Розділ 12. Новий План (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 12

Новий план

— Ви дійсно довіряєте словам вартових? — холодно питала Єва, слідуючи за командиром королівськими коридорами разом з Мель.

— Тоді навіфо ти займалася переношом тіла замість того, фоб піднятися за моїми розполядженнями? — Амеліус розмовляв вже більш чітко та тримався за ребра, які королівський знахар, вже встиг продивитися та накласти пов’язку.

— Сір Родер, я мала спершу поверхнево оглянути причини смерті, поки вартові не встигли дотягнутися до тіла. Ба більше, я перевірила всі кишені, включно з прихованими, щоб там не було легкодоступного компромату на будь-кого з агентів. Окрім цього мені потрібно було нав’язати наше трактування подій до того, як плітки почали ширитися самостійно, — пояснювала Єва свою буденну роботу без жодної краплі емоцій. — Тому можу лише припустити, що армія знову намагається підірвати довіру до нашої гільдії зсередини.

— Тільки на це вони й ладні, — схвально хитнув головою Сір Родер, завертаючи до кам’яного мосту, який з’єднував між собою дві башти. — Правильне лішення. Але за непогодження дій зі мною, я поштавлю тебе патрулювати один з пелших поверхів цієї ночі замість шну.

— У якій вежі?

— Пізніше вирішу. В будь-якому лазі хтошь почав допомагати їм з вигадуванням байок, бо мені шкладно уявити, фоб хтось з цих довганів шпромігся почати розпускати чутки про те, фо агент СКГ розплакавшя від вигляду мертвого тіла.

— Чи потрібен буде додатковий огляд зрадника? — додала ельфійка Мель.

— Налазі в цьому немає сенсу. Мені потрібні були від нього відповіді, а некромантів не ішнує. Тому я зроблю додатковий огляд після інших нагальних шправ.

Майстерний кам’яний міст між двома вежами розкинувся на висоті третього поверху. Від обширного огляду на енергійну столицю захоплювало подих. З відкритого мосту територія замку та дерев’яні будинки за її межами, виглядали, немов дрібні різноманітні іграшки. Дві охайні та розкішно одягнені пані повільно крокували в протилежному напрямку. Сонце, яке встигло пройти зеніт за той час, поки лікар порався з покаліченим командиром Секретної Королівської Гільдії, повністю звільнилося від заточення в хмарах. М’які промінці гралися з численним різнокольоровим дорогоцінним камінням вшитим у блузи, корсети та інші частини жіночого вбрання. Пані жваво спілкувалися одна з одною, але одразу замовкли, щойно побачили Сіра Амеліуса Родера, та з бридливим поглядом закрокували швидше, минаючи агентів. Це був не останній погляд зі здивованим шепотом, які Сір Родер отримав на шляху до приймальної зали першого дипломатичного радника королеви. Єва раніше ніколи не бачила, щоб на командира звертало увагу так багато ефтан, і при цьому ніхто не вітався. Ймовірно, щось сталося за той короткий проміжок часу після нічного прийому в королеви. Тим не менш, залишок дороги вони пройшли мовчки, якщо не враховувати декілька невдалих спроб привітання з боку Сіра Родера.

Двоє вартових незадоволено, але як завжди без зайвих запитань, пустили агентів у середину першої приймальної зали, де декілька крісел вздовж стіни замикалися столом. Літня жінка робила записи у книзі відвідувань, поки інші очікували в кріслах.

— Розая, Маверік в шебе? — напружено звернувся Амеліус до жінки за столом.

— Сіре Родере, мої щирі вітання, — мовила вона, піднявшись з крісла. — На жаль, Сір Маверік Лавері має невідкладну нараду та буде радий прийняти всіх після її завершення. Якщо ви не бажаєте очікувати, то я направлю до вас посильного в момент, коли в Сіра Лавері буде вільна година. Підкажіть, де вас можна буде знайти?

— Знаю я його важливі наради. В мене нема чашу на очікування! — почав репетувати командир та нахабно відчинив двері до наступної зали, яка була основною.

Вартовий біля цих дверей застиг так само як і Розая, не знаючи, як коректно відреагувати в цій ситуації. Поки вони вагалися, агенти СКГ та їх командир вже зайшли до першого дипломата та зачинили за собою двері.

— Амеліусе, ти б хоч повідомив про свій прихід, щоб я підготувався, — гладкий чоловік розплився на своїй широкій, різьбленій, коштовній, м’якій кушетці, поки куртизанка танцювала навколо.

Помітивши нових гостей, жінка, одягнена у непристойно малу кількість одягу, призупинила свій танець.

— Коза, танцюй далі! Наказу зупинятися не було! — крикнув на танцівницю Сір Лавері. — Як швидко розпещуються дівчата від гарного життя та швидких грошей, не гадаєш? — звернувся він до Амеліуса.

— Маверіку, я не на танці прийшов дивитися, в мене серйозна лозмова.

— Ах, точно, не помітив, це ж треновані вбивці за твоєю спиною. А я вже гадав, ти привів ще дівчат, — саркастично видихнув пухкий чоловік. — З кожним роком ти стаєш все більш і більш нудним. Хоча на твоєму місці я б останні дні відривався на повну.

Вхідні двері відчинилися й Розая залетіла у приймальну залу:

— Сір Лавері, я перепрошую, вони залетіли швидко, ми навіть не встигли…

— Полиш, Роз, йди працюй далі. Не звільняти ж мені тебе тепер. Хоча над тим, щоб зачиняти двері на ключ треба буде поміркувати, — махнув рукою дипломат і Розая повернулася на своє місце.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «оштанні дні»? — невимушено запитав Сір Родер.

Сір Лавері накренив голову на своїй масивній шиї, позіхнув та саркастично посміхнувся. Махнувши куртизанці, відправив ту до іншої кімнати за його вишуканим робочим столом. Тут були графини, столики з неймовірно коштовного ельфійського скла, м’які кушетки, крісла, різні дерев’яні фігурки і загалом різне дерево всюди, від масивного робочого столу до собачої миски для тварини, якої тут давно вже не було. Очі розбігалися, оглядаючи приймальну залу. Одна лише золота чорнильниця коштувала як заробіток цілої землеробської сім’ї за декілька кіл.

— Втрачаєш хватку, Амеле, — здивовано відповів дипломат, неквапно підводячись з кушетки.

— А я здивований, що ти вже при параді, а доші не в ранковому халаті, — кинув Сір Родер.

— Дівчата, — звернувся він до агентів СКГ. — Чого ваш господар такий незадоволений, йому безперечно треба відпочити, — Маверік посміхнувся, але лише на мить. — Що ти хочеш, Амеліусе? Давай швидше в мене обмаль часу.

— Де Жокар та Жоана?

— Я повинен ще й знати де твої агенти та чим вони займаються? — щиро здивувався пухкий чоловік. — В мене достатньо роботи на відміну від тебе, як я бачу.

— Ні, Маверіку, ти мене не зрозумів… — агресивно почав Амеліус.

— Ні, Амеліусе, це ти мене не зрозумів! — наполегливо втрутився Сір Лавері. — Годі, що ти ввалюєшся до мене. Будемо вважати, що я радий бачити тебе будь-коли, хай буде так, але ти починаєш говорити зі мною так, як ти почав. Ти говориш до мене без поваги, чоловіче! Вже весь палац знає про твоє становище, тому на твоєму місці я б був обережніший, підбираючи слова, бо, можливо, я останній ефтан, який взагалі хоче з тобою говорити. Ти почув мене?!

— Про що ти взагалі?

— Про що я? — засміявся Маверік та потрусив головою від здивування. — Востаннє я таку завзяту брехню чув на зустрічі з Дварфами Півночі. Я про те, Амеліусе, що королева дозволила вартовим побити командира Секретної Королівської Гільдії та Головного Винахідника. І повір мені, твоя шепелявість тільки погіршує ці чутки. Скажи мені чесно, ти дійсно не розумієш, що відбувається чи це твій складний план?

— Мене не цікавить, про що патякає нижчий чин, їх пам’ять обмежується одним колом. Єдине, у чому я зараз зацікавлений, — це знайти зрадників. І я знаю, що ти був оштанній, хто з ними шпілкувався.

Сір Маверік Лавері зацокав та взяв листа зі стола.

— Амеліусе, я не певен, що все це повинні чути твої нерухомі, мов статуї, охоронниці, але це вже твої проблеми, — він узяв секунду, щоб вдихнути та скомпонувати думки. — Я скажу тобі те, чого ніхто інший не наважиться сказати. Чому? Тому що ти мені подобаєшся, паскуднику. Я поважаю твій підхід. А крім того, я просто можу собі це дозволити, — дипломат широко посміхнувся, але лише на мить. — Ти забув, як падати, і перестав будувати фундамент під собою. Твої зв’язки відвернулися від тебе, репутація перестала грати на тебе, а вага зменшилася, — він знову швидко посміхнувся. — І ти сам знаєш, що це означає.

— Ти мені скажеш де Жокар та Жоана? — стримано перепитав Сір Родер.

— Який це має сенс? — він помахав листом у своїй руці. — Бачиш печатку? Особистий писар королеви надіслав це не лише мені. Всі знають про те, що ти зробив. Нащо це все було? Скажи хоч мені, навіщо ти відправив своїх агентів на острів? Ти дійсно гадав, що таким чином збільшиш довіру нової влади?

— Ах ти, жалюгідний пес, — процідив крізь зуби Головний Винахідник, примружив очі та накренив голову. — Ти казав, що ми зможемо зробити це швидко за декілька днів і ніхто навіть не помітить.

— Ти себе чуєш? Звідки я повинен знати про операції СКГ? — відповів Маверік, поклавши аркуш на стіл.

— Де. Жокар. Та. Жоана. — стримано карбував командир.

— Я не маю жодної гадки, але не думаю, що це не допоможе тобі повернути прихильність королеви. Краще шукай нове місце, а інакше на тебе чекає шибениця.

— Я знаю чого я коштую. Знаю, на фо я здатний і дуже зашмучений, фо ти вирішив шписати мене. — холодно відповів Амеліус та торкнувся ручки дверей.

— Ти збожеволів, старий леве! Подивися на себе зі сторони хоч раз у своєму житті! — вигукнув дипломат та підскочив до Амеля.

Агенти мовчки вийшли в першу залу. Командир зупинився, дивлячись в очі тому, кого вважав товаришем.

— Я раніше чув про таке, але не думав, що колись побачу це наживо, — посміхаючись, сказав Маверік крізь відриті двері. — Ти дипломатичний мрець, Сір Родер. Дипломатичний мрець, — двері зачинилися.

Зі всієї сили, під зляканий вигук Розаї та повільну реакцію вартового, Амеліус пхнув двері, від чого гладкий дипломат втратив рівновагу та гучно впав.

— Важкі шафи — гучно падають. Оглядайся, коли будеш ходити по коридорам. — так само холодно додав Сір Родер та швидко покинув цю частину вежі, рушивши коридором до широких сходів.

У перегонах за владу та титули немає друзів — Єва це добре засвоїла за весь час служби в замку. Коридорні інтриги знову заполоняли робочий процес, але агенти були треновані абстрагуватися від подібних діалогів та виокремлювати лише найголовніше. Саме тому Єва не могла зрозуміти, чому все, що вона почула викликало в неї емоції. Слабкі емоції. І тим не менш, вони були. Немов відбувалося щось дотичне особисто до неї.

Пришвидшивши кроки, командир та двоє його помічниць розсікали скупчення підданих корони, прямуючи вниз сходами та по коридору другого поверху. Чорно-білий табард Амеля тріпотів на вітрі від швидкості, яку набрав командир, навіть не зважаючи на пошкоджені ребра. Він безумовно кудись поспішав і зупинився лише тоді, коли дійшовши до дверей покоїв Головного королівського кухаря. Штовхнувши їх декілька разів та постукавши у глухе дерево, Сір Родер впевнився, що нікого не було всередині та знову, кваплячись, рушив до сходів.

Жодного слова не впало з вуст командира за той час, поки агенти рухалися декорованим простором однієї з найважливіших веж замку, де жили Високоповажні та знатні піддані королівського двору. Широкі коридорні проходи мали склепіннями висотою у шість людських, або ж приблизно сім з половиною дварфійських. Вони створювали відчуття величності та вільного простору, навіть там, де коштовні килими були засіяні ефтанами різних рангів та професій, які працювали та жили у замковій башті. Це скупчення було особливо помітно у повний розквіт осіннього дня, коли бажання виконувати роботу на вулиці було набагато менше, ніж лукавити заради отримання задач у теплих кам’яних стінах. Так буде не завжди — через декілька кіл зимовий холод нарешті повністю оголить усі дерева та втрутиться у комфорт оточення замку. Зали з камінами та печами почнуть приваблювати більше за міцний холод коридорів, але все це потім. Наразі осінній вітер не був достатньо могутнім, щоб припинити звичне спілкування мешканців вежі. Хтось тягав відра з водою, хтось витирав віконні рами, а інші спілкувалися парами чи групами коло стін, бюстів, або сходових маршів.

Сір Амеліус Родер, командир СКГ та Головний королівський Винахідник, був цього дня найпомітнішою фігурою. Майже кожен повз кого минала трійця агентів звертали увагу на командира, або показували на нього пальцями. Складалося відчуття, що хтось навмисно спрямовував свої сили задля розповсюдження хтозна якої інформації. Інформації, яка спонукала до обговорень.

Дійшовши до сходів, Сір Родер зупинився, бо побачив Ґоні — головного королівського кухаря. Той, огрядний і заввишки понад два метри, підіймався на другий поверх, тримаючись за поруччя. Навколо нього крутилися двоє учнів, які ставили одне запитання за іншим.

— Ґоні-Ґоні, мій любий друже, — дружньо розпочав Амеліус, розкривши руки перед собою. — Треба перемовити декілька шлів.

— Я зараз дуже зайнятий. Відправ до мене листа і заплануємо офіційну зустріч, — кинув кухар, не відволікаючись від відповідей підмайстрам та навіть не дивлячись в сторону командира. — Так, ми будемо сьогодні робити велике кондитерське замовлення, тому я вимагаю від вас продемонструвати усі ваші найкращі навички.

Амель зрівнявся поруч з Ґоні, крокуючи в напрямі кімнати кухаря. Майстер-кухар був найбільшим напівельфом, якого Єва бачила у своєму житті. Окрім того, що він був природньо великим, він ще й займався фізичними вправами і скоріш за все слідкував за харчуванням. Інакше важко було пояснити таку гарну статуру, на посаді з великою кількістю спокус. На контрасті після зустрічі з королівським дипломатом здавалося, що їм варто було обмінятися роботою.

— Це нагальне питання, яке не займе багато чашу, — говорив, дивлячись знизу вгору, немолодий винахідник.

— І я з задоволенням на нього відповім, але не тоді, коли в мене горить королівський банкет. — впевненим басом відповідав майстер.

— Це терміново, Ґоні, — не здавався командир та перейшов на шепіт. — І ти здогадуєшся, чому.

Кухар перестав квапитися, зупинився біля дверей до своїх покоїв і розлючено обернувся до Сіра Родера.

— Родере! — закричав Ґоні. — Якщо тобі незрозуміло ввічливо, то слухай, як є! Я не хочу мати з тобою нічого спільного! Я не збираюся з тобою говорити! Відтепер ти токсичний, якщо ти це пропустив! І я не знаю, що ти будеш з цим робити, але я у твої афери більше вплутуватися не збираюся! На все добре! — завершив кремезний напівельф та одразу змінив тон звертаючись до учнів. — Так, я теж сумніваюся, що дварфи їдять таку кількість солодкого, але прийшло розпорядження зверху, тому в нас немає простору для імпровізації. — з цими словами вони зникли у покоях майстра кухаря, продовжуючи говорити про поточні справи.

Сір Амеліус Родер застиг, він дивився на закриті двері та міркував. Його плечі опустилися, а долоні час від часу стискалися в кулаки. Гучний крик Ґоні завжди було чутно за декілька верст, а тим паче зараз, коли майже всі замовкли й не зводили очей з трьох агентів, щойно кухар почав репетувати. За хвилину Сір Родер отямився та відвів помічниць у кут, де було менше зайвих очей.

— Мель, ти йдеш зі мною. Я підпишу декілька лиштів, які треба доштавити до ланку, — спокійно, але розгублено мовив командир. — Це повинна зробити ти, ніяких посланців. Охороняти мене не треба, в мене є окремі шправи цього вечола.

— Буде зроблено, — відповіла ельфійка.

— Єво, ти охороняєш північну ремішничу вежу. Вона на твоїй відповідальності цієї ночі. Якщо хтошь з наших на посту, то відправ охороняти мою плиймальну залу.

— Буде зроблено, — відповіла дівчина.

— Приштупити до виконання, — наказав командир та рушив разом з ельфійкою на третій поверх до мосту між вежами.

Єва без зайвих розмірковувань закрокувала сходами вниз, рефлекторно перевіривши обидва кинджали. Вона не звертала уваги на погляди або слова навколо. Хтось може подумати, що вона втратила пильність. І це було правдою — вона дійсно втратила пильність. Вона наповнювала себе думками про роботу, щоб відринути від емоцій. Шкідливі емоції. Принаймні, вона вважала їх шкідливими. Емоції, що ведуть до помилок. Таких помилок, як сьогодні зранку. Ні, вона не могла дозволити собі плакати, тому прокручувала в голові кожне слово із зустрічей командира. Вона відновлювала діалоги слово в слово, але від цього чомусь не ставало легше. Минаючи сходи, Єва стиснула зуби, намагаючись тримати себе в руках.

Вона зупинилася та підняла голову до стелі. Видих…

Час був найкращим лікарем, агент це знала. Вона тряхнула головою, скидаючи нав’язливі думки зі срібного каре. Зачекавши поки вартові відчинять вхідні брами вежі, вона зустріла м’яке Сонце, яке повільно пливло по небосхилу. Приблизно через годину розпочнуться сутінки, тому треба було встигнути дійти до ремісничої вежі та перевірити смолоскипи, доки не почало темніти.

Бешкетний вітер глузував з бідняків за межами стін замку, але, опиняючись всередині, змінював манери та сповільнював ходу. Танцююче листя, покидаючи дерева, повільно кружляло навколо своєї осі, або стрімко поспішало донизу, м’якими дотиками торкаючись землі та доріжок,. Неосяжна територія столичного замку поступово піднімалася до верху завдяки унікальному ландшафту, який, беручи початок від Вейського моря, простирався вглиб Ефтанамерії. І хоч королівство постійно знаходиться у війнах та військових сутичках, навіть найстарші ельфійські жителі вже забули, коли в останнє був напад на столичне укріплення. Через цю чудернацьку особливість, яку складно було зустріти в інших королівствах, жага до розширення тільки зростала. Постійного розширення не лише своїх володінь, але й площі коштовних кам’яних стін, веж, цитаделей, палаців. Одне замкнуте кільце замкових стін, зведене під час одного правителя, переходило в інше за часів його послідовника. Це синхронне рішення численних поколінь створило довгу лінію, яка тягнулася пліч-о-пліч з будинками звичайних містян. Кожне замкове кільце, так само, як і хати ефтан, утворювало візуалізацію зміни архітектури. У цій зміні, яку інколи час від часу реставрували, знаходилися низенькі будинки, високі вежі з прибудовами або повноцінні палаци з прибудованими вежами. Плоскі кам’яні дахи змінювалися змайстрованими складними візерунками з оглядовими місцями для лучників та арбалетників.

Гнучкий крихітний помаранчевий листочок розпластався у фонтані крайнього замкового кільця. Ця територія, яка розпочала своє будівництво з часів Аврелія та завершилася його сином Іоганном, була величнішою та масштабнішою за результати попередників. Дороги для зручного пересування конями розгалужувалися по території та вели повз окремі башти та будівлі, повз королівський театр, повз живий лабіринт та фонтани зі скульптурами, до королівського палацу, названого на честь цієї знатної сім’ї. Палац Рутке був збудований та спланований за унікальними технологіями декількома різними майстрами. Всі ці ускладнення — задля забезпечення неповторного архітектурного вигляду та виняткового захисту як окремою захисною стіною ззовні, так і різноманітними секретними кімнатами та тунелями всередині прибудов та башт фортеці.

Цим самостійним містом, вбудованим у велику столицю, зараз рухався досвідчений агент секретної королівської гільдії. Єва швидко крокувала виконувати наказ, пересікаючись з різноманітними вельможами у блискучих кожухах, та оминаючи упряжі, які рухалися назустріч.

Цього ранку їй довелося взяти ініціативу в свої руки. Вона не могла дозволити іншим дізнатися справжню причину смерті Ріста, а тим паче дозволити командиру побачити її у неприпустимому стані. Тому Єва очолила групу вартових, які встигли набігти та зробила усе для того, щоб в неї була максимально вигідна позиція та незаплямована репутація. Агент не розуміла байдужості Сіра Родера до цієї ситуації. Вона щиро очікувала більшої залученості з його боку, тому обшукала мертвого друга і, на щастя, він був достатньо розумний, щоб не брати з собою нічого зайвого. І все ж командир, здавалося, ігнорував те, що відбулося, ніби зовсім не вбачав у цьому загрозу, немов володів додатковою істотно важливою інформацією. Невдовзі королівська варта почне своє розслідування і в Амеліуса може бути ще більше проблем, якщо він не надасть відповіді, але це вже було поза обов’язками Єви.

Розмірковуючи про чужі проблеми, вона намагалася втекти від своїх. Від емоцій, які відчула. Від слів, які почула…

Невелика північна реміснича вежа була збудована ще за часів короля Аврелія І, тому розташовувалася на початку кільця фортеці. Вежа планувалася, як місце для життя хліборобів та зберігання зернових культур, тому навколо двоповерхової башти було декілька прибудов. З часом ця ідея була змінена, тому коли будівництво було завершено, її віддали під потреби королівських ювелірів та чоботарів, а трохи згодом її повністю зайняла гільдія винахідників. За останні два роки гільдія почала занепадати після того як нова королева зменшила фінансування. Сір Родер отримав додаткову посаду командира СКГ, а Сіра Уетбі Рігл Білз-Рідельтопа, який протягом багатьох років був серцем гільдії, випхали за межі замкових укріплень.

Єву зустрів тільки один вартовий. Вони кивнули один одному й дівчина увійшла до вежі. Колодязь посередині круглої кімнати першого поверху одразу кидався в очі. Освітлений теплими рухами полум’я факелів, колодязь був одним з небагатьох дерев’яних об’єктів у будівлі. Цю вежу реставрували під камінь, ще декілька десятиліть тому, щоб захистити від пожеж під час роботи гільдійців. Спіральні сходи у дальньому правому куті вели до дверей на другий поверх, який був кабінетом голови гільдії. Сір Родер зрідка з’являвся у цій будівлі в останні роки, але поверх все ще був зачинений для інших винахідників. На першому поверсі були скрині й діжки з металом та іншими матеріалами, які стояли то тут, то там. П’ять дверей вели до п’яти різних прибудов, кожна з яких виконувала своє призначення. З однієї з них якраз виходив один з нових майстрів, ім’я якого Єва не знала, а за ним йшов учень.

— Я не збираюся потурати твоїм дурним забаганкам, — мовив він, звернувши увагу на агента. — Якщо ти хочеш бути справжнім винахідником, то слухай мене беззаперечно, а інакше робота рибака завжди чекає на тебе в старому місті.

— Добре, майстре, — сумно мовив хлопець.

— Амеліус вирішив, що нам загрожує небезпека? — з посмішкою звернувся майстер до Єви, закриваючи двері до сховища.

— Чи є хтось на посту сьогодні? — проігнорувала його запитання агент.

— Ні, — різко та незадоволено, що його проігнорували, відповів ефтан.

— Хтось ще є у вежі?

— Ні, — так само різко кинув майстер та вийшов разом з учнем на вулицю.

Єва прислухалася та провела повний огляд всієї площі. Після того, як вона впевнилася, що все в порядку та нікого більше нема, вона підійшла до колодязя. На першому поверсі башти вікна були тільки у прибудовах, але в основній кімнаті смолоскипи були єдиним джерелом світла протягом дня. Вона зазирнула вниз, де відро колихалося на товстій мотузці. Колодязь привносив додатковий холод у вежу, що було дуже доречно влітку, але не восени. Єва добре знала це місце, в якомусь сенсі воно було для неї ностальгічним. Колись майстерня була сповнена звуками праці цілодобово, а не лише вдень. Пройшло вже достатньо часу з того моменту, як Єва тут щось робила востаннє, тому її не дивувало, що все змінилося.

Навколишня жива тиша дозволила їй зібратися з думками. Дозволила спробувати заспокоїтись. Вона вміла вправно ховати будь-які емоції та каналізувати різноманітні хвилювання, адже завжди залишалося так мало вільного часу на рефлексію та роздуми.

Спираючись на стінку колодязя, Єва озирнулася навколо та торкнулася невеличкого дубового футляра, який був міцно закріплений на поясі з правої сторони біля піхов з кинджалом. Непримітний футляр був менше, ніж її долонька. Вона обережно зняла його з зачіпок та розмотала брудну мотузку. Темний прямокутний футляр завжди супроводжував дівчину, куди б вона не пішла, тому вона навчилася ретельно запаковувати його, щоб він не привертав зайвої уваги. Нетерпляче, повільним і плавним рухом вона відгорнула тоненьку кришечку, що трималася на двох ювелірно виконаних металевих кріпленнях. Всередині на шовковому м’якому шарі очікував мініатюрний пісочний годинник. Криштально чисте скло вже саме по собі було витвором мистецтва, адже не містило жодних повітряних бульбашок. Воно було обрамлене круглими дерев’яними накладками з обох сторін, які в свою чергу були підкріплені трьома різьбленими підтримками. Така міцна конструкція з коштовної деревини чаланту захищала тонке загартоване ельфійське скло від нищівного зовнішнього впливу. Всередині годинника сніговим заметом лежав срібний, ніби місячне сяйво, пісок. В обох частинах годинника зараз була рівна кількість цього срібного снігу. Тримаючи футляр в руці, Єва торкнулася до цінності двома пальцями та провела по імені, викарбуваному на круглій накладці. Приплив спокою по всьому тілу наповнив її, і вона згадала…

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨