Розділ 22. Нове Усвідомлення (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

Розділ 22

Нове Усвідомлення

 

 

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

 

Розділ 22

Нове усвідомлення

 

Ранок мав характер. Він міг показати обрій, пагорби, поля й дахи в кольорах, які був здатен запозичити лише справедливий День. Але коли Ранок та Сонце сварилися, то він ховав місто від споглядання з вершини. Це був один з саме таких днів. Ранок затягував столицю, розмежовуючи помаранчеві сонячні кольори від коштовної поверхні Материку. Лише поодинокі промені-розвідники продиралися крізь насичені темно-сірі хмари, створюючи дірки у попелястій ватній заслонці.

З кожним кроком Єви та Маєні до фортеці, хмари зміцнювали свою присутність і вітер бешкетував все дужче. Коли вони дійшли до штабу, то похмуре каміння будівлі бездоганно пасувало до негоди, що насувалася.

Підтвердивши свою ідентичність та зайшовши всередину, Єва повела колегу за собою на другий поверх. Кожного кола у другий день, в командира Родера була ранкова нарада з усіма повноваженими з зовнішніх операцій. Лише ті, хто особисто були на завданні, мали право не з’являтися. Освітлені факелами коридори вели до зали у дальньому куті другого поверху. Разом з Маєні їх впустили до невеликої кімнати очікування.

З зали очікувань можна було потрапити до зали зустрічей, яка у свою чергу вела до зали нарад. Подібна конфігурація забезпечувала додаткову безпеку й шумоізоляцію. Єва знала, як проходять ці зустрічі, знала похвилинно, тому треба було просто зачекати. Маєні не ставив зайвих запитань. Химерні кімнати та коридори будівлі СКГ вимагали неймовірної кількості свічок та ліхтарів. Ті скриптори, які День і Ніч заповнювали звітності й інші папери, могли більшу частину кола навіть не бачити природного світла. Не дивно, чому такі королівські піддані швидше за інших втрачали гостроту зору. Тим не менш, увесь палац Авреліївської фортеці було збудовано настільки майстерно, що деякі проходи нижніх поверхів штабу напряму з’єднувалися з секретними коридорами палацу. Годі й казати, що знання цих маршрутів зберігалося у суворій секретності. Ходили чутки, що королівська сім’я у разі нападу могла користуючись підземеллями виринути в будь-якій точці не тільки фортеці, а й Вейому загалом.

— Запрошую всіх до зали зустрічей, — приглушений голос Сіра Родера почувся в сусідній кімнаті. — Пригощайтеся! Я скоро повернуся, — звична жорстка тональність відчувалася м’якше чи то через гарний настрій, чи то так викривляли закриті двері.

Двері до кімнати очікування відчинилися. Сір Амеліус Родер вийшов разом з високим ельфом. За ними крокувала Мель. Єва та Маєні піднялися зі стільців.

— Вибач, товаришу, сьогодні не зможу залишитися на банкет, мене очікують підлеглі, — впевнено і повільно промовив ельф й протягнув руку командиру.

— Гарна робота, Уйвелю, Успіхів в Ельфійських Землях. Як завжди очікую вдалих операцій, — вони кивнули один одному та потиснули руки, відкидаючи тіні. — І я сподіваюся, що можу розраховувати на тебе, як і завжди? — перепитав Амеліус без уточнення деталей.

— Звісно. Все буде як і домовлялися. Ми на твоєму боці. Корона. Шана. Довіра. — відповів вишукано одягнений ельф і вийшов до коридору.

— Корона. Шана. Довіра, — повторив командир і провів Уйвеля поглядом. — Що у вас? Знайшли? — запитав Амеліус у старшої за званням, поки позаду лунало стримане багатоголосе спілкування.

— Так… — почала дівчина.

— Добре, підготуй звіт та сплануйте облаву, — різко втрутився командир. — Я підійду після наради й уточнимо деталі.

— Буде зроблено, — відповіли в один голос Єва та Маєні. — 1 П 12, — Єва зазначила кімнату у якій вони будуть знаходитись.

Вони кивнули одне одному. Командир та Мель повернулися до запланованого банкету з канапками та фруктами.

— Комкіні, чув, ти нещодавно знайшов собі нову супутницю… — двері зачинилися.

Чоловік та дівчина вийшли до коридору. Наради вищого керівництва, в яких Єва брала участь, завжди закінчувалися коштовними банкетами й інтенсивним спілкуванням. Спілкуванням про все: справи, операції, життя. Найбагатші та найвпливовіші інколи знали одне про одного набагато більше, ніж навіть їх сім’ї. Титуловані агенти СКГ, які зазвичай були обережні в особистих спілкуваннях, мали дітей, що одружувалися з дітьми інших вельможних агентів. Таким чином, укріплювалися стосунки й довіра всередині керівництва Гільдії. Єва розуміла цю систему, але ніколи повноцінно не могла відчути. Вона просто працювала. Просто виконувала свої задачі.

Сходами до першого поверху Єва відчула, що почуває себе погано. Вона не хотіла планувати цю облаву. Вона… Вона ледве не оступилася, Маєні швидко зреагував, але срібнява самостійно втримала рівновагу.

Відімкнувши кімнату, в якій проводилося планування ранкових дій, вони підійшли до мапи. Протягом усієї операції ні Маєні, ні Єва жодного разу не згадали про нічне пограбування. Щонайменше, один з агентів точно мав бажання, але їм було наказано забути про це. Саме тому вони ретельно підбирали теми, які могли полишити думки.

— До мене доходили чутки вартових про Ріста. Кажуть, що він вчора був у замку, але його знайшли мертвим, — здавалося, що Маєні хотів про це запитати з порогу штабу і просто чекав найкращого моменту. — Чула щось про це?

Це була остання крапля. Єві потрібен був особистий простір.

— Я перевдягнуся й повернуся, — вона стримувала емоції, ігноруючи запитання. — Капітан Маєні, почніть з планування шляхів та оцінки кількості агентів, потрібних до залучення, — розпорядилася Єва.

— Це той дім? — уточнював чоловік проводячи по мапі.

— Так, — Єва навіть не подивилася в його напрямі, зачинила за собою двері та стрімко рушила коридором до іншого приміщення.

У новому штабі не було житлових приміщень, але були роздягальні та ящики зберігання. Кожен агент міг користуватися ними між місіями замість того, щоб кружляти від свого будинку до штабу. В одну з таких кімнат зайшла Єва. Вона показала ключ працівнику на вході і спокійно пройшла вздовж стіни до своєї невеликої кам’яної кабінки. Вона відімкнула двері з дерева і без вагань почала перевдягатися. Її простір був обмежений, а світло було лише те, яке від факелів прослизало крізь тонкі шпаринки. Але Єва була наодинці. Це саме те, що їй було потрібно. Поодинокі звуки з кабінок повідомляли про присутність інших агентів, проте срібноволосу дівчину ніхто не бачив і не чув. Єві цього було більш, ніж достатньо.

Поступово знімаючи сорочки й хустку, вона переклала їх до ящика і взяла свої шкіряні обладунки. Вона дихала вільно й повільно. Агент намагалася заспокоїтись. Ні, вона намагалася знайти рішення. Чорна кам’яна стеля вбирала в себе крихти світла, які не торкалися оголеної спини дівчини. Єва інтенсивно розмірковувала:

— Я не зможу вмовити Маєні брехати й не зможу змінити дійсність. АААааргх!! — вона стиснула зуби і з силою притиснула броню в руках до міцно замотаних грудей.

— «З днем народження. На жаль, не було можливості сказати це раніше», — Єва не з власної волі промотувала фрази, які весь цей час, плавали в її голові, але вона свідомо відмовлялася складати їх в єдине ціле.

— «Ти ж сирота. Тобі нічого втрачати», — Єва різко заплющила очі. — «Я не можу тебе вбити», — вони з’являлися одна за одною у випадковому порядку.

— «Я чесна сама з собою і роблю те, що хочу я, на відміну від тебе», — Єва перестала себе контролювати. Вона кинула обладунки назад у ящик і впала на табуретку.

— «Я не можу тебе вбити», — долоні закрили обличчя, а каре нависло над підлогою.

— «Сір Родер, я мала спершу поверхнево оглянути причини смерті, поки вартові не встигли дотягнутися до тіла», — Єву почало трясти, вона почала беззвучно плакати.

— «Ти повинна. Це єдиний спосіб мене врятувати», — сльози м’яким кришталем падали на одяг, ящик та камінь.

— «Я не знаю як він може тебе шантажувати, але так більше не можна. Не для того ми стільки років захищаємо це королівство», — сльози мовчазною гірською річкою текли по щокам.

Єва страждала. Пальці обхопили голову та стиснули волосся. Повінь емоцій затоплювала тісну кабінку, але агент тримала звуки в собі. Ніхто не повинен її чути.

— Два роки, — події останньої доби розбурхали старі рани, її продовжувало трясти. — Ааааа!!!

— «Ми загралися в чесність, зраджуючи самим собі», — вона дотягнулася до поясу в ящику і розв’язала маленьку коробочку з пісочним годинником.

Вона була повинна планувати облаву на того, кого захищала вже цілих два роки. На того, заради кого йшла проти своїх бажань, проти своїх принципів. На того, заради кого вбила свої емоції та викинула… викинула себе.

Тремтячими руками вона відкрила і перегорнула коробку. Крихітний годинник зі срібним наповненням викотився на її долоню. Вона закрила очі, намагаючись стримати буревій, що виплив з її душі.

— Тан, нащо ти сказав його ім’я?! — Єва кричала подумки. — Маєні його почув! — королівський оркестр грав «Грозову Ніч» вглибині тендітної дівчини посеред штабу секретної гільдії.

Вона хотіла закричати, побігти, щось вдарити, але замість цього тремтіла на табуретці. Єва накрила годинник іншою долонею, щоб той не впав і розглядала деталі, які просвічувалися крізь розсунуті пальці. Солоні краплі розбивалися об скло.

— «Це тобі. Він зберігає емоції та музику твоєї душі… А як він працює?…» — Єва згадувала. — «…Просто візьми його, закрий очі і подивися усередину себе. Послухай, що ти відчуваєш. Твій внутрішній оркестр буде кожного разу грати унікальну мелодію. Це музика, яку ти зможеш читати перед сном. Тільки ти зможеш, і ніхто крім тебе».

Вона не була здатна спланувати вдалу брехню. Лавина спогадів, думок і відчуттів вивалилася на неї. Лавина, яка весь цей час трималася на дерев’яному сірнику. І той нарешті переломився навпіл.

— Я сумую, — від цих думок вона відчула раптове полегшення.

Щирість перед собою змусила трохи стихнути бурхливу оркестрову партію.

— «Він вже два роки чекає на тебе».

Декілька хвилин Єва просто сиділа. Вона почала заспокоюватися та приходити в себе. Руки перестали тремтіти. Залишилося лише швидке важке дихання.

— Я повинна його захистити, — усвідомлення прийшло миттєво. — Я більше так не можу…

Вона перестала вагатися. Вона знала, що повинна зробити. Вона знала, чого хотіла.

Тримаючи пісочний годинник у долонях, Єва знов закрила очі й перекотила його з пальця на палець. Оркестр грав напружене алегрето. Самопочуття було легшим, ніж декілька хвилин тому, але вона загубила відлік часу. Треба було поспішати, якщо вона хотіла опинитися там швидше за командира. Єва повернула годинник у коробку та підв’язала до поясу. Одягнулася в обладунки, витягла платиновий жетон з сумки, вийшла з кабінки, замкнула її і побігла.

— А ключ?! — крикнув наздогін черговий до срібноволосої дівчини, що пробігла повз.

Єва не збиралася зупинятися. Факели вказували їй шлях, коли вона пролітала поруч. Дощ зустрів її, коли Єва вискочила на вулицю. Дрібні краплі розпочинали свій шлях з темно-сірих хмар і прямували до Вейому. Дощ поки що був слабким, але це було лише питанням часу.

Єва перескочила через поручні, минаючи сходи, чим здивувала напівельфа, що підіймався до входу в штаб. Впевненими кроками дівчина підбігла до конюшні на повір’ї.

— Гей, Степане, брунатний на службі? — крикнула вона до дварфа конюха, що затягував якесь обладнання від дощу.

— Так, Єво, але мені треба підписане розпорядження, щоб я видав тобі коня, — неквапно відповідав конюх. — Правила для всіх однакові.

— Хутко! Де він? — вигукнула агент, показуючи жетон гільдії.

— Воу-воу! Добре-добре. Попереджати ж треба, що це терміново, — незадоволено погоджувався дварф.

За декілька хвилин він вивів коня зі стійла. Дощ підсилювався. Єва помітно нервувала. Вона тепер не тримала своїх емоцій.

— Зараз накину збрую, — мовив дварф, відкриваючи скриню

Єві ніколи було чекати. Вона хотіла попередити якомога швидше. Брунатний був її улюбленим конем. Вони добре знали одне одного. Легким стрибком, тримаючи коня за шию, Єва осідлала скакуна.

— Ге-еее-ей! Куди?! — конюх кричав до дівчини, що віддалялася з кожною секундою. — Я ж навіть номер жетону не записав, — він додав зі смутком, але його почув тільки дощ.

 

 

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

 

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

 

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨