Розділ 1

2031 рік. США, Каліфорнія. Сан-Франциско

Ще один сонячний ранок. Я стою в черзі за кавою у своєму улюбленому кафе Lafey і думаю про завтрашній шкільний іспит, який, схоже, я провалю. Історія, мабуть, не мій коник, – думаю я, і, взявши своє лате, прямують до школи.

Заглиблена у свої думки, я йду, не озираючись по сторонах, коли раптом на мене налітає незнайомець у чорному капюшоні та сонцезахисних окулярах, через які я не змогла розгледіти його обличчя. Я ледь не проливаю на себе гарячу каву, а він зупиняється просто переді мною. Завмираю, не знаючи, чого чекати далі.

Він повільно нахиляється до мого вуха і говорить:

— Безжальна сила вирує,
Люди тікають і ховаються, але їй не втекти,
І вже завтра на землі залишиться лише кілька людей.
Що це за сила, що так безжально котиться,
Що знищує все на своєму шляху і не зупиняється,
Що змусить вас забути багато чого і почати все спочатку?

Його тон був знущальним, що лише додавало страху. Загадковий незнайомець зник так само раптово, як і з’явився.

Минуло кілька хвилин після того, як він пішов, а я все ще стояла, ніби прикована до місця, намагаючись знайти відповіді на питання, що крутилися в голові мов ураган: – Що мав на увазі цей чоловік?
– Чому він сказав це саме мені?
– Що мені робити з цією інформацією — просто забути?

Жодної відповіді. Нарешті я змушую себе зрушити з місця, бо перспектива запізнитися на урок мене не тішить. Швидким кроком прямують до школи. Як завжди, проходжу дезінфекцію та прямую на урок комп’ютерних технологій.

Йдучи коридором, я настільки занурена в думки, що не помічаю подругу, яка, судячи з її тону, звертається до мене вже не вперше:

— Тірнан! — майже кричить вона, і я нарешті приходжу до тями.

— Вибач, Кайло, я просто замислилася.

— Буває з кожним. Я лише хотіла переконатися, що з тобою все гаразд.

— Так, усе добре, — відповідаю, намагаючись приховати тривогу після інциденту. І, здається, мені це вдається, бо її голос стає спокійнішим.

— Чудово, тоді я побігла на урок. І ти поспішай, не запізнюйся. Побачимося після школи, — сказала вона, наостанок усміхнувшись і підморгнувши. Я відповідаю усмішкою, адже її життєрадісна усмішка здатна розтопити навіть найпохмуріший настрій.

Після занять я йду назустріч Кайлі — ми живемо на одній вулиці і щодня разом повертаємося додому. Чекаю її біля входу, і невдовзі вона підходить:

— Ну що, ти готова? — питає Кайла.

— До чого? — питаю я, не розуміючи, про що мова.

— Ти що, забула?! Сьогодні ж вечірка в Лори. Вона запросила нас ще тиждень тому!

О, Боже, як я могла забути? Я ж ще вчора підготувала сукню… Не знаючи, що сказати, аби не образити Кайлу, видавлюю єдине, що спадає на думку:

— Вибач, так, я забула.

— Що з тобою? Ти сьогодні сама не своя.

— Я… — намагаюся сказати хоч слово, але відчуваю, як підкошуються ноги, і свідомість занурюється в темряву…