Розділ 2

POV Алекс

Що це було?

Підскакую з постілі – бачу геть незнайому кімнату, дивуюся. Що за?.. Точно, мене ж “обміняли”. Поселили в гуртожитку, тому тут так галасно зараз. Тому й вигляд все має незнайомий, і ковдра не так швидко гріє.

Це виходить, я тепер майже, як у таборі, сама собою, залежна лише від себе?Тавтологічно, та правда. Отже, дійсно як, тільки довше та з навчанням. Що ж, буду “відкопувати” навички виживання, здобуті літами відпочинків – пам’ять, напружуйся!

Так, мовчи, ще не час. Дай мені хоч з постілі вибратися.

Що ми маємо в підсумку? Нас закинули в альтернативну, цілком доведену науково та практично, реальність – це раз. Вже час снідати – це два. На мене “поклали” відповідальність у здобутті місцевих наукових знань – це три. Я ХтоЗна, коли й як передам інформацію деканові, потраплю знову додому, виживу в цьому місці – це головне! Нащо тільки прийшла вчора на пари?!

Хоча, можна ж уявити, що я – класична попаданка, навколо все працює на магії, а скоро зустріну принца.

Угу. Лише в перпендикулярному, третьому, світі!

– Алі, де ти поклав програму дешифратора?

Зараза! Нащо ж грюкати?

Тільки хочу огризнутися, як лунає: “Вибач, забув” – значно тихіше, ніж питання до цього, та хтось чи не бігом тікає від дверей. І що це було?

Точно знак, що час вставати. Як би не хотілося протилежного.

Під-час сніданку, після чергового ковтка чая, мозок люб’язно “видав” мені цікаву картинку-спогад минулого вечора. Вашу ж!.. Якого?! Я зовсім не про таке мріяла, потім забувши та забивши!.. А, точно, він був п’яним. Не від алкоголя, та не тільки ця речовина тьмарить людям мізки. Тоді добре.

Відставити паніку! Просто забий. Уяви, що то був наслідок гри в карти на бажання, тобі ж, як завжди, не щастить, коли не граєш.

Краще подумаю, як бути далі. Певна річ, що не обійдусь без прохання допомоги, та до кого звернутися? До кого саме?..

– Доброго ранку, – привертає мою увагу до кухонного входа привітання…

Точно! Джулі, староста! Дуже сильно сподіваюся, що вона буде така ж добра до мене, як її відображення з моєї версії дійсності.

– Доброго. Джуліє, чи можу я просити тебе про допомогу? А то мене сюди закинули швиденько та несподівано, нічого особливо не пояснили, ресурсів для виживання не надали – як мені “впливати”? Ні, основи, як що працює, розповіли, їх я засвоїла; та як тут, у вас, з грошима, стипендією, товарообміном? Чи все за чесне слово?

– Ого! – Присідає на стільця, навпроти мене. Задумується – певно, підбирає слова. – В нас все просто. Ти все правильно сказала – ми отримуємо стипендію, за яку купуємо необхідне. Дехто ще на роботу влаштувався, комусь батьки допомагають. Гроші невеликі, так, якщо не… – пояснює дівчина, та:

– Вибач, переб’ю – як ви її, стипендію, отримуєте? – так, я буваю нетерплячою. Є такий гріх за мною. – В моєму “відображенні” дійсності гроші зараховують на картку певного банку, якою ми розраховуємося. Тобто, обмінюємося “оцифрованими” електронними варіантами…

Стоп. Ми ж там, вдома, оперуємо данними. Не реальними грошима – їх інформаційним “еквівалентом”. Це ж те саме!..

– Як і в нас, – Джулі удивиться на мене з подивом і “чого питаєш, коли в вас точнісінько так же”.

– Зранку важко думати, – виправдовуюся. – Тому, наступного тижня звернуся до дека.. Доброго ранку, – киваю несподівано “намалювавшомуся” в проході до коридора працівникові прикордонної служби. Бо нашивка на формі просто кричить про це.

– Вітаю. Та смачного, – киває на наші тарілки той.

– Дякуємо. А ви до?..

– Зачекаю вас на вулиці – в нас є деякі питання. Перепрошую за вторгнення, – з цими словами молодик так само, як і з’явився, несподівано зник з нашого поля зору.

Навіть прокинутися нормально не дають! І нащо я погодилася “прикрити” свій універ?

– Хай чекає, поки доїсиш. У вихідний день всі мають відпочивати, – радить мені Джулі, сідає навпроти, зі своїм горнятком кави.

Дійсно, чого це я? Сьогодні всі починають відновлюватися для наступного робочого часу, мені треба зайнятися власними справами – хто ж їм винен, що працюють на службу, котра не має перерв? То – їхня проблема, нехай чекають.

Отже, прислали того робітника технічного відділу, що завадив нам спокійно поїсти, задля важливої роботи: налагодження канала безпосереднього зв’язку між мною та відповідального за мене голови якоїсь-там команди. Що було б дуже зручно, позбавило мене зайвих поїздок лише для донесення бажань і самих бронювань дат переміщень між світами. Після обдумувань, обговорень, з наступними оглядами й обмацуваннями мого телефона, прикордонник щось там собі пробубонів, проміркував (я, здається, бачила, як в його очах рухомою стрічкою проносилося думки!) і пообіцяв дуже скоро сповістити мене про щось там. Схоже, йому сподобався такий метод зв’язку, хоча це дивує – в них є прототип планшетних пк, то чим мій смарт такий незрозумілий?

Я ж, користуючись нагодою, намагалась дізнатися, як мені вирішувати фінансові питання, та мене “направили” до ректора – дякую, допоміг. На запит про екстрене вирішення проблеми кордонник лише розвів руками, бо не його служба займається цими справами. Зараза… Буду набиратися боргів ці, щонайменше, два дні. Набратися б сміливості для відвідин адміністрації.

Дякую тобі, Джуліє! Рятувальниця моя! Віддам тобі все, тільки-но отримаю ресурси для життя та скопіюю конспекти. Та не треба відмовлятися, бо накупили ми немало, а совість я продати не можу. Тому чекай на повернення коштів та смачненьке, за записи.

Отже, ТАУ. Ті ж “приколи” з підсистемами, розподілами енергії, зворотніми зв’язками. Формули дещо схожі. Та все настільки незнайомо… Місцева “магія”, зараза, просто не встигає перекладати мені тутешні написи! Це дуже уповільнює мене, що надзвичайно бісить! Я так не встигну нічого!!!

Видих. Вип’ю кави, відволіку себе на тепло цього напоя. Може, щось перехоплює.

– Знайшла! – До мене кидається дівчина, мабуть, з паралельної групи. І чого шукали?.. – Підеш сьогодні до клуба? Вчора гуляли тільки ми, тепер варто й інших познайомити з тобою. Де ж це найкраще робиться, як не в “Форсі”? – весело, аж “бризкає” радістю.

Як би…

– Зараз? Ну, можна було б, тільки зібратися варто, може, образ змінити…

– Чому зараз? – дивується дівчина. – Хто нормальний тусує вдень? Тим паче, зміна Тома – нічна, а найкращі коктейлі робить тільки він! Алекс, не будь такою!..

– Нудною? – закінчую за неї, посміхаюся.

– Ну, трохи.

– Нічого, ніхто не помре від цього. Вибач, та не можу скласти вам компанію сьогодні – мені після вчорашнього відпочити треба.

– А що вчора такого було? Ти ж нічого такого…

– Мене зморили три вчорашні міжреальнісні переміщення. – Бачу, що співрозмовниця геть не розуміє мене. – Уяви, що тебе стискають, як губку, намагаючись вичавити геть усю рідину, і то все за одну мить! Що для тебе триває наче й моментально, а наче цілий день. І ти відчуваєш, при цьому, як під ногами нічого нема, щоб моментально відчути удар по стопам твердої поверхні – наче ти стрибнула, та забула, що важиш тонну. – Дивується, значить, “доб’ю”! – І тут тебе передають панові Айдблу, що відразу везе на лекцію – як після цього з ким гуляти? Тут оговтатись треба, а ви – відразу в клуб.

– Страх, – чую за спиною. Ден! Злякав, чортяка! – А я читав, що перехід схожий на холодний душ.

– Мені казали, що кому як, – знизую плечима. – Тобто, кожен по-своєму відчуває.

– А в тебе отакий жах.

– Угу. Тому хотіла б відпочити, відлежатись, набратися сил.

Хлопець з розумінням киває:

– Розумію, сам минулого року відбивався від них після повернення з Амиреки, та хіба ж?.. Але для тебе! Приборкаю тих гультяк! – Обнімає дівчину, чиє ім’я так і не з’ясувала, за плечі, веде її далі коридором.

Дякую. Впевнена, “мій” Ден зробив би те саме, ще й таким же чином.

А яким є моя варіація тут? І де вона? Сподіваюсь, їй пощастило більше, ніж мені, та вона змогла здійснити бажане. Їй точно вдалося.

Повернімося до моїх справ. Отже, ТАУ. Повторююсь… Нічого, головне – не здуріти за переписування та хоч трохи зрозуміти!

О, тихо як. А що там?.. То всі вже давно в клубі, я тут чи не єдина на весь поверх? От і продовжу, тепер з місцевими процесорами.

Так, а тут можна прибрати це та це, й отримати…

Кому ще не йметься?!

– Хто там?! – зло та голосно звертаюся до “гостя” за дверима.

– То я. Пусти, будь-ласка.

Звучить не надто бадьоро – що таке?

Відчиняю двері – святі мікросхеми! Рік!

– Що сталося? Де тебе так?

Моментально затягую хлопця до кімнати, майже кидаю на нерозстелений диван (як добре, що не збиралася ще до сну) – ти ж на ногах не тримаєшся! Хутко зачиняю двері, лізу до шухляди за аптечкою, за ватними, за марлею… Що ще потрібно?

Пофіг! Потім, зараз треба трохи витерти, дезінфікувати обличчя.

– Терпи, красень, коли пектиме.

– Та чого там?..

– Ох, який сміливий!

Так, витерти бруд. Вони що, роками руки не мили? Чи возили Ріка лицем по асфальту чи землі? Дебіли.

За таке саджають, між іншим.

Обережно, витираю, особливо над очима.

– Наче не так і погано. Лише брова розсічена, з якої так багато крові натекло, та губи розбиті. Ну, і з якого переляку тебе так відгамселили? – викидаю коричневу марлеву ганчірку, беру ватні диски.

Спирт завжди неприємно пахне.

– Вони самі не гірше отримали. – Відкриває очі, спостерігає за моїми діями з пляшечкою та диском. – Бо не треба було обговорювати тебе, наче…</pi

– Воу-воу! Хто міг про мене що казати, коли ніхто не знає нічого? – Так, тепер: – Тільки не смикайся, бо в око попаде.

Який тендітний і некультурний!

– Тихіше, бо комендант прийде. І слова добирай, бо некрасиво лаєшся.

– А можна красиво? – примружується.

– Привезу тобі наступного разу книжку від Митця, будеш вчитися, – посміхаюся. – То що там з пліткарками не поділили?

– Якими?

– З котрими побився. Ой, – перебиваю його обурення, ще не озвучені, – всі знають, що чоловіки не менше люблять порозказувати чорнуху про кого-завгодно. Пообговорювати чужі досягнення, зовнішність, відносини. Все. Та не гірше, ніж баби на базарі, з яких самі ж сміються.

– Що ти таке кажеш? Нічого подібного…

– Чула на власні вуха, як мої однокласники пліткували про нашого друга та дівчину його. – Ага, не дивуйся! Все я про вас знаю. – А ще ж випускники фіз-мату, студенти політеха – ха! Ой, вибач, – поспішно вигукую, коли випадково різко проводжу наспиртованою бавовною по рані.

– Переживу, – шипить Рік. – Я не дозволю будь-кому говорити про тебе, як про повію якусь. – Га? – Ті бовдури казали, що тебе бачили спочатку з нашим куратором, коли ти залицялася до нього, а потім, наче вчора, з якимось першаком в туалеті головного корпусу цілувалася. Думав один, чи перевірити тебе, чи… Ай!

– Вибач, прошу! – То в мене рука смикнулася, то все вона, я ні до чого! – Дякую, що не віриш цим гидким наклепам, але ж нащо відразу поліз битися? – Ще одну ранку, на вилиці, треба обробити. – Знай, що мені все-рівно до балачок про мене. Якими б вони не були. Тим паче, що в цьому вимірі будь-хто може перевірити правдивість будь-чиїх тверджень. – Так, а тут я щось не бачу, треба ближче “підповзти”, розгледіти. – До того ж, про мене, перевіривши моє інфо-поле, не захищене зі зрозумілих причин. А якщо пригадати, що вчора в мене ніяк – ну, зовсім ніяк! – не було вільного часу, щоб хоч з ким обжиматися чи мікробами обмінюватися, то тим паче.
Так, не падай! Ще роздавиш нового одногрупника, опинишся під статтею та тиском совісті – нащо таке? Тримай себе вертикально!

– М? Ти в порядку?

– В повному, просто трохи втратила рівновагу, та все…

– То сідай, так буде зручніше, – обіймає, тягне до себе, чим змушує впасти на його коліна.

За що отримує спиртом по розсіченню, шипить невдоволено.

– Це тобі за необдуману самодіяльність. А тепер відпускай, поки ноги цілі.

– Навіть не подумаю, бо так тобі буде зручніше лікувати мене.

– Гм, а ти ще той хитрун! – Посміхаюся. – Все, пусти, бо дійсно порушу тобі кровотік.

– І не подумаю. Краще, продовжу вчорашнє наше близьке знайомство, – тягнеться до мене, та:

– Тебе засильно побили, треба до травматолога! – впираюся в його груди, утримую хлопця на відстані.

– Не відштовхуй мене, будь-ласка. Хіба я роблю щось погане? Ні, просто хочу проявити свою… симпатію.

– То обіймай і цілуй в щоку.

Чому ти дивуєшся? Чи у вашій варіації реальності є нормальним демонструвати звичайну прихильність цілунком, як кажуть, “у десна”?

Чи просто не звик до відмов? То не треба лізти до відлюдькуватого товстого страшка, і буде тобі щастя!

– Тоді розумій це, як демонстрацію чогось серйознішого, ніж симпатія. – З цими словами, Рік “хапає” мене за потилицю, змушує нахилитися, цілує.

Знову заплутує мого язика в морський вузол. Знову ледве не висмоктує з мене душу. Добре, що я не стою, бо впала б.

У голові зовсім пусто, руки самі лягають на плечі хлопця. Обіймають. Тіло лине до нього.

Якось спекотно! І цей металевий присмак на вустах…

До сих пір, я не можу взнати, ким я став,
Що я можу, хочу, маю, з ким і як живу? Скажи,
Всі бажання замкнулися в собі, замкнулися в мені.
Спробуй, їх дістань. ©О. Собчук, гурт С. К. А. Й.

Що?! Яким чином?..

Пусти, прошу! Терміново треба до телефона!

Не дивись так, будь-ласка. Ще повірю, що тобі дійсно це все приємно.

Що й як тут? Ого, смс-ка? “Пані Брозенко, повідомляємо вам, що від сьогоднішнього дня ви можете користуватися своїм пристроєм для зв’язку зі Службою Переміщень за цим каналом. Якщо виникнуть які питання, звертайтеся. З повагою, молодший зв’язківець СП, ср. Бйор” Цікаво! А гроші з рахунку знімати будуть? Треба поповнити, наступними вихідними, коли вдома буду.

– Цікава пісня.

– Люблю цей текст. І зовсім не очікувала, що він пролунає тут, у вашій реальності. Ви ж не користуєтеся стільниковим зв’язком.

Значить, я зможу простіше домовитися про поїздку додому! Ледве не коли захочу! Клас!

– А що тобі прийшло? – лунає питання прямо на вухо.

Налякав, дідько спокусливий!

– Мене сповістили, що тепер не обов’язково маю їхати до управління для!.. А, довго пояснювати. Головне, що телефон повернув свої зв’язкові функції! Може, скоро мені дозволять частіше бувати вдома?

Чому ти хмуришся? Не подобаються мої слова? Дивак який.

Нащо обіймаєш?

– Як цікаво виходить… – Цілує в щоку: – Надобраніч, Алекс. І, коли будуть питати щось, кажи, що я – твій хлопець. Не забудь. – І просто тікає.

Що це було? Така пропозиція? Чи… Інформаційна замітка в полі, щоб ніхто ніяких безглуздиць не поширював? Гм, не подумала б над таким варіантом. Дякую, Рік, за такі захист з алібі!

*

Понеділок. Починаємо семестр з розкладу на парний тиждень, бо ж так вийшло.

Розумію, що нічого не втратила зі зміною дійсності, коли приходжу до кабінету на лекцію – а там нікого. Все, як і в нас! От вже й викладач заходить, а я – одна. За хвилинку приходять з десяток студентів, починається лекція. Наче й не в іншій реальності. Та Ріка нема. Шкода.

Вівторок. Знову всіх чекаю. Нічого нового в іншому світі! Хоча, ось тут зворотній зв’язок у системі набуває сенсу. Ріка нема.

Середа. Дивно все. Електрики нема, тепло спалюванням не добувають у таких кількостях, як на наших станціях, а все працює за такими ж принципами. Енергію звідки тоді добуваєте? Як інформація може відділити електрон з атома? Бо формули, закони ті ж самі, що в мене вдома. Дивно. І Рік знову прогулює.

Четвер. Як в них виходить запізнюватися на першу пару?! Ніколи не зрозумію!.. А Рік вирішив, мабуть, почати учбовий процес за розкладом непарного тижня. Ну, тут недовго чекати. Хоча, чому мене це стурбувало? Подумаєш, поцілував зненацька. Був сп’янілий, лише. Пожартував. Тому забий на нього.

П’ятниця. Вільний день, ура! Відпочину, домовлюся про “повернення” хоч на день додому, “переварю” наукові данні, що отримала напередодні, допишу конспекти (чудово, що телефон-диктофон тепер живе вічно). Тільки б ніхто… А, просто зачинюсь і вдаватиму, що зникла!

Субота. Нащо напрошується?.. Звісно, я не проти, просто мені це трохи дивно, бо не на гульки ж їду. Та добре, покажу йому те, що він і тут щодня бачить.