Розділ 14. Чергова Зустріч (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 14

Чергова Зустріч

Спускаючись по схилу до найстарішої частини міста, Вінні уважно озирався вглиб вулиць, які залишав позаду. Він був достатньо впевнений в тому, що зможе захистити себе від будь-якого грабіжника з іржавим ножем, але все одно вважав, що найкращий захист — це запобігання небезпеці. Йому довелося повернутися до книгарні та змінити улюблене зелене пальто на чорний затертий плащ.

Найстаріша частина міста, що збереглася ще з часів перших поселень, була водночас і найбіднішою. Нікому не було діла до численних ефтан, які жили за межею бідності в прогнилих домівках та могли планувати своє виживання тільки на день вперед.

Мінлива осіння Вечір поступово змінювала впевнений День. Вінні не хотів стикатися віч-на-віч з проблемами, які виникали у цих провулках з настанням темної пори доби. Саме тому йому потрібно було закінчити свої справи в цій небезпечній частині міста якомога швидше. Тисячолітній дует вечора та ночі покривав незліченні злочини та заохочував до протизаконних дій. Навіть зараз, коли вітер все ще зустрічав зникаючі сонячні промені, майже усі знаходилися за щільно зачиненими дверима.

Жіночий дует завжди йшов пліч-о-пліч, але їх завжди можливо було відрізнити. Ніч втрачала довіру кожного разу, коли наставала осінь, вона ставала холоднішою та більш владною. Але Вечір була не такою, вона була хитрішою, швидшою та мала незабутній шарм. Незважаючи на спільні задачі з Ніччю, вона не соромилася загравати з днем, який крізь сторіччя, незважаючи на свою мудрість, все ще був наївним. Вечір була теплішою за Ніч, немов ще пам’ятала, що таке емпатія. Її приголомшливі вбрання змінювалися кожну добу, а шафою було усе небо від обрію до висоти божественної оселі.

Спускаючись найстарішою частиною міста, Вінні намагався не втрачати пильність, але нова вечірня сукня постійно відволікала на себе увагу. Блаватно-біла небесна канва, простягалася від далечини Вейського моря. Тонкі хмари були вишиті сплетеним м’яким рожевим візерунком. Втомлений захід Сонця ніколи не залишався самотнім, бо Вечір завжди знаходила час, щоб позагравати. Сьогодні вона забрала собі найдивовижніші кольори. Вечір зрідка одягала своє коштовне рожево-блаватне вбрання. Складалося відчуття, що було якесь свято, якась особлива подія про яку не були повідомлені жителі Ефтанамерії.

Заворожлива сукня продовжувала огортати столицю, коли книгар підходив до старої таверни. Цей зношений одноповерховий заклад вже давно не чекав відвідувачів, хоча світло у вікнах та відкриті двері залишалися такими зранку і до самісінької ночі. Дерев’яна табличка над вхідними дверима, висіла лише на одному цвяху. Тільки знаючі ефтани все ще розпізнавали, затерту до неможливості, назву «У Міщари». Вінні, на превеликий жаль, несвідомо прочитав напис.

З вхідних дверей швидко вийшов чийсь силует та накинув капюшон на голову. Будь-хто в околиці міг тільки здогадуватися, чи це чоловік, чи напівельф. Будь-кому в околиці було однаково на цього ефтана, але книгар завмер. З перших двох кроків незнайомця він зрозумів, хто вийшов з таверни. Це був єдиний містянин, окрім королеви, якого він очікував побачити того дня в тому місці.

— Старий вовк, — вітер зупинився та дозволив спокійним словам книгаря долетіти до знайомого крізь тиху вулицю.

Силует продовжив крокувати в протилежну сторону від Вінні.

— Навіть не привітаєшся? Як нечемно з твого боку, — дружньо-саркастично продовжував книгар. — Невже ти навіть не зупинишся, якщо в мене є для тебе щось цікаве?

Знайомий зупинився.

— Моя щира подяка, — мовив Вінні та скоротив дистанцію. — Які ефтани та без охорони, Амеліусе… які ефтани… — з цими словами він розплився в посмішці.

— Якщо ти збираєшся мене вбити, то роби це одразу, поки немає зайвих свідків, — спокійно відповів командир СКГ, стоячи спиною до книгаря.

— Я завжди знав, що ми ще зустрінемося, але подібні обставини не міг і передбачити.

— Якщо це все, то я піду, з твого дозволу, Вінні.

— Що ти тут забув, Амеліусе?

— А я повинен звітувати перед колишніми агентами? Сподіваюся, ти насолоджуєшся своїм новим життям.

— Більше, ніж ти можеш собі уявити, — відповів агент Вінні та витримав театральну паузу.

Вони стояли через один провулок від закладу «У Міщара». Вечірня сукня повільно коливалася по небосхилу, а її ніжний рожевий блиск відбивався у вікнах оточуючих домівок.

— В північній ремісничій вежі цієї ночі буде пограбування, — завершив паузу колишній агент так, наче розповідав про хрусткі свіжовипечені пампухи.

— І навіщо мені ця інформація? Ти ж знаєш, що останнім моїм бажанням буде тобі вірити, — так само спокійно відповідав Сір Родер.

— Вважай, що мені вигідно, аби ти знав це, а далі роби, як вважаєш за потрібне. Тим не менш…

— Ти не повіриш, але саме так я і зроблю, не переймайся, — впевнено відсік Амеліус Родер. — Гарний захід Сонця сьогодні. Амарантовий. Давно не бачив чогось схожого, — завершив командир СКГ та рушив у наступний провулок.

Вінні розумів, що його далі не слухатимуть, але навіть так ця зустріч була стільки ж корисною, скільки неочікуваною. Тому, провівши свого співрозмовника пильним поглядом, колишній агент повернувся до трактиру та без жодних вагань увійшов усередину.

З першим кроком у занедбане приміщення він наступив на пару золотих куті. Різноманітні монети, що відбивали світло від смолоскипів та свічок, були розкидані на підлозі першого поверху. Знаходячись в найнебезпечнішому місці у всьому Вейомі, Вінні відчув себе в безпеці. Він відкинув чорний капюшон та кинув погляд на невелику діру в дальній дерев’яній стіні. Будь-хто міг залізти всередину та зібрати декілька монет, до яких в трактирі ставилися, як до сміття. Однак останніми роками ефтани в околиці оминали «У Міщара» за будь-якої нагоди. Красти звідси могло спасти на думку лише самогубцю.

Колишній агент зі скрипом зачинив двері, залишивши тендітне вечірнє сяйво чекати за порогом. Напівтемрява в кооперації з яскравим полум’ям володарювали в цьому одноповерховому приміщенні. Барна стійка пустувала, вікна були частково прицвяховані, а сходи вели вниз до підвального рівня. Одні з найнебезпечніших та найогидніших злодіїв, крадіїв і вбивць сиділи за столами біля стін по обидві сторони від входу. Мовчазні погляди не сходили з новоприбулого. Всі дивилися на Вінні, окрім дівчини, яка самотньо сиділа зверху на окремому круглому столі в центрі таверни та роздивлялася тріщини в деревині. Одягнена в рожеву сукню, вона немов вулканічна квітка, прикрашала випалену землю цього Ютаном забутого місця. Схожа на тендітну кущову троянду вона обережно перекинула довге темне волосся, чим оголила напівельфійське вухо, кінчик якого був відсічений. Засмагла шкіра неймовірно яскраво контрастувала з вишуканою рожевою сукнею, але водночас зливалася з тьмяним оточенням.

Напівельфійка, здавалося, не помічала нового гостя — вона розглядала стіл, проводячи по ньому рукою. Жоден із вбивць не видав ані звуку — вони припинили грати в карти, пити пиво та роздивлятися розкладені мапи. Вінні теж застиг. Він почувався в безпеці, але почав важче дихати. В той момент атмосфера підступно розпалилася. Подібна багатослівна тиша додавала більше жару, ніж будь-яка сварка, більше ніж дубова колода в каміні.

Витримавши промовисту паузу, дівчина різко підняла голову та блимнула очима. Вона була неймовірно гарною: м’яка шкіра, приємна, сором’язлива посмішка, тонкі риси обличчя та великі, дружні очі. Очі були різного кольору: одне — сіро-зелене, а інше — блакитне. Напівельфійка ахнула та сплигнула зі столу:

— Чого ти не попередив мене? — дзвін монет супроводжував її, поки вона босими ступнями підбігала до книгаря. — Я так рада тебе бачити, — вона обійняла Вінні та повисла на його плечах.

Всі інші навколо перестали дивитися на гостя та продовжили займатися своїми справами.

— Що за день сьогодні? Суцільні несподіванки, — вона перестала обійматися та кокетливо кліпнула очима, дивлячись на колишнього агента.

— Давно не бачилися, Веш, — з тактовною посмішкою мовив Вінні.

— Ох, вибач мої манери. Ходімо сядьмо, — вона показала на великий круглий стіл у центрі та повільно закрокувала. — Як ти? Як життя? Якою долею в наших краях?

— Дехто був винен тобі роботу.

— Дорогенький, підкажи, тобі часто кажуть, що ти неймовірно нудний? — Веш мала приємний та легкий тембр, схожий на мецо-сопрано. — Прийшов до жінки й одразу про справи? Може, спочатку вип’ємо, поспілкуємося? — грайливо додала напівельфійка.

Вінні проігнорував це запитання та ґречно відставив один зі стільців, запрошуючи Веш на нього сісти.

— Ох уже ці напівдварфи, — мовила жінка, відкидаючи рукою темні пасма та дозволяючи книгарю залицятися до неї. — Бешкетник ти, Вінні, той ще бешкетник.

Рукава рожевої сукні були схожі на бліо, але набагато коротші й закріплювалися на зап’ясті пишною манжетою. Після того як Вінні всадив Веш за стіл, він обійшов його, схопив декілька підсвічників з підвіконня та розмістив їх на столі, перш ніж сісти самому. Вогник свічки помаранчевим вихором грав у різнокольорових закоханих очах гарної дівчини. Не зводячи погляду з колишнього агента, вона махнула своєю долонею оливкового кольору й вигукнула:

— Зникніть усі! В підвал чи на вулицю, мені без різниці!

Купа злодіїв та вбивць, які стояли під стінами та сиділи за столами, моментально кинули свої справи та пішли виконувати наказ.

— А хіба нас не зможуть і так підслухати за бажанням? — поцікавився Вінні, поки небезпечні ефтани лишали перший поверх таверни.

— Серденько моє, — з наймилішою посмішкою відповідала Веш, — тут мої закони, тому, якщо тобі щось не подобається, то ти завжди можеш піти, — завершила вона без жодного напруження.

Вінні все ще не боявся за своє життя, але рефлекси та пам’ять шалено боролися між приємними емоціями та відчуттям розмови з хижаком. Тим не менш, виверткий та досвідчений напівдварф знав куди він прийшов та навіщо, тому не дозволяв своїм думкам розслаблятися.

— В тебе приголомшливо гарна сукня, тобі дуже пасує.

— О, Боги, ви тільки подивіться, хто тут такий милий, — голос Веш став тоншим від приємного компліменту. — Це мені нещодавно подарували. А де твій зелений плащ, красунчику? На мій погляд, чорний тобі не дуже пасує.

— На жаль, не був готовий до твоєї вишуканої сукні.

— Ти мав би бути готовий до моєї звабливої краси незалежно від якості одягу на мені, — жінка знову грайливо посміхнулася, її очі зваблювали, а кожен маленький рух був неймовірно легким та граційним. — Але, годі з цим, я так розумію, що вино сьогодні не було в твоїх планах. Так навіщо тоді ти прийшов? — вона опустила голову, кинувши жалібний погляд та кліпнула довгими віями.

— Дехто був винен тобі нову роботу, — ласкаво відповідав Вінні.

— Ти знаєш мої правила: спочатку ти кажеш, що я отримаю, а потім ми говоримо далі, — її м’який тембр не підходив до тієї важкої інтонації.

— А я повинен? — напівщиро поцікавився напівдварф.

Веш підняла брови над блакитним оком, а голос став менш дружнім:

— Я точно повинна тобі пояснювати, що ти до мене прийшов через прохання ефтана, який щось виконав для тебе? А тепер хочеш, щоб я щось зробила для тебе за безцінок? — на декілька секунд її маска змінилася і приємні слова були загорнуті в серйозний тон. — Дурнику, в тебе звісно дуже гарне обличчя, але ми з тобою чудово розуміємо, що ти прийшов не бородою хизуватися. Останнє, чим тобі хотілося б займатися, — це просити щось у мене. Тому годі…

Веш немов перебила сама себе, вскочила зі стільця та прокрутилася навколо себе, від чого її сукня розлетілася в освітленні танцюючих свічок. Після цього раптового напливу енергії, напівельфійка сперлася ліктями об стіл та, тримаючи голову у долонях, стримано посміхнулася книгарю. Вона продовжила тим самим приємним голосом, яким тільки нещодавно зустрічала його:

— Твій час на роздуми вийшов. Я вигадала, що хочу: ти мені даси своє справжнє ім’я. Ім’я, яким тебе нарекли батьки при народженні. Так-так, гарний варіант, тож тиснемо руки і кажи, що мені робити та коли, — вона радісно протягнула долоню, немов все вирішила сама і не очікувала на схвалення від Вінні.

Вінні захотілося провести пальцями по носовій перегородці та видихнути з закритими очима, але він не міг дозволити собі демонструвати зайві емоції у цій розмові. Замість цього він витримав тишу на пару секунд.

— Можу запропонувати гроші або зустрічну послугу, — колишній агент продовжував свою ретельну виставу. Йому потрібно було, щоб Веш вважала, що все під її контролем.

— Або погоджуєшся, або вихід оночки, — з легкістю в інтонації Веш кивнула у напрямку дверей, все ще стоячи зігнувшись та тримаючи руку над столом.

Вінні подивився в жіночі різнокольорові очі, які палали від задоволення. Навколо відчувалася атмосфера розмови раба з господарем. Взаємо-поважна розмова, але усе ще господаря з рабом. Зникаюче Сонце намагалося нагадати про себе поодинокими променями, які невпевнено просочувалися крізь дірки та щілини. Слабкою ходою ці промінці навіть не діставали до центрального круглого столу.

Книгар повільно встав зі столу та під свист вітру через дірку в стіні і байдужий погляд Веш, впевнено рушив до вхідних дверей. Кожен крок по скрипучій підлозі відчувався вічністю. Промені підсвітили хоробрість Вінні, коли той узявся за ручку дверей, навіть вітер затихнув, створивши неабияку тишу. Недовго думаючи, колишній агент відпустив іржаву ручку та з сяючою посмішкою повернувся до жінки, яка так і не змінила позу.

— Я згоден, — з невимушено радісним тоном кинув Вінні.

Веш продовжувала дивитися на пустий стіл з простягнутою рукою. Книгар в черговий раз звернув увагу на її дивакуватість. Він повернувся до столу та, стоячи, різко потиснув руку. Жінка розпливлася в посмішці та стиснула його руку. Кількість зайвих дій превалювала над сенсом, але Вінні повинен був грати у цю гру. І тим не менш, книгар відчув неприродній жар від цього рукопотискання, немов він доторкнувся до гарячої пательні. Раптове відчуття дало про себе взнаки емоцією на обличчі. Він хотів було відсмикнути руку, але Веш перша закінчила цей символічний жест і, щойно вона знову сіла на стілець, то відчуття опіку на руці зникло, наче ніколи й не було. Вінні зладнав зі своїми емоціями та, посміхаючись, вмостився на стільці.

— Непоганий блеф, тим не менш, але втрачаєш хватку, — без посмішки та іншим тембром промовила напівельфійка, не звертаючи увагу на больові відчуття книгаря.

— Сьогодні вночі потрібно… — перейшов до справи Вінні.

— Тшш… — перебила його Веш, підставивши вказівного пальця до губ. — Я ставлю запитання, тоді ти відповідаєш. Я кажу, що робити і ти додаєш деталі, — вона продовжувала беззаперечним та серйозним тоном.

Вінні слухав мовчки.

— Файно, ти такий неймовірно слухняний, — голос Веш знову став раптово радісним та звично дружелюбним, вона вкинула долоні з рожевими фаладами[1] до стелі. — Отже дивися, що та де?

Її настрій з’являвся, зникав й перемикався швидше за блискавки під час грози, немов Вінні одночасно спілкувався з декількома різними ефтанами.

— Північна реміснича вежа, та яка у фортеці Аврелія. Масивний предмет у ящику, — Вінні розвів руками демонструючи приблизні розміри ящика. — Один з кутів ящика пофарбований в чорний. Біля цього кута витравлено напис: «10-хх-У», — він почував себе дивно пояснюючи це все, бо тепер сам був у схожій позиції зі своїм ранковим замовником.

— Північна реміснича… — Веш смакувала отриману інформацію. — У якій прибудові майстерні?

— У центральному сховищі, — однозначно відповів Вінні, хоча взагалі не був у цьому впевнений.

Веш посміхнулася своєю наймилішою посмішкою та поклала голову на дерев’яний стіл, через що її доглянуте волосся ледве не зачепило полум’я свічки.

— Працюємо тихо чи кількість смертей нікого не хвилює? — вона запитувала з нудьгою у тембрі.

Напівельфійка запитала в множині, але напівдварф був впевнений, що разом з нею ніхто не буде виконувати це завдання, бо Веш завжди працювала одна.

— Не більше двох вбивств і головне дістати цю річ, — відповів книгар роздивляючись довгі пасма, деякі з яких були немов перекушені або відрізані викривленим кинджалом.

— Від кого ти прийшов до мене? — запитувала жінка з під волосся, говорячи в стіл.

— Від того, хто винен тобі роботу.

— А точніше?

— Якби мої принципи дозволяли сказати точніше, то я ніколи в своєму житті не опинився би тут, — книгар раптово змінився в обличчі.

— Хай буде так. Сьогодні вночі, кажеш? Хм… Тоді мені потрібно, щоб твої сінокоси провезли мене всередину.

— Це якраз те, що я хотів запропонувати, тільки…

— Мені байдуже, що ти хотів.

— Останній квартал перед замковими стінами. З настанням сутінок. Тебе будуть чекати перед будинком зубного майстра. Віз на двох конях. Візник буде робити вигляд, що ремонтує колесо.

— Ти ускладнюєш те, що ускладнювати необов’язково, — вона підняла голову зі стола та схрестила руки. — Твій ефтан зупиниться перед моєю таверною та рушить до фортеці. Після проходу варти ми проїжджаємо повз винахідницької вежі, після чого він протягом години зустрічає мене біля чорного входу біля кущів мапасу й ми повертаємося.

Вінні був приголомшений, що вона знала про секретний вхід за мапасом, але не виказав здивування.

— Хай буде так, — передражнював колишній агент з серйозним виглядом. — Ще щось, Ваша Чарівність?

Веш примружила очі, роздумуючи:

— А ти ніколи не думав, щоб працювати зі мною разом? — після цих слів вона манірно двічі кліпнула віями.

— Ти це до мене? — Вінні озирнувся від щирого здивування, але одразу зібрався з думками та мовчки встав зі столу.

— Ніколи не думав над тим, щоб почати нове життя?

— Я зараз якраз його проживаю, — з задумливим задоволенням вимовив книгар, дивлячись в незвичайні очі засмаглої напівельфійки, — і наразі мене все влаштовує.

— Хм, впевнений? — в її очах мерехтіли два яскраві вогника.

Вінні задув обидві свічки та припинив мерехтіння.

— Щоб ти від щирого серця пропонувала комусь взаємовигідну співпрацю? — Вінні коротко свиснув. — Пропонуй це комусь іншому, — закінчив Вінні та закрокував до вхідних дверей.

— І що ж такого цікавого ти знаходиш у своєму короткому ефтанському житті, щоб відмовляти мені? — Веш встала зі стола та незадоволено поставила праву руку на стегно.

— Точно не безсмертя, — колишній агент тримався за ручку дверей, поки останні сонячні промінці просочувалися крізь щілини та грали у його бороді. — Чекай на віз сьогодні вночі. Я чув, у тебе з’явилася нова робота, — з посмішкою на обличчі завершив зустріч Вінні та вийшов з закинутого закладу.

— Готуй оплату. Невдовзі побачимось, — кинула свої останні слова Веш, в голосі якої відчувалася перемога.

Вінні вийшов назовні. Рожевий потік хмар все ще розсікав блакитним небом, хоча кольори вже були не такі яскраві. Троє кремезних ефтан стояли в безпосередній близькості від входу та розмовляли про зміни, які треба внести до деяких мап. Вони не звернули увагу на появу книгаря, але Вінні не почув в їх словах чогось, що б не знав, тому припинив підслуховувати. Колишній агент звернув увагу на двох гномів, один з яких жував соломину в зубах, а інший скручував щось у пожовтілий листок. Коли Вінні пройшов повз них, то вони без поспіху закрокували назад до загадкової таверни.

Книгар накинув свій чорний капюшон та швидкими кроками рушив вверх по схилу, минаючи бідні провулки та занедбані глиняні будинки, частина з яких, здавалося, не переживе і наступної зливи. Якийсь юнак жадібно стежив за Вінні поки, той проходив повз, але щойно колишній агент торкнувся зброї під плащем, хлопець миттєво втратив до незнайомця будь-яку цікавість.

Дійшовши до іншої частини міста, він пройшов поруч з двоповерховим лігвом Сільві та її банди. Вікна все ще були завішені, але світло від свічок відчувалося ще яскравішим з наближенням ночі.

Завертаючи за наступнім рогом у концентричний провулок, Вінні знову звернув увагу на небо. Немов вправна, але чарівна шахрайка, Вечір змінювала свою рожеву сукню, залишаючи дню лише прощальні сонячні промені. М’які кольори за лічену мить змінилися з темно-бузкового на теракотовий, а вітер холодним подихом майорів новеньке вбрання по небосхилу. Хмари, немовби білосніжна шовкова скатертина, вбирали в себе відтінки кожної розлитої краплі вина, якою прикрашала себе Вечір. Кольорові хмари розступалися в присутності вітру, створюючи мальовничу килимову доріжку, яка ставала темнішою з кожною хвилиною, тим самим сповіщаючи про наближення ночі.

Вечірні загравання з днем зникали кожного разу, коли Ніч разом з Місяцем заходили на престол. Вечір з повагою передавала владу своїй старшій наставниці і з настанням осені це відбувалося все швидше та частіше. За декілька кіл, непокірна Ніч дозволить сніжній зимовій ковдрі огорнути столицю, але наразі вона тільки починала заохочувати голодних лиходіїв частіше виходити з прихистків.

Вінні відчув ті зміни, які насувала Вечір, змінюючи свої кольори. Це було настільки ж привабливо, наскільки небезпечно. Менше з тим, колишній агент навчився користуватися емоціями задля досягнення своєї мети замість того, щоб імпульсивно імпровізувати, інакше він би ніколи не сунувся в сумнозвісний заклад «У Міщара». Рівно в той момент, коли колишній агент ступив перший крок до таверни, зворотного шляху вже не було. Якби він не задовольнив забаганки Веш, то всі ті, хто полишив перший поверх закладу, швидко б включилися в роботу. Вони не були присутні під час розмови, саме щоб не дозволити йому втекти, а ніяк не через конфіденційність діалогу. Колишній агент знав це, але також він був впевнений, що все складеться за його планом, і зрештою все вийшло навіть краще, ніж він собі уявляв.

Це був далеко не перший раз, коли життя підносило книгарю сюрпризи. Він був завжди готовий як до успіхів, так і до проблем. Вінні був готовий до будь-якої ціни, яку назве ця одиначка, але менше всього він хотів називати Веш своє справжнє ім’я. Тим не менш, тепер потрібно було організувати домовленості та, повернувшись до книгарні, обміркувати, як пояснювати Сіру Уетбі Рігл Білз-Рідельтопу, що той не отримає те, про що вони домовлялися.

[1] (З Всеосяжного фоліанта): …Фалади — це спосіб складання тканини на сукнях, рукавах, мантіях, плащах. За допомогою нього утворюється ефект об’ємних струменистих ліній вздовж тканини…

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨