Ромашка

Ніч уже давно опустилася на корабель. Зірки над головою — мов холодне срібло, що мерехтить у темряві. На палубі тихо, майже безвітряно. Ти знаходиш Ло в тому самому кутку, де він зазвичай ховається від шуму команди. Поруч на лавці — скромний букетик із декількох ромашок, акуратно перев’язаний ниткою.

Ти дивишся на квіти і усміхаєшся м’яко: — Це… ромашка? — питаєш з легким здивуванням.

Ло навіть не повертає голови, продовжуючи дивитись на горизонт.

— Вона витривала. Росте майже всюди. Не потребує зайвого догляду, але тримається до останнього.

Пауза.

— Як деякі люди.

Тиша тягнеться кілька секунд, перш ніж він додасть тихо, ніби мовлячи до себе:

— Кора-сан казав, що вона йому подобалась. Думаю, в нього був смак.

Його погляд мимохідь ковзає по тобі — швидкий, майже непомітний — і знову повертається до моря.

— Не знала, що капітан з піратів «Серця» має хист до флористики.

Ло піднімає погляд, трохи втомлений, але з іскрою в очах:

— Це не хист. Просто… іноді прості речі заспокоюють. Ромашки — мов мовчазні союзники, нічого не питають, не вимагають. Вони залишаються.

Ти сідаєш поруч. Кілька секунд мовчання. Потім обережно торкаєшся однієї з квіток.

— Вони ніжні. Але ти теж, мабуть, не обрав би їх, якби вони не мали в собі сили.

Ло повертає голову до тебе. Його голос стає трохи нижчим, теплішим:

— Ти бачиш більше, ніж я очікував.

Він простягає одну з квіток — зовсім просто, без жестів і театральності. Просто тримає її перед тобою.

— Тримай. Вона тобі личить. Але не переплутай — це не сентимент. Це… визнання.

Тиша знову повертається, але тепер вона інша. Глибша. Тепліша. І в її серці — легке биття чогось нового. Можливо, початку.

Ти приймаєш квітку, пальці на мить торкаються його руки. Він не відводить погляду — і раптом у цьому мовчанні щось змінюється. Ніби світ став трохи тихішим, щоб не заважати тому, що щойно народилося між вами.

— Визнання, кажеш? — твій голос звучить м’якше, ніж зазвичай. Ти граєшся з квіткою в пальцях, але очей від нього не відводиш.

Ло знизує плечима, спокійно, ніби відповідає на запит про погоду.

— Не хвилюйся. Без жодного тиску. Просто… іноді важливо називати речі своїми іменами.

Його голос — як зазвичай стриманий, але в ньому відчувається щось незвичне. Немов він дозволив собі трохи більше, ніж звик. Немов не вперше хотів це сказати, але тільки зараз зважився.

Ти трохи нахиляєш голову, дослухаючись не тільки до слів, а й до тону, до мовчання між ними.

— А речі… такі, як ти? — запитуєш тихо. Не насміхаєшся, не жартуєш — просто хочеш знати.

Ло на мить завмирає. І ти бачиш — він не очікував цього. Але не відвертається.

— Як я?

Він робить паузу. Тонка усмішка торкається куточків його губ.

— Складні. Обережні. Можливо, небезпечні. Але іноді — варто спробувати зрозуміти. Навіть якщо це трохи ризиковано.

Його погляд ковзає по твоєму обличчю, ніби щось шукає. А потім, так само спокійно, але з ледь вловимою ніжністю, він додає:

— Іноді найцінніше — те, що не вписується в логіку.

Ти сидиш поруч із Ло, все ще тримаючи ромашку. Морська ніч охоплює вас — не холодна, а радше затишна, тиха. Хвилі ніжно шепочуть під бортом, ніби підтримують цей момент. Він не говорить більше, і ти теж мовчиш — не тому, що нема що сказати, а тому що слова зараз здаються надмірними.

Ти помічаєш: його рука на лавці трохи ближче, ніж була кілька хвилин тому. Не випадково. Просто… ближче. І ти також не відсуваєшся.

— Ти завжди такий… стриманий, — кажеш тихо. — Але мені здається, що зараз, ти не стримуєшся повністю.

Його очі зустрічаються з твоїми — ті самі золоті очі, в яких зазвичай ховається розум, розрахунок, стратегія. Але зараз там — щось інше. Щось тепле. Живе.

— Тому що ти — не змінна, яку я урахував, — каже він нарешті. — І саме тому це небезпечно. Але… цікаво.

Його пальці на мить торкаються твоїх. Повільно. Уважно. Немов дозволяє собі розібратись у тому, що давно відчував, але не визнавав.

Пауза. Твоє дихання трохи пришвидшується, і він це помічає. Його голос — майже шепіт:

— Якщо ти залишишся поруч ще трохи… обіцяю, я не буду прикидатися, що це нічого не означає.

Ти не відповідаєш одразу. Слова не завжди можуть передати те, що відбувається всередині. Але ти не забираєш руки. Навпаки — твій палець мимоволі ковзає по його, повільно, м’яко. І цього дотику достатньо, щоб підтвердити: ти теж не хочеш, аби це «нічого не означало».

Ло завмирає, але не через сумніви. Швидше — щоб краще запам’ятати цей момент. Наче боїться зруйнувати його різким рухом. Він зітхає — глухо, майже нечутно.

— Я не звик… дозволяти собі такі речі, — каже він після довгої паузи. — Все, що я роблю, зазвичай має ціль. Розрахунок. План.

Він на мить опускає очі, але потім знову піднімає їх на тебе. І цього разу погляд вже не ховає. Там — втома, спогади, сумніви. І щось, що ледь не зникає, якби ти не була така уважна — надія.

— Але зараз я просто… хочу, щоб ти залишилась. Не через стратегію. Не через обов’язок. А просто… тому що ти тут. І тому, що мені стало легше дихати, коли ти поруч.

Ці слова звучать так, ніби він вириває їх із себе. Він не звик до відвертості, особливо — у почуттях. Але в них — щирість, що обпалює сильніше за будь-яке визнання.

Твій голос м’який, майже невагомий:

— А я залишилась не тому, що шукаю безпеку. А тому, що з тобою — навіть тиша щось означає.

Він дивиться на тебе. Довго. Мовчки. Потім повільно піднімає руку — обережно, ніби питає дозволу лише поглядом — і торкається твого обличчя. Тепло пальців на щоці м’яке, майже благоговійне. Не як у хірурга. Як у людини, яка боїться втратити щось крихке й важливе.

— Я ніколи не був хорошим у таких речах, — шепоче він. — Але ти — єдина змінна, яку я, мабуть, не хочу усунути.

І тоді — так повільно, що здається, ніби сама ніч затримала подих — його чоло торкається твого. Тиша не зникає, вона просто змінюється. Стає теплішою. Глибшою. Спільною.

Його чоло торкається твого, і світ звужується до цього єдиного дотику. Морський вітер більше не холодний — він мов шепоче щось далеке, як стара пісня, яку знаєш серцем, але давно забула. Тиша між вами — не порожня, а наповнена напругою, присутністю, мовчазною згодою на щось більше, ніж просто мить.

Ти відчуваєш, як його подих торкається твоїх вуст. Всього кілька міліметрів розділяють вас. Але він не рухається далі. Він чекає. Як завжди — стримано, уважно, з повагою до твого простору. Але в очах — пульсує бажання. Несміливе, але глибоке.

Ти кажеш м’яко, майже пошепки, наче боїшся зруйнувати цей момент:

— Ти боїшся, що я тебе зламаю?

Його погляд на мить змінюється. В ньому з’являється щось майже вразливе — те, чого від нього не очікуєш. Звичайно, що боїться. Але не того, що зламаєш. А того, що сам не зможе втримати. Що впустить, втратить, не зуміє зберегти.

— Я боюсь, що якщо дозволю собі тебе… я не зможу повернутись до того, ким був.

Його голос тихий, але у ньому правда, від якої щемить у грудях.

— А ким я був… це те, що дозволило мені вижити.

Ти торкаєшся його щоки, обережно, з ніжністю, що пробирає до кісток. Його очі заплющуються на мить від твого дотику — ніби він дозволяє собі слабкість лише зараз, тільки з тобою.

— Може, виживання — не завжди найважливіше. Може, іноді… треба дозволити собі жити. І не самотньо.

Ці слова вислизають з губ, мов обіцянка. Тихо, без пафосу. Просто правда. І він чує її.

І тоді — повільно, мов зваживши кожну змінну, кожен ризик — він нахиляється ближче. Його губи торкаються твоїх. Легко, м’яко, ніби питають: «можна?» І коли ти не відступаєш, коли твій подих змішується з його, він поглиблює поцілунок — уважно, ніжно, зі стриманою пристрастю людини, що довго тримала все в собі.

Це не просто поцілунок. Це визнання. Мовчазна обіцянка. Це він каже: «Ти — моє теперішнє. Можливо, і моє майбутнє.»

Коли ви нарешті відриваєтесь один від одного, все ще притиснуті лобами, він каже вже зовсім тихо:

— Не обіцяю, що знатиму, як правильно. Але… якщо ти поруч — я навчуся.

Його рука залишається в твоїй. Тепла. Справжня. Нескінченно жива.

Після поцілунку ви довго мовчите. Але це — не незручна тиша. Це — тиша, в якій серця звикають битися поряд. Він не відпускає твою руку. Його палець повільно ковзає по твоїй шкірі — ніби намагається вивчити напам’ять текстуру твоєї присутності. Як хірург — вивчає лінії шрамів. Як чоловік — ту, кого вже боїться відпустити.

Ло не любить імпульсивність. Він не такий. Але в тобі є щось, що руйнує стратегії. Не буря, а тиха постійність — як місяць, що завжди висить над хвилями. Його погляд тепер інший. У ньому більше світла, ніж ти коли-небудь бачила. Більше ніжності, ніж він дозволяв собі навіть у найспокійніші дні.

— Я… давно нічого не відчував так яскраво. — Його голос глухий, майже з надривом. — Навіть не пам’ятаю, коли востаннє не був насторожі. Але з тобою… я не хочу думати про наступний хід. Просто… бути.

Його плечі трохи опускаються, ніби втома, яку він носив роками, раптом стала важчою від того, що він нарешті дозволив собі відчути слабкість. Ти не кажеш нічого — просто притискаєшся до нього плечем, дозволяєш йому відчути твою постійність, спокій, тепло. І цього — достатньо.

Ніч триває. Хвилі шепочуть свої давні пісні, зорі висять над морем, ніби мовчазні свідки чогось важливого. І ви просто сидите — разом, мов дві душі, що нарешті дозволили собі дихати в унісон.

Потім, коли ти вже трохи втомлено схиляєш голову йому на плече, він не відсторонюється. Навпаки — ніжно кладе підборіддя на твоє волосся. І дуже, дуже тихо шепоче:

— Якщо ти залишишся… я змінюсь. Можливо, вперше — не через помсту. А через тебе.