Розділ 23. Квітковий Аромат (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 23

Квітковий Аромат

Танагалар притулився долонями до вікна та зазирнув крізь скло. Купа різноманітних речей як завжди оточувала будинок товариша, але самого Уетбі не було ні на ліжку, ні біля печі. Не втрачаючи надії, коваль сунув руку до кишені в пошуку чогось, чим він зможе зробити якийсь запис, але кишеня виявилася порожньою. Він був одягнений у звичайний вуличний одяг без обладунків та улюблених рунних сокир. Дварф сподівався швидко донести новини до друга, але доля вносила свої корективи, тому він заспокоїв свою метушливість і вирішив прийти пізніше.

— Треба створити з ним свою систему сигналів, — пробубонів під ніс коваль й завернув за ріг.

Шлях до дому здавався довшим, хоч він і дійсно йшов вдвічі повільніше, ніж до цього. Хмари затягнули майже всю столицю, лише вдалечині за містом залишалися незаймані блаватні стрічки. Підвищена вологість від наближення опадів відчувалася в повітрі. Танагалар йшов ґрунтовими вуличками й бив лівою ногою по маленьким камінцям. Він обмірковував ранкову розмову, поки активний вітер закручував його бороду в різні боки.

— Гей, Тане, доброго ранку!

— Ранку, — машинально відповів дварф, а потім підняв голову й помітив Уетбі, який махнув йому рукою та рушив далі у напрямі свого дому. — Ей-но, стій! Я тебе шукав! Не думав, що ти сьогодні рання пташка.

— Та я й сам не думав, — здивовано відповів літній чоловік, коли друг раптово крикнув на нього. — В тебе все добре?

— Так, — почав чорнобородий, — Ну, майже… — він задумався. — Це не так важливо, як те, кого я сьогодні зустрів. Ти ніколи мені не повіриш. Ходім хутчіш до тебе. Ти повинен почути.

— Востаннє я бачив тебе таким жвавим, коли ти в черговий раз сварився на ринку. Ходімо. Я все одно планував до тебе завітати, але гадав зробити це трохи пізніше. Як твої замовлення? — невимушено підтримував розмову Уетбі, поки вони вдвох поверталися до оселі дослідника.

— Все добре, не жаліюся. Як твої справи, старий? Є добрі новини?

— Ех. Ну, напевно, можна й так сказати, — Уетбі зам’явся та почухав потилицю.

— Ти живий та цілий, — зі сміхом промовив Тан та плеснув долонями. — Як на мене це головне. Все інше вирішується. До речі, подивися на небо. Схоже, що Ахілеласіаса вирішила нас полити й сьогодні.

— Мені здавалося, що це богиня лише океану чи її пристосовують до всієї води? — Уетбі виказав подив від почутого.

— Там, де я народився, ми вважали так, — пояснював дварф. — Ти ж не забувай, що ми жили на кордоні Ефтанамерії. Я ж у Дварфійських землях бував усього декілька разів. Але моя сім’я намагалася зберегти традиції наскільки могла, тому як запам’ятав, так і запам’ятав, — коваль знову широко посміхнувся. — Так що, будемо вважати, що під час цієї розмови Ахілеласіаса відповідальна за усю воду на Материку.

— Звучить, неначе ти одноосібно збільшив божественну відповідальність, — жартував дослідник.

— А-то! До речі, а чого всі відомі нам землі називаються Материком? — цікавився Танагалар, коли вони підходили до будинку Уетбі. — Дивакувата назва. Що пишуть у твоїх розумних книжках?

— Це просто матронім, — відповів науковець, дістаючи зв’язку ключів.

— Неймовірно, як я одразу не здогадався. Моя щира подяка за пояснення — саркастично дякував дварф.

— Жіноче ім’я, яке скоріш за все є похідним… тобто сформоване від слова мати, матір, — доповнював Уетбі, заходячи до будинку.

— О, а ось і перша крапля! — вигукнув коваль, дивлячись на рукав своєї сорочки. — Чи то мені здалося, — він перевів погляд у хмари, що відкидали масивну тінь на столицю.

— І позначає зв’язок всієї географії між собою та природою, — завершив пояснення літній чоловік та зачинив двері, коли друг увійшов всередину. — Ти легко одягнений під таку погоду.

— Ще нещодавно в моє вікно стукали сонячні промені, тому я накинув перше, що було поруч і побіг до тебе, — незадоволено пояснював Тан. — Мда, я і небо не перевірив, і навіть не подумав, що можеш бути не вдома. Коротше, все зійшлося. Ну що ж, тоді тобі доведеться знову мене терпіти зранку. Вибач, — Танагалар зробив демонстративний поклон, а посмішка не сходила з його обличчя.

— Так от, я хотів тебе попроси… — Уетбі був не в гуморі, тому одразу переходив до хвилювань, але друг втрутився.

— Ует, я почну перший, бо не втримаю. І так чекав, поки ми зайдемо всередину. До мене зранку заперлися двоє агентів Секретної Гільдії. Вимагали від мене якусь інформацію. Теревенили про нічне пограбування у фортеці. Пригрозили, що коли Сонце підніметься вище оборонних стін, то до мене прийдуть вартові і заберуть до королівського суду, а майстерню буде спалено, — швидко переказував події коваль.

— Я… — Уетбі схвильовано здивувався.

— Ні, почекай, це ще не все, — на секунду Тан запнувся. — Однією з цих агентів була Єва, — в цей момент хвилювання Уетбі змінилося на приголомшення, він не слухав друга далі. — Вона себе поводила наче і не впізнала мене. Я був у повному шоці, от прямо як ти зараз.

Дощ почався. Уетбі притулився до одвірка біля входу в кабінет. Неочікуваність переросла у тонке сподівання.

— Що вона тобі сказала?

— Я ж кажу, вона немов мене не впізнала, хоча може мені це здалося. Але вона прийшла точно не пиво зі мною пити. Більше того, коли вони полишали мій будинок, то я крикнув, що ти на неї чекаєш, але вона не зреагувала.

— Може… — Уетбі хотів щось сказати, але зупинив сам себе.

— Я теж не знаю, що думати, і ця погроза мене теж дивує. Хто і навіщо навів на мене наклеп? Але… — дварф почав сміятися, — Сонця тепер не видно — то як вони зрозуміють, коли приходити?!

Легка посмішка проскочила на обличчі дослідника.

— Тан, мені здається, що вони прийшли до тебе через мене, — він намагався узяти себе в руки після усього почутого. — бо це «пограбування» пов’язане з тим, про що я тобі казав. Але я дійсно не розумію до чого тут ти. І ще й… вона…

Танагалар подивився на підлогу та зморщив лоба. Міріади думок промайнули в його голові, але кожну з них він вирішив залишити всередині.

— Я не знаю, що сказати… Вибач… Якщо це не просто хитре залякування і тебе дійсно потягнуть до суду, то я піду з тобою. Я це почав, — Уетбі зітхнув. — Останнє, що я хочу, щоб хтось з близьких для мене ефтан мав негативні наслідки від моїх дій.

— Не переймайся, друже, — позитивний настрій не полишав чорнобородого більше, ніж на мить. — Таких ковалів, як я, більше не роблять, тому розкрутимо все на нашу користь. І взагалі, чого я досі не бачу кухлів поруч з нами?!

Уетбі підійшов до кухонного столу, шукаючи пиво. Він відставив декілька пустих пляшок, щоб дотягнутися до останньої повної.

— Не Монтське, але сподіваюся, ти й таке п’єш.

— Відкривай.

Уетбі дістав ніж з шухляди та відкоркував пляшку.

— І покажи мені хоч, заради чого весь цей сир-бор, — просив дварф під звуки шиплячої пивної піни.

Чоловік відімкнув свій кабінет, приніс паперовий згорток та замкнув двері.

— Мені привезли це вночі. Це одна з найнебезпечніших речей, яку я зустрічав у своєму житті.

— І це твій винахід? — дивувався дварф.

— Ні. Я навіть не знаю, звідки це взялося.

— Так. Стій, — Тан кліпнув та накренив голову. — Я начебто попросив показати те, через що ми зараз перечікуємо негоду.

— Воно не в мене.

— Ага.

— Ну як, не в мене. Тобто, ну…

— Уетбі, кажи прямо. Я тебе прошу.

— Мій пристрій зараз у одного книгаря. Він організовував пограбування і незабаром він повинен мені його передати, тому поки що я чекаю.

По крупному насупленому дварфійському носу було видно, що зрозуміліше не стало.

— А це, — дослідник продовжив розповідати й здійняв невеличкий згорток. — прийшло мені невідомо від кого та невідомо як. Просто якийсь дварф поклав мішок з сіном під двері й він був там.

— Ну давай тоді розповідай, що це за «він» такий, — коваль стояв біля холодної печі та робив перші ранкові ковтки невідомого пива.

— Друже, спочатку я повинен дізнатися чи не потрібно нам піти до тебе. Дощ не припиняється, а твої проблеми здаються важливішими за мої, — хвилювався науковець, показуючи рукою на старого вартового, який стримував все більше крапель з кожною хвилиною.

— Друже, коли мені знадобиться допомога, то я про це скажу, а поки я тут, значить я можу тут бути, — незадоволено заперечував коваль. — Розгортай цю річ, — він махнув рукавом своєї сорочки з щільної мішковини.

— Я не хочу. Я не знаю, на що воно здатне, — Уетбі виказував чергову занепокоєність.

— Воно менше, ніж мій кулак. Годі тягнути, — Тан починав обурюватись.

Уетбі розгорнув куточок аркуша. Деревина, схожа на сплетене коріння, показалася в слабкому освітленні похмурого Ранку.

— Шматок дерева?? — непорозуміння Танагалара Бейдхталкорра було готове сягнути неіснуючих висот. — Мені починає здаватися, що я навіть не хочу знати всіх деталей.

— Це не все.

— Дивуй, продовжуй!

— Він з острова і мені треба його знищити. І я гадав, що ти як коваль зм…

— Стій-стій-стій! Ти кажеш, що хтось вночі підкинув тобі якийсь шматок дерева, з яким ти якось знайомий. При цьому він якийсь неймовірно небезпечний, хоча ти не знаєш чим саме. Більше того, його охороняли на острові?! І тепер ще виявляється, що тобі треба його знищити. Ахах, — коваль намагався зліпити логічний глечик з різних шматків глини. — Ти ще скажи мені, що існують казкові магічні феї і вони зараз залетять до нас крізь дощ й почнуть танцювати якісь напівдварфійські танці?!

— Тане, я розумію, як це виглядає, але мені треба здихатися від нього.

— Викинь.

— Не можу.

— Просто спали, — після цих слів Тан постукав по пічці на яку все ще спирався.

— От якраз хочу спробувати.

— Тоді поїхали. Вітер якраз почав дужчати, — коваля не потрібно було просити двічі.

Поки Уетбі зволікав, обдумуючи наступні дії, Танагалар почав ламати хмиз та наповнювати піч. Незабаром, чоловік поклав згорток на ліжко, попередньо замотавши у рушник та приєднався до друга. Під свист швидкого вітру, що прослизав до будинку, вони розпалили вогонь.

— Зараз розгориться, і закинемо твою штуковину. Теж мені задачка, — Танагалар ковтнув ще пива. — Не поганий бурдяк, якщо що. Де брав?

— На ринку в Омая. Домашнє бродіння, — Уетбі теж пригубив.

— Треба буде до нього завітати.

За цей час важкий стукіт дощу по даху стало чутно всередині оселі.

— Закидуй своє горюче.

Тепло та тріскіт наповнювали прохолодну кімнату. Не втрачаючи часу, Уетбі розгорнув рушник та вкинув дерев’яний мішечок разом з аркушем до язиків полум’я. Танагалар зачинив металеву заслонку.

— Все! Вітаю, ми знищили твій небезпечний шматок дерева і він навіть не вибухнув і нікого не вбив, — радісно проголосив досвідчений коваль. — А тепер сідай. Спробуємо скоротити час, — з цими словами він узяв кухоль та примостився на підлозі поруч з джерелом тепла.

Уетбі видихнув з полегшенням. Він узяв віник та прибрав розсипане сіно з проходу, після чого сів біля товариша.

— Ти впевнений, що це була вона? — Уетбі намагався знайти нові виправдання небажаній дійсності.

— Так, Уетбі, — зі смутком у голосі відповідав дварф, — дуже впевнений, — він підсунувся до друга та обійняв через плече.

— Тобто вона в столиці… Чи просто повернулася ненадовго… Чому ж вона не зайшла до мене.

Танагалар відставив своє пиво. Він мовчки слухав.

Уетбі замовк. Він не хотів нічого говорити. Він не хотів нічого чути. Дощ миттєво заполонив сяючу тишу. Лише палаюче дерево відтісняло пронизливо холодні звуки з вулиці, але чим довше тривала ця боротьба, тим складніше було тримати супротив. В свою чергу свіжий дощовий аромат не залишався осторонь і тіснився разом з вітром усюди, куди йшов старший наставник. Єдиним компромісом для вогню та дощу було освітлення. Ранкові дощові хмари давали набагато більше світла, ніж чорна Ніч, тому майже всі закутки в будинку було гарно видно.

— Як вона зараз виглядає? — своїм запитанням Уетбі прорізав тривале мовчання.

— Така ж гарна, як і була, — спокійним басом мовив дварф. — Хвилясте волосся срібнявого кольору, блакитні очі, струнка постава і… — він запнувся, згадавши помітне посиніння на лобі.

— І?

— І… забув слово. Як це сказати? Впевненість у своїх діях, немов нічого і не змінилося з останнього разу, як я її бачив.

Видих Уетбі роздмухав пил по підлозі.

— Я не хочу вірити, що я перестав бути їй цікавим щойно втратив своє місце у замку.

— Ставлю всі свої запаси всіх своїх металів, що це не так! — емоційно зазначив Тан. — Ви стільки років знайомі. Втрата титулу не може бути причиною.

— Ех, — Уетбі почав підніматися на ноги. — Напевно мені дійсно треба зайняти свої думки чимось іншим. Давай підкинемо якусь колоду для жару.

— Так, звісно. Якраз перевіримо, чи прогоріла ця штука. До речі, як ти її називаєш?

— Дерев’яний мішечок, — відповів Уетбі та відкрив гарячі дверцята металевим прутом.

— От же ж дивина! З якого вона дерева?! — вигукнув дварф.

— Не знаю, — Уетбі не був здивованим, скоріш засмученим.

Вони дивилися, як м’який танець вогню наспівував колискову цілому та неушкодженому мішечку.

— Я ж казав, що не знаю, на що воно здатне.

— А дай сюди, — дварф перехопив прут.

Він викотив мішечок на підлогу, після чого наступив на нього намагаючись зламати, але тільки продавив скрипучу дошку. Танагалар присів на коліна, облизав вказівний палець та швидким рухом легенько торкнувся поверхні деревини, що не горіла. Відсмикнувши палець, він відкрив рота і після коротких роздумів вхопив всією долонею. Уетбі протягнув руку від здивування.

— Не гаряче! Взагалі! Будь-який найбільш теплоємний метал нагріється хоча б трошки. Взагалі нічого, — він протягнув мішечок Уетбі.

Дослідник обережно узяв його в руки і навіть двічі підкинув. Впевнившись у цій неймовірній властивості, він поклав іноземця на ліжко.

Дощові краплі продовжували проситися всередину, але їм залишалося лише колотити в стіни та скочуватися по склу. Ззовні кінь пробіг вверх вулицею.

— Хм, добре. В будь-якому разі, час у нас є, тому щось вигадаємо, — зазначив коваль, розбурхуючи піч, щоб додати звичної деревини.

— Зачекай трохи. Я відкрию свою діжку на вулиці, щоб вода набралася, поки злива не стала зовсім неконтрольованою, — мовив Уетбі.

—  Давай, — погодився дварф та почав повільно перебирати свої перстні на плетеній бороді.

Уетбі відставив пиво та підійшов до вхідних дверей. Він майже торкнувся ручки, як відчув, що хтось стоїть з тієї сторони…

Тінь Амеліуса зайшла до кімнати, а за нею й сам командир.

— Яка поточна ситуація? — він спрямував своє запитання до столу з мапою. — А де Єва?

— Відійшла до роздягальні, командире. — зі стрункою поставою відповів Маєні.

— Як давно?

— Хвилин п’ятнадцять тому.

— Гоніре, збігай. Повідом, що ми на неї очікуємо.

— Буде зроблено, — відповів агент та швидко закрокував коридором.

— Звітуй результати, — наказував Сір Родер, поки Мель закривала за ними двері.

— Коваль був знайдений у майстерні. За допомогою техніки гарних-поганих новин ми повідомили, що його можуть невдовзі стратити, чим викликали здивування, — невпевнено розпочав чоловік, бо вважав, що вони будуть чекати старшого капітана. — Після маскування та короткого очікування у засаді, дварф покинув майстерню і ми прослідували за ним…

— Зупинити звітування. Перейти до результатів, — спокійно втрутився Сір Амеліус.

— Ми виявили, що дварф прямував до цього одноповерхового будинку, — Маєні показав пальцем на мапі. Ціль, тобто дварф, нервово і активно намагався достукатися та заглядав у вікно, але безрезультатно. Ми вважаємо… Я вважаю, що це велика важлива риба. Можливо, нове розбійницьке лігво посередині зони новобудов. І біл…

— Які подальші дії і яка ваша оцінка потрібних сил?

— Фінальних розпоряджень та цифр не можу зазначити без підтвердження старшого капітана Єви, — карбував Маєні. — Але орієнтовні сили включають: двоє лучників або арбалетників для контролю провулків, п’ятеро агентів зовнішніх операцій для зачистки приміщення та контролю можливих чорних виходів з даху. Очікування супротиву було визначено як слабке, але можливі засади в підвалі, тому потребується алхімічна зброя задля створення кращих позицій нападу. Така кількість агентів зможе…

— Відставити останні слова. Капітан Маєні, гарна робота. Якщо наявність лігва буде підтверджена, то ви будете приставлені до нагороди.

— Дякую, командире. Пізніше це все буде викладено на папір. Звіт завершено.

— Старший капітан Мель, Почніть готувати п’ятьох коней та один віз. Віз повинен бути забитий сіном або соломою з метою маскування. В разі будь-яких проблем повідомляйте, що це особисте розпорядження Сіра Родера.

— Буде зроблено, — відповіла Мель та покинула кімнату планування.

— Капітан Маєні, на вашу думку цей дім може бути пов’язаним з подіями цієї ночі?

— Так, — лаконічно відповів капітан та стримався, щоб не позіхнути, бо втома давалася взнаки. — Можливо, ми навіть зможемо повернути вкрадене, — набивав собі ціну агент.

— Що ми ще знаємо? — Амеліус заклав руки за спиною та став з паралельної сторони столу, розглядаючи будівлі на мапі.

— Дварф промовив ім’я когось з цього будинку, — Маєні поправив пошкоджену руку та продовжив: — Ует.

— Єва буде очолювати цю операцію, — розпоряджувався командир, пропустивши надану інформацію, — Вас назначаю першим помічником на час облави. Готуйте всі потрібні звіти.

— Так точно, командире.

— Мель допоможе відрядити ефтан та все потрібне обладнання в короткий строк. Буду очікувати результатів сьогодні. Ви зможете знайти мене в моєму кабінеті у вежі. За умови відсутності — чекайте.

— Прийнято.

Двері гучно відчинилися, впустивши додаткове світло з коридору.

— Сіре Родере, Єви немає в роздягальні. Черговий повідомив, що вона просиділа там тривалий час і от-от нещодавно вибігла і навіть не повернула ключ, — доповідав агент, ледь переводячи подих.

— Побігла? — нерозуміння на обличчі Амеліуса грало додатковими фарбами в мерехтінні ліхтарів. — Капітане Маєні, вона не поверталася сюди?

— Ні, командире, але я чув, як хтось пробігав повз кімнати. Я не надав цьому особливого значення.

— Ует. Ует… — командир сконцентровано промовляв ім’я, ніби щось пригадував.

В іншому кінці коридору навстіж розчинилися двері, впускаючи розпечену зливу до будівлі без вікон.

— Командире! — Мель кричала крізь спокій першого поверху штабу.

— Що?! — крикнув у відповідь схвильований голова Гільдії.

Швидше за вітер Мель пронеслася коридором, задмухавши один із факелів. На ходу вона схопилася обома руками за одвірок.

— Єва! — краплі котилися з голеної голови по наплічним накладкам. — Вона забрала брунатного й поскакала з двору без збруї та сідла. Які ваші розпорядження? — вона доповіла й, швидко заспокоївшись, увійшла до кімнати.

— Ует, Ует, — командир продовжував крутити це ім’я на кінчику язика. — Уетбі! О, дідько! Покажи цей будинок ще раз! — Амеліус раптово піднявся на емоції та підскочив до мапи зі сторони Маєні.

— Ось, — чоловік знову показав на карту.

— І вона теж бачила цей будинок?! — командир не вірив у все, що зараз відбувалося.

— Так, Сіре Родере, — Маєні не розумів, що відбувається, але тримав субординацію.

— Чого ти не попередив мене раніше й не сказав його ім’я одразу?! — Амеліус шукав винних.

— Я намагав… — почав виправдовуватися щиро здивований агент.

— Вона зірве нам всю операцію! — репетував командир та подивився на Мель. — Швидко знайди стільки агентів скільки зможеш! Прямо зараз! Немає часу на збори! Коні готові?!

— Конюх потребує підписане розпорядження, — вимуштруваним холодом відповідала ельфійка.

— Хто на зміні, Ютан його подери?!

— Степан.

— Я звільню цього покидька! Сьогодні!! Мель, збирай всіх польових, хто не зайнятий плануванням, — розпоряджався Амеліус та кинув погляд на Маєні і Гоніра. — Ви, обидва за мною! Готуємо коней та виїжджаємо!

— Ви теж берете участь? — здивовано перепитала Мель, уступаючи дорогу командиру.

— Так! Всі зустрічі переносяться!

Сір Амеліус Родер вилетів з планувальної під звуки далекого розкату грому. Рукою він відкинув полу свого чорного табарду, яку одразу підхопив чіпкий вітер.

Ранок був в поганому настрої. Вони остаточно посварилися з Сонцем. Дрібний дощ поступово перетворювався у пекельну зливу. Вітер кидався зі сторони в сторону, роздмухуючи водне полум’я. Єва тримала коня за шию та гриву. Вони розсікали пусті вулиці, перемішували вологий ґрунт з тим, що поки був сухим. Вартові швидко пропустили агента — жетон та ефект неочікуваності робили свою справу. Краплі самотньо розбивалися об дахи, очікуючи підмогу грому й блискавок, а вітер підганяв коня, немов допомагав Єві швидше дістатися місця призначення. Дівчина відчувала щось всередині себе. Знайоме відчуття, яке змушувало нестися вперед. Втрачене відчуття, яке створювало нові можливості. Великі можливості й великі ризики.

Радісні діти кидалися брудом, поки їх батьки відкривали діжки, щоб наповнити їх коштовною дощовою водою. Очищене повітря заповнювало легені, поки дівчина відкидала намоклі пасма з обличчя. Вона стрімко мчала до дому Уетбі. Вона не була впевнена, що він вже повернувся, але її не лякала потреба в пошуку. Вона хотіла попередити його швидше, ніж СКГ втрутиться в його життя.

Густі хмари штовхали одна одну, їм було тісно на тлі столичного неба. З цієї неосяжної висоти велична столиця була немов на мапі. Кожен будиночок, кожен провулок, кожне дерево й кожен ефтан, крихітними фігурками займали свої місця. Ці актори завжди грали назначену роль. Безпомилково. Майстерно. Така жива гра могла бути тільки коли ти втілюєшся в роль. Відчуваєш її, немов особисте життя. Немов ніколи і не було інакше. І все це спостерігали глядачі, які, розштовхуючи сусідів, намагалися зайняти перші ряди. Аншлаг! Грім пронісся сценою, яка з висоти ложі, була як на долоні. Перший грім змусив акторів пропустити крізь себе зміну акту. Ніби з пера письменника, завіса змінила свій колір. І тепер різнокольорові дахи сяяли. Підсвічувалися на фоні темно-сірої глядацької зали. Оплески! Манливий дощовий аромат передував без винятків кожному удару крапель об сцену. А основна діюча особа срібною стрічкою пронизувала столицю. Рухалася на зустріч зі своїм майбутнім.

Єва під’їхала до одноповерхової будівлі з великим вікном. Їй не вдалося одразу зупинити коня, тому вона була вимушена пробігти багнюкою до вхідних дверей. Але їй здалося, що піч горіла у вікні і це запалювало її зсередини, не дивлячись на невщухаючий холодний вітер. Без жодних вагань, Єва вхопилася за ручку та потягнула на себе. Надія на те, що їй не доведеться шукати, тонким ґнотом тягнулася в душі. Без пручань двері описали скрипуче напівколо. Хтось стояв на порозі… Вони зустрілися поглядами. Пауза.

Світ застиг в той самий момент, як кожен з них побачив неймовірно знайомі очі. Вічність розлуки змінилася на відчуття… Відчуття… Ті самі відчуття, які можуть відчути тільки дорогі одне одному ефтани, що розмежовані часом, простором чи подіями. Навіть Танагалар застиг не в змозі щось сказати. Секунди тривали… Тривали, немов хотіли заполонити той простір, який створився за ці роки. І їм вдавалося, але секунди не здатні закрити душевну безодню, яку ці двоє відчували.

— Мій день народження завтра, — витиснув з себе Уетбі, на обличчі якого були одночасно радість, здивування та переляк.

Непроглядна злива була єдиним учасником цього процесу, яка пробивалася крізь сповільнені секунди. Вона не залишила на Єві жодного сухого місця і починала проникати в домівку з допомогою вітру.

Двома вправними стрибками Єва опинилася всередині й обійняла Уетбі. Без жодного зайвого слова вона притиснула його до себе…

Він обійняв її у відповідь…

— Батьку, я сумувала, — вимовила Єва зі сльозами на очах та ткнулася у його плече. — Я втомилася.

Уетбі зітхнув, закрив очі й обійняв її міцніше.

— Все добре, Пухнаста. Ти можеш нічого не розповідати. Головне, що ти тут… Це головне, — він напружено видихнув. — Я теж сумував.

Приплив неповторного полегшення змінився на страх, коли Єва згадала, навіщо вона тут. Клац. Звуки повернулися до будинку. Час продовжив свій звичний плин. Краплі намагалися пройти крізь старого вартового, але той знав свою справу. Злива обвалювалася на Вейом, заглушаючи сором’язливий тріск з печі. Вона перестала плакати і відійшла від батька на крок, тримаючи його за плечі.

— Вам треба йти звідси, — вона перекинула погляд з Уетбі на Танагалара. — Королівська гільдія планує на вас облаву. Тане, вибач за те, що було зранку. Я… Я була…

— Годі, — дварф суворо зупинив дівчину та зробив жест долонею, — Не треба вибачатися. Все так, як і повинно бути, — коваль підійшов до вхідних дверей і зачинив їх, переборовши вітер. — Ух, мала, я дивлюся, ти дійсно плакала, — він обійшов дівчину та з посмішкою подивився в обличчя, — А то, я ставився запитанням чи це сльози, чи небесна вода просто не обсохла?! — гучний дварфійський сміх змішався з барабаним дробом по старому вартовому.

— Я стільки всього маю… хочу розповісти, але вам треба йти звідси, якомога швидше.

— Стій, — Уетбі не хотів погоджуватися з повторним розставанням, — Я хочу поспілкуватися з тобою зараз, а не колись потім. Що це все означає?

— Немає часу пояснювати. Заховайтеся десь. Може, в знайомих? — агент дуже хвилювалася, але вона знала, що робить.

Довгоочікуваний ковток солодких спогадів змінився на гірку дійсність.

— Справи серйозні, Ует, — друг запевняв дослідника. — Так може, ти просто з нами тоді? Всі будуть у виграші, — дварф сприйняв слова Єви серйозно й зберігав гостроту розуму.

— Я приверну тільки більшу увагу. Я затримаю їх тут. Цієї ночі було пограбування, його пов’язують з тобою. Я ж сподіваюся, ви до цього не причетні? — дівчина кинула погляд на батька та Тана і вичавила воду з чобіт.

— Єво… — Уетбі почав говорити й запнувся, кинувши погляд на Танагалара.

— Нііі, — засмучено протягнула Єва та захитала головою. — Ні. Ні! Ох! Вони будуть обшукувати будинок. Щось з пограбованого є тут?

— Так, — винувато відповів літній чоловік.

— Забирайте з собою й тікайте. Я зіб’ю їх зі сліду. — агент планувала на ходу, її голос трохи дрижав, але думки були чистими. — Зустрінемося на розі, де млинок. Після закінчення зливи.

Уетбі вагався.

— Ходімо, — Танагалар підганяв дослідника, киваючи у сторону ліжка.

Уетбі підняв дерев’яний мішечок з ковдри та почав загортати у невеликий рушник. В Єви збільшилися очі, коли вона побачила цю статуетку в його руках, але вона нічого не сказала. Наразі були важливіші справи. Всі розмови потім.

Уетбі забіг до свого кабінету, коли Тан чекав біля відкритих дверей.

— Іріс, мені потрібна твоя допомога, — він прошепотів до брошки і перемістив її з м’якої подушки у кишеню штанів.

З іншої шухляди він витяг невеличкий скляний флакон, запечатаний пробкою з коркового дерева. Він вибіг з кабінету та почав замикати замок.

— Уетбі, на це немає часу. Заради Гнігруна! В нас обмаль часу, — Тан вже чекав біля дверей, одягнений в один з тонких плащів, який належав другу.

— Авх, — дослідник поклав ключ до кишені з брошкою.

Пухнаста підійшла та обійняла його ще один раз.

— Це тобі, доню — Уетбі протягнув їй флакон частково заповнений рожевою рідиною.

— Мій улюблений? — здивовано перепитала дівчина.

— Так, — м’яко посміхався Уетбі. — Чекав тебе весь цей час.

Приголомшена, Єва взяла подарунок. Уетбі одягнув інший плащ і обернувся до Пухнастої, поки Танагалара напружено штовхав двері.

— Бережи себе, — звернувся він до доньки.

— До зустрічі після зливи, — вона посміхнулася у відповідь.

— Після зливи біля млинка, — повторив дослідник і виринув у дощ разом з другом.

— Бувай, — Чагрін сказав в останній момент, звичним сумним тембром.

Двері з гуркотом зачинилися, але Уетбі встиг його почути. Він був здивований, і не тільки через сам факт, що грамофон раптово звернувся до нього. Його здивували і самі слова, бо Уетбі був впевнений, що він ще повернеться.

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨