Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 1 з 27

Початок

Танагалар впав.

Розділ 2 з 27

Запах пергаменту

Дерев’яні двері відчинилися. Літній чоловік з короткою сивою бородою ступив за поріг, що розділяв пануючу на вулиці зливу та його дім. Щойно обидві ноги опинилися всередині і двері гримнули, він напружено видихнув. Знявши своє промокле сіре пальто та каштанове взуття, він пішов вглиб кімнати. Вікно, що знаходилося ліворуч від вхідних дверей, немовби самотній та старий вартовий, пропускало в дім лише тьмяне світло похмурої негоди та глухий дзвін падаючих на нього крапель.

Чоловік пройшов повз дерев’яного таза, який стояв під вікном. Коли був дощ, він завжди оновлював у ньому воду. Але не сьогодні. Переступивши через розкидані по підлозі книги та обійшовши купу дорогих для нього речей, які були розташовані як на великому ліжковому столику, так і по усьому периметру кімнати, він підійшов до ліжка, в дальньому правому куті. Ліжко було застелене старою та частково поїденою міллю ковдрою. Весь свій одяг він складав на неї, і навіть зараз, знявши промоклі двошарові штани, обережно поклав їх на ковдру та перевдягнувся в суху мішковину.

Піч, яка знаходилася навпроти ліжка, слугувала спільною стіною для наступної кімнати і одночасно опалювала обидві. Зараз жоден у цьому домі не мав бажання її розпалювати. Між ліжком та піччю були розташовані двері в наступну кімнату. Діставши сірий металевий ключ з нашкрябаною буквою «У» на одній із сторін, чоловік вставив його в замкову щілину та прогорнув вліво. Клацання.

Зайшовши в кабінет та закривши двері, він з полегшенням видихнув. Саме зараз все залишилося позаду. Він закрив очі та вдихнув…

Дві. Три. Чотири. П’ять. Запах деревини. Цей знайомий запах деревини він не сплутає ні з чим. Вмить йому стало так спокійно, як бувало кожного разу, коли він заходив до свого кабінету. Відкривши очі, він не побачив нічого. Світло вже давно не просочувалося крізь забиті та заставлені шафами двері й вікно. Чоловіку не потрібно було оглядати свій кабінет, щоб відтворити в голові картину безладного порядку, в якому розбирався та пам’ятав кожну деталь лише він. Ступивши два короткі кроки по прямій, він зупинився прямо навпроти високої шафи з дев’ятьма поличками. З п’ятої, впевненим рухом узяв холодний металевий свічник і, намацавши кінчиками пальців зігнутий ґніт, випрямив його.

Тримаючи свічник в одній руці, він пройшов декілька кроків вліво, де вузький коридор з двома шафами переходив в більш простору частину кімнату зі столом посередині. Різко повернувши вправо, він обійшов стос книг та поодиноких записів, які тулилися коло стола та сів у своє улюблене та єдине крісло, попередньо намацавши залишений на ньому коробок з сірниками.

Крісло, як і стіл, було зроблено з п’ятисотрічного монтського дуба, мабуть, найдорожче придбання, яке він робив у своєму житті, з точки зору кількості золотих монет. Розмістивши свічник на пустому місці на столі, літній чоловік повільно дістав сірник, довжиною з його вказівний палець і впевненим рухом запалив. Спалах. Холодне сине світло швидко змінилося на тепло-помаранчеве мерехтіння, коли він підніс сірник до ґнота. Він задув сірник й, відкривши верхню праву шухляду, кинув до всіх інших. Неймовірне марнотратство такого коштовного ресурсу, який в будь-якій іншій сім’ї використовували б до обпалених кінчиків пальців, але чоловіка це не хвилювало.

Раптовий приплив освітлення в цю темну обитель змусив закрити очі та відкрити їх лише за кілька секунд. Рік за роком, він повторював ці дії по декілька разів протягом десяти діб кожного з кіл. І все одно, досі, не зміг пристосуватися до мерехтіння, котре, хоробро відганяючи темряву, відкидало тінь від всіх предметів на столі. Книжки в твердій обкладинці, запорошені й нові чорнильниці, стос зв’язаних записів, обережно розкладені незакріплені аркуші —  все це знаходилося по краях столу, залишаючи в центрі вічно вільний простір для нової роботи. Так дивно було спостерігати за літнім чоловіком, який сидів за робочим місцем навпроти печі, а навколо недбало лежали його пожитки, непотрібні записи та інші дрібниці. Тим не менш, на столі завжди був бездоганний лад. Відчувалося, немов буревій, проходячи по кімнаті, навмисно оминав саме це місце.

Дбайливо відставивши свічник, як зазвичай, в лівий кут столу, чоловік відкрив найнижчу шухляду й поглянув на скляний флакон з рожевою рідиною. Закривши ящик, він узяв пустий щільний аркуш паперу зі стосу перед собою та ніжно провів по ньому лівою рукою, щоб розгладити по столу. Він відчув тонкий аромат свіжого пергаменту та завмер. Спогади. Очі зімкнулися самі по собі, і він не міг їх відкрити.

— Ні, я повинен рухатися далі, — він мовив подумки. — Я не можу нічого виправити, але можу створити нове. Я все ще живий, я все ще не один і в мене достатньо сил, щоб зібратися з думками. Просто потрібен час. Просто потрібно ще трохи часу.

— Уетбі, — чоловік почув ніжний жіночий голос зі столу.

Знайомий тембр вмить привів його до тями і він зібрався з думками, немов від його рішення залежали тисячі доль. Він відкрив другу зверху праву шухляду, де на м’якій шовковій подушці для голок відпочивала срібна брошка з гранованим овальним червоним рубіном посередині.

— Уетбі, я ж чую, що ти прийшов. Чи зі мною вже можна не вітатися? — пролунало запитання з претензією.

Уетбі дістав брошку разом з подушкою та поклав праворуч від пергаменту.

— Що ти, Іріс, просто був трохи в своїх думках. Ти ж знаєш, що у мені постійно суцільні плани, — спокійно відповів Уетбі, наче до цього його нічого не хвилювало.

— Зрозуміло, знову замовчуєш. Коли в тебе все дійсно добре, то ти перш за все відкриваєш мій ящик, — вже без претензії, але з невеличким жалем продовжила Іріс. — Розкажи мені, що сталося? Ти ж знаєш, наскільки я вдячна, що ти врятував мене тоді й знаєш, що я завжди готова допомогти.

В той самий момент, як Іріс домовила своє останнє слово, вхідні двері в сусідній кімнаті зі скрипом відчинилися, впустивши шум дощу, який так довго стримував старий вартовий, всередину будинку.

— Тшш… — промовив Уетбі дивлячись прямо на Іріс.

Він дуже обережно схопився з-за столу, щоб не видавати жодного звуку. Чоловік знав кожну скриплячу половицю в цій кімнаті, тому за мить опинився біля глиняної стіни печі перед тим, як почав нервово усвідомлювати, що коїться.

— Святий Ютане, невже я не зачинив вхідні двері на ключ, — думки пробігали в його голові не довше пари секунд. — Свічка. Треба задмухати. Ні, світло вже видно в сусідній кімнаті, вони так лише зрозуміють, що я точно тут. Кому тільки потрібно приходити до мене в таку негоду?!

Мішковинний одяг Уетбі гармонійно зливався на фоні дерев’яних стін, і тільки сиве волосся на обличчі та голові яскраво контрастувало в м’якому освітленні воскової свічки.

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨