Розділ 17. Темним по білому (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

Розділ 17

Темним по білому

Владні обійми ночі вабили. Її сукня відрізнялася від тих, які носила Вечір. Вбрання ночі були простіші, легші, але приголомшливо яскравіші. Сотні, тисячі… ні — мільйони зірок різного розміру та інтенсивності поступово з’являлися на сукні з кожною наступною хвилиною володарювання ночі. Ніхто не міг завадити цьому. Ніч полюбляла стриману розкіш, тому зорі дорогоцінними візерунками заплітали в свої сітки погляди необережних ефтан, які вирішували оглянути красу її Величності. Вона змушувала кожного думати про себе. Неможливо було відірвати очі. Забаганки володарки були незвичними і головною з них була тиша. Тільки тому, хто наважиться полишити затишні кайдани міста, Ніч демонструє свій істинний вигляд. Демонструє свою справжню натуру, бо тільки поза скупчення забудов, тільки в оточенні природи можливо отримати ті незрівнянні відчуття. Диригент — вітер, оповиваючи, змушував кожну травинку, кожен листочок на дереві грати свою партію. Під наглядом прискіпливого Місяця ніхто не брав жодної помилкової ноти. Тільки в такому аранжуванні Ніч розкривала всі свої таємниці, допускала до звабливих секретів міріади коштовних зірок, тих які ховала від нахабних поглядів поселень. Зіроньки лагідними мазками пересувалися по нічному куполу. Тут можна було побачити їх усі. Саме в цей момент, саме в таку погоду виникало відчуття повної свободи. Відчуття багатослівної тиші.

Місто псувало вишукану нічну красу. Мерехтіння свічок відволікало від зіркового неба, а тихі розмови та галас бійок ховалися під сукнею. Ніч впроваджувала свої закони. Тим не менш, поки грабіжники шукали поживи за відсутності варти, барди співали романтичні балади під вікнами, захищеними замковими стінами.

— … тому в мене це теж викликало підозру, — розмірковував Амеліус, сидячи у м’якому кріслі свого кабінету в одній з королівських веж.

— Не впевнена, що подібна інформація колись буває правдивою, — мовила Мель, яка стояла перед робочим столом командира, — це викликає підозру. Ставлю під сумнів вірогідність того, що це справжнє місце пограбування.

— Ні, не вкладається… — Сір Родер закусив губу та спрямував погляд на опудало піраньї за склом. — Зі мною граються. Мене хочуть змусити думати, що реміснича вежа в небезпеці.

— Чи можу я дізнатися, звідки ви отримали цю інформацію? — запитала Мель, продовжуючи тримати військову поставу.

— Але тоді кому може знадобитися реміснича вежа? Там буквально немає нічого важливого! — Сір Родер проігнорував запитання підлеглої. — Не буде ніякого пограбування! Це логічна пастка, в яку мене намагаються піймати, щоб я зробив ще більше помилок. Тим паче саме зараз, коли всі цього очікують, — натхненно вигукнув командир Секретної Королівської Гільдії та розплився у посмішці. — Листи. Давай, тепер я готовий читати відповіді, — звернувся командир до ельфійки, повертаючись до поточних справ.

Мель зам’ялася та відвела погляд, після чого протягнула конверт й перевірила поглядом, чи закриті двері та вікно.

— Одна відповідь?! — здивувався Амеліус. — Тільки не кажи, що інші спали або були відсутні! Я впевнений, що вони всі по домівках сьогодні.

— Не маю бажання працювати з цим свином! Хай повертається до мене, коли поладнає з Маверіком! Мені вже все доповіли, — раптово почала поголена ельфійка, чим ще більше здивувала командира. — Це відповідь Джора. Слова Пантелеймона: я щиро поважаю Сіра Амеліуса, але, на превеликий жаль, мій час наразі обмежений, тому передайте йому мою інтенцію повернутися до цього питання тільки-но в мене з’явиться час. Хай очікує повідомлення з трикутною печаткою, а всі інші сприймайте за підробки й одразу направляйте до мене.

— Ну хоч Соломія, — важко й незадоволено видихнув Сір Родер і зламав печатку з червоного воску на паперовому конверті.

Лише дві свічки були запалені на канделябрі, але їх вистачало, щоб освітити невеликий робочий кабінет Сіра Амеліуса Родера. Разом з місячним сяйвом каліграфічні літери відблискували чорно-блаватним градієнтом.

— Дякую за роботу, Мель, — спокійно звернувся командир. — Очікуй мене ззовні.

Як тільки помічниця зачинила за собою двері, Сір Родер зіжмакав лист у кульку та жбурнув у шафу з книгами перед собою. Паперова куля вдарилася об корінець товстого збірника та впала на холодну кам’яну підлогу. Від безвиході Амеліус схилив голову на стіл та накрив її руками. Він інтенсивно міркував. Він шукав опції. Вигадував можливості.

За кілька хвилин Сір Родер випрямив спину в кріслі та міцно стиснув кулаки, щоб відчути, як нігті впиваються у шкіру, після чого повільно поклав долоні на обтислі шовкові шоси[1]. Зібравши свої емоції до купи, він зважено озирнувся довкола кабінету й встав на ноги. Командир підняв зіжмаканий лист з підлоги та поклав у випадкову шухляду столу. Рішучим рухом він повернув сферичну ручку дверей та вийшов до вузького коридору вежі.

— Направ двох вільних агентів до Єви… — розпорядився Амеліус, закриваючи кабінет на ключ, та зупинив себе на півслові. — Про всяк випадок, — завершив командир і рушив до гвинтових сходів.

— Буде зроблено, — відкарбувала ельфійка, поправляючи шкіряні обладунки. — Ви залишили свічки.

— Так. Хай думають, що я працюю, — відповів Сір Родер, спускаючись сходами.

Порушуючи нічну тишу, кінь тягнув віз. Дварф вів повозку, яка була завантажена сіном під зав’язку, накрита шматами тканини та підв’язана мотузками. Широкі занедбані вулиці всмоктували в себе звуки віддалених морських хвиль та галас цілодобової портової праці. Зазвичай, в цій частині міста, глибоке нічне небо було темніше за закинутий винний погріб, але не сьогодні. Сьогодні хмари полишили стару забудову, оголивши підступну небезпеку. Рудобородий дварф хвилювався, але відкриті нічні зірки, які освітлювали шлях, додавали необхідної впевненості.

Нарешті гарба під’їхала до зазначеного місця — напівзруйнованої таверни, назву якої дварф навіть не знав, а табличка вже давно затерлася. Підсвідомо він хотів, щоб йому дали невірні вказівки, але, на жаль, на нього вже очікували. Жіночий силует спирався об стіну біля вхідних дверей та виглядав трохи моторошно у тьмяному освітленні з вікна.

— Рожеве небо, — сказав ключове слово дварф, зупинивши коня перед жінкою.

— В мене немає часу на ці ігри, — солодким і втомленим голосом відповіла напівельфійка та розвела руками. — Поїхали нарешті.

—Залізай у мішок, — небагатослівно пояснював дварф, показуючи на великий мішок у возі.

Без зайвих слів, запрошень та привітань, загадкова дівчина заплигнула у віз та швидко загорнула себе у мішковину. Вона була одягнена в незвичайні обладунки з дубленої шкіри, на яких були витравлені дрібні символи, але візник не встиг їх роздивитися, як слід. Пасажирка лягла біля стінки воза, після чого дварф мовчки присипав мішок запашним сіном.

— Но! — колихнув збрую дварф, коли вмостився на своє місце, і вони втрьох рушили за наміченим планом.

Єва стояла назначену варту. Втома. З плином часу, незалежно від бажань окремих ефтан, Ніч занурювала місто в свої обійми все дужче, через що полум’я факелів здавалося тільки яскравішим. Складалося враження, що з кожною наступною нічною годиною Ніч забирала в Єви залишки її сил, але насправді агент просто погано відпочивала протягом останнього кола, унаслідок чого пильність перетворювалася на боротьбу з сонливістю.

Раптом вона почула віддалені голоси з вулиці. Знайомі голоси. Це були інші агенти СКГ і вони зверталися до армійського вартового біля вхідних дверей:

— … і це не моя вигадка, ви розумієте, — звертався чоловічий голос.

— Я розумію, Маєні, — ввічливо заперечував вартовий, — але я не маю права виконувати накази, які приходять з секретної гільдії. Якщо до мене дійде розпорядження від керівництва, то я щось зміню, а поки маю позицію охороняти вхід.

— Гарної ночі, — незадоволено кинув інший агент дварфійським низьким голосом та торкнувся дверей вежі Винахідників.

— Вам теж, хлопці… — вартовий зам’явся. — Тобто, хлопце та дварфе. Як же це криво звучить… Коротше, вам теж гарної ночі.

Двоє агентів увійшли до вежі. Єва їх добре знала.

— Ці біженці з Ельфійських земель занадто довго вчаться субординації та коректному спілкуванню, — показово гучно говорив дварф. — Ще й гарні посади за щось отримують, Гнігрун би їх побрав, — закінчив дварф.

Двері з гуркотом зачинилися, зупинивши потік осіннього повітря, що задмухував полум’я смолоскипів.

— Казраку, заспокойся, дай малому працювати, — захищав вартового, чоловік. — В ельфів зараз і так неспокійно, а ти ще й бурмотиш посеред ночі.

Казрак зморщив обличчя, немовби скуштував кислючого лимону та сунув руки до кишень у штанях.

— Привіт, Єво, — чоловік помахав долонею та поправив коротке чорне волосся.

— В тебе теж були проблеми з цим новеньким вартовим? — запитав Казрак.

— Ні, — коротко відповіла дівчина.

— Ну, хоч в срібнявої все добре в житті, на відміну від мене, — скидав пару дварф. — Добре, що ми тут маємо поточно?

— Маємо що? Не маю жодного уявлення навіщо ви прийшли, — від несподіваних гостей Єва збадьорилася, що було досить вчасно.

Чоловік з дварфом здивовано переглянулися. Чоловік зайняв стійку струнко та подивився на Єву:

— Капітан Секретної Королівської Гільдії, третьої групи захисту фортеці її Величності, позивний Маєні, — під час слів агента, дварф теж зайняв струнку поставу. — Ми вважали, що ви очікували на нас, старший капітане. Беру на себе відповідальність за цю помилку. Чи дозволити перейти?

— Капітан СКГ, третьої групи захисту фортеці її Величності, позивний Казрак. Направлені для допомоги захисту та охорони головної північної ремісничої вежі цієї ночі. Слухаємо ваших розпоряджень, старший капітане. Чи дозволите перейти? — підхопив дварф одразу після Маєні.

— Старший капітан Секретної Королівської Гільдії, перша група захисту фортеці її Величності та особисто пана командира СКГ, Сіра Амеліуса Родера, повноважений з зовнішніх операцій, позивний Єва. Звіт прийнятий, капітане Маєні. Звіт прийнятий, капітане Казраку. Дозвіл на перехід. — завершила урочистості старший капітан, після чого двоє агентів навпроти неї розслабилися. — Тепер відставити формальності. Я дійсно не розумію, навіщо ви тут.

Чоловік з дварфом знову здивовано переглянулися.

— Нас у терміновому порядку відправили охороняти винахідницьку вежу. Сказали, що можливе пограбування. Деталі будуть на місці, — низьким басом пояснював Маєні.

— І от ми на місці, — підхопив баритоном дварф.

— Хто вас направив?

— Мель, розпорядження Сіра Родера.

— Хм… Що ж. Тоді почнемо підготовку до можливого нападу. Чи маєте ви додаткові дані чи щось ще?

— Зв’язка ключів від першого поверху майстерні, — відповів дварф під дзеленчання металу. — Це все.

— Якщо ти дійсно не володієш деталями, Єво, то виглядає як підстраховка заради підстраховки, або ж ми чимсь нагрішили, — припустив чоловік.

— Я знаю, Єво, що ти його охоронниця, але після приходу Амеліуса кількість безглуздих наказів збільшилася кратно, — спокійно обурювався Казрак. — Я б, з більшим бажанням, збирав цієї ночі інформацію про нові портові банди…

— Або спав, — підхопив Маєні.

— Або спав, — схвалив дварф. — ти й сама тут зараз стирчиш. Кому взагалі здалася північна реміснича в три тисячі вісімдесят дев’ятому?

— Зберігайте субординацію, капітане Казраку, — втрутилася старший капітан. — До другого поверху маємо доступ?

— На жаль, ні. Тільки численні ключі до майстерень на першому, — схаменувся агент-дварф.

Казрак, Маєні та Єва були дуже добре та дуже давно знайомі. За ці десять років в дівчини була запаморочлива кар’єра, протягом якої старші товариші стали молодшими за званням, але Єва ніколи не зловживала посадою більше, ніж того вимагали формальні правила. В мерехтінні смолоскипів трійка агентів відкидала численні тіні на стіни та колодязь. Вітер, який короткотривалим гостем завітав до приміщення, змішався з холодом, який тягнуло з-під землі

— Зі зміною вхідних даних вношу нові розпорядження: перевірити всі майстерні та залишити двері відкритими для швидшого реагування, — командним тоном наказала старший капітан, і робота розпочалася.

Трійка агентів відкрили закриті двері і, маючи доступ до всіх п’яти майстерень, почергово почали уважний огляд, перевірку і запалення додаткових факелів за потреби.

— За стільки років могли б і камін встановити, — Казрак висловлював незадоволення, — хоча я не здивований, що гільдія загнулася. Я б теж довго не пропрацював у таких умовах, особливо взимку.

— Стій! Хто їде? — вартовий виставив спис та розмахував факелом, а позаду нього здіймалися височенні дерев’яні брами.

Вартові охороняли в’їзд до замкового містечка. Дварф зупинив воза, почухав коліно та примружився, придивляючись до вартового. Сьогодні їх було двоє, хоча зазвичай ззовні брами охоронялися мінімум чотирма військовими. Це був далеко не перший раз, коли візник виконував королівські замовлення, але сьогодні він не міг впізнати нікого з варти.

— Сіно до королівських хлівів.

— Очікуй, треба звірити з нічними списками, — зазначив чоловік у повних латах та шоломі з відкритим візором.

— Та нащо ті списки? Запитайте в Олексія, чи не повинен він бути на посту сьогодні вночі? — дварф починав хвилюватися. — Я тут кожного кола кручусь.

— Ім’я? — байдужо запитував інший вартовий.

— Хадл, — дварф не вагався, але все ще намагався прискорити цей процес. — Ефтани, шановні, мені ще до сім’ї повертатися, не тягніть ні мій, ні ваш час, дуже прошу.

— Хадл, Хадл, — протягував чоловік, розгортаючи товстий пергамент в тьмяному освітленні факелів та крихітних зірок, — Пурум-пурум.

— Королівське відрядження. Відкривайте швиденько, — почулося зі сторони міста, й за лічені секунди кінь, навантажений двома ефтанами, зупинився праворуч від Хадла.

— Жетон чи грамота? — невимушено запитав вартовий, який не був зайнятий списками.

— Ось! Ось, показую вже ж, — квапився худий вершник.

— Тут взагалі-то черга, — обурювався Хадл та почав сходити з воза, але його зупинив вартовий.

— Ми з тобою ще не завершили, рухай свого коня назад, — він махнув факелом та списом, через що дварфу довелося повільно повернути коня по бруківці біля брам. — Відчиняй. Один кінь, — крикнув вартовий до вартових зсередини.

Завдяки безпековим протоколам Хадл робив пірует навколо своєї осі разом з возом. А нахабний тонкий вершник та товстий пасажир позаду, миттєво проскочили в отвір у брамі, щойно той був достатній для одного коня.

Коли дварфійський віз опинився на початковій позиції, Хадл тяжко видихнув та закотив очі. Він хотів було щось сказати, але за  нестачею знайомих йому військових відмовився від цієї ідеї. Лохина. Запах лохини звернув увагу дварфа, поки вартові роздивлялися списки. Дварфу залишалося лише сподіватися, що вони дійсно вміли читати, а не просто професійно імітували цю навичку. Хадл залишив віз, попестив коня та кинув швидкий погляд на мішок у возі, який, на щастя, поки не видав жодного зайвого звуку.

Узбіччя широкого заїзду до замкових стін було звільнено від зайвих рослин, щоб упередити неочікувані засади, хоча декілька диких кущів все ж залишили. Одним з яких була лохина, чий аромат осідлав повітряні хвилі й досяг носа рудобородого Хадла. Голова Хадла була повністю лисою, але він принципово не носив койф навіть восени. Дварф відійшов від воза, зірвав декілька насичено-блакитних ягід та покрутив їх в руці. Кущ був майже повністю обдертий, що змусило Хадла знову подивитися на причину відсутності ягід, яка дуже напружено читала списки.

— Дварфе, тебе немає в нічних списках. Ми не можемо тебе пропустити, — підсумував вартовий, проводячи пальцем по пергаменту.

— Мене й не має там бути, бо я повинен був приїхати вдень, але запізнився.

— Тоді чекай ранку, — потиснув плечима другий вартовий і перехопив факел в іншу руку.

— Слухайте, я б подивився на вас, коли ваше поле знаходиться за годину їзди звідси, — обурено пояснював дварф. — Жінка хворіє, а купа дітей та худоби повинна бути нагодована. І це й я ж ще мовчу про копиці, які треба переносити та…

— Не наші проблеми, — обрізав незацікавлений солдат.

Хадл відчув тиск у грудях, який потрібно було вивільнити. Окрім додаткового пасажира, дварф дійсно мав доставити це сіно та отримати очікувану плату, яка годувала його сім’ю. На мить йому здалося, що його лють здатна сколихнути безхмарне зіркове небо.

— Так, не ваші проблеми, — саркастично почав вершник, але з кожним реченням говорив все гучніше. — Моя сім’я — це, звісно, не ваша проблема. А знаєте, які ваші проблеми?! Ваші проблеми в тому, що стійла її Величності залишаться без їжі. І коли постане питання: «А як так сталося?», то з’ясується, знаєте що?! З’ясується, що візник приїжджав, але його чомусь не пропустили! І з’ясується, що на посту були саме ви! І так, мені одразу заплатять менше за доставку — але це лише моя турбота!, А ось, що я не можу збагнути — так це якого Ютана вас не хвилює забезпечення королівського двору! Ви кому взагалі служите?! Чи ви вже забули?! — останні фрази Хадл голосив так, щоб всі навкруги знали, що відбувається.

— Пустіть його вже. Перевірте віз за звичайною процедурою та пустіть, — почулося розпорядження від когось з тієї сторони брам через відкриту щілину. — Годі важливість собі накидати. Працюйте нарешті!

— Так точно, — відповів вартовий, дивлячись на рудобородого, який розлючено дихав, стискаючи масивні кулаки.

Недовго думаючи, обидва вартових підійшли до стогу в дерев’яному возі та почергово декілька разів встромили списи в суху траву. Дварф перелякався. Серце застигло. Гаряча лють змінилася на льодяне здивування, унаслідок чого на лобі сконденсувався піт. Хадл забув, що таке може статися, але спробував відігнати солдат від перевірки, щоб вони ненароком щось не знайшли:

— Гей! Гей! Приберіть факели, інакше ми почнемо святкування Дня Ютана на декілька кіл раніше, ніж Боги велять, — підскочив вершник до воза, розмахуючи руками.

Імпровізація Хадла подіяла — і вартові, задоволені швидкою перевіркою вмісту, відійшли.

— Відчиняй. Один кінь. Вузький віз.

Щось закрутилося зсередини фортеці, металеві ланцюги задзеленчали. Важкі, високі й масивні ставні, що відділяли містян Вейома від містян замку, почали свій повільний хід. Хадл подумки видихнув, знову заліз на сидіння на возі та хляснув повіддям.

— Но!

Кінь неквапно пройшов крізь отвір у брамах. Візник кивнув байдужим вартовим і під цокіт підков спрямував свій погляд вперед до безтурботних будинків королівської фортеці. На тому боці життя було іншим. Тиша. Це те, що містяни столиці чули рідше з кожним днем. Навіть зараз до дварфа доносилися нетверезі пісні та крики нічних бійок десь з глибини темної нічної сукні. Всередині замкових стін його зустріли ще декілька військових, які керували металевим механізмом. Вони були без обладунків, але у формі.

Це новітнє замкове коло було найодухотвореніше з усіх інших, адже тут мешкала королівська сім’я. Всі домівки, майстерні, башти та будівлі були зведені з метою забезпечення потреб корони. Прямокутні вулиці ділилися на квартали. Довкола було чисто, тихо й освітлено. Головна вулиця була найширшою і вела просто до палацу, тоді як бокові, що пролягали між кварталами, були значно вужчими.. Ця нова частина великої системи зв’язаних фортець була незавершеною, але після раптової смерті короля Іоганна Щедрого будівництво сильно сповільнилося, тому чим далі від центру, тим менш щільною була забудова. Саме в цю частину міста звернув Хадл, щойно проїхав декілька кварталів по широкому шляху. Він планував змінити напрямок пізніше, але аварія на перехресті вдалечині, змусила трохи скорегувати плани. Наближаючись до замкових стін, які суцільним колом захищали містечко та його мешканців, візника зустрічали поодинокі вежі, які були менш освітлені, але все одно під охороною. Кількість військових та секретних агентів на одиницю жителів тут була найбільшою, проте, Хадл знав декілька сліпих зон. Саме тому він обережно й без зайвого шуму, під’їхав об’їзними шляхами ближче до вежі Винахідників. Він зупинив коня за декілька десятків метрів від північної ремісничої, щоб привертати якомога менше уваги. З цієї позиції його могли помітити лише вартові на оборонній стіні, але наразі вони обходили інші сектори.

— Приїхали, — промовив рудобородий і обережно зупинив коня.

За лічені секунди дівчина стягла тимчасове вбрання і беззвучно покинула віз.

— Завершуй свої церемонії з сіном та повертайся, — впевнено мовила дивна пасажирка. — Я ненадовго.

І вона стрімко, невидимими кроками розсікала благоуханне осіннє повітря. Єдине, що встиг помітити Хадл, була рожева стрічка, яка утримувала її волосся.

— Начебто все, — підсумував Маєні, прикривши останні двері.

— Не замикаємо на ключ задля швидшого реагування, — нагадала Єва.

— Ми не перевірили чорний вхід у сховищі. Я сходжу, — додав високий чоловік.

— Добре, ми поки з Казраком накриємо колодязь, і всі приготування можна буде вважати завершеними.

Маєні пірнув в третю прибудову, з якою раніше цієї ночі виходив майстер з учнем. Це була єдина прибудова без вікон, але агенти запалили смолоскип на стіні, впустивши яскраві танці в цей прихисток для темряви. У сховищі було дві кімнати й секретний прохід був розміщений у наступній.

Казрак та Єва підняли дві дерев’яні напівкруглі половинки, які були змайстровані, щоб закривати колодязь, що було особливо корисно в найхолодніші дні зими.

Веш швидко скоротила відстань від воза до північної ремісничої вежі та забігла за високі кущі занедбаного мапасу. Винахідницька двоповерхова вежа мала великий радіус і була більше схожа на пухкий циліндричний оладок. З єдиною відмінністю, що до цього оладка було прикріплено п’ять прибудов, біля однієї з яких зараз чекала дівчина з темним волоссям, зав’язаним рожевою стрічкою. Вона визирнула з-за кущів, оцінюючи навколишню обстановку. Малочисельні столичні зірки завжди посміхалися їй… навіть якщо не мали бажання. Веш намацала тонку виїмку в стіні. Це були двері, обшиті каменем задля маскування. Дівчина натиснула долонею на двері. Зачинено. Вона цього очікувала, тому сконцентрувалася…

Маєні підійшов до входу другої кімнати сховища. Він штовхнув відкриті двері та ступив до темної круглої кімнати з шафами, книгами й численними ящиками. Тримачів для факелів тут не було, бо це було занадто небезпечно, коли навколо стільки паперу. Навіть скляні ліхтарі зі свічкою усередині були заборонені. І хоч зараз ніхто не міг за ним прослідкувати, ризик не був того вартий. Освітлення від факела з сусідньої кімнати вистачало, щоб створити напівтемряву. Чоловік зайшов за перший ряд шаф, обходячи невисокі ящики, щоб не перечепитися. Він поглянув на двері й ступив ближче, щоб упевнитеся, що вони зачинені. Ззаду дерев’яними кришками накривали колодязь, а зі сторони вулиці шелестіло листя вічнозелених кущів мапасу, в яких бавився вітер. Клацання.

Веш відімкнула замок, який відчинявся тільки зсередини і прикрила один з написів на її шкіряному обладунку, що засяяв. М’якою силою вона зрушила двері. Скрипу не було, лише шаркання важких дверей об дошки. Напівельфійка прислухалася — хтось дихав по ту сторону стіни. Вона примружила очі та, тримаючи долоню на написі, очікувала, коли згасне блаватне світіння.

Маєні торкнувся ефесу своєї ефтанамерської шаблі на спині. Агент затримав дихання. Сповіщення напарників могло сполохнути порушників, а він хотів запустити їх всередину. Повітря в кімнаті стало відчутно щільнішим, а кожен шурхіт — помітним галасом. Щілина в дверях була замалою, щоб зручно увійти, тому Маєні вирішив зненацька атакувати, коли вони почнуть відчинятися ширше.

Веш не могла більше чекати. Вона більше не зможе тихо виконати задачу і втрачала ефект неочікуваності з кожною секундою. Вона пнула двері ногою та вплигнула до сховища спиною вперед. Грабіжниця вихопила з піхов подовжений кинджал, схожий на ксифос[2], та виставила його перед собою. Удар шаблею прийшовся прямо перпендикулярно до кинджалу. Знадобилася сила, щоб відштовхнути удар та перекотитися від нападника вглиб кімнати. Веш робила кожен рух вправно, немов займалася цим щодня.

Маєні швидко пхнув двері, щоб придавити ноги грабіжника, який опинився в його пастці, але не встиг, бо прудкий злодій відкотився до дальньої стіні цієї невеликої кімнати. Чоловік мав домінуючу позицію, тому, не вагаючись, замахнувся для наступного удару.

— Ти що, через ящики перечепився? — глузував Казрак, почувши гуркіт.

— Що там відбувається?! — захвилювалася Єва, відходячи від накритого колодязя.

— Порушник вже тут! — крикнув у відповідь Маєні й вдарив по Веш січним ударом, але промахнувся.

Веш відштовхнулася від кам’яної стіни та просковзнула вглиб тьмяного сховища. Вдарилася головою об книжкову шафу. Декілька книг впали прямо на груди. Вона зробила вигляд, що намагається схопитися на ноги, але замість цього перекотилася далі по підлозі. Важкий удар шаблею прийшовся по книгах та пергаментах на рівні полиці, де мить тому була її голова. Зброя агента застрягла в дереві. Веш хотіла контратакувати, але зупинила себе на секунду, щоб оцінити ситуацію. Вглибині вежі була підмога, тому продовжити бійку значило затягнути задачу. Однак вона не встигне швидко винести предмет, навіть якщо знайде його саме зараз. Вона піднялася на ноги й кинула погляд на ящики навколо і, не знайшовши потрібного, схрестила пальці на одній руці та почала промовляти:

— Каумусу! Ліомре! Каумусу! Ліомре! — вибіркові написи на дубленій шкіряній броні, почали сяяти білими та блаватними кольорами.

— Хутчіш! — підганяла Єва. — Закрий за нами двері, Казраку! Обмежемо простір.

— Якого біса! — вигукнув Маєні та, витягнувши шаблю з шафи, націлив колючий удар по грабіжниці.

Раптом все повітря в кімнаті почало рухатися до напівельфійки, збираючись довкола її ніг. Маєні стало важко дихати, але він не зупинив своєї дії. Вітер підняв грабіжницю над підлогою і вона стрімко рушила крізь відчинені двері сховища через іншу кімнату в напрямку колодязя. Чоловік влучив гострою зброєю по нозі дівчини, що відлітала. Шабля пробила литковий захист, застрягла в ньому й полетіла разом зі злочинницею через усю прибудову.

Казрак тільки-но почав закривати двері, як сяюча дівчина, підхоплена потоком повітря, пронеслася над ними та винесла двері. Ефес шаблі зі всієї швидкості вдарив Єву по голові та впав на кам’яну підлогу. Від потужної сили, з якою вітер ніс тіло злодійки, факел задмухало. І коли та приземлилася у кімнаті з колодязем, піднявся вихор, який відштовхнув Казрака та загасив усі смолоскипи. Зануривши північну ремісничу вежу в глуху темряву.

— Дідько! — подумала старший капітан, коли освітлення повністю зникло.

Тоненькі промінці виходили з декількох дірок у просівших дверях з інших прибудов, де факели все ще були запалені, але майстри вежі Винахідників були занадто кропіткими, тому цього світла не вистачало, щоб людина могла щось розгледіти. Проте не дварфу, який міг бачити чорно-білим в такому освітленні, і всі у вежі це розуміли.

Веш зайняла більш зручну позицію, зайшовши за дверний проріз, чим розірвала лінію видимості, але світіння від обладунків продовжувало сповіщати про приблизне місцезнаходження зловмисниці.

Агенти були треновані для подібних ситуацій, тому всі разом моментально замовкли. Від дальньої частини сховища до його початку стояли: Маєні, Єва та Казрак. Позиція була поганою, незручною для атаки, але їхня чисельна перевага все ще давала шанс на успіх. Вивіреними кроками вони швидко згруповувалися на чолі з Казраком, який бачив краще всіх в цьому освітленні. Маєні спробував відкрити секретні двері, щоб обійти вежу навколо, але вони були влаштовані таким чином, що замикалися після зачинення, а ключа від них в агентів не було.

Єва кинула найближчу книгу, провокуючи рефлекси, а дварф — алхімічну кульку вслід за книгою. Скляна куля була винаходом королівських алхіміків. Вона розбилася об підлогу та випустила трохи густого сірого диму. Цього було достатньо, щоб зайняти перший поверх.

Очікування Веш протривало недовго й вона без вагань вдарила клинком крізь дим, орієнтуючись на слух. Влучання. Вона відрізала чиєсь волосся, але її штовхнули в бік з усього духу. Вона вилетіла на колодязь, який частково був в диму. Дерев’яна кришка тріснула під напівельфійкою, але витримала навантаження. Перекид назад — і вона вже стояла по інший бік від колодязя, який розділяв агентів та найманця.

Єва штовхнула двері в іншу майстерню, впускаючи світло факелів. Тепер тут була напівтемрява, а тіні, які раптом виросли звідусіль, заважали будь-кому залишатися непоміченим. Маєні підхопив свою шаблю з підлоги, заскочив у дим та випірнув праворуч від напарників. І тепер вони разом обмежували зону лиходійки. Казрак з Маєні наближалися з обох сторін. Єва контролювала центральний колодязь.

Сяйво обладунків потроху спадало, але вони все ще були помітним маяком для ворогів навколо. Веш відступала до вхідних дверей, майстерно розкручуючи зброю лівою рукою та рівномірно погрожуючи обом наступаючим суперникам.

— Що у вас тут відбувається? — неохоче запитав вартовий-ельф, відкриваючи вхідні двері.

Свист. Клинок, довжиною з зап’ястя, пройшов без зупинки. Менше секунди знадобилося Веш, щоб перерізати горло необережному військовому. Кров бризнула навсібіч. Ельф схопився за пошкоджене місце, але кровотечу вже було не зупинити. Удар був хірургічним. Убивця схопила ельфа за грудки та, затягнувши до вежі, виставила перед собою, немов щит. Ризикований хід, бо дварф та чоловік ледве не кинулися на неї за ці декілька втрачених секунд. Вартовий захлинався кров’ю, але Веш це турбувало менше за все. Збільшуючи дистанцію, вона зачинила двері спиною та вдивилася в агентів. Чоловік був вищим за неї, тримав гарний баланс та концентрацію на шаблі. Дварф мав сікач в одній руці, а іншою тягнувся до чергової димової кулі. Половина його доглянутої бороди була відсічена. Дівчина побачила переляк в його очах, тому жбурнула ельфа у чоловіка й кинулася до дварфа.

Закривавлений молодий охоронець створив перешкоду для Маєні, а Казрак кинув необережний погляд на бідолаху. Цього було достатньо, щоб грабіжниця скоротила відстань, достатню для атаки. Він відбив удар лезом, але вона схопила його за залишки бороди та потягла обличчям униз. Єва миттєво кинулася до Казрака. Дварф вдарив навідмаш, цілячись в живіт, і одночасно відштовхнувся від підлоги, намагаючись впасти на спину, але нападниця сама підплигнула на випередження. Вона заблокувала сікач своєю ногою та вдарила його голову коліном. Все було так швидко й чітко, що він втратив орієнтацію у просторі. Дварф відчув, немов грабіжниця завчасно знала кожну його дію.

Веш встромила лезо у  ліву пахву дварфа, яка не була захищена накладками, щоб знешкодити ворога. В неї був ліміт на два вбивства, але ніхто не обмежував в кількості покалічених. Напівельфійка штовхнула знесиленого дварфа до підскочившої Єви та пригнулася від шаблі, яка летіла зі спини. Раптом дезорієнтований дварф захитався та завалився на колодязь. Дошки на цей раз тріснули та провалилися униз.

Єва чітко бачила, що у Веш тепер проблема з коліном та литкою правої ноги. Грабіжниця втратила баланс та була змушена притиснутися до стіни після удару Маєні, тому в неї була ідеальна можливість для вдалого контрудару, але кришка колодязя гучно хруснула під Казраком. Вона не могла дозволити собі втратити Казрака. Забагато смертей за останню добу. Єва швидко повернула обидва кинджали у піхви і схопила дварфа за ноги в останній момент перед падінням. Маєні зробив вигляд, що збирається вдарити шаблею, а сам перескочив з ноги на ногу, виконуючи розмашистий удар і цілячись чоботом по порушниці. Трюк не спрацював,  дівчина не повелася і прудко перекотилася ближче до непритомного вартового, навколо якого утворилася густа червона калюжа.

Веш витягнула його одноручний меч і тепер мала дві зброї в своїх руках. Обладунки вже майже не світилися і вона побігла до колодязя. Чоловік кинувся за нею. Веш ступила однією ногою на кам’яний виступ і відштовхнувшись перестрибнула колодязь, намагаючись зачепити мечем Єву, яка майже дістала дварфа. Меч зустрівся з шаблею і не влучив у ціль. Коли вона приземлилася, то продовжила свій рух до дверей з яких розповсюджувалося світло. Вежа знову занурилася у промовисту темряву. Важке дихання кожного з учасників бійки стало орієнтиром, а в повітрі кружляв металевий присмак крові.

В цей момент Єва витягла Казрака на підлогу, але все тільки починалося. Дівчина знала, наскільки Веш може бути небезпечною. Вона знала, що зараз не час для емоцій. Переможе найхолоднокровніший. Всі думки потім. Маєні не витрачав коштовних секунд дарма. Чоловік відкрив вхідні двері, повернувши потрібні крихти освітлення. Ставши в стійку і виставивши меч перед собою, вбивця обходила Єву з боку. Друге лезо вона тримала наготові біля поясу в лівій руці.

— Чого ти хочеш? — кинув Маєні.

Чоловік намагався збити її з пантелику безглуздими розмовами. Гарний прийом. Гарний прийом проти когось менш досвідченого, ніж Веш. Рожева стрічка все ще тримала зібране волосся. Високий чоловік підходив з іншої сторони колодязя, де дим вже розвіявся. Це значило, що підмоги скоріш за все не буде, але чисельна перевага агентів вимагала дій. Веш ринулася до Єви кинувши в неї мечем, щоб збити підготовку. Клинком вона спробувала вдарити по руці, щоб обеззброїти один з кинджалів. Їй це вдалося. Веш вибила правий кинджал, коли Єва відсмикнула руку, але не ухилилася від контрудару іншим. Пошкоджене коліно дало про себе знати й вона неправильно розрахувала сили. Кинджал увійшов у щоку і лише поступальний рух головою врятував її від смертельного влучання.

Єва встигла трохи розпороти щоку перед тим, як Веш відвела голову. Єва спрямувала руку без кинджала, щоб схопити порушницю за волосся, але промахнулася. Не полишаючи цієї ідеї, вона ринулася вперед, відчуваючи вищу мобільність, ніж у суперниці. З другої спроби вона дотягнулася до темного волосся і потягнула. Веш зі всієї сили штовхнула її плечем і вправним рухом провела лезом по волоссю в тому місці, де Єва схопила грабіжницю. Єва полетіла до відкритого колодязя, тримаючи волосся зі стрічкою у руці. Вона випустила трофей з руки та вхопилася за дерев’яну балку колодязя, щоб втримати рівновагу.

Веш занесла ногу, намагаючись скинути Єву вниз, але чоловік штрикнув в неї шаблею. Веш ухилилася, зігнувши тіло напівколом, але через це удар ногою видався набагато слабкішим.

Єва швидко зорієнтувалася, випустила з лівої долоні кинджал та міцно вхопила виставлену ногу обома руками. Вона потягнула її на себе, але Веш підскочила та спробувала використати тулуб Єви як опору для наступного прийому, тому Єва миттєво відштовхнула грабіжницю від себе. В повітрі лівою Веш рукою влучила лезом по зап’ястку Маєні, і той випустив шаблю, але встиг ударити її кулаком по обличчю та шкіряному обладунку на грудях.

Веш впала на підлогу та прижала голову, щоб захистити шию і не вдаритися об камінь. Обоє ворогів тепер були обеззброєні. Єва ступила ногою на її суглоб та натиснула. Веш спробувала піднятися, щоб вдарити, але чоловік вибив ногою клинок з рук і притиснув своє коліно до її грудей, чим ускладнив перекочування.

— Тримай її ноги, — наказала Єва.

Відпрацьованими рухами Маєні вагою свого тіла утримував нижню половину тіла грабіжниці, а Єва зафіксувала руки й тулуб.

— Бачу, ти навчилася битися з останньої нашої зустрічі, — холодно вимовила Веш вперше за всю сутичку.

Єва вдарила її своєю головою в лоб від чого убивця втратила свідомість, або зробила вигляд, що втратила, тому Єва схопила її голову руками  вдарила об кам’яну підлогу. Через дірку у щоці на миловидному обличчі Веш просвічувалися зуби.

Видих. Єва вперше за весь цей час звернула увагу на інтенсивне дихання втомлених агентів. Піт почав стікати по обличчю.

— В якійсь з діжок повинна бути мотузка. Знайди. Треба зв’язати її, надати потерпілим першу допомогу, викликати командира та медика, — роздавала накази старший капітан.

— Так точно! — підтвердив Маєні.

Єва підсвідомо торкнулася поясу, перевіряючи, щоб дерев’яний футляр був на місці. Він був цілий та непошкоджений.

Не втрачаючи жодної секунди, Хадл об’їхав вежу Винахідників. В нього були чіткі інструкції, яким треба було слідувати, тому віз з копною неквапно повернувся на головний шлях до палацу. Аварія на перехресті вже зникла і дварф повільно просувався серед скляних ліхтарів, доглянутих будинків, майстерень та веж. Зорі й Місяць не привертали уваги на цій вулиці. Їх світло було непотрібно місцевим жителям. Більшість ефтан любили Ніч лише коли їм було від неї щось потрібно. Саме тому Ніч прихильно ставилася до менестрелів та митців.

Ще на півдорозі до палацу було видно високі стіни та вежі королівської домівки. Розміщений на найвищій точці Авреліївського кола, палац був прикрасою столиці, її серцем. Свіжо-пожовтіле листя покривало оголену мощену дорогу. Завтра зранку піддані королеви будуть підмітати її від палацу й до брам, але зараз Ніч дозволяла відпочити всім, хто наполегливо працював удень.

Наближаючись до палацу, візник об’їхав самотнього лицаря у повних парадних латах, який йшов у сторону замку. Дивне видовище в такий час доби, але тут можливо все, що завгодно. У заможних свої розваги. Казковий замок здіймався у зоряний небосхил. Широкий, збудований у вигляді напівкола, він був оточений окремими захисними стінами. Ці стіни виконували більш декоративну функцію, але чотири вартових біля металевих брам могли би з цим посперечатися.

— Сіно для королівських хлівів, — мовив Хадл, під’їхавши ближче.

— Королівський конюх вже запитував про тебе, Хадле. Боюся, ти отримаєш меншу зарплатню сьогодні, — звертався один з вартових. — Повір, я намагався його переконати.

— Олексію! — здивувався дварф. — От ти де, а я гадаю, чого тебе немає на брамі сьогодні.

— Накази зверху. Як бачиш, нас тут четверо сьогодні. Ну давай вже, рушай. Товариші, відчиніть.

Коли брами були відчинені, Хадл заїхав усередину. Королівські сади були першим, що впадало в око. Деякі квіти вже давно відцвіли, але садівники постійно дбали за садом і складали композицію так, щоб круглий рік можна було отримати задоволення від знаходження поруч. Десь вдалечині виднівся королівський лабіринт та й інші розваги, але дварф поспішав завершити поставку сіна.

Коло однієї з веж на нього чекало крите стійло, де ніс нічну зміну підмайстер головного конюха.

— Гей, хлопче! Важкий день, га? — він звернувся до сплячого підмайстра й зліз з воза.

— А? — невпевнено прокидався хлопчина. — Так, я, що? А… їжа, точно.

Коні були заведені всередину великої прибудови, а годівниці на вулиці були незвично пусті.

— Давай наповнимо їжею годівниці і я поїхав, бо не хочу на холоді стояти.

— Так-так, зараз треба записи п-перевірити.

— Перевіряй, а я поки почну вивантажувати.

Віз стояв точно під стіною прилеглої високої вежі. Освітлені вікна мерехтіли в різних місцях по всьому палацу, і ця вежа теж не була винятком. Дварф почав тягати сіно з воза до ясел й не забув підкинути трохи своєму втомленому коню. Хлопець повернувся на вулицю та почав допомагати дварфу з сіном. Разом вони закінчили роботу, перетягнувши потрібний об’єм і залишивши ще трохи у возі.

— Нездорова це справа — вночі кувати, навіть якщо ти молодий, — порадив дварф. — Слухай, можу я коню води дати попити?

— Так, звісно. Я поки збігаю за вашими грошима.

Хадл підтягнув найближче відро до свого скакуна. Дварф почув звук, немов щось зверху впало у залишки сіна у возі. Він подивився на небо і побачив пташку.

— Могла б задовольняти потребу і не на моє сіно, — подумки бурмотів Хадл, проводячи птаха поглядом.

Веш опритомніла від того, що на неї вилили склянку води. В очах пливло. Права нога була пошкоджена, в щоці — дірка, а голова боліла, тому вона примружила очі, вдивляючись навколо. Її прив’язали до стільця: руки скрутили за спинкою, ноги зафіксували до ніжок, тулуб теж прив’язали. Вона сиділа в лляній білизні. Всі її обладунки та зброю зняли. Хтось напружено гаркнув на видиху. Вона повернула голову наліво.

— Ох, Амеліусе, — говорити й дивитися було поки складно, але вона впізнала його силует.

— Єво, Маєні, гарна робота.

Полонена сиділа на другому поверсі вежі в просторому кабінеті голови гільдії Винахідників. Навколо неї стояли Маєні, Єва, Мель та Сір Родер.

— Що ти тут робиш? — продовжував Амеліус, немов був дуже незадоволений тим, що Веш схопили. — Хто тебе надіслав? Чиє завдання ти виконуєш?

Відповіді не було.

— Доповісти повну хронологію, — наказав Сір Родер.

— Командире Родере, Маєні помітив порушницю, яка прослизнула крізь секретні двері ззовні, — доповідала Єва, сидячи на одній зі скринь. — Контакт відбувся на місці. У ході сутички постраждав агент капітан Казрак та було вбито одного вартового. Маєні отримав травму зап’ястя. На початку проникнення порушниця пролетіла крізь все сховище і задмухала факели невідомою силою. Її обладунки сяяли. Після захоплення поверхневе дослідження показало наявність написів невідомою мовою по всій дубленій шкірі, — відкарбувала старший капітан.

Після останніх слів срібнявої Веш направила на неї розфокусований погляд.

— Родере, дорогенький, — ласкавим тоном розпочала Веш, тим тоном, яким спілкувалася з Вінні, — давай завершимо ці зайві церемонії. Я вже втомилася, чееесне слово.

— З чого це? — здивовано вволікався в розмову командир.

— Бо ти мені винен, — Веш повернулася до серйозного тону.

Амеліус хотів щось сказати, але зам’явся й піджав губи. Запанувало ніякове мовчання. Він розвернувся до грабіжниці спиною та підійшов до вікна, де Ніч починала підготовку до приходу ранку.

— Відпустіть її, — мовив командир.

Ніякова тиша зависла серед агентів.

— Відпустіть її, — наполегливіше повторив командир.

— Розпустіть мотузки на ногах, — ласкаво звернулася вбивця, скидаючи мотузку з рук та розминаючи зап’ястя. — З ногами ви впоралися краще, ніж з зап’ястями, тому давайте швиденько завершимо й ніхто більше не постраждає.

Мель провела кинджалом по волокнах, ослаблюючи мотузки. Веш зробила вдячний поклон, сидячі на стільці та розірвала тимчасові кайдани.

— Мої пожитки, будь ласка. Дуже сильно за ними сумую.

Мель розгублено подивилася на командира, стоячи в метрі від напівельфійки, яка щойно вторглася у королівську власність та ледве не вбила її співслужбовця.

— Угу, — незадоволено, але схвально хитнув головою Амеліус, витріщаючись на вулицю через вікно.

Єва встала зі скрині та дістала те, що нещодавно знімала. Веш без жодних вагань узяла свої речі. Перевіривши, щоб їй віддали усе, вона рушила до виходу під напружені погляди агентів секретної королівської гільдії.

— Які ви всі слухняні. Знаєш, що нас відрізняє? — Веш звернулася до Єви. — Я чесна сама з собою і роблю те, що хочу я, на відміну від тебе. Нічого не змінилося з нашої останньої зустрічі.

— Чиє завдання ти виконуєш? — перепитав Сір Родер, все ще не дивлячись на Веш.

— Коваль Танагалар, — відповіла напівельфійка та гепнула дверима.

— Мель, впевнися у стані Казрака, — Сір Родер негайно роздавав накази. — Єва та Маєні, підлатайте свої пошкодження та зробить візит до цього коваля. Пригрозіть йому й нагадайте про пограбування в сховищі. Далі подивіться, куди він побіжить. Я впевнений, що він не працює один, — завершив командир та додав: — І так, ви ніколи не знали, що сталося тут цієї ночі. Всі грабіжники ліквідовані і про Веш ні слова. Якщо в когось будуть запитання, то направляйте напряму до мене.

— Так точно, — промовили всі, але не всі були в захваті.

Швидко спустившись сходами, Веш рушила до сховища, поки за нею не почали слідкувати. Вона забігла за шафу, де цієї ночі почалася смертельна бійка. Книги досі були розкидані підлогою. Вона хутко одягла весь свій захист і закріпила піхви з клинком на поясі. Стоячи спиною до шафи вона торкнулася однією рукою лоба, а іншу виставила перед собою долонею вверх. Вона зашепотіла декілька слів і два написи засяяли. Веш розслабилася та вдихнула на повні груди. Тільки зараз вона звернула увагу на неохайно обрізане волосся, яке з лівої сторони тепер було значно довше, ніж з правої. Вона торкнулася його долонею і не знайшла своєї стрічки. Незабаром написи перестали сяяти і вона підсвітила ще один, від чого замок на секретних дверях клацнув. Після цього вона знайшла ящик з чорним кутом та написом «10-хх-У». Він виявився меншим, ніж його описували й легко вміщувався в одну руку. Веш поклала його під пахву, відкрила двері та озирнулася. Ніхто її не чекав. Жодного воза навколо. Вона не здивувалася, лише впевнилася у своїх здогадках. Розлючена, вона рушила до замкових стін, щоб встигнути до світанку. Веш крокувала впевнено, ніби нога вже не турбувала.

Непомітно прослизнувши на самий верх замкових укріплень, вона зустрілася поглядом з вартовим, який патрулював стіну. Статний чоловік у кольчузі виставив на неї спис.

— Ефтане, представся. Тобі не можна тут знаходитись.

Веш байдуже відвернулася від нього й, розігнавшись у бік міста, зірвалася з височенної стіни.

— Куди?! — приголомшений військовий опустив списа та перехилився через стіну, вдивляючись на божевільну.

[1] (З Всеосяжного фоліанта): …це штани. Кожна половина шосів одягається окремо на кожну з ніг. Має різний декор, що залежить від коштовності виробу…

[2] (З Всеосяжного фоліанта): …Схожий на короткий меч, ксифос розповсюджений серед уруижів. За формою лезо спочатку звужується, а потім знов розширюється…

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨