Розділ 2: перші знайомства

Ліс розкривався поступово – як сторінки книги, які хтось повільно перегортає. Спочатку вузька стежка, потім галявина, далі невелика річка, яка дзюркотіла так, ніби нічого в цьому дивному світі і не відбувається. Уляна йшла за Боком, відчуваючи, як серце б’ється від відчуття невідомого, чогось нового – холодного, гострого, як лезо ножа, яке хтось притискає до її горлянки.

Бок ішов легко, як той, хто знає кожну корінь, кожну вибоїну та камінчик під ногами. Коли він говорив, його голос був тихим, і в ньому вчувався досвід. Відповіді його були короткими та чіткими.
– Тут живуть не лише дерева, – сказав Бок, і вістря його стріл, які були в сагайдці, віддзеркалювали вранішнє сонце. – Тут також живуть різні істоти. І вони не всі люблять людей.
– А я – і є людина, — похмуро пробурмотіла Уляна.
Бок кинув на неї пильний погляд, але більше нічого не сказав.
– Якщо ти з того світу, то для багатьох ти – рідкість. Люди… їх у нас майже немає. Вони приходять рідко й майже ніколи не лишаються. Тому коли з’являється така, як ти, – усі звертають увагу.

Вони ще трохи йшли мовчки. Згори на галявині промайнуло кілька невеликих та яскравих тіней – крилаті, швидкі. То були піксі, Уляна, звісно цього ще не знала, але вона відчувала їх як маленькі та метушливі сонячні зайчики. Вони сміялися, граючись між верхів’ями.
– Ось бачиш, – вказав Бок вгору над ними. – Піксі. Якщо колись зустрінеш їх – ти головне не лови їх, їм таке дуже не подобається. Але якщо тобі вдасться подружитись з ними – то отримаєш багато вигоди.
Уляна прислухалася. У лісі справді було чути життя: десь плескіт води, десь якийсь дивний гуркіт. Все це здавалося правильним. Реальніше за будь-який її ранковий урок у школі. Набагато реальніше.

Бок привів її до якоїсь великої купи торішнього листя, яка з першого погляду здавався звичайною купою коренів та листви. Але коли він торкнувся старого кореня та прошепотів – корінь зрушив – і перед ними відкрився прохід далі у невеличку, але затишну хатинку. Світло всередині було м’яке. Пахло чаєм і димом.
– Це, – Бок розвів руки, показуючи всередині хатини. — Це мій дім.
Вони ступили всередину. Кімната була невелика, але затишна: кілька якихось мішків сіна, які замінювали ліжка та матраци, підвішені сушені трави, маленький стіл із чашками та пляшками. Над столом – дерев’яна полиця, де лежали кілька стріл, кілька шкур, і маленький мішечок з монетами.
– Ти живеш тут один? – запитала Уляна.
– Ні, – відповів Бок. Він сів і простяг їй чашку гарячого чаю. – Скоро повернеться моя подруга, живу я з нею. Ти можеш поки що перепочити.
Уляна зробила ковток. Рідина була гіркою, але зігрівала так, що холод із ранку, який ще був в її грудях, поступово відступав. Вона відчула деяке полегшення.
— Ти ельф?
— Так, наполовину, — кивнув Бок. — Мати була ельфійкою. Батько… ніхто не знає. Я навчався стрільбі ще з дитинства. Якщо треба – можу навчити й тебе, але спочатку – трохи про правила.
Бок розповідав спокійно. Він просто викладав факти. І кожне його слово було тверде та чітке.
– Тут є свої правила. По-перше: не чіпай чужих речей без дозволу. Не розпитуй у перших же зустрічних про королівство та цей світ – це може бути небезпечно. Ні з ким не домовляйся ні про що, поки не довідаєшся, хто перед тобою. І ще – не показуй свої слабкості іншим.

Вони сиділи тихо. Зовні чути було, як хтось ритмічно постукує, потім швидко біжить. Потім стук повторився, але вже зовсім біля дверей. Бок піднявся миттєво, став до входу, взяв лук і притишив своє дихання. Його рухи були спокійні та впевнені, без паніки – як у того, хто давно знає, що треба робити.
Двері відкрилися несподівано. У прохід влетіла маленька фігурка – за зростом як дитина, може трохи вища, але з крилами. На ній були дрібні ремінці, багато різних кишень та сумочок. Вона приземлилася недалеко, широко усміхнувшись, і в її очах блиснув вогник.
– Бок! Я принесла нові штуки! – випалила вона, а у голосі було стільки енергії, що він здався вибухом. Вона швидко підійшла, кинула щось на стіл. – Дивись-но! Хтось замаскував вибухівку під монету, а я її розпізнала! Ха! – вона сміялася так, ніби це була найбільша перемога в світі.
Уляна відскочила. Рука піксі була забруднена димом чи якимось порошком, а волосся її стирчало в різні боки, ніби її волосся розкуйовдив вітер. Крила тріпотіли, підтримуючи її невеличку постать у повітрі.
– Ти… ти хто? – прошептала Уляна, не відриваючись від дивної істоти.
– Я – Шер, – відказала піксі. – Шер і я вмію робити вибухи. І ще чай. І ще бомби, які пахнуть трояндами. І ще – не чіпай мої речі. – Вона глянула на Бока. – Хто це в тебе?
– Людина, – сухо відповів Бок. – З того світу.
Шер завмерла. Потім її обличчя розпливлося в усмішці, яка була одночасно дитячою і небезпечною.
– О! Людина! – вона підлетіла ближче і роздивилася Уляну уважно. – Звідки ти? У тебе дуже дивне обличчя. Ти будеш цікава.
– Не суди по обличчю, – буркнув Бок, але у нього була легка усмішка. Здавалось, він давно звик до її витівок.
Шер крутилася в повітрі, клацаючи пальцями. Вона дістала зі своєї кишені маленький предмет – здавався схожим на намистину, але коли вона його штовхнула, він вибухнув у хмарці кольорового диму, що пахнув м’ятою та карамеллю. Ніхто не постраждав – це була демонстрація, дрібна, яскрава і водночас цікава.
– Ось так, – хихикнула Шер. – Бачиш? Нічого страшного. А тепер скажи, як тебе звати?
– Уляна, — відповіла та, ще трохи похитуючись від різкого запаху м’яти.
Шер кивнула, наче встановила якусь важливу істину.
– Чудово. нам з тобою буде весело, – сказала вона загадково, і її крила злегка засвистіли. – Але якщо ти збираєшся залишитися, знай – тут треба вміти рятуватися руками, ногами і іноді головою. І ні в якому разі – не вір на слово тим, хто виглядає добрим тільки щоб тебе з’їсти.
Уляна подивилася на Бока, потім на Шер. В обличчях її двох нових знайомих вона бачила різні частини світу: спокій і хаос, обережність і бешкет. Це було дивне поєднання, але зараз воно здавалося їй потрібним.
– Я не знаю, чи хочу лишатися, – тихо сказала Уляна. – Але я не хочу повертатись просто так.
– Тоді починай з нічого не робіння, – відповів Бок. – Перше правило – вчись бачити те, чого інші не помічають. Друге – вчись боронити себе. Третє – слухай Шер, тільки коли вона не під веселячими травами.
Шер з образою підвела брови, але не сперечалась.
Вони сіли разом за стіл. Надворі тихо шумів ліс. Уляна відчувала, що у світі, де все було нове, вона вже не сама. І це відчуття було одночасно страшним і якимось привабливим – як магніт.