… як нагадування.

Воїнки Кіоші не потребують жалю.

Принаймні вона не хотіла його приймати.

Катара більше не наполягала й залишила її саму.

Акіра знайшла свій одяг, але так і не наважилася знову вдягнути форму воїнки Кіоші. Єдине, що зараз було під рукою, — білий шовковий халат із довгими рукавами.

Що ж…

Дорослі й сучасні люди. Немає чого соромитися такого вигляду.

У дзеркалі вона виглядала виснаженою.

Темні кола під очима.

Нездорово-бліда, із синюватим відтінком шкіри.

Бліді губи.

Мокре волосся вже не здавалося таким яскравим, як завжди.

І тонкий червоний шрам на шиї.

Під пальцями він досі пік, тож, мабуть, не дозволити Катарі довести лікування до кінця було не найкращою ідеєю.

Поряд із дзеркалом лежало все необхідне для гриму воїнок Кіоші.

Та вона навіть не простягнула до нього руки.

Щоденний ритуал, такий звичний і буденний, раптом став недосяжним. І це дивним чином тривожило сильніше, ніж вона готова була собі зізнатися.

— Воїнки Кіоші не вбивають. Воїнки Кіоші захищають, — тихо повторила вона, мов мантру, і знесилено опустилася на край ліжка.

Вона слухала Суюкі.

Слухала традиції.

Слухала настанови Аватара Кіоші.

І найбільше вірила в одну істину: той, хто одного разу вбив, без вагань зможе вбити вдруге — буде на те причина чи ні.

А це було зовсім не тим, чого навчав Аватар.

Що вона сама відчувала через це?

Напевно, каяття ще не встигло прийти.

Поки що на перший план виходило інше — усвідомлення, що відтепер її життя зміниться. І тривога за себе була сильнішою за скорботу за людиною, яка загинула від її руки.

Довго ніхто не приходив.

Настільки довго, що Акіра зрештою вирішила вийти сама. Навіть після нетривалого відпочинку почувалася значно краще, а два віяла, що терпляче чекали на неї, вона, не вагаючись, забрала із собою.

Ні.

Попрощатися з ними буде непросто.

Вони давно стали продовженням її рук, а жити без рук навряд чи хтось зміг би.

Та сад виявився зовсім не порожнім.

Команда Аватара зібралася в дальньому його кінці й жваво щось обговорювала. Щойно Акіра з’явилася, розмова обірвалася, ніби її й не було.

Першою до неї підійшла Суюкі, порушуючи мовчанку.

— Я залишила тобі одяг. Ти не знайшла? — запитала вона, хоча й сама розуміла, що не помітити його було важко.

— Суюкі…

— І фарби теж залишила. Ти можеш знову нанести грим.

У її голосі бриніла надія. Наче варто було Акірі лише взятися за пензлі, і все, що зараз тяжіло над нею, зникло б само собою.

— Суюкі, будь ласка… не роби ще важче.

Голос залишався спокійним, але подивитися наставниці в очі вона так і не наважилася.

— Не треба заради мене відступати від власних принципів.

— Але, Акіро, це…

— Суюкі.

Вона склала долоні в традиційному привітанні воїнок Кіоші. Цей самий жест водночас став і прощанням.

— Дякую тобі за навчання. Дякую за дім. Дякую, що дала мені сестер, яких я ніколи не мала. Але воїнки Кіоші надто добре знають свої правила… А я порушила найголовніше з них. Настанову Аватара, за якою ми повинні жити. Так буде правильно.

Лише тепер вона підняла голову.

У погляді Суюкі читалися невдоволення, біль і ледь прихована паніка. Акіра ж тільки сумно всміхнулася.

— Дозволь залишити мені віяла… і час від часу приїжджати в гості.

Суюкі глибоко вдихнула й відповіла тим самим жестом.

— Для мене було честю навчати тебе, Акіро. Нехай твій шлях буде легким і безпечним. Пам’ятай: воїнки Кіоші завжди дадуть тобі прихисток, якщо він знадобиться.

— Це правильне рішення.

Акіра повернула голову.

Хазяїн Вогню уважно дивився на неї. Здавалося, він оцінював її так само, як оцінюють нового воїна: чи можна довіряти, чи варто покладатися на його слова.

— Ти вбила одного з Обділених. Вони захочуть помститися, а насамперед шукатимуть тебе на острові Кіоші. Якщо хочеш убезпечити подруг, тебе там бути не повинно.

— Я не боюся жодних Обділених, Зуко! — Суюкі явно не сподобалося, що хтось сумнівається в її здатності захистити своїх людей. — Якщо пам’ятаєш, я колись навіть тобі дала гідний бій.

Хазяїн Вогню лише примружився.

Відповідати він не став.

Мабуть, не хотів розпалювати суперечку.

— І де ж мені тоді бути? — спокійно запитала Акіра, хоча в голосі виразно прозвучав виклик.

— У Народі Вогню. Якщо вони прийдуть по тебе, завдяки тобі ми вийдемо й на них.

Ось у чому річ.

Він уже все вирішив.

Склав план, навіть не запитавши, чи хоче вона залишатися в Народі Вогню.

— Боюся, доведеться відмовитися. У мене й без того вистачає власних проблем.

— О, а в загадкової воїнки Кіоші є характер! — хмикнула Тоф. — До речі, щоб ти знала: я таки перевірила. Камінням у Сокку не влучила й навіть не змогла його відчути. Отже, справа не в тому, що мої здібності стали сильнішими. Це ти якось мене покликала.

— Стій… що? — обурився Сокка. — Ти жбурляла в мене камінням? Ти сказала лише відійти якомога далі! Про каміння мови не було!

Акіра тільки зітхнула.

— У мене й без цього вистачає проблем, щоб ще розбиратися з проблемами цілого народу.

Прозвучало різкіше, ніж вона хотіла.

Та приховувати втому більше не було сил.

— Акіро…

М’який голос Аанга чомусь змусив її відчути себе винною. Ніби вона щойно сказала щось несправедливе.

— Я дуже прошу тебе допомогти нам. Звісно, ніхто не має права змушувати тебе. Але я не хочу, щоб загинуло ще більше людей. Можливо, якщо всі дізнаються, що ти приїхала до міста…

— Зачекай, — Акіра підняла руку, зупиняючи його. — Тобто я маю стати приманкою?

— Я гарантую тобі повний захист, — одразу відповів Зуко.

Дівчина перевела на нього погляд.

— Якщо я буду поруч із вами, у небезпеці опинитеся вже ви. І тоді захищати доведеться мені. А я більше не воїнка Кіоші.

— Але ти все одно воїн, брехунко, — Тоф, як завжди, вигадала для неї нове прізвисько. — Можеш трохи побути особистою охоронницею цього вогняного вискочки.

— Хіба я не матиму дивний вигляд із жінкою-охоронницею? — насупився Зуко.

— А що не так із жінкою-охоронницею? — одразу обурилася Суюкі.

— Скільки разів вас узагалі рятували жінки? — підтримала її Катара.

— Хвилиночку, пані! — втрутився Сокка. — А ми вас що, жодного разу не рятували?

— Ні, — незворушно відповіла Тоф.

— Як це — ні?! — Сокка аж руками сплеснув. — Я тебе щонайменше разів чотири витягав!

— Так, але якщо врахувати, що Зуко теж частина команди, а він дуже довго й наполегливо намагався нас убити, то всі заслуги чоловічої половини… ану-лю-ють-ся, — поважно пояснила Тоф свою арифметику.

— Якщо так рахувати, то ми взагалі в мінус підемо! — Сокка театрально схопився за голову. — Це несправедливо! Наче ми взагалі нічого героїчного не зробили! А як же Аанг?

— Годі, — спокійно видихнув Аватар. — Ваші дитячі суперечки зараз нічого не вирішують. Акіро, чи є щось, що могло б переконати тебе?

Вона завмерла.

Можливо…

Можливо, Аанг і справді здатен допомогти.

Він же Аватар. Спілкується зі своїми минулими втіленнями, а вони — духи. Хіба вони не зможуть щось підказати?

— Є дещо, — нарешті відповіла вона. — Мене не полишає померла мати. Я хочу поговорити з нею, але не знаю, як потрапити до Світу духів. Може, ти знаєш якийсь спосіб?

— О-о, повір, місце там таке собі, — одразу озвався Сокка. — Я б не радив.

— Зачекай, Акіро, — Катара подивилася на неї зі співчуттям. — Можливо, тебе просто мучить почуття провини. Таке буває. Я теж втратила маму й теж часто бачила її уві сні.

— Я майже не знала своєї матері. Не пам’ятаю її. Вона померла, коли мені був лише рік. Але щоразу вона ніби чогось вимагає від мене. У чомусь звинувачує… Я не розумію, у чому саме. І тоді… коли мене душили… вона знову з’явилася. Наче була поруч насправді. Я мушу зрозуміти, що все це означає. Інакше просто не зможу жити спокійно, постійно думаючи, що поволі божеволію.

Запала мовчанка.

Довга.

І напрочуд важка.

— Я спробую розпитати про це інших Аватарів, — зрештою промовив Аанг. — Але нічого не можу обіцяти.

Він просив її про допомогу.

Відмовити Аватару було нелегко.

— Акіро, — веселий голос Сокки цього разу звучав напрочуд серйозно, — навіть якщо Аанг нічого не знайде, ми все одно відшукаємо спосіб поговорити з твоєю мамою.

Вона мовчки кивнула.

Чомусь саме цим словам повірила без вагань.

— Я не можу взяти її особистою охоронницею, — похмуро озвався Зуко.

— Та що ти знову бурчиш, вогняний лорде? — невдоволено фиркнула Тоф. — Що тепер не так?

— У моїй охороні служать найкращі майстри вогню. Чоловіки. А вона — жінка. І не майстриня стихії.

— Зараз це прозвучало дуже погано, Зуко, — Катара схрестила руки на грудях. — Або пояснюй, у чому справа, або виходить, що ти маєш щось проти жінок.

— І проти звичайних людей теж, — буркнув Сокка.

— Зуко? — навіть Аанг дивився на друга з нерозумінням.

Хазяїн Вогню приречено зітхнув.

— Боюся, Мей це неправильно зрозуміє.

Акіра здивовано насупилася.

До чого тут наречена Зуко?

— Чому? — не втрималася вона. — Який стосунок я маю до Мей?

Зуко лише швидко ковзнув по ній поглядом, а тоді знову подивився на Аанга.

— Невже ти не бачиш, наскільки вона красива?

Акіра кліпнула.

Із усіх можливих пояснень саме такого вона аж ніяк не очікувала.

Під гримом воїнок Кіоші вона давно перестала думати про власну зовнішність.

Тоф так голосно розсміялася, що в Акіри аж мурашки побігли по шкірі.

— Ой, не можу! Тепер усе зрозуміло! З його боку — точно.

— Що саме зрозуміло? — роздратовано перепитала Акіра. Їй зовсім не подобалося, коли всі навколо вже щось збагнули, а вона одна залишалася осторонь.

— Та все ж очевидно, брехунко! — Тоф аж усміхнулася ширше. — У нього немає жінок в охороні, немає звичайних людей, а тут раптом він привозить тебе, нікому нічого не пояснює, усюди тягає за собою… І ти до того ж, як він сам каже, дуже красива. Як ти думаєш, що про це подумає його ненаглядна Мей?

— Що вона його коханка, — невдоволено сказала Катара.

Усі саме так і сприйняли б цю ситуацію.

І тільки Зуко від самого початку намагався цього уникнути.

— Я не прошу надовго, Акіро, — благальний погляд Аанга й надія, що мертві нарешті перестануть її турбувати, майже переконували. Та водночас клеймо коханки Хазяїна Вогню залишилося б із нею назавжди.

— Тоді скажіть, що це моя наречена, — раптом озвався Сокка.

— Що?!

— Що?!

Водночас вихопилося в Акіри й Суюкі.

— А що такого? Хіба це не зніме всі підозри? — Сокка, схоже, зовсім не бачив у своїй ідеї нічого дивного.

Якби він і справді назвав її своєю нареченою, тепер уже Зуко довелося б оберігати кохання свого найкращого друга.

А може, навпаки.

Хто кого мав захищати в цій історії, вже було важко зрозуміти.

— Сокко, ти не зобов’язаний цього робити, — тихо промовила Суюкі.

Чомусь саме від неї ці слова прозвучали особливо боляче.

Бо Акіра так і не сказала «ні».

Вона вже мовчки прийняла нову умову.

— А чому ні? — Сокка лише знизав плечима. — Мей спокійна, Акіра охороняє Зуко, Зуко — Акіру. Акіра родом із Народу Вогню, тож нікого не здивує, якщо я час від часу приїжджатиму провідати свою наречену. А ми зі «щасливою парочкою» ніби просто складемо компанію. Тихо, спокійно, без зайвої паніки. Обділені навіть не встигнуть утекти.

— Або й узагалі не здогадаються цього зробити, — закінчила за нього Тоф.

Знову запала тиша.

Здавалося, тепер усі чекали лише її відповіді.

— Гаразд, нехай буде так, — Акіра ледь знизала плечима. — Але свою обіцянку ви маєте виконати.

— Ну що ж!

— Тоф аж сплеснула в долоні. — Тоді всі по місцях! Гуляємо весілля!