Розділ 24. Білим по Темному (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 24

Білим по темному

Вітер більше не грався. Він більше не скидав черепицю на голови містян. Відтепер він зривав все, що було погано закріплено. Відтепер він нічого не соромився, неначе простак, що незаконно дорвався до престолу. Солодка влада полонила його, а він послідовно заковував у кайдани все місто. Нахабний принц не потребував оплесків. Він з огидою відмахувався від крапель, розкидаючи їх біднякам, що поховалися від нього у домівки. Ніхто не хотів спілкуватися з принцом. Навіть дварфа з чоловіком, які продиралися пліч-о-пліч крізь стіну з водних стрічок, вітер не помічав. Вони отримували свою порцію зневаги так само, як і все інше довкола. Вейом, який вночі був його дитячим майданчиком, зранку став плацдармом для випробовувань.

— Треба швидше кудись зайти! — кричав Танагалар, тримаючи Уетбі однією рукою, а іншою прикриваючи обличчя. — Поки нас не почало здувати разом з камінням!

— … тебе є хтось поблизу?! — частина слів втрачалася у повітряних потоках.

— Так! Тримайся за мене!

Принц був ще недостатньо могутнім, щоб знести дорослих ефтан, але досить сильним, щоб сповільнити. Окрім цього треба було постійно прикриватися від каміння й бруду, що літали довкола. Уетбі заклав руку з загорнутим мішечком у плащ та, нахиливши голову, йшов за Танагаларом.

Група вершників на чолі з Сіром Амеліусом Родером минали останню зігнуту вулицю. Вага кожного з них була більша, ніж коли вони виїжджали, завдяки всмоктаній воді. На них не було жодного сухого місця, тому кожна нова крапля стікала з одягу та коней прямо в потічки у в’язких ґрунтових шляхах.

Гуркіт грому придушував цокіт копит. Сонце, яке десь в невідомості продовжувало підійматися небосхилом, намагалося помиритися з Ранком, але все марно. Лише самотні промінці досягали землі та розсіювалися на краплях.

— Тут! — вигукнув Маєні, помітивши знайому архітектуру.

Четверо коней зупинилися перед будинком. Шестеро агентів та командир спішилися.

— Мель, залишайся верхи! Маєні, заспокоюй коней! — кричав командир крізь безперервний шум. — Ви двоє, заходьте всередину! Ти, перевіряй вікно!

— Нічого! — доповідав агент біля вікна, поки двоє інших вибивали вхідні двері.

— Вибивайте вікно! — закричав командир, захищаючись від чергового пориву вітру.

Раптом двері відхилилися, немов хтось відімкнув зсередини. Підхоплені вітром, вони різко розкрилися, гепнули по стіні будинку та майже зачепили одного з агентів, але той встиг вчасно відскочити. Коні іржали від страху. Маєні, тримаючи трьох за повіддя, завів їх у вужчу вулицю між будинками.

Єва щосили втискувалася у стіну між вікном та дверима. Хтось подивився у вікно, але не побачив її. З іншої сторони тряслися двері від інтенсивних ударів. Єва відслідкувала періодичність ударів та обережно відсмикнула засув, бо інакше була небезпека, що вони виб’ють вікно. Старий вартовий дрижав перед негодою, але не склав свою зброю та тримав незмінний пост. Блискавка! Коротка яскрава пляма засвітила ліжко та відкинула дві тіні, які заходили всередину. Усі агенти були треновані однаково. Єва знала, що вони будуть робити далі. Вона затримала дихання, прислухаючись до будь-якого стороннього звуку між щільною зливою.

— Мель … арбалет! — доносилися крики командира.

Один з агентів наступив на скрипучу дошку на порозі. Єва стрибком винирнула з кута та кинула кіпу сіна, що зібрала з полу, в обличчя опонентам. Це було саме вчасно, бо перший напівельф присів та вдарив кинджалом точно там, де стояла Єва. Другий агент теж був напівельфом, він контролював простір на рівні плечей, виставив пару гострих тонких кинджалів перед собою.

Черговий порив вітру зайшов у будівлю, щоб сплутати всі плани. Він задув кинуте сіно в обличчя дівчини, через що їй знадобилося відстрибнути назад, замість наміченої атаки. Ногою вона збила каструлю біля ліжка, але втрималася на ногах. Чоботи в напівельфів хлюпали, повні води. Єва мала перевагу, бо встигла підготуватися та висушити свої. Незграбні агенти починали займати простір оселі. Дівчина була мобільнішою, але суперників було більше.

— Це Єва, Сіре… ! — крикнув той, хто стояв біля вікна, — Там тільки вона!

— Зупинитися! — командир підбіг то вхідних дверей, що весь цей час були відкриті.

Вони зустрілися поглядами з Євою.

— Якого ти тут робиш?!

Єві було не до розмов. Її відтісняли ближче до потушеної печі.

— Ви не чули мене?! Припинити атаку! Просто тримайте дистанцію!

Напівельфи припинили підходити, але не змінили своїх позицій. Ще один агент стояв за командиром та утримував двері, поки Амеліус тримався за одвірок.

— І це після всього того, що я для тебе зробив?! Так ти мені віддячуєш?! — здавалося, що він кричав ще дужче. — Ти дала мені своє слово!!

Єва ще раз зловила його погляд. Вона була розлючена. Вона хотіла вбити командира. Тепер її нічого не стримувало.

— Схопіть її та обшукайте будинок! Чекайте на моє повернення! — Амеліус почав відходити від входу. — Вона потрібна живою!!

Двері з силою зачинилися, чим на мить відволікли двох агентів. Один з них стояв навпроти вікна ближче до дівчини. Єва скористалася цим та побігла до другого, який був у центрі. Вона замахнулася кинджалом, щоб злякати напівельфа й відштовхнула його плечем. Вона не знала цих агентів, але в дівчини не було мети калічити їх — вони не були винні у тому, що відбувається. Агент відступив, але миттєво спробував ухопити Єву, кинувши свою зброю на підлогу. Срібноволоса відпустила один з кинджалів й ледве вислизнула зі слабкої хватки. Вона згрупувалася, щоб вибити двері й вилетіти на вулицю. Вона повинна була зупинити командира, щоб забезпечити більше часу для батька та Танагалара.

Єва вдарилася у двері, але вітер притиснув їх з іншої сторони. Сила природи виявилася більшою за дівочу, тому Єва втратила рівновагу й завалилася на стіну. В цей момент вітер ослабнув і вона приготувалася до повторної спроби, агенти накинулися на неї. Перший підбив ноги. Для другого місця не було, тому він застрибнув на ліжковий столик, скинув грамофон й приготувався захопити дівчину вагою свого тіла.

Сір Амеліус Родер сідлав занепокоєного чорного коня, поки Маєні виводив інших з вузької захищеної вулички.

— Давай! Давай! Сідлайте швидше. Вони не повинні бути далеко! — він натягнув повіддя, вмостився у сідлі та зрівнявся з Мель, яка розвернула свого плямистого жеребця.

— Кого ми шукаємо?! — перепитувала ельфійка.

Злива тільки починала набирати обороти, немов хтось постійно підливав з божественного колодязя. Інколи складно було чути самих себе.

— Літнього чоловіка! Шукаємо літнього чоловіка, який … у зливі! — він повернувся до Маєні. — Допоможи в будинку! Наказ той самий!

Троє агентів та командир сідлали чотирьох коней та галопом рушили вниз по вулиці. Амеліус щось голосив до них та розмахував правою рукою. Коні роз’їхалися різними вулицями.

— А що там?! — перепитував Маєні, який не чув жодної репліки з розмови у будівлі, але вітер вкрав його слова.

Важкий Чагрін впав прямо на ногу першого напівельфа, чим змусив його трохи присісти від болю й кинути незадоволений погляд на свого колегу. Єва не побачила цього, вона впала на поріг. Тим не менш, не втрачаючи прагнення, вона пустила залишок сил після удару об двері, щоб перекотитися вглиб невеликого будинку. На її подив це вдалося, а перший агент, який вдарив її по ногам, сам втратив рівновагу. Вона хутко заховала другий кинджал до піхов. Інше лезо підбирати не було часу. Вона хотіла вистрибнути через вікно, але другий напівельф зліз зі столика та вже біг на неї.

Єва зробила вигляд, що розганяється назустріч, а потім різко присіла. На жаль, цей напівельф був тренованим членом Секретної Королівської Гільдії, а не бійцем у трактирі, тому він вправно відклонився в сторону. Це Єві і було потрібно. Вона занадто добре знала своїх суперників і її одяг був більш сухим. До того, як агент встиг вдарити її зверху, вона впала на спину та з усієї сили вдарила обома ногами в пах. Від неочікуваності той полетів прямо на кухонний стіл. Посуд, дерев’яні та срібні ложки, кухоль з пивом — все це розлетілося та пролилося.

Дівчина закинула ноги, відштовхнулася руками та зробила вихід на дві ноги. Їй не вдалося ухилитися від грамофона, який жбурнув в неї перший агент. Накопичена фізична та емоційна втома давалася взнаки. Зношена мідь зачепила пояс, її похитнуло. Удар прийшовся в те місце, де був закріплений пісочний годинник. Єва перелякалася, але часу на перевірку не було. Чагрін прокотився по підлозі, змітаючи різні речі на своєму шляху, поки не досяг паралельної стіни. Тріски відкололися від нього, а каркас зігнувся навпіл.

Незграбний перший напівельф вступив в Стіра, який лежав посеред кімнати. Напівельф не встиг зупинити Єву від агресивної атаки на другого агента. Старший капітан нанесла три точних удари в обличчя по тому, кого мить тому кинула у кухонний стіл. Він вже майже не пручався, тоді вона взяла його за грудки та жбурнула в напрямі відкритої діри у підлозі, яка була спуском у підвал. Єва відкрила його завчасно, коли готувалася до захисту. Напівельф провалився тазом, але встиг зачепитися руками за полові дошки. Від цього погрому стіни тремтіли і ключ зі стіни упав прямо на голову напівельфу. Перший агент з каструлею на нозі кинувся на Єву. Він зміг її перехитрити, дівчина невірно оцінила його рухи. Вона відстрибнула до печі, і дорослий напівельф схопив її за руки та затиснув до глини, яка ще не встигла охолонути.

Маєні відкрив навстіж двері своєю непошкодженою рукою. Вологий джгут на іншій давно почав злазити під сорочкою. Тимчасові дерев’яні накладки припиняли фіксувати зап’ястя і набряк болів ще більше. Перше, що він побачив, був повний безлад на фоні якого один з агентів лежав на підвальній ямі, а інший намагався утримати Єву біля печі.

— Маєні, допоможи йому! — тонким голосом крикнув той, що вилазив з дірки.

Чоловік підбіг до печі. Чергова блискавка підсвітила напружене обличчя старшого капітана.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — спокійно мовив він до Єви.

Маєні різко схопив якийсь темний камінь, який лежав на печі та завдав напівельфу сильного удару в скроню. Від удару той відпустив Єву і ледь не перечепися через каструлю на нозі.

Одним рухом Єва скинула його руки з себе та, перехопивши суперника, кинула в напрямі дверей кабінету. Агент описав балістичну траєкторію, вдарився об двері й відчинив їх своєю вагою, оголивши декілька шаф з книжками.

— Туди! — зметнув руку Маєні, показуючи напрям руху коней.

Єва кивнула йому, швидко обійшла великий таз, підняла щось маленьке з підлоги та стрибнула у вікно. Вона знесла старого вартового. Скляний заслон, який роками захищав будівлю від зовнішнього впливу, був зламаний. Розбитий на дрібні уламки. Більше ніхто не заважав зливі окупувати нову територію. Старий вартовий здав свій пост.

— Ах ти, зрадник! — кричав інший напівельф, який тільки-но піднявся з незручної пози.

Маєні намагався вдарити його, але втома й пошкоджена рука були завеликими недоліками. Агент штовхнув чоловіка в центр шкіряного обладунку і побіг за Євою через вхідні двері. Чорноволосий чоловік наштовхнувся спиною на дерев’яний таз, не втримав рівновагу й занурився у воду, набрану господарем будинку.

Втомлене кряхтіння літнього чоловіка та дварфа перемішувалися з гарканням хмарних вершин. Вони були… десь. Орієнтуватися вулицями в таку зливу було майже неможливо. Порівняно з нічним дощиком добу тому, це було просто небо та земля. Бруд в декількох місцях був більше схожий на піщаний пливун.

Вони йшли та оглядалися. Разом з блискавками, що обганяли грім, можна було розгледіти далекий силует вершника.

— Це за нами! — вигукнув Тан. — Швидше за ріг! — він потягнув Уетбі у найближчий провулок, сподіваючись, що вершник їх не помітив.

— Нам ще далеко?! — уточнював науковець, пробираючись вузьким заводненим проходом.

— Так!

Уетбі ще раз оглянув вулицю попереду та повернувся назад, щоб зорієнтуватися. Він дуже хвилювався. За останні роки він встиг забути всі принади ризикованого життя. Уетбі зрозумів, де вони знаходилися, але саме в цей момент вершник проїжджав біля них, оглядаючи провулки. Агент побачив чоловіка.

— Стояти …! — він щось кричав до них.

— Арс! — вигукнув Танагалар, коли вони майже просунулися на паралельну вулицю.

Потужна пурпурна блискавка створила денне освітлення і протримала його декілька секунд. Сонцю вже давно не було місця на моторошному тлі. Його повністю замінили. Об’ємний грім приєднався до блискавки. Разом вони створювали присутність далеко за межами Вейома. Разом лякали прилеглі села.

Тренований кінь, якого тепер не відволікало відчуття швидкої погоні, пронизав іржанням тісний провулок. Він став дибки, скинув переслідувача в слизьку багнюку і відбіг кудись вперед.

— Вперед! Вперед! — квапив науковець.

В цьому місці вода була Уетбі по гомілки, а дварфу по коліно, але вони нарешті вистрибнули далі.

— Давай вже … кудись?! — пропонував друг.

— Я знаю декого недалеко! Треба заховатися! — намагався пояснити Уетбі і вони почали бігти.

Радіальні вулички закручувалися й, на щастя, Уетбі знав декого саме на цій вулиці.

— Ганно!! — він стукав у двері що сили, поки їх не наздогнали ззаду.

Клацання. Щілина у дверях відчинилася. Вода тонким струмочком потекла з ґанку в будинок.

— Хто? — запитав дитячий голос хлопчика, якого Уетбі вчора врятував.

Фігури бородатого дварфа та сивого чоловіка, які обтікали водою з усіх боків, не вселяли впевненості.

— Стіре, що там таке?! — мати не забарилася. — Нумо зачини!

— Ганно, впустіть прошу! — благав Уетбі.

— Ах! — жінка неймовірно здивувалася. — Сіре Рідельтопе, Звіс… — продовжила Ганна, але її зупинив арбалетний болт, який встромився в кут будинку.

Агент, який впав з коня, був вправнішим за немолодих ефтан і йому швидко вдалося відслідкувати та наздогнати. Арбалетний снаряд прошив стіну та застряг у ній, чим перелякав усіх, хто стояв на порозі.

— Вибачте, Сіре Рідельтопе! — вибачалася жінка та хитала головою. — Я й і не можу! Вибачте! — вона відсмикнула сина і хутко зачинила та замкнула двері.

Агент перезаряджав зброю.

— Стояти!! — репетував інший вершник, який наближався з іншої сторони вулиці. — Я сказав: живим!!

Навіть крізь зливу голос здався Уетбі дуже знайомим. Вони з Танагаларом вдивлялися у краплі та періодичне блимання. Тан почав спускатися з ґанку і Ует рушив за ним, але розуміння, що їх спіймали, не полишало думки. Уетбі все ще притискав мішечок під плащем. Йому було страшно. Вільною рукою він торкнувся вологої кишені. Іріс була там, але ключів не було. Неприємне холодне відчуття пробігло в голові. Він озирнувся навколо. Нічого. Скоріш за все вони випали раніше. І на превеликий жаль, це наразі була не найбільша проблема. Вони були оточені. Двоє вершників з однієї сторони вулиці та арбалетник з іншої.

— Аргх! — незадоволено прогарчав Тан, коли схопився за свої сокири та зрозумів, що вони залишилися вдома.

— Уетбі, невже це дійсно ти? — незнайомець зі знайомим голосом зліз з коня.

Силует, що знаходився на коні поруч, теж тримав арбалет.

— Що вам від нас треба? — крикнув дварф.

— Від тебе завжди були лише … ! — грім заглушив високого чоловіка.

— Амеліус?! — запитав Уетбі, спрямувавши крик до фігури, що прослизала крізь намисто з крапель.

— Годі цих церемоній! Здавайтеся добровільно! — Амеліус зупинився, він тримав дистанцію та розмахував руками. — Спростіть … роботу! Я не збираюся вигадувати монологи!

— Мені здавалося, що ми все з тобою вирішили ще тоді! — логічна ланка не будувалася в голові дослідника.

— Це той самий Амеліус?! — питав Танагалар.

— Що ти тримаєш в руці?! — Амеліус продовжував свою лінію розмови.

Уетбі зовсім забув, що його рука була закладена у плащ. І знову звернув на це увагу тільки після запитання від головного винахідника. Він не знав, що відповісти. Вони переглянулися з Танагаларом. Далекобійна зброя могла схибити в таку погоду, але ризик був занадто великим. Бігти зараз було ризиковано.

— Я не буду питати двічі, Рідельтопе! — кричав Амеліус.

Уетбі почало трясти. Від холоду та нервування одночасно. Нічого не залишалося, тому він витягнув річ, загорнуту у промоклий рушник, що провисав з його долоні.

— Що це?

Уетбі скинув тканину та взяв дерев’яний мішечок голими руками.

Він… Він відчув. Його тримав той, хто показав йому цей світ. Той, хто врятував його. І він бачив… Бачив емоції… Емоції, яких йому не вистачало…

Вибіркові зморшки на деревині мішечка почали запалюватися. Бірюзові вогні з різною швидкістю тягнулися з порожнини всередині. Вони продовжили свій рух по зовнішній частині коріння. Світло було достатньо яскравим, щоб усі довкола його побачили. Вершники не розуміли, що відбувається. Але не прибрали арбалетів. Амеліус, здавалося, закам’янів від приголомшення, а Уетбі не на жарт перелякався. Науковця сіпнуло й він почав труситися, немов на ньому сидів павук, але дерев’яний мішечок ніби прилип до його долонь. Більше того, відчувалося, що його руки горять, неначе від опіків. Він впав на коліна та почав бити руками об брудні потоки води.

Бірюзові вогні з’єдналися на зовнішньому дні. Портал відкрився. Овальний розрив. Ідеально-симетричний овальний розрив переливався бірюзовими, білими та блакитними відтінками. Він був розміром з людський зріст. По периметру відходило додаткове світіння, схоже на випаровування киплячої води. Вулиця різко підсвітилася від плоского розриву, який з’явився позаду від коваля та дослідника.

Шокований Танагалар знову вхопився за відсутню зброю, а Уетбі все ще був прикутий до мішечка, що продовжував світитися. Ще одна фіолетова блискавка освітила вулицю. Бірюзово-пурпурний блиск затримався на обличчях та перекинувся на стіні будівель. В будинках, якісь сусіди позакривали фіранки, подалі від лиха, а хтось спостерігав за казковим видовищем.

— Що ти зробив?! — кричав Амеліус, тримаючи рівновагу від нового пориву вітру.

— Цього не може бути, — шепотів Уетбі, дивуючись унікальному феномену, — Іріс, що мені робити?

— Що?! — не зрозумів Танагалар.

— Я не знаю. Може, в тебе є щось в одязі? — пропонувала брошка.

— Точно! — Ует згадав, що саме в цих штанях лежала сіль, яку Стір вчора запропонував узяти з собою.

Захоплення протривало недовго, бо він усвідомив, що вона перетворилася на вологий ком. І руки його були зайняті.

— Ти до мене?! — перепитував друг.

Єва зі швидкістю вітру дісталася рогу в тому напрямку, куди вказав Маєні. Сліди копит прямували в три різні напрямки і швидко зникали у вологому ґрунті. Їй потрібно було поспішати, бо один з напівельфів вискочив з дверей, озирнувся та побачив її. Вона вирішила побігти вперед. Виглядало, ніби цим шляхом рушило двоє коней, а значить це скоріше за все Мель разом з Амеліусом. Флакон в її руці був замотаний у шматок тканини. Вона заховала його під бронею, а іншою рукою торкнулася коробочки на поясі. Вона намацала пошкодження. Часу перевіряти не було. Єва впевнилася, що годинник гарно закріплений і продовжила нестись. Густа гроза ширилася столицею. Навіть розбійники не виходили ловити рибу в таку повінь.

Дівчина бігла по слідах. Напівколо від підков залишало помітну відмітину, але на першій концентричній вуличці вони неочікувано зникли. Єва кинула погляд навколо себе. Вона почула, як її наздоганяють, розминаючи багнюку, але вона нічого не бачила. Короткої блискавки вистачило, щоб побачити декілька глибоких слідів далі вулицею. Не збавляючи темпу, дівчина забігла за наступний ріг і побачила його силует вдалечині. Силует, який вона ні з ким не сплутає. Єва скинула срібне пасмо з очей і продовжила бігти.

— Схопити їх! Я втомився чекати!

Вершник зліз з коня та обидва агенти почали підходити, тримаючи арбалети наготові.

Уетбі не знав, що робити. В нього закінчилися варіанти. Він тремтів. Сильно тремтів. Остання спроба. Він збирався відштовхнутися, щоб набрати розгін та відбігти туди, де арбалети не зможуть влучити. Після першого ж кроку, Уетбі посковзнувся на багнюці, але Танагалар втримав його від падіння.

— Ахах! Свинопаси не можуть бути винахідниками! І ти живе тому підтвердження! — гучно сміявся Амеліус і теж крокував до полонених.

— Це все, Тане! Вибач мене! — Уетбі опустив обидві руки разом з мішечком й схилив голову, готуючись до здачі.

Портал почав повільно та впевнено зменшуватися. Бірюзове світіння на мішечку затухало.

— Ох, Кадарга! — безвихідно вигукнув коваль.

Танагалар Бейдхталкорр різко присів, схопив Уетбі трохи вище колін та з усіх сил відштовхнувся в напрямку порталу. Удвох вони влетіли у блискучу невідомість.

Уетбі не встиг навіть нічого сказати. Він не міг ані заперечити, ані вчепитися за щось. Всупереч волі, залітаючи до розриву, він зачепив боковим поглядом силует вглибині вулиці. Це був силует, який він ні з ким не сплутає.

— Ні! — заревів Амеліус, який був ближче за інших до втікачів.

Один з агентів прицілився. Командир Секретної Королівської Гільдії стрибнув, викинувши вперед руки. Він встиг схопити дварфа за чобіт двома руками та почав тягнути, стоячи колінами в бруді. Арбалетник ледве встиг прибрати палець зі спускового крючка, щоб не вбити Сіра Родера. Руки командира були занурені в портал і зникали в бездонному неіснуючому просторі. Розміру розриву вистачало тільки на пару його рук. Він прибрав ліву руку, щоб сильніше зачепитися за землю і тягнув правою. За мить розрив повністю загоївся. Портал закрився, розділивши руку Сіра Амеліуса Родера нижче ліктя. Несамовитий вереск долетів до грозових хмар.

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨