Розділ 13. Записи (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 13

Записи

3076 рік, 2 літнє коло, 6 день

Це була Ніч. Тепла літня зоряна Ніч. Ми лежали в траві біля пшеничного поля за містом.

— Ходять чутки, що в Вейомі зірочок на небі більше. Я ніколи не була в столиці, але якщо там дійсно інша кількість зірок, то, можливо, в нас два різних неба, що думаєш?

Запитавши, вона блимнула на мене своїми очима кольору ранкового озера, сіла на землю та обійняла одне коліно. Одягнена вона була в мішкуваті штани та таку ж саму сорочку. Якби не м’яке довге срібне волосся, схоже на королівські шовкові нитки, то цю вуличну дівчинку без вагань можна було б сприйняти за одного з бешкетних хлопчаків. Але, не дивлячись на свій юний вік, вона час від часу піднімала дуже цікаві теми.

Я продовжив лежати та споглядав оточуючу тишу. Ніч загорнула все навколо в свої м’які, але міцні обійми. Зазвичай під її домінуванням, майже кожна з матових травинок втрачала свій природний зелений колір. Проте влітку нічна сукня набувала особливої деталі: яскрава фіолетово-блакитна вишивка розсікала небо навпіл. Цей вишитий візерунок з’являвся лише у літню Ніч й разом з відважним Місяцем вони невпинно захищали довколишні барви.  Травинки тулилися до мене, поки коштовний блиск проливався то тут, то там. Вітер, немов старий товариш, торкнувся мого плеча та підійняв сонні вії. Я був у дорозі вже друге коло, тому з кожним днем було все складніше зберігати концентрацію та гострий розум.

— Ну що там, — запитала вона незадоволено, дивлячись мені прямо в очі, поки вітер лагідно бавився з пасмами її волосся.

Її слова змусили мене повністю усвідомити, що я вже півхвилини лежав та мовчки витріщався в небо. Я повинен був зберігати бадьорий вигляд. Потрібно було відповісти щось логічне:

— Вони не дивляться вгору, — імпровізував я.

— Що?

— Ну, в ефтан занадто багато справ, тому вони не дивляться на небо й не мають змогу порівняти.

— І це все? — обурилася Пухнаста. — Я бачила, як ти про щось замислився. Ти взагалі чув моє запитання?

Я ласкаво посміхнувся та продовжив:

— Але це і є …

— Я гадала, ти кращої думки про мене, — втрутилася вона. — Не посміхайся. Я бачу, як ти тримаєш мене за дурненьку! І що, що я не бачила так само багато, як і ти?! Невже я не заслуговую дізнатися про це хоча б з чиїхось розповідей?! Мені вже повні одинадцять років! Чи може ти не здатний гарно пояснювати?! — емоції бурлили в ній, немов у срібному казанку.

— Тихіше, тихіше, не гнівайся, Пухнаста, — мовив я тим самим лагідним тоном та підняв долоні догори.

Я відчував себе не в своїй тарілці від такого тону. Це була не перша наша зустріч, але я все ще не звик до її кмітливості та палкого темпераменту. Я все ще не виказував свого здивування та спробував розпочати тему, заради якої я зупинився в Портенді:

— Оскільки в тебе скоро день народження, а я не зможу бути в Портенді у цей день, я хочу привітати тебе сьогодні. Минулого разу, ти згадувала портали, тому я розповім тобі про них та відповім на всі твої численні запитання.

Лють охолонула так само швидко, як і запалала. Цікавість в її глибоких світло-блаватних очах засяяла новою непідробною фарбою. Вона прокружилася на траві та сіла навпроти мене, щоб не пропустити жодного слова чи жесту. Тепла свіжість літньої ночі просочувала все довкола, а цвіркуни та покірна річка створювали незабутній затишок.

— Я… О… Ну… — в Пухнастої перехопило дихання від купи думок в її маленькій голові. — Хто там живе? Хто живе по той бік порталів?

— Ти навіть не уявляєш, яке це гарне запитання, — я відчув щирий спокій, мені подобалося бачити її такою… такою щасливою. — Відповім чесно: я не знаю і, на жаль чи на щастя, ніхто не знає.

— Як гадаєш, там є котики? Я б їх попестила.

Коли вона була щасливою, то дозволяла собі поводися, як звичайна дитина. Вона скидала кайдани гіркого досвіду та просто ставала собою — тією маленькою дівчинкою, якою завжди була в душі.

— Думаю, що так, але я ніколи їх не бачив.

— А ти був прямо-таки всередині? Що ти бачив?

— Ні, жодного разу і тобі не раджу. Заходити в портал набагато небезпечніше, ніж спостерігати за ним. Якщо він закриється, то ти ніколи не повернешся назад, — пояснював я, уникаючи ще більш скорбних можливостей.

— Тоді, напевно, там і кішечок немає. А може, це світ звідки усі казки? — запитання сипалися з неї одне за одним так швидко, що мені навіть не потрібно було робити початкову промову. — Або, ну, знаєш оцих мандрівників, які збирають історії, може вони туди ходять?

— Я б поставив під сум… — почав-но я відповідати, але виявилося, що водоспад запитань тільки починав своє падіння.

— Чи, може, вони вміють створювати свої портали? Я чула від барда коло тому в «Портовій криниці», що він нещодавно особисто бачив, як ельфійські чарівники, які стримують вулкан, створювали такі гарні овальні рожеві портали. Я спочатку подумала, що це брехня, адже він менше, ніж коло до цього розповідав, як закохав у себе принцесу уруижів. Тому мені здалося, що навряд він би встиг з’їздити до вулкана і назад до нашого трактиру. І все ж, і все ж, — вона почала підплигувати на місці від емоцій, — може, він теж навчився створювати портали і тепер мандрує куди й коли хоче?

Пухнаста замріялася та знову лягла на траву, розглядаючи зірки. Її запитання здавалося не вимагали відповідей, а навіть якби і вимагали, то в мене не було правдивої інформації, яка б задовольнила дитячу фантазію. Вона заклала руки за голову, закрила очі та вдихнула наповнене ароматами повітря.

— Мені подобається запах квітів. Люблю квітковий аромат. А портали мають запах?

— Таке дуже рідко буває, але так, портали інколи приносять з собою запахи, які раніше не були в місцевості, де вони з’являються. Одного разу, коли я був в Урехеці, почало дуже сильно тхнути компостом, а потім спалахнула тоненька горизонтальна стрічка довжиною два метри і так само швидко затягнулася з двох кінців одночасно.

— Не дуже схоже на квітковий аромат, — скривила обличчя Пухнаста. — Хм, а це складно вивчати портали? Ти, напевно, як мисливець, тільки без луку? — вона посміхнулася.

— Ахах, ніколи не думав про це, але напевно я дійсно полюю за ними. Тим не менш, я в основному збираю розповіді й час від часу маю вдачу побачити розриви своїми очима. До речі, я в своїй книзі, яку майже дописав, називаю їх розривами, бо вони завжди безформні.

— А які форми бувають, бо я ніколи їх не бачила? Мені здавалося, що всі гарні, як крапельки роси.

— Гарні майже неможливо побачити, бо це означає, що кількість енергії повинна бути однаковою в усіх напрямках… — я замислився на секунду. — Коротше кажучи, дуже складно отримати рівномірний розрив, але найцікавіше в іншому. Деякі схожі на підвішену тканину та коливаються, а деякі дійсно схожі на крапельку роси — вони здаються об’ємними, незалежно від того, з якого боку дивитися. Я особисто бачив навіть таке, що з якоїсь сторони портал виглядає плоским, а з усіх інших, як об’ємна бульбашка.

— Ого, а ти один мандруєш?

— Ні, король дозволив очолити групу та набирати тих ефтан, яких хочу. Єдине, що в мене поки немає постійної команди, тому кожну експедицію вона змінюється. І зазвичай Портенд це моя остання точка призначення, тому я розпускаю всіх, щоб спокійно зустрітися з тобою.

Вона знову піднялася, приклала долоню до підборіддя та трохи замислилася:

— Хм, а чи може портал бути кольору трави та знаходитися в траві? — після цих слів вона торкнулася травинок під нею.

— Ти маєш на увазі «невидимим»?

— Так-так, отаким, — її очі заблищали яскравіше, ніж Місяць.

— Цікаве запитання…

— Ти постійно так кажеш. Я починаю думати, що в мене інших і не існує, — підкреслила вона, широко посміхнулася та сіла в позу метелика.

— Портал може не мати кольору та бути просто немов тріщина у дерев’яній дошці, але він завжди щось показує, чи-то картинку, чи-то суцільні кольори. Тому, на мою думку зовсім невидимим він бути не може, але може бути дуже непомітним.

— І яких кольорів вони бувають?

— Різноманітних. Усіх які ти можеш уявити. І це теж дуже цікаво, бо якісь кольорів взагалі не мають, якісь тільки частково розфарбовані… Одного разу я чув про розрив, від якого відходила тьмяна помаранчева гілка, немов від дерева. Портали можуть мати кольори всередині замість зображення. Ці кольори теж цікаві, вони або дуже яскраві та сконцентровані у певній площі, або розмиті та тьмяні. Більше того, в мене є здогадки, що запах розриву та його колір можуть бути пов’язані, але я поки що це не зміг підтвердити.

Охоплена натхненням, Пухнаста викарбовувала кожне речення у своїй пам’яті.

— А схожими на веселку можуть бути?

— Ахах, навряд чи, — я щиро засміявся.

— Уетбі, а ти б зайшов до порталу, якби була можливість?

— Ні, ні в якому разі, — різко відповів я. — Навіть під страхом смерті. Це надто небезпечно.

— А я б спробувала, — сором’язливим шепотом додала Пухнаста та поставила наступне запитання. — Який в тебе улюблений колір порталів?

Атмосфера легкого спілкування витала довкола. Я засміявся та потріпав Пухнасту по волоссю.

— Ахах, ніколи не думав над цим. Хай буде срібний.

— А такі існують?

— Ніколи не бачив, — я продовжував сміятися.

Пухнаста теж засміялася й спрямувала погляд в широкий небосхил. Вона роздивлялася бездонну нічну пустоту засипану дрібними зірками. Крихітні небесні цяточки, немов маленькі морські маяки, відблискували своїм мореплавцям, зазиваючи додому.

— Там зверху так темно, — мовила вона, дивлячись у безкрайнє нічне полотно. — Цікаво, що там? Ми ж не в скрині живемо, там точно повинно щось бути. Ех… Але нічого, колись я виросту, навчуся їздити верхи та доберуся до отих чудернацьких земель, — вона зам’ялася на секунду, але потім широко посміхнулася, торкнулася кулачком мого коліна та додала: — І тобі розкажу, не хвилюйся. Ти будеш першим, з ким я поділюся небесними секретами.

— Мені дуже приємно, Пухнаста, я це неймовірно ціную, — сказав я, посміхаючись, та почав повільно вставати з землі. — Ходімо, я відведу тебе додому, бо комарі нас вже знайшли.

Пухнаста затри

Розділ 13

Записи

3076 рік, 2 літнє коло, 6 день

Це була Ніч. Тепла літня зоряна Ніч. Ми лежали в траві біля пшеничного поля за містом.

— Ходять чутки, що в Вейомі зірочок на небі більше. Я ніколи не була в столиці, але якщо там дійсно інша кількість зірок, то, можливо, в нас два різних неба, що думаєш?

Запитавши, вона блимнула на мене своїми очима кольору ранкового озера, сіла на землю та обійняла одне коліно. Одягнена вона була в мішкуваті штани та таку ж саму сорочку. Якби не м’яке довге срібне волосся, схоже на королівські шовкові нитки, то цю вуличну дівчинку без вагань можна було б сприйняти за одного з бешкетних хлопчаків. Але, не дивлячись на свій юний вік, вона час від часу піднімала дуже цікаві теми.

Я продовжив лежати та споглядав оточуючу тишу. Ніч загорнула все навколо в свої м’які, але міцні обійми. Зазвичай під її домінуванням, майже кожна з матових травинок втрачала свій природний зелений колір. Проте влітку нічна сукня набувала особливої деталі: яскрава фіолетово-блакитна вишивка розсікала небо навпіл. Цей вишитий візерунок з’являвся лише у літню Ніч й разом з відважним Місяцем вони невпинно захищали довколишні барви.  Травинки тулилися до мене, поки коштовний блиск проливався то тут, то там. Вітер, немов старий товариш, торкнувся мого плеча та підійняв сонні вії. Я був у дорозі вже друге коло, тому з кожним днем було все складніше зберігати концентрацію та гострий розум.

— Ну що там, — запитала вона незадоволено, дивлячись мені прямо в очі, поки вітер лагідно бавився з пасмами її волосся.

Її слова змусили мене повністю усвідомити, що я вже півхвилини лежав та мовчки витріщався в небо. Я повинен був зберігати бадьорий вигляд. Потрібно було відповісти щось логічне:

— Вони не дивляться вгору, — імпровізував я.

— Що?

— Ну, в ефтан занадто багато справ, тому вони не дивляться на небо й не мають змогу порівняти.

— І це все? — обурилася Пухнаста. — Я бачила, як ти про щось замислився. Ти взагалі чув моє запитання?

Я ласкаво посміхнувся та продовжив:

— Але це і є …

— Я гадала, ти кращої думки про мене, — втрутилася вона. — Не посміхайся. Я бачу, як ти тримаєш мене за дурненьку! І що, що я не бачила так само багато, як і ти?! Невже я не заслуговую дізнатися про це хоча б з чиїхось розповідей?! Мені вже повні одинадцять років! Чи може ти не здатний гарно пояснювати?! — емоції бурлили в ній, немов у срібному казанку.

— Тихіше, тихіше, не гнівайся, Пухнаста, — мовив я тим самим лагідним тоном та підняв долоні догори.

Я відчував себе не в своїй тарілці від такого тону. Це була не перша наша зустріч, але я все ще не звик до її кмітливості та палкого темпераменту. Я все ще не виказував свого здивування та спробував розпочати тему, заради якої я зупинився в Портенді:

— Оскільки в тебе скоро день народження, а я не зможу бути в Портенді у цей день, я хочу привітати тебе сьогодні. Минулого разу, ти згадувала портали, тому я розповім тобі про них та відповім на всі твої численні запитання.

Лють охолонула так само швидко, як і запалала. Цікавість в її глибоких світло-блаватних очах засяяла новою непідробною фарбою. Вона прокружилася на траві та сіла навпроти мене, щоб не пропустити жодного слова чи жесту. Тепла свіжість літньої ночі просочувала все довкола, а цвіркуни та покірна річка створювали незабутній затишок.

— Я… О… Ну… — в Пухнастої перехопило дихання від купи думок в її маленькій голові. — Хто там живе? Хто живе по той бік порталів?

— Ти навіть не уявляєш, яке це гарне запитання, — я відчув щирий спокій, мені подобалося бачити її такою… такою щасливою. — Відповім чесно: я не знаю і, на жаль чи на щастя, ніхто не знає.

— Як гадаєш, там є котики? Я б їх попестила.

Коли вона була щасливою, то дозволяла собі поводися, як звичайна дитина. Вона скидала кайдани гіркого досвіду та просто ставала собою — тією маленькою дівчинкою, якою завжди була в душі.

— Думаю, що так, але я ніколи їх не бачив.

— А ти був прямо-таки всередині? Що ти бачив?

— Ні, жодного разу і тобі не раджу. Заходити в портал набагато небезпечніше, ніж спостерігати за ним. Якщо він закриється, то ти ніколи не повернешся назад, — пояснював я, уникаючи ще більш скорбних можливостей.

— Тоді, напевно, там і кішечок немає. А може, це світ звідки усі казки? — запитання сипалися з неї одне за одним так швидко, що мені навіть не потрібно було робити початкову промову. — Або, ну, знаєш оцих мандрівників, які збирають історії, може вони туди ходять?

— Я б поставив під сум… — почав-но я відповідати, але виявилося, що водоспад запитань тільки починав своє падіння.

— Чи, може, вони вміють створювати свої портали? Я чула від барда коло тому в «Портовій криниці», що він нещодавно особисто бачив, як ельфійські чарівники, які стримують вулкан, створювали такі гарні овальні рожеві портали. Я спочатку подумала, що це брехня, адже він менше, ніж коло до цього розповідав, як закохав у себе принцесу уруижів. Тому мені здалося, що навряд він би встиг з’їздити до вулкана і назад до нашого трактиру. І все ж, і все ж, — вона почала підплигувати на місці від емоцій, — може, він теж навчився створювати портали і тепер мандрує куди й коли хоче?

Пухнаста замріялася та знову лягла на траву, розглядаючи зірки. Її запитання здавалося не вимагали відповідей, а навіть якби і вимагали, то в мене не було правдивої інформації, яка б задовольнила дитячу фантазію. Вона заклала руки за голову, закрила очі та вдихнула наповнене ароматами повітря.

— Мені подобається запах квітів. Люблю квітковий аромат. А портали мають запах?

— Таке дуже рідко буває, але так, портали інколи приносять з собою запахи, які раніше не були в місцевості, де вони з’являються. Одного разу, коли я був в Урехеці, почало дуже сильно тхнути компостом, а потім спалахнула тоненька горизонтальна стрічка довжиною два метри і так само швидко затягнулася з двох кінців одночасно.

— Не дуже схоже на квітковий аромат, — скривила обличчя Пухнаста. — Хм, а це складно вивчати портали? Ти, напевно, як мисливець, тільки без луку? — вона посміхнулася.

— Ахах, ніколи не думав про це, але напевно я дійсно полюю за ними. Тим не менш, я в основному збираю розповіді й час від часу маю вдачу побачити розриви своїми очима. До речі, я в своїй книзі, яку майже дописав, називаю їх розривами, бо вони завжди безформні.

— А які форми бувають, бо я ніколи їх не бачила? Мені здавалося, що всі гарні, як крапельки роси.

— Гарні майже неможливо побачити, бо це означає, що кількість енергії повинна бути однаковою в усіх напрямках… — я замислився на секунду. — Коротше кажучи, дуже складно отримати рівномірний розрив, але найцікавіше в іншому. Деякі схожі на підвішену тканину та коливаються, а деякі дійсно схожі на крапельку роси — вони здаються об’ємними, незалежно від того, з якого боку дивитися. Я особисто бачив навіть таке, що з якоїсь сторони портал виглядає плоским, а з усіх інших, як об’ємна бульбашка.

— Ого, а ти один мандруєш?

— Ні, король дозволив очолити групу та набирати тих ефтан, яких хочу. Єдине, що в мене поки немає постійної команди, тому кожну експедицію вона змінюється. І зазвичай Портенд це моя остання точка призначення, тому я розпускаю всіх, щоб спокійно зустрітися з тобою.

Вона знову піднялася, приклала долоню до підборіддя та трохи замислилася:

— Хм, а чи може портал бути кольору трави та знаходитися в траві? — після цих слів вона торкнулася травинок під нею.

— Ти маєш на увазі «невидимим»?

— Так-так, отаким, — її очі заблищали яскравіше, ніж Місяць.

— Цікаве запитання…

— Ти постійно так кажеш. Я починаю думати, що в мене інших і не існує, — підкреслила вона, широко посміхнулася та сіла в позу метелика.

— Портал може не мати кольору та бути просто немов тріщина у дерев’яній дошці, але він завжди щось показує, чи-то картинку, чи-то суцільні кольори. Тому, на мою думку зовсім невидимим він бути не може, але може бути дуже непомітним.

— І яких кольорів вони бувають?

— Різноманітних. Усіх які ти можеш уявити. І це теж дуже цікаво, бо якісь кольорів взагалі не мають, якісь тільки частково розфарбовані… Одного разу я чув про розрив, від якого відходила тьмяна помаранчева гілка, немов від дерева. Портали можуть мати кольори всередині замість зображення. Ці кольори теж цікаві, вони або дуже яскраві та сконцентровані у певній площі, або розмиті та тьмяні. Більше того, в мене є здогадки, що запах розриву та його колір можуть бути пов’язані, але я поки що це не зміг підтвердити.

Охоплена натхненням, Пухнаста викарбовувала кожне речення у своїй пам’яті.

— А схожими на веселку можуть бути?

— Ахах, навряд чи, — я щиро засміявся.

— Уетбі, а ти б зайшов до порталу, якби була можливість?

— Ні, ні в якому разі, — різко відповів я. — Навіть під страхом смерті. Це надто небезпечно.

— А я б спробувала, — сором’язливим шепотом додала Пухнаста та поставила наступне запитання. — Який в тебе улюблений колір порталів?

Атмосфера легкого спілкування витала довкола. Я засміявся та потріпав Пухнасту по волоссю.

— Ахах, ніколи не думав над цим. Хай буде срібний.

— А такі існують?

— Ніколи не бачив, — я продовжував сміятися.

Пухнаста теж засміялася й спрямувала погляд в широкий небосхил. Вона роздивлялася бездонну нічну пустоту засипану дрібними зірками. Крихітні небесні цяточки, немов маленькі морські маяки, відблискували своїм мореплавцям, зазиваючи додому.

— Там зверху так темно, — мовила вона, дивлячись у безкрайнє нічне полотно. — Цікаво, що там? Ми ж не в скрині живемо, там точно повинно щось бути. Ех… Але нічого, колись я виросту, навчуся їздити верхи та доберуся до отих чудернацьких земель, — вона зам’ялася на секунду, але потім широко посміхнулася, торкнулася кулачком мого коліна та додала: — І тобі розкажу, не хвилюйся. Ти будеш першим, з ким я поділюся небесними секретами.

— Мені дуже приємно, Пухнаста, я це неймовірно ціную, — сказав я, посміхаючись, та почав повільно вставати з землі. — Ходімо, я відведу тебе додому, бо комарі нас вже знайшли.

Пухнаста затрималася на секунду, сфокусувавшись на траві, тому я подав їй руку, щоб допомогти, але за пару секунд зрозумів, що вона просто вже засинає.

— Зіронько, ходімо, — додав я, торкнувшись її плеча.

— Угу, — сонно мовила Пухнаста та встала з моєю допомогою.

Я узяв її за руку та ми удвох пішли в сторону міста, до мосту через річку, який, здавалося, вже зачекався на нас.

— Знаєш що, Уетбі? — запитала вона серйозно.

— Слухаю тебе, Пухнаста, — я подивився на неї вниз та наші погляди зустрілися.

— Ти… — вона запнулася. — Ти мені як батько, — вона завершила на одному диханні й опустила очі до землі.

Я замешкався, не знаючи, що сказати. Купа емоцій змішалися разом. Я навіть не пам’ятаю, про що конкретно думав у той момент.

— Я… Дякую тобі, доню, — видавив я з себе, стиснувши її долоню трохи сильніше.

Я відвернув голову в іншу сторону та прикусив нижню губу, щоб стримати сльози, які вже розпочали крапати з моїх очей.

І ми йшли далі…

малася на секунду, сфокусувавшись на траві, тому я подав їй руку, щоб допомогти, але за пару секунд зрозумів, що вона просто вже засинає.

— Зіронько, ходімо, — додав я, торкнувшись її плеча.

— Угу, — сонно мовила Пухнаста та встала з моєю допомогою.

Я узяв її за руку та ми удвох пішли в сторону міста, до мосту через річку, який, здавалося, вже зачекався на нас.

— Знаєш що, Уетбі? — запитала вона серйозно.

— Слухаю тебе, Пухнаста, — я подивився на неї вниз та наші погляди зустрілися.

— Ти… — вона запнулася. — Ти мені як батько, — вона завершила на одному диханні й опустила очі до землі.

Я замешкався, не знаючи, що сказати. Купа емоцій змішалися разом. Я навіть не пам’ятаю, про що конкретно думав у той момент.

— Я… Дякую тобі, доню, — видавив я з себе, стиснувши її долоню трохи сильніше.

Я відвернув голову в іншу сторону та прикусив нижню губу, щоб стримати сльози, які вже розпочали крапати з моїх очей.

І ми йшли далі…

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨