Розділ 1

 На вулиці давно стемніло. Потяг, яким Міюкі Хірасава щодня поверталася додому, цього разу запізнився, і тепер вона йшла майже порожньою вулицею, втомлено переставляючи ноги. Повітря було холодним і нерухомим. Тьмяні ліхтарі відкидали химерні тіні на потрісканий асфальт. Уже пів року вона жила сама у старому будинку, що залишився після пожежі. Її мати відмовилася його відновлювати: надто багато спогадів, надто багато болю. Міюкі ж не змогла піти, для неї цей дім був втіленням і добрих, і лихих митей, які вона не хотіла залишати.

 Коли попереду вже замаячила знайома хвіртка її двору, тривога раптом стиснула груди без жодної видимої причини. Вона озирнулася. Нікого. Лише темрява між ліхтарями. Кроки відлунювали занадто гучно. І тоді з тіні виринув силует. Вона встигла тільки втягнути повітря. Удар припав прямо в обличчя. Перед очима спалахнули іскри, ніс обпекло болем. Вона інстинктивно прикрилася руками, відчувши, як тепло розтеклося нижче носа. Темна фігура навалилася на неї всією вагою. Потилиця вдарилася об асфальт. Світ перед очима хитнувся. Важке тіло притисло її до землі. Силует був занадто темним, наче світло довкола поглиналося ним. Брудні руки накрили її губи. Нападник заговорив. Його голос був тремтячим — водночас зляканим і винуватим. Очі ж, навпаки, виблискували ненавистю. 

— Ти винна у всьому!

 Вона намагалася захиститися, але руки не слухалися й ходили ходором. Удари сипалися один за одним. Міюкі хотіла згорнутися клубком, щоб сховатися, але чоловік намертво притис її торс до землі своїми колінами. На мить він зупинився, важко переводячи подих.

— Чому ти просто не здохнеш?!

 У його голосі змішалися роздратування, нетерплячість і… жаль. Голос здавався болісно знайомим, але Міюкі не могла згадати, кому він належить. Свідомість перетікала, наче в’язке желе, не в змозі зачепитися бодай за одну чітку думку.

 Нападник силоміць розчепив її пальці. Спершу він майже м’яко поклав долоні їй на шию, але за мить почав невблаганно тиснути. Міюкі вчепилася нігтями в його передпліччя. Вона не збиралася помирати. Тільки не так. Не від рук цього «нікчеми», який вирішив виплеснути на неї свою озлобленість. Вона відчайдушно боролася з темрявою, що крадькома застилала очі. Та зрештою сили зрадили її: руки безсило впали на холодну землю, і темрява перемогла.

— Пані Мію, не можна так довго лежати на холодному!

Міюкі мимоволі посміхнулася. 

— Дурнику, я б із радістю… 

 Власний голос відлунням прокотився в голові. Солодкий аромат маршмелоу вдарив у ніс, на мить затьмаривши все інше. Міюкі розплющила очі. Навколо було порожньо й тихо. Свідомість поверталася до реальності болючими уривками, а разом із нею прийшов і фізичний біль.

 Дівчина із зусиллям підвелася, спираючись на затерплі руки. Обережно повернула голову, шукаючи поглядом сумку. Поруч не було нікого. Від усвідомлення цього Міюкі полегшено видихнула. Він втік. Злякався.

Вона витягла телефон із сумки і, боязко озираючись довкола, почала набирати номер. 

— Служба поліції 110. Що у вас сталося? — голос диспетчера звучав підкреслено спокійно.

 Власна відповідь здалася Міюкі відстороненою, наче ці слова вимовляла не вона, а хтось інший: 

— На мене напали… Я поранена. Вулиця ХХХХ… 

— Пані, назвіть ваше ім’я, — продовжував голос у слухавці. — Патруль та швидка вже виїхали за вашою геолокацією. 

— Міюкі… Хірасава. 

— Ви зараз у безпеці? 

— Гадаю, що так… — вона на мить замовкла, напружено вслухаючись у нічну тишу. — Він втік.

— Чи можете ви описати нападника? 

— Він одразу мене вдарив… я не встигла розгледіти обличчя.

 Слова давалися дедалі важче. Міюкі відчула, як її накриває важка, непереборна хвиля втоми. 

— Пані Хірасаво, ви мене чуєте? Залишайтеся на лінії!

 Світ перед очима раптом спалахнув різнобарвними вогнями, і Міюкі, заплющивши повіки, вже не мала сил відповісти жінці на іншому кінці дроту. Приємна, спокійна темрява знову затягнула її у свої обійми.

***

Вона розплющила очі в білому, майже стерильному приміщенні. Свідомість поверталася неохоче, ніби продиралася крізь шар густої вати. Разом із нею прийшов і біль, спочатку ледь відчутне пульсування в потилиці, яке швидко розлилося по всьому обличчю. Лікарня. Спогади вдарили різко, наче черговий замах: провулок, удари, холодний бетон під щокою і забагато крові на власних руках.

 Біля її ніг, незручно згорнувшись у кріслі, дрімала мама. Міюкі спробувала розгледіти її краще, але ліве око майже не відкривалося, повіка була важкою і гарячою. Вона мимоволі торкнулася обличчя, і шкіра під пальцями відгукнулася різким електричним щипанням. Міюкі ледь ворухнула ногою, штовхаючи край крісла. Жінка миттєво здригнулася, розплющила очі й, побачивши, що донька прийшла до тями, одразу кинулася до неї, стискаючи в обіймах.

— Мам! Мені боляче! — видушила з себе Міюкі. Кожне слово віддавало в щелепу, ніби там застряг осколок скла.

— Тсс… ми так перелякалися за тебе, — прошепотіла мама, нарешті послабивши хватку, але не відпускаючи її рук. — Хару теж тут. Зараз я гукну його…

 Вона підхопилася з місця і майже вибігла до дверей, на ходу вигукуючи в коридор:

— Хару, вона прийшла до тями! Швидше!

 До палати майже одразу зайшов старший брат. Він тримався стриманіше за маму, але напруга в його плечах і те, як він стискав кулаки в кишенях, видавали його з потрохами.

— Нам уже дзвонили з поліції. Ти молодець, Міюкі, справжня бійчиня, — мама знову обережно притулилася до її плеча. — Чесно, знаючи твій характер, я думала, ти швидше помреш мовчки, ніж дозволиш комусь собі допомогти.

 Міюкі легенько посміхнулася на зауваження мами. Вона і сама так думала до цієї ситуації.

— Ти як, Мію? — тихо запитав Хару, підходячи ближче до ліжка. Його погляд зупинився на її набряклій щоці, і він ледь помітно здригнувся.

— Начебто… все ціле, — вона повільно поворушила пальцями ніг під ковдрою. — Жива.

 Міюкі спробувала звично всміхнутися, але лівий бік обличчя зрадницьки закляк. Замість посмішки вийшла болюча гримаса, а гострий колючий біль у вилиці змусив її зашипіти й заплющити очі.

— Той покидьок втік. Залишив тебе в такому стані… Певно, йому стало страшно, — буркнула мама, і в її голосі почулися сльози.

— Втік?.. — Міюкі підняла важкий погляд на брата.

— Так. Коли приїхали поліція та швидка, його вже й слід прохолов. — Хару знизав плечима, намагаючись додати голосу безтурботності. — Лікарі кажуть, тобі неймовірно пощастило. Легкий струс і тріщина у вилиці. Нічого критичного. Ти й так у нас ніколи не була першою красунею, тож пара шрамів тебе не зіпсує.

Він ледь помітно підмигнув їй. Міюкі насупилася настільки, наскільки дозволяв набряк, і, схопивши подушку, слабко жбурнула її в брата.

 — Придурок!

 Різкий рух змусив голову знову піти обертом, але попри нудоту, вона відчула, як у грудях стає легше. Вона спробувала засміятися, хоча це більше нагадувало тихе хрипіння.

— Ей, тихіше… це спільна палата! — пролунав невдоволений голос із-за шторки на сусідньому ліжку.

— Вибачте! — водночас вигукнули брат із сестрою і, перезирнувшись, приглушено засміялися, ховаючи обличчя в долонях.

***

У пам’яті застрягли лише уривки сну: шелест тканини та чиїсь різкі, ламані рухи. Палатну тишу порушували цокання годинника та дихання сусідки, що спала. Дівчина відчула легкий тиск унизу живота, організм нагадував про природну потребу сходити в туалет.

 Повільно підвівшись та звісивши ноги з ліжка, вона довго шукала капці пальцями ніг. Доторк до холодної плитки змусив усе тіло здригнутися. Серце продовжувало гупати в грудній клітці. Міюкі притисла руку до грудей, намагаючись якось втихомирити цей звук. Раптом легкий дзвін змусив її обернутися до ванної кімнати. Двері були прочинені, і темрява звідти, здавалося, повільно просочувалася в палату.

 Міюкі, так і не знайшовши капців, обережно рушила до ванної кімнати. Їй було важко рухати головою, тому вона нахилялася всім корпусом, щоб зазирнути у щілину.

— Допоможи мені… — старечий голос прозвучав зсередини. — Допоможи-и-и…

 Старий чоловік вийшов із темряви й раптом упав перед нею, хапаючись за її ноги. Міюкі злякано відсахнулася, гарячково шукаючи очима кнопку виклику медсестри.

— Так-так, зараз… — пробурмотіла вона, намацуючи панель на стіні. — Ось вона!

 Але вона не встигла. Старий вхопив її за щиколотки з неймовірною силою. Підлога під ними раптом стала м’якою, наче гарячий віск, і почала провалюватися в чорну безодню.

— Паняночко Мію! Не варто зволікати! — різкий голос пролунав прямо біля вуха. — Вибийте все гівно з цієї мразоти!

 Поруч із її рукою матеріалізувався маленький рожевий вовчок, вхопивши її за передпліччя. Кімнату вмить наповнив нудотний солодкий запах. Міюкі знову поглянула вниз. Те, що тримало її за ноги, більше не нагадувало людину. Обличчя «старого» було порожньою маскою без очей, яка продовжувала тягнути її у провалля. Вовчок, примруживши свої гротескно великі очі, вчепився лапками в руку дівчини, намагаючись її втримати.

— Пані Мію, ну ж бо! Не будьте ганчіркою! Дайте йому в пику! — гаркнуло звірятко.

 Вона згадала цей голос. Тієї ночі вона вже чула його. Міюкі зціпила зуби й з усієї сили вдарила потвору ногою в обличчя. Істота видала хрипкий звук і, не втримавшись, полетіла в безодню. Підлога миттєво знову стала твердою.

 — Що це було?.. — прошепотіла дівчина, відповзаючи до ліжка. Вона вся тремтіла.

— Це? — вовчок ліниво завис у повітрі, обтрушуючи лапки від невидимого бруду. — Це було твоє знайомство з реальністю, пані Мію. Але не розслабляйся. Воно повернеться. І наступного разу я буду просто дивитися, як тебе з’їдять, якщо ти не навчишся користуватися своїми мізками. Ми маємо позбутися його. 

— Позбутися? — Міюкі перелякано глянула у бік істоти. — Хто ти?! 

Іграшка гордовито випрямився та, розпростерши лапи, гучно промовив.

 — Я  величніший серед богів, проклять, чортів і всього, що тільки можна назвати. Я — Фенрір, — він поклонився дівчині.

Міюкі підозріло подивилася на нового друга, проте часу на обурення в неї не вистачило. Стеля кімнати почала повільно опускатися і розтікатися. Міюкі підбігла до сусідки по палаті. 

— Яка ж ви милосердна до м’яса, пані Мію! — вибухнув вовчок у захваті. — Та в цьому немає сенсу. Не всім щастить так, як вам.

Міюкі продовжувала трясти жінку, та наче спала міцним сном.

— Як це можливо… Чому вона спить?! — Слиз зі стелі потрапив Міюці на плече. Гаряча маса, що ледь не обпікала, стікала вниз по нічній сорочці.

— Її тіло не витримує порчи, залиште її, — Фенрір глянув з-за плеча Міюкі на бліде обличчя сплячої. — Марно рятувати слабких.

На вигляд м’які, але насправді дуже міцні лапи Фенріра вчепилися в руку Міюкі й почали тягнути її в бік дверей. Розмір цього створіння був оманливим. Сила Фенріра була первісною, важкою. Він наполегливо тягнув її геть від ліжка, поки стеля над ними перетворювалася на киплячу жижу.

— Ні, я не можу так! — Міюкі вхопилася за край ліжка.

— Годі вам! — істотка загрозливо оскалила зуби. — вам її не врятувати!

 Міюкі ривком вирвалася з хватки Фенріра й вхопилася за плечі сусідки. Обличчя сплячої дівчини здавалося неприродно спокійним, майже застиглим. Скинувши з її руки голку крапельниці, Міюкі обережно перевернула тіло на бік, щоб витягнути ковдру. Скинула її на підлогу, а тоді з силою потягнула сусідку на себе.

 Тіло глухо гупнуло об плитку. «Навряд чи вона образиться на пару синців після всього цього», — промайнуло в голові. Тягнути дівчину на ковдрі, наче на санях, було значно легше. Міюкі кинула злісний погляд на Фенріра, і той мовчки відчинив перед нею двері в коридор.

— Де всі? — прошепотіла Міюкі, роззираючись.

 Стіни тут були шорсткими й порепаними. Вони здіймалися та опускалися в ритмі чийогось чужого, велетенського дихання. Власне серцебиття віддавало пульсуючим болем у скронях. Дівчина вперто тягнула свою ношу. У коридорі панувала відносна тиша, але темрява, що згущувалася вже за три метри, здавалася загрозливою.

 Міюкі схилилася над сусідкою, притиснувши вухо до її губ. Гарячковий, пришвидшений подих обпік шкіру. Це зовсім не було схоже на глибокий сон.

— Що з нею? — вона підняла переляканий погляд на свого дивного супутника.

Фенрір лише презирливо зміряв очима нерухоме тіло на підлозі.

— Вона вмирає…тому раджу її кинути тут. Порча поширюється її тілом. Такі створіння не заслуговують на життя. 

З іншого кінця коридору донісся низький та спокійний голос. Хвіст Фенріра випрямився як у переляканого кота. Міюкі застигла на місці. Вона повільно обернулася до співрозмовника. Очі сфокусуватися на високій фігурі, яка повільно шла у їх бік. Дівчина швидко піднялася з підлоги.

— Пані, він пахне так само огидно, як і те прокляття — тихо застеріг Фенрір. — Якщо він ворог, то я умиваю свої лапи.

Міюкі намагалася розгледіти фігуру чіткіше. Коли чоловік наблизився до світла, вона побачила дивну мітку на переніссі. Його волосся було зав’язане у два неохайні пучки. Але найдужче Міюкі лякав його порожній погляд. Він був більш небезпечний ніж той “дід”. 

— Не підходь! — вона різко виставила руку вперед, наче цей жест міг стати невидимим щитом.

 Чоловік зупинився. Його повіки навіть не здригнулися, а в порожніх очах не промайнуло ні роздратування, ні подиву. Він лише ледь помітно схилив голову набік, вивчаючи її витягнуту долоню так, наче бачив перед собою дитину, що намагається зупинити лавину паперовим вітрячком.

 Здавалося, його не дивувала ні сама Міюкі, ні тіло на підлозі, ні навіть розлючена іграшка поруч. Фенрір загарчав, припадаючи до підлоги, але чоловік навіть не повів поглядом у бік звіра. Його цікавила лише дівчина.

 Міюкі знову зиркнула на сусідку. Вона зовсім не розуміла, що відбувається, але холодна, важка аура незнайомця тиснула на плечі сильніше за стіни, що дихали. 

— Йди за мною, — коротко кинув він. Його голос не передбачав заперечень, він звучав як констатація факту, який вже відбувся. — Я виведу тебе звідси.

 Міюкі зиркнула на нього з підозрою. Та потвора у ванній теж імітувала людину. Від роздумів її відволік шурхіт, незнайомець підійшов ближче. Дівчина не розуміла, що відбувається навколо, але чітко відчувала далеке, важке відлуння його енергії. 

— Хто ви? — вона кинула погляд на Фенріра, даючи зрозуміти, що готова захищатися.

 Чоловік ледь помітно насупився. 

— Це не має значення. Це місце гине. Ти мусиш йти зі мною. 

— Звідки мені знати, що ти не один із них? Він каже, що ти пахнеш так само!

 Чоловік окинув коридор поглядом, сповненим байдужості та втоми. 

— Він? — він ледь нахилив голову, дивлячись на Міюкі, а потім зневажливо махнув рукою. 

— Ті, хто потрапив сюди з тобою, вже мертві. Тож ти можеш залишити цю тут, — він вказав на загорнуту в простирадло постать.

— Пані Мію, здається, він настільки слабкий, що навіть не бачить мене! — вигукнув Фенрір, повернувши до дівчини щасливу мордочку. — То ми запросто розірвемо його на шматки!

 Вони були чимось схожі: цей чоловік і її ефемерний друг. Обидва сприймали сюрреалістичний жах навколо як належне, і в обох не було жодного бажання комусь допомагати. Розуміючи, що вибору немає, Міюкі ледь помітно кивнула рожевому «Фенріру». Вона боялася, але помирати тут хотіла ще менше.

 Раптом погляд чоловіка став гострішим. Він повільно підняв руку, і між його пальцями почала пульсувати густа, майже чорна кров. 

— Моє завдання — твоє виживання. Якщо доведеться тягнути тебе силою, я це зроблю.

 Міюкі притиснула пальці до скроні, намагаючись вгамувати дихання, що видавало її страх. Вона відчула, як маленька лапка торкнулася її плеча. 

— Пані Мію, дихайте, — прошепотів звір. — Ми вб’ємо його… Це не так страшно, як здається.

 Дівчина відвела погляд убік, де на підлозі нерухомо лежала її сусідка. Часу на суперечки не лишилося. Навколо Фенріра замигтіли іскри, і він підстрибцем кинувся до чоловіка в темряві. Міюкі лише на мить затримала погляд на незнайомцеві, а потім швидко заплющила очі, очікуючи на шум боротьби. Панувала тиша, жодного звуку чи крику. 

 Її проклята енергія була неймовірно великою, та коли вони зустрілися поглядами, миттєво та стала легким поколюванням в обличчі. Чоловік схрестив руки на грудях. Його байдужий погляд пом’якшав, ставши майже співчутливим. 

 Вона здригнулася, важка рука впала на її плече. Вона розплющила очі й заціпеніла. Чоловік стояв притул і на ньому не було жодного сліду боротьби. Фенрір невдоволено потирав лапки, сидячи у нього на плечі. На обличчі дівчини виступив холодний піт. 

— Що ти робиш?! — пискнула Міюкі. — Ти ж збирався його вбити! 

Він бачив, як Міюкі раптом почала махати руками перед собою, намагаючись схопити порожнечу, і щось запекло шепотіти в повітря.

— Що за дурня?! — прошипіла Міюкі сама собі під ніс, звертаючись до звіра. — Ти мав бути демоном, богом! Ти мав битися, а не…

«Вона розмовляє сама з собою?» — промайнуло в його думках. Чоловік ледь помітно нахилив голову. 

— Ти ж не хочеш битися, — перебив її чоловік з повним нерозумінням. — Я теж не маю бажання гаяти час, тож я не проти.

 Він нахилився до закутаної в простирадла постаті. 

— Хто вона тобі? 

— Сусідка по палаті… — Міюкі мимоволі обхопила себе руками за плечі.

 Тим часом Фенрір підлетів до неї й ледь чутно прошепотів на вухо: 

— Я лише віддзеркалюю ваші бажання, пані. Якщо в серці немає жаги крові, я безсилий. Натомість… — він знущально примружився. — Ваша перша думка при погляді на цього похмурого красеня була зовсім не про вбивство. Вона була… ох, напрочуд інтимною.

 Обличчя дівчини спалахнуло. Вона спробувала схопити вовченя, але те розчинилося рожевим димом і миттєво з’явилося на спині у чоловіка. Незнайомець не бачив паразита, але відчував, як чужа енергія лоскоче йому шию. Він уважно розглядав Міюкі, яка червоніла й бурмотіла щось під ніс, списуючи все на шоковий стан.

— То це твій типаж? — вовченя безцеремонно розляглося на широких плечах незнайомця. — Блідий, сумний хлопчик із довгим волоссям? Пані Мію, я гадав, ви вже переросли пубертат.

 Міюкі зашипіла на порожнє місце, а потім різко замовкла, зустрівшись із уважним, важким поглядом її “рятівника”. Той дивився на неї з сумішшю подиву та легкої тривоги. 

— Тобі варто заспокоїтися, — тихо мовив він.  — Твій емоційний стан…він може нашкодити нам.

 Він одним легким рухом підхопив на руки дівчину в простирадлах. 

— Ти знаєш, що з нею? — Міюкі знову зиркнула на сусідку. Після зауваження чоловіка про її неадекватність, вона вирішила будь-що уникати погляду Фенріра, наче це могло їй допомогти.

— Прокляття поглинає її зсередини, — голос чоловіка пролунав глухо, вібруючи в порожньому коридорі. — Але вона ще жива. Якщо витягнемо її звідси, хвороба відступить.

 Явно не маючи наміру продовжувати розмову, чоловік розвернувся і швидко попрямував у темряву коридору.

— Ти казав щось про «завдання»… Що це означає? — Міюкі наскільки могла швидко наздогнала незнайомця. Тут було холодно та слизько. Тож вона обережно перебирала ногами і дивилася на підлогу, лиш би не наступити на якусь гидоду. 

— Я прийшов за тобою на прохання одного ченця. Зараз я просто виведу тебе, тож тобі немає чого боятися.

 Він зиркнув на неї краєм ока. Вона йшла позаду, втупившись йому в спину поглядом, у якому змішалися недовіра та прихована лють.

— Ти в цьому місці, тому що ти… не цілісна? — запитав він так просто, наче вони сиділи на кухні в розпалі вечірки, а не блукали потойбіччям.

— Ти про що?

 Він підняв вільну руку й почав повільно описувати в повітрі дивні візерунки. Міюкі заворожено стежила за його пальцями. 

— Твої очі весь час за чимось спостерігають. Як-от зараз — за моєю рукою.

 Зрозумівши, що він натякає на Фенріра, Міюкі зніяковіла. Усе навколо було божевільним, а його турбувало те, що вона бачить те чого не бачить він? Сором обпік щоки, і вона поспіхом спробувала виправдатися, повернувши розмову до реальності. 

— Ні… Невже ти не бачиш, що моє обличчя понівечене? — вона тицьнула пальцем у бік своїх шрамів. — На мене напали, тому я потрапила в лікарню. Це лише тимчасово. Скоро повернуся додому на роботу. 

Дівчина несвідомо видихнула на останньому слові. Чоловік зупинився. Він повільно повернув голову й глянув на Міюкі ще пильніше. Дівчина затамувала подих. У голові промайнула думка: а що, як Фенріра справді не існує? Як вона зможе довести реальність цього місця, коли все скінчиться? Від нудотно-солодкого запаху, що витав у повітрі, паморочилося в голові.

— То ти поранена? — він дивився на неї з щирим здивуванням. — У часи моєї юності, якщо ти не міг попіклуватися про себе самостійно, ти вмирав.

 Міюкі заціпеніла. Він що, натякає на те, що вона мала померти? Холодний піт виступив на чолі. 

— Що ще за «часи»? — вона втупилася в нього, намагаючись розгледіти обличчя в темряві. На вигляд йому було не більше тридцяти. — Ти що… не знаєш, що таке лікарня?

— Знаю, — коротко кинув він, не збавляючи ходу. — Це місце, де збирають хворих в одну купу. 

Фенрір задоволено закивав підтримуючи похмурого співбесідника Міюкі. Це було занадто простий погляд на визначення слова “лікарня”, але воно і не було помилковим. Однак все ж таки дівчина знайшла до чого докопатися. 

— Люди це не купа! — дівчина обурено глянула на чоловіка, намагаючись наздогнати його розмашистий крок. — У кожного з них є ім’я, родина… вони тут, щоб повернутися до них і до свого звичного життя. 

 Чоловік навіть не повернув голови, але Міюкі відчула, як від нього війнуло важкою, майже фізичною втомою.

— Пані Мію, сядьте! — голос Фенріра пролунав раптово і владно. 

Міюкі, не вагаючись, послухалася.

 Чоловік зупинився й опустив погляд на дівчину. Він теж прислухався до оточення, вловлюючи вібрації, недоступні людському вуху. 

— Сядьте! — пискнула вона вже йому, відчуваючи, як повітря навколо стає густим від чужої присутності.

 Його брова злетіла вгору, а погляд сповнився нерозуміння. Та Міюкі не чекала на схвалення. 

— Воно поруч… — прошепотіла вона.

 Чосо мовчки поклав загорнуте в простирадла тіло поруч із Міюкі. 

— Ти його відчуваєш? — він не питав, він констатував.

 Він миттєво став у фронтальну стійку. Міюкі бачила таку лише в спортивних програмах, які колись дивився її брат: коліна ледь зігнуті, центр ваги зміщений, руки готові до випаду. Але найбільше її вразило те, що він повірив їй без жодних доказів. Те, що вона вважала татуюванням, почало дивним чином змінюватися. Гострі чорні лінії потекли від перенісся вгору до лоба та вниз по щоках. Дівчина дивилася на це зачаровано, забувши про страх.

 З темряви почало виринати «воно». Потворна маса, що не мала нічого спільного з людиною.

 Рухи Чосо були блискавичними. Тонка нитка червоної рідини, що під тиском його пальців перетворилася на смертоносну бритву, прошила повітря. В ту ж мить прокляття розлетілося на друзки, не встигнувши видати жодного звуку. Світ навколо здригнувся. Пульсація стін урвалася, а нудотний запах витіснило різке, майже болюче світло стерильних ламп. 

 Міюкі здогадалася. Фенрір якимось чином знав, що за техніку приховував чоловік, тому і прозвучало це наказне «сядьте!». Це попередження було не для її рятівника, а конкретно для неї. 

 Коридор знову став білим, лікарняним. Звичайним. Її очі защіпало від яскравого світла, і в ту ж мить вона відчула, наскільки їй насправді було боляче. Адреналін зникав, залишаючи лише голову, що тріщала

— От і все… — Чосо ледь нахилив голову й розслабив плечі. Він обернувся до дівчини, яка все ще сиділа на підлозі. — Я зробив те, що мав. Тепер ти там де маєш бути. 

— Що буде далі? — її голос звучав невпевнено, налякано. Вона все ще відчувала фантомну вологу потусторонього коридору на своїх босих ногах.

 Чоловік мовчав. Він більше не дивився на неї, навмисне уникаючи її погляду, наче вона знову стала для нього просто «об’єктом». 

— Я не знаю… нічого.

Він уже збирався піти, розчинитися в цьому стерильному білому світлі, проте міцна рука Міюкі вчепилася в тканину його одягу.

— Хто ти такий? — видихнула вона, шукаючи в його очах бодай якусь зачіпку.

— Я Фудзівара Чосо.

 Міюкі розслабила руку і дала своєму рятівнику піти геть. Все одно той нічого не скаже, вона прочитала це в його очах. Йому стало байдуже на неї та дівчину в простирадлах, щойно вони вибралися з того іншого світу. Постать Чосо розчинилася у стерильному білому сяйві, наче його ніколи й не було.

 За спиною почулися швидкі кроки. Скрипнули двері блоку.

— Хірасава-сан! — вигук чергової медсестри розрізав тишу, наче лезо. — Що ви тут робите? Вам не можна вставати!

 Дівчина обернулася, засліплена яскравим світлом ламп, яке тепер здавалося болючим, випалюючи залишки червоного марева. Вона не спромоглася відповісти нічого розумнішого, ніж просто вказати пальцем у порожній прохід:

— Там був чоловік…

 Медсестра перевела переляканий погляд на нерухому пацієнтку, що лежала поруч із Міюкі на підлозі.

— Боже ж ти мій! А що тут робить пані Сато?!

 Жінка миттєво схопила телефон, викликаючи санітарів. Коридор наповнився тупотом ніг, що відлунював від кахлю. Медсестра впала на коліна біля сусідки Міюкі, перевіряючи пульс.

— Як ви її сюди донесли? — вона підняла на Хірасаву ошелешений погляд.

— Я ж казала, тут був чоловік! Подивіться по камерах! — відчайдушно вигукнула Міюкі.

— Пані Хірасаво, заспокойтеся, — пролунав грубий голос чергової лікарки, яка щойно підійшла. — Ви чогось злякалися, так?

 Голос звучав підтримуючи, але занадто театрально, награно. Так зазвичай заспокоюють малих дітей або тих, хто втратив зв’язок із реальністю. Міюкі повільно кивнула, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Вона зрозуміла: сенсу розповідати правду немає.

 Для персоналу все було очевидно: дівчина з важким струсом мозку та свіжою травмою після нападу блукає коридором у шоковому стані. В погляді старшої медсестри змішалися жаль та професійне терпіння. Для них її «рятівник» був лише галюцинацією, породженою страхом перед чоловіком, який ледь не задушив її на вулиці кілька днів тому.

— Ви перелякалися, Хірасаво-сан, — м’яко сказав санітар, обережно беручи її під лікті. — Вам наснився жах, і ви в паніці вийшли з палати. Це буває після такого… сильного стресу. Ходімо, вам треба відпочити.

 Міюкі мовчки дозволила себе вести. Вона востаннє озирнулася на місце, де прокляття розлетілося на друзки. Там було чисто. Стерильно. Жодної плями, жодного сліду присутності Фудзівари Чосо. Вона зрозуміла: ще одне слово про нього — і її зачинять у блоці для психічно хворих.

 Фенрір, що незримо вився навколо її плечей, не витримав і видав короткий, знущальний смішок.

— Пані Мію, вас що, в дурку відправлять? — прохрипів він прямо їй у вухо, захлинаючись від задоволення. 

 Міюкі нічого не відповіла. Коли її вклали в ліжко й зачинили двері палати, вона відчула на своїх пальцях дивну сухість, наче відлуння тканини, в яку вона щойно вчепилася. Вона знала, що Чосо був справжнім. Вона знала, що вона і її сусідка вижили тільки завдяки йому.