Розділ 18. Непотрібний Нікому (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

Розділ 18

Непотрібний нікому

Ніч. Гучний стук у двері.

Безхмарна Ніч. Гучний стук у закриті двері.

Безхмарна Ніч. Яскравий ореол сонного Місяця. Монотонні удари кулаком по дерев’яних дверях розсікали столичний нічний пейзаж. Вейом, на відміну від сільської місцевості, надавав можливості не тільки добропорядним громадянам. Саме тому вночі у великому місті всі замки та клямки тримали вхідні двері — займатися безчинствами набагато легше, коли тебе не знають навіть навколишні сусіди.

— Відійди, ельфійко! Зараз я розберуся, — почувся заспаний чоловічий голос господаря будинку. — Хто там? Двері я не відчиню, мене не обдурите! Забирайтеся геть! — роздратовано обурювався містянин.

— Джошуа, це Мусаф. — благав чоловік зі сторони вулиці. — У королеви проблеми з зубом, ти потрібен терміново.

— Мусаф? — здивовано запитав господар будинку. — Іди в арс, Мусаф, — він додав беззаперечно та розлючено.

— Благаю тебе! Плачу десять золотих.

— Ви розвалили гільдію, а тепер через рік ти приходиш до мене вночі й думаєш, що мені потрібні твої гроші. Хай старий пердун працює! — сонливість змінилася люттю і кожне наступне слово звучало все далі від дверей. — Дружино, ходімо спати, це просто черговий божевільний.

— Старий помер, — крикнув Мусаф та стукнув по неживому дереву. — Ти знаєш, що я завжди був проти цього, але що я міг зробити… — пауза протривала дві секунди. — Скільки ти хочеш?

Кінь тихо фиркнув позаду, створюючи контраст з гучними криками, які певно вже розбудили половину вулиці.

Мусаф все ще стояв біля дверей і мовчки спалював надію в місячному сяйві.

— Сорок п’ять куті, — пролунав голос зубного майстра. — Сорок п’ять куті прямо зараз і я сьогодні лікую її Величність.

— Прямо зараз лікуєш, — виправив гонець.

— Не бачу свої сорок сім монет, а час плине.

— Ти ж щойно сказав сорок п’ять? — Мусаф здивувався підвищенню ціни.

— А ти не в тому стані, щоб торгуватися, — жадібно ставив умови господар будинку. — П’ятдесят.

Солодкий дзенькіт монет відчинив замкнені досі двері. Огрядний чоловік із залисинами швидко взяв мішечок з рук іншого худого невисокого чоловіка. Джошуа миттєво зачинив двері на масивний засув.

— Е?

— Перерахуй, дружино. Почекай, Мусафе.

— Тут не дуже безпечно, якщо ти не знав, — обурювався гонець.

— Шість, сім… — швидко рахувала ельфійка.

— Це не я прийшов до тебе додому вночі.

Відповіді не було. Обидва чекали завершення перераховування.

— П’ятдесят та ще…

— Чудово! Де мої інструменти? — моментально перервав Джошуа свою дружину.

— На другому поверсі в твоєму кабінеті, — відповіла ельфійка тонким та трохи зляканим голосом.

Підйом скрипучими сходами за декілька хвилин змінився на рипучий спуск.

— Мартіне, йди спати. Чого ти прокинувся? — звертався господар будинку до когось.

— Батьку, я почув голоси й прокинувся.

— Відпочивай далі, просто раптова робота, нічого незвичайного.

— А що у твоїй валізі?

— Інструменти, ти ж знаєш. Чому запитуєш?

— Та так, просто поцікавився.

— В мене немає часу на твої ігри. Дружино, вклади малого спати. Я пішов, повернуся сьогодні. Закрийте двері за мною.

Засув клацнув, і лисіючий чоловік легко осідлав коня, влаштувавшись позаду Мусафа..

— Мені здалося, що в мішечку було більше, ніж п’ятдесят монет.

— Тобі здалося. Торкай коня, — заперечив Джошуа та роздратовано звернувся до дружини, яка стояла в дверному прорізі: — Зачини двері, ельфійко, та йди спати. Я щось незрозуміле сказав?

Чоловіки рушили кільцевими вулицями. П’ятихвилинна дорога від дому зубного майстра зайняла вдвічі довше, бо окрім досвідченого Місяця й зірок ніхто не прокладав їм шлях, а запалювати смолоскип було небезпечно.

Високі товсті стіни новітньої Авреліївської фортеці сходилися з двох боків до масивних дерев’яно-металевих брам, яких було декілька в різних місцях суцільної міцної стіни. В підсвіченому світлом факелів заїзді стояв віз завантажений копною сіна. Двоє вартових, тримали по додатковому факелу окрім гострих списів. Один з них роздивлявся якийсь список.

— Королівське відрядження. Відкривайте швиденько, — розпоряджував Мусафа, притримавши коня за повода.

— Жетон чи грамота? — невимушено запитав вартовий

— Ось, ось, показую вже ж! — — гонець метушливо порпався в кишені, нарешті намацавши потрібну дрібничку.

— Тут взагалі-то черга, — вставив свій срібний йог нахабний візник.

— Ми з тобою ще не закінчили. Рухай свого коня назад, — махав факелом та списом інший вартовий, відштовхуючи віз із сіном. — Відчиняй. Один кінь, — крикнув вартовий до тих, хто чекав зсередини.

Коли королівська варта впевнилася, що раптово ніхто не вскочить, то масивні, височенні та товстенні двері почали свій неквапний рух. Підготовлені до ворожив атак, яких ніхто не бачив вже сторіччями, ці брами відчинялися за допомогою майстерного механізму.

Щойно брами відчинилися на ширину достатню, щоб проїхати одному коню, то Мусафа вдарив скакуна однією шпорою і вони з Джошуа швидко опинилися всередині королівського містечка. Брами рушили в зворотному напрямі.

— Давай-давай, — пришпорив коня гонець.

— В мене вже дупа болить їхати без сідла. Ми точно повинні так квапитись? — питався пузатий майстер.

— Ти отримав свої гроші. Тепер просто тримайся за мене, — кінь почав розганятися.

— Яка хоч проблема? — майстер, одягнений в домашню мішковину та поспіхом накинуті койф зі шкіряним жилетом, невпевнено обхопив спину худого вершника.

— Я схожий на члена зубної гільдії? Сам з’ясуєш. Моя справа привезти хоч когось, хто може виконати роботу.

Невеличке окреме місто розгорталося в охоплені могутніх кам’яних стін. Під наглядом чистого нічного неба широкі вулиці перемежовувалися вежами та одноповерховими майстернями. Масштабна інфраструктура була створена для забезпечення потреб королівської сім’ї. Холодними кроками, вітер прогулювався в напрямі головної фортеці. Йому не потрібно було схвалення Місяця, щоб обережно розкачувати скляні коробки зі свічками всередині. Обрамлені металевою ковкою, ці свічники висіли майже на кожній будівлі та допомагали срібним променям проливати світло вуличними підйомами. Пологий схил, на якому було збудовано містечко, розмежовував рівнину на якій розташовувалася подальша новітня частина Вейомі від старого міста, яке поступово спускалося до моря. Просуваючись верхи до центральної фортеці, забудова ставала щільнішою порівняно з поодинокими зовнішніми вежами вздовж укріплень.

Молодий кінь тільки почав набирати швидкість по прямій безефтанній вулиці, коли за поворотом почувся цокіт копит і Мусаф без зволікань натягнув повіддя до себе.

Іржання. Струмінь брудного пилу.

— Що за?! Ютан вас побери, — лаявся миловидний лицар, коли візник різко зупинив хід, від чого червоне вино розплескалося з келихів на витончену сукню леді, яка сиділа поруч, — Невже ви не бачите, кому перегороджуєте дорогу, простаки?! — розлючений лицар у блискучих обладунках жбурнув келих об землю, і, з металевим грюкотом, вискочив із прогулянкової карети..

Уламки скла тріскотіли під вагою металевого взуття. Лицар був одягнений в повні металеві обладунки, але без шолома, тому, поправивши своє біляве волосся, він виконав короткий поклон пані у кареті.

— Прошу вибачення, міледі, — Місяць та свічки на будівлях відкидали широкі тіні лицаря у броні. — Зараз я швидко все вирішу.

— Щиро перепрошую, шановний, але ми страшенно поспішаємо, у нас… — шанобливо почав Мусаф, намагаючись об’їхати карету.

— Ви поспішали, ти хотів сказати. Я чекаю пояснень, — лицар швидко втрутився та став на шляху коня посеред перехрестя. — А ти краще слідкуй за дорогою та приведи коней до ладу. Нумо! — звернувся він до візника карети, який вже і без команд почав перевіряти кріплення навколо двох доглянутих коней.

— В нас термінове розпорядження від королеви Ізіри. Немає часу пояснювати, шановний. Дозвольте продовжити наш шлях, — без великого бажання запевняв раптового незнайомця гонець.

— Шановний? Це я шановний?! — обурювався лицар. — Худорлявий, ти хоч уявляєш з ким розмовляєш?

— Якщо чесно, не зовсім. Можна ми поїдемо? — Мусаф намагався покласти край затору.

— Амері Третій граф північних портових земель Вейома, — гучно випинав своє его та вихвалявся перед дамою молодий білявий граф.

— Мені здавалося, що Амері Третій трохи старший, — без захоплення виправляв Мусафа молодого спокусника.

Лицар манірно закашляв у кулак від невпевненості:

— Все вірно, а я його син, — все ще впевнено, але менш агресивно продовжував син графа. — Так, ну сьогодні я дозволю вам проїхати, тільки скажіть мені, ким ви працюєте. От ти, хто ти такий? — почав розкривати свої істинні мотиви лицар та звернувся до Джошуа.

— Зубний майстер. В минулому старший майстер королівської гільдії зубних майстрів, — без вагань відповів лисіючий чоловік.

Юнак помітив валізу в руках майстра, і в його очах з’явився блиск, яскравіший за помаранчеве мерехтіння свічок.

— Дай мені щось цікаве зі своєї валізи і хай буде, відпущу вас далі, — білявий зневажливо кинув свою умову, яка більше походила на рекет у провулках старого міста.

— Я? Цікаве? — щиро здивувався чоловік. — В мене тільки робоче приладдя.

— Давай швидше, — шепнув йому Мусаф, тримаючи повіддя на готові.

За якусь мить неочікувано вся ситуація звелася до рішення огрядного зубного майстра. Він важко видихнув та, сидячи ззаду на коні, почав розв’язувати вузол своєї ручної валізи. Зазирнувши всередину, він спробував розгледіти хоч щось у глибокій темноті.

— Ну що там? — квапив син графа.

Майстер не звернув на нього уваги. Він нахилив валізу до променів світла, щоб розгледіти її вміст і запустив руку всередину. Рішення, що віддати розпещеному лицарю не змусило себе чекати: незнайома дерев’яшка одразу потрапила в руку. Думка, що саме про неї говорив зранку син промайнула в голові Джошуа, але часу на роздуми не було. Важливіше було виконати роботу, за яку він отримав кількамісячну зарплатню.

— На, — протягнув річ чоловік на коні. — Точніше, прошу вас, нащадок графа. Тримайте… цікаву річ.

Під супровід скреготу металевих пластин лицар обійшов коня й вихопив дерев’яний мішечок із рук, немов обіцяну данину.

— Геть з моїх очей! — крикнув лицар, після чого повернувся до карети. — Міледі, я перепрошую за це непорозуміння, але ми можемо продовжити нашу прогулянку, — шанобливим тоном звертався він до молодої дівчини у зіпсованій сукні.

— Це добре, що ти вибачаєшся, бо я не хочу мати з тобою нічого спільного, — починала сварку леді.

— Не звертай увагу на цих простаків, це все дрібниці, — заспокоював син графа. — Зараз ми заїдемо до мене, а потім я куплю тобі нову сукню.

Гонець з зубним майстром об’їхали затор та галопом віддалялися в напрямку королівського замку.

— Брехун! Не потрібні мені твої сукні! — дівчина жбурнула скляний келих у лицаря, але очікувано промахнулася. — Ти казав, що ти граф, а ти всього лише барон! Ох, яка ж я дурна. Треба було повірити коліжанкам.

— Що ти таке кажеш, солоденька? Я це все розповідав для цих простаків, щоб здихатися від них.

— Треба було їм вірити, — дівчина продовжувала жалітися в один голос із заспокоюваннями лицаря. — Говорили мені, що ти просто збоченець, який змінює дівчат, неначе рукавиці, — вона махнула правою рукою в тонкій білій мітенці[1]. — Ти обіцяв мені кохання глибоке, немов нічне небо, та яскраве, ніби нічні зорі… А виявляється, ти навіть не граф, — леді почала плакати. — Навіщо про це брехати? Як я можу тобі тепер вірити?! — чи-то щиро чи-то ні, але леді почала ридати.

— Золотце, я можу все пояснити… — виправдовувався лицар.

— Ютане, милостивий. Годі ваших театральних вистав. Дайте виспатися вночі! — репетував з вікна сусідньої вежі актор королівського театру.

— Не хочу нічого від тебе чути! Не хочу мати з тобою нічого спільного! — продовжувала лити сльози ображена дівчина. — Візнику, відвези мене додому. Щоб я ще хоч раз тікала вночі з батьківської оселі заради пройдисвіта в обладунках.

— Але ти не будеш заперечувати, що пройдисвіт-то гарний, — самозакохано вихвалявся вельможа. — Я знаю, що подобаюся тобі, визнай це.

— Геть з моїх очей! — відповіла йому дівчина й карета рушила через перехрестя.

— Постривай. А я куди? — перепитував лицар, крокуючи за каретою.

— Мені байдуже. Іди зваблюй своєю красою когось, хто позичить тобі коня!

Лицар зупинився, спостерігаючи за каретою, яка від’їжджала. Він вдоволено посміхнувся та прошепотів сам до себе:

— Ух, яка краля. Я точно їй сподобався, — він кинув погляд на дерев’яний виріб у своїй руці. — Завітаю до неї завтра, а зараз, мене дехто ще очікує.

— Нарешті замовкли. Влаштовуйте сварки зранку чи вдень. Вночі треба іншими справами займатися, — вигукнув той самий актор з висоти другого поверху башти.

Лицар неквапно взяв напрям до королівського палацу, до якого пішки було не так довго, як могло здаватися, навіть враховуючи важку парадну броню.

Йому все ще було байдуже на нові пригоди. Знову в дорозі. Знову вітер намагався його обійняти. Знову хтось тримав його в руці. Але тепер він не один. Хоча б на якийсь час.

Осіння Ніч відчувалася ще яскравіше в охолоджених металевих пластинах, але лицар повільними кроками продовжував наближатися до королівського двору. Велика територія з декількома будівлями було оточена охоронними вежами та невисокою хвилеподібною кам’яною декоративною стіною. Майстерні брами з металевою лозою просвічували простору територію двору з живим лабіринтом, галявиною та стійлом. Розміщений посередині королівського міста, палац був саме тим місцем, заради якого всі навколишні майстри існували, та завдяки якому мали змогу заробляти. Навіть Ніч, яка заспокоювалася в стінах фортеці, була не єдиною хто супроводжував білявого лицаря на цьому шляху. Візники, будівельники та поважні ефтани, які спокійно виходили до колодязів, наповнювали життям освітлені провулки, навіть коли королева бачила м’які й теплі сни у своїх покоях. Син графа впевнено пройшовся найбезпечнішими вулицями Вейома та дійшов до сітчастих брам, де його освітлювали смолоскипами четверо вартових.

— Бароне Амері Четвертий, маємо за честь бачити вас тут, — звернувся найстарший вартовий, роблячи стриманий поклон та підштовхуючи ліктем молодшого колегу поруч з ним.

— Чим зобов’язані вашому візиту? — молодший вартовий перестав розглядати небо та вирівнявся, як по муштрі.

— Вам зовсім ефтан не вистачає, що ви берете з королівської кухні? Хто на варті таке взагалі запитує? — глузував барон. — Не твоя справа, молодик.

— Ми це виправимо, — відповів старший вартовий та кинув суворий погляд на підлеглого. — Відкрити брами!

Троє вартових хутко відкрили прохід.

— Вас з кожним колом все більше. Ще трохи й уся королівська армія буде охороняти тільки королівський лабіринт, — додав лицар, заходячи до двору.

Чорним оксамитом з вшитими діамантами Ніч освітлювала чудернацькі скульптури, виконані з кущів. Деякі поодинокі вікна на тлі масивних стін проливали м’яке помаранчеве світло на зелений килим королівського подвір’я, чим створювали подекуди лякаючі тіні. У деяких вікнах силуети то з’являлися, то зникали. До одного з таких вікон нетерплячою ходою поспішав син графа. Він без зайвих балачок минув варту та піднімався широкими сходами. Кожен крок у важких обладунках давався тим важче, чим вище він просувався. Притримуючись за поручні, виконані тим самими майстром, що робив вхідні брами, барон піднявся до третього поверху. Він причепурив свою зачіску, перевірив дерев’яну фігурку в руці та з блискучою посмішкою постукав у коштовні двері з червоної деревини.

Двері досить швидко відчинилися і в градієнтному освітленні запаленої свічки з’явився високий чоловік в гарбованій шкірі.

— Бароне Амері, доброї ночі, — його низький бас відчувався навіть в коливаннях повітря. — Віконтеса Діара Музане готується до відпочинку та, на жаль, не очікує нікого. Офіційні прийоми можливі зранку.

— Торене, це Амері? — десь з глибини кімнати почувся сонний жіночий голос. — Впусти його ненадовго.

Великий чоловік розступився, тримаючи вхідні двері. Барон Амері зайшов всередину просторої кімнати, поділеної на декілька частин дерев’яною розсувною ширмою з орнаментами та гербом дому Музане.

— Амі! — захоплено вигукнула молода напівельфійка, визираючи з ширми. — Неочікувала тебе побачити цієї ночі, — цокаючи підборами, вона підбігла до лицаря, одягнена в просту сукню та тіару з білими кристалами.

— Кохана моя, коло тому ти просила принести тобі щось незвичайне, — виразно почав син графа. — Я обшукав усі володіння нашої королеви, зустрівся з різноманітними вельможними панами, мандрував до гірських територій, — з цими словами білявий скинув долонею неіснуючий пил з правого плеча. — Грабіжники, вбивці були на моєму шляху. Мені довелося побороти рідкісного гірського троля, щоб знайти цю коштовну, безцінну та неповторну річ, — закінчив вихвалятися барон та з поклоном протягнув дерев’яний мішечок до Віконтеси.

— Ох, Амі, це виглядає неймовірно, — непідробною радістю захоплювалася вельможна пані. — Ти повинен будеш розповісти мені про свою подорож в деталях.

— Звісно, люба, — відповів лицар та з хижою посмішкою торкнувся талії Діари.

Дівчина зробила крок назад.

— Я погано себе почуваю, Амі, і хочу спати. Я надішлю тобі листа, коли мені стане краще.

— Добре. Буду з нетерпінням чекати твого листа, кохана. І обов’язково зачини вікно перед сном, — додав молодий лицар, вказуючи на вікно, з якого надходило свіже повітря.

— Звісно, дякую за твою турботу.

Лицар неквапно вийшов з покоїв та повернувся, щоб ще раз поглянути на напівельфійку, але Торен зачинив двері. Поступово, в супроводі лише грюкоту загартованого металу, барон Амері Четвертий рушив у складну та небезпечну мандрівку вниз сходами.

Діара сиділа в м’якому кріслі за письмовим столом, коли звернулася до свого охоронця:

— Торене, перевір, чи Амері вже пішов, — вона розглядала подарунок, прокручуючи дерев’яну річ у лівій долоні.

Кремезний чоловік відкрив двері озирнувся, прислухався та закрив їх знову. Він повернувся до віконтеси та схвально хитнув головою.

— Нарцис та бабій! — раптово розлючено почала пані. — Я такими темпами вступлю в Гільдію Акторів без вступних випробувань. Мені вже набридло грати радість поруч з цим огидним графським молодшеньким синочком! От скажи мені, Торене, нащо татові цей безглуздий дім Шевенів? — віконтеса стримувала себе, щоб не перейти на крик.

— Моя пані, на жаль, я не маю права коментувати дії шановного графа Музане, — з ґречним поклоном відповів охоронець.

— Якби не його потреби, я б ніколи з цим білявим навіть не заговорила. Повірити не можу, що мені доведеться з ним одружитися, — вона скривила обличчя. — Яка я йому кохана, брехун людський. Що він мені взагалі приніс? — вона простягнула руку з дерев’яним мішечком в напрямі Торена. — Невже йому не був зрозумілий натяк, що я не хочу його бачити. Нарцис та бабій, — повторювала віконтеса. — Мої коліжанки вже розповіли мені, як він катає на каретах усіх підряд. Які гори та мандри? — продовжувала обурюватися пані. — Гидкий брехун. Так, і що він мені приніс, якусь дурну купу коріння?! Ненавиджу його! — без вагань вона перекинула мішечок за спину від чого той впав на підвіконня, скотився до краю та стрімко полетів вниз з вікна. — Закрий вікно, Торен, а то дійсно вже холодно. Голова ще більше почала боліти, але спробую заснути все одно. Цей барон Амері навіть не поцікавився, чому я не сплю так пізно вночі! Нарцис!

З рук в руки, але нікому не потрібний. Здавалося, нарешті не самотній, але все ще непотрібний нікому. Як гострий меч він розсікав вітер, прямуючи в невідомість. Він був готовий до всього, зустріч з твердим ґрунтом чи бруківкою його не лякала, але він впав у щось м’яке. Невелика копна зловила дерев’яний мішечок, від чого той потонув у верхніх шарах сіна.

Хадл востаннє кинув погляд на пташку, яка зникала за високим шпилем замку, після чого впевнився, що годівниці повністю заповнені і звернувся до підмайстра конюха:

— Я поїхав далі, хлопче. Треба по іншим місцям розвести.

— Добре. Дякую за поставку, — щиро подякував вправний молодик та поклав декілька монет в простягнуту руку. — Ваша оплата.

— І я дійсно раджу тобі вибивати більше денних змін, ніж нічних. Це краще для твого здоров’я. Можеш мені вірити, — додав візник, заховав монети, запряг скакуна й рушив з королівського двору.

Треба було виконувати поставлений план. Вінні дав чіткі накази: зникнути з території замку швидше, ніж Веш схоплять та зіставлять її появу з заїздом візника з сіном. Не втрачаючи жодної зайвої хвилини, Хадл доїхав до головних брам, використовуючи вулиці з дальнього краю від вежі Гільдії Винахідників. Його алібі вже було сформовано, тому можна було безпечно виїжджати.

— Залишилося зайве? — з гумором запитав один з королівських вартових.

— Ясла повні, тому конюх сказав приїжджати пізніше. Нові розпорядження королівського двору. Тепер, якщо годівниця повна, то зайве накладати заборонено, — візник цокнув губами та розвів руки. — Самі знаєте. То й добре, буде моїм свиням та коням добавка..

— Відкриваємо брами! — крикнув вартовий зсередини.

— Підтверджую! — погодив інший ззовні.

— Ох так, розумію, як ніхто, — вартовий звернувся до Хадла, обертаючи важкий механізм. — Ми в такій самій ситуації. Це коло в нас ця форма, через сезон інша. Сьогодні ми охороняємо у вісьмох, а завтра треба більше ефтан для охорони королівського двору вночі, тому їх забирають з наших позицій. Часів Іоганна такої метушні не було, але що поробиш — все ж вони тут господарі, а ми ефтани маленькі.

Вартові розсунули брами на відстань достатню для возу, і візник повільно, але дуже впевнено полишив замкову фортецю. За першим поворотом, де вартові вже не могли його бачити, Хадл зупинив коня та важко видихнув. Двічі видихнув. Найважче позаду. Як мінімум, він хотів так думати. Жінка сварила його за ці вилазки, але вони з Вінні давно були знайомі та й книгар гарно платив. Цей підробіток допомагав тримати на плаву всіх шістьох дітей, що вижили.

Ніч ховала злодіяння та проводила візника по вулицях Вейома. Самотня хмара на мить затулила Місячне сяйво. Дотримуючись плану, Хадл просувався до наступної точки призначення, навіть віддалені жіночі крики не зміщували його з траєкторії.

Минаючи радіальні вузькі вулички, віз з сіном заїхав у широке «нове місто». Візнику знадобився певний час, щоб знайти потрібний будинок, а потім ще більше, щоб впевнитися у коректності місця. Тільки після того, як були звірені усі прикмети, Хадл сплигнув з воза та почав загрібати сіно в пустий мішок. Йому потрібно було набрати мішок сіна, кинути туди будь-яку непотрібну річ, яка попаде під руку, звернути увагу господаря будинку та залишити мішок під дверима.

Хадл гадки не мав, що йому кинути в торбу, тому прийняв рішення знайти підходящий предмет після того, як заповнить усе сіном. Раптом його долоня натрапила на щось тверде. Він було подумав, що це камінь, коли зрозумів, що це шматок дерева. Візник, недовго думаючи, кинув незнайомий кусок дерева в мішок разом із невеликою ручною сапою, яка лежала поруч. Допхавши сіна, він не став зав’язувати мотузкою, а просто скрутив тканину. Стук у двері не привернув уваги, тому він почекав декілька хвилин і повторив спробу. Вітер задував звуки, тому він не чув кроки всередині будинку, але, повернувши голову до великого вікна ліворуч від вхідних дверей, побачив літнього сивого чоловіка, який дивився на нього через частково подряпане старе скло. Хадл підняв мішок, щоб чоловік його побачив. Тицьнув у нього пальцем та поклав під двері. Після чого швидко сів верхи воза.

— Но! — лязкіт повіддя натягнув вудила, і кінь разом із візником прудко взяв курс кудись за місто.

Він лежав у м’якій темноті конопляної торби. Місяць був для нього Сонцем, яке не гріє. Менше з тим, як і раніше, лише одне турбувало — він знову один. Знову самотній… Але раптом він щось відчув…

[1] (З Всеосяжного фоліанта): …На початку 2100-х років мітенки отримали розповсюдження у вельможних домах по усьому Материку. Ці подовжені рукавиці відкривали кожен з пальців на половину. З’явилися мітенки, як один з видів теплого одягу, але незабаром почали використовуватися протягом року, як повсякденний одяг…

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨