Розділ 1. Книга без обкладинки

Кров і попіл

Небо над горами Клану Журавля завжди було чистим, немов витончене полотно, на якому щоранку розливали нові фарби світла. Сонце пестило вершини дерев, а вітер ковзав крізь золотаве листя, приносячи із собою запах вологої землі й ще чогось — чогось невидимого, але знайомого.

Мати завжди казала йому: „Слухай вітер, Ханзо. Він шепоче історії, що старші за будь-які сувої“.

Ханзо з’явився на світ у маленькому маєтку, що загубився серед околиць земель Клану Журавля. Його батько, Доджі Наокі, був аристократом без особливого впливу чи багатства, людиною, яка знала своє місце у світі, але йому не судилося сягнути вище. Його мати, Акане, була представницею сім’ї Кіцуне — і це було їхньою найбільшою таємницею й найбільшим прокляттям.

Родина не жила у розкоші. Хоч вони й носили ім’я Доджі, їхні землі були скромними, а будинок — затишним, але непоказним. Вони були тими, про кого говорили шепотом: не справжні аристократи, не вигнанці, але й не ті, кого охоче запрошували на прийоми.

„Кров Кіцуне несе у собі щось надто непередбачуване для суспільства Журавлів“, — колись сказав один із вельможних старійшин батькові, коли той намагався пояснити, що його дружина не є загрозою.

Проте слова старих не могли змінити реальність: мати була частиною світу, який не мав місця у холодних залах палаців.

Ханзо був дитиною, яка дивилася на світ не лише очима, а й відчувала його шкірою, диханням, шепотом дерев.

Мати навчала його тому, чого не могли навчити інші жінки Клану Журавля. Вона шепотіла йому легенди про духів лісу, про те, як вітер розносить голоси предків, як ріки пам’ятають сліди тих, хто пройшов по їхніх берегах.

— Кожна річ у світі має свою душу, навіть клинок самурая. Вогонь у кузні не просто обпалює — він живить метал, як сонце живить квіти. І так само, як меч може стати знаряддям честі, він може стати і прокляттям.

У ті моменти, коли вона говорила це, її очі блищали, ніби відбиваючи світло іншого світу. Він ще не знав, що його власні очі колись засяють так само.

Але не всі шепоти були добрими.

З ранніх років Ханзо помічав, як у їхньому домі з’являлися люди. Часом — представники місцевої влади, які поводилися надто чемно, аби не викликати підозр, але їхні питання завжди стосувалися його матері. Інколи приходили незнайомці — не самураї, не чиновники, а люди в темному одязі, що несли у собі щось важке, ніби пил давніх сувоїв.

Одного разу він підслухав розмову між батьком та одним із таких гостей.

— Ти знаєш, що вони не забудуть про вас, Доджі. Кіцуне завжди лишаються кіцуне, хоч би як вони намагалися стати частиною чогось більшого.

— Моя дружина — не загроза. Вона не займається магією, вона просто хоче жити спокійно!

— Ти цього не знаєш, Наокі. Вона сама цього не знає. Але є ті, хто хоче дізнатися.

Того вечора Ханзо не заснув.

Він ще не розумів, ким були ці люди, але їхні голоси засіли в його пам’яті, як отрута, що поширюється повільно, але невідворотно.

Ханзо не мав аристократичного виховання, яке отримували діти в багатших родинах Клану Журавля. Його вчили мовчати, коли треба, і схиляти голову, коли того вимагав статус. Але в ньому вже тоді жеврів вогонь.

Він не був покірним.

Він бачив, як люди дивляться на його матір, як батько опускає очі, коли про нього говорять при дворі. Як хтось шепочеться за спиною, а інші просто роблять вигляд, що їх не існує.

Одного разу він запитав у батька:

— Чому ми не такі, як вони?

Наокі довго мовчав.

— Ми теж Доджі, але є ті, хто цього не приймає. Ти повинен бути мудрішим за них, синку. Клан Журавля цінує красу та честь, але не кожен журавель може літати високо.

Тиша.

Але не всі шепоти були добрими.

З ранніх років Ханзо помічав, як у їхньому домі з’являлися люди. Часом — представники місцевої влади, які поводилися надто чемно, аби не викликати підозр, але їхні питання завжди стосувалися його матері. Інколи приходили незнайомці — не самураї, не чиновники, а люди в темному одязі, що несли у собі щось важке, ніби пил давніх сувоїв.

Одного разу він підслухав розмову між батьком та одним із таких гостей.

— Ти знаєш, що вони не забудуть про вас, Доджі. Кіцуне завжди лишаються кіцуне, хоч би як вони намагалися стати частиною чогось більшого.

— Моя дружина — не загроза. Вона не займається магією, вона просто хоче жити спокійно!

— Ти цього не знаєш, Наокі. Вона сама цього не знає. Але є ті, хто хоче дізнатися.

Того вечора Ханзо не заснув.

Він ще не розумів, ким були ці люди, але їхні голоси засіли в його пам’яті, як отрута, що поширюється повільно, але невідворотно.Ханзо не мав аристократичного виховання, яке отримували діти в багатших родинах Клану Журавля. Його вчили мовчати, коли треба, і схиляти голову, коли того вимагав статус. Але в ньому вже тоді жеврів вогонь.

Він не був покірним.

Він бачив, як люди дивляться на його матір, як батько опускає очі, коли про нього говорять при дворі. Як хтось шепочеться за спиною, а інші просто роблять вигляд, що їх не існує. Одного разу він запитав у батька:

— Чому ми не такі, як вони?

Наокі довго мовчав.

— Ми теж Доджі, але є ті, хто цього не приймає. Ти повинен бути мудрішим за них, синку. Клан Журавля цінує красу та честь, але не кожен журавель може літати високо.

Ханзо тоді не розумів, що відповідь була неправдивою.

Він розумів лише одне: він не хотів хилити голову.

Він не хотів, щоб його мати жила в тіні, не хотів, щоб люди боялися її походження. І, що найважливіше, він не хотів, аби його ім’я згадували як щось недостойне носити прізвище Доджі.

Якщо він хоче, щоб його визнали — він має стати тим, кого не можна буде проігнорувати.

Одного дня, коли йому було десять, він вирішив піти подивитися на тренування самураїв Клану Журавля. Він бачив їхні граційні рухи, легкість ударів, витончені позиції, що більше нагадували танець, аніж бій.

Але він не хотів бути схожим на них.

Його більше захоплював коваль у кузні, який працював неподалік від тренувального поля. Його удари по металу були важкими, але впевненими. Він не говорив про честь — він створював мечі, що несли її у собі.

У той день Ханзо вирішив, що він знайде власний шлях.

Він стане тим, ким повинен бути — не просто самураєм, а тим, хто зможе змінити світ навколо себе.

Він стане своїм власним клинком.

Світ не змінився того дня, коли Ханзо вперше торкнувся рукояті меча.

Світ не змінився, коли він вчився кувати метал і вдивлявся у полум’я, шукаючи в ньому відповіді.

Але змінився він сам.

Його душа вже тоді горіла синім вогнем, який колись проявиться в його очах. І хоч це було лише дитинство, його шлях уже був прокладений — шлях того, хто стане мечем і полум’ям, що ковтає попіл минулого, аби викувати майбутнє.
Сяйво серед тіней

Невеликий маєток, у якому зростав Ханзо, був мов острівець тиші серед хвиль байдужості Клану Журавля. Його сім’я мешкала на окраїнах, далеко від блиску придворного життя, і кожен день вони боролися не лише за виживання, а й за право зберігати власну гідність.

Але навіть у цій тиші був голос, що лунав голосніше за все інше.

Це був голос його сестри, Доджі Ецуко.

Вона була старшою лише на кілька років, але різниця між ними здавалася набагато більшою. Ецуко була тим сонцем, яке осявало їхній дім, поки батько шукав способи прогодувати сім’ю, а мати намагалася не привертати до себе зайвої уваги. Вона була сонцем для Ханзо. Його компасом в житті.

Вона була тією, хто навчила його, що честь — це не багатство, не красивий одяг і не розкішні вітальні, а те, як ти поводишся, коли в тебе нічого немає. Те, як ти сам себе сприймаєш.

Змалку Ханзо завжди був у її тіні.

Ецуко була розумною, красивою, витонченою, навіть попри те, що не мала всіх тих привілеїв, які отримували інші дівчата з їхньої сім’ї. Вона майстерно володіла каліграфією, знала секрети чайної церемонії, і навіть коли доводилося продавати власні сувої, робила це з такою гідністю, що ті, хто їх купував, схиляли голови перед її майстерністю.

Вона навчила його, що те, як ти несеш себе у світі, визначає, ким ти є, а не те, що про тебе говорять інші. Вона зробила з маленького журавля — хитрого лиса.

Коли мати розповідала їм історії про духів, про вітер, що приносить таємниці, про шепіт предків у деревах, Ецуко слухала з повагою, але з обережністю. Вона знала, що світ Журавлів не пробачає того, хто здається надто інакшим.

— Знання — це сила, але й небезпека, Ханзо. Ми повинні знати, що слід казати, а що тримати в собі.

Але Ханзо не хотів мовчати.

Йому хотілося дізнатися більше про світ духів, про Кіцуне, про силу, яка текла в його жилах, навіть якщо вона була невидимою для інших.

Ецуко ж прагнула вберегти їхню сім’ю від зайвих питань.

Коли до їхнього дому приходили чужинці, що розпитували про їхнє походження, Ецуко завжди зустрічала їх першою.

Її голос був рівний, її усмішка ввічлива, її відповіді — бездоганні.

Вона не брехала, але й не відкривала правди.

Коли одного разу прийшов чоловік у чорному кімоно і довго вдивлявся у їхню матір, запитуючи, чи вона ще підтримує зв’язок із „своїм“ народом, Ханзо відчув, як всередині закипає лють.

Але перш ніж він встиг щось сказати, Ецуко поклала руку йому на плече і звернула увагу чужинця на інше, перевівши розмову в абсолютно безпечне русло.

— Наші батьки вірні Клану Журавля, як і ми. Ми вдячні за можливість служити під крилом такої великої родини.

Її слова звучали щиро, хоч Ханзо знав, що в її голосі була тонка нитка прихованого значення.

Цей день він запам’ятав на все життя:

Сила — це не завжди меч. Іноді сила — це вміння приховати свою слабкість. Бо навіть хижий звір, як от змія, сам може боятися.

Їхній батько не мав статків.

Їхня мати була людиною, яку сприймали як чужинку.

Тому Ецуко працювала, як тільки могла, не порушуючи меж честі.

Вона продавала каліграфічні сувої.

Вона влаштовувала чайні церемонії для тих, хто міг за це заплатити.

Вона ніколи не скаржилася.

І хоча Ханзо спочатку ненавидів бачити, як його сестра працює для тих, хто навіть не вважає їх рівними, він зрозумів, що це не приниження. Це боротьба. Боротьба за власне місце під сонцем.

Вона не падала на коліна перед бідністю. Вона її зневажала — перемагала її тим, що ніколи не втрачала гідності.

У ті рідкісні вечори, коли не було чужинців, не було турбот і не було потреби думати про завтрашній день, вони сиділи разом у маленькому дворі біля старого кам’яного ліхтаря.

Ецуко читала вголос вірші з книг, які вони позичали у місцевих бібліотеках.

Ханзо слухав, намагаючись зрозуміти, як у світі, де честь і меч часто знищують одне одного, ще можуть існувати такі слова, як краса і мрія. Такі як його сестра. Його сонце, яке любило його більше за матір.

— Ми не можемо змінити те, ким народилися, Ханзо. Але можемо змінити те, ким нас запам’ятають. У тебе все вийде, мій хоробрий самураю.

Це були її слова.

І ось, через багато років, коли він стоятиме в кузні, куючи меч, чи коли його погляд зустрінеться з очима ворога перед дуеллю, він згадає цей вечір.

І він згадає, що Ецуко була його першою вчителькою.

Першим світлом у світі, що завжди намагався залишити його у тіні. Світі, що намагається його зламати.

Меч серед пелюсток

“Коли вогонь шепоче крізь полум’я горна, слухай уважно: він підкаже, коли метал готовий прийняти свою форму.”

Ці слова Ханзо почув у свій перший день у Школі Ковалів Какіти. Стоячи серед учнів, які народилися у світі розкоші, підтримані могутністю своїх родин, він розумів — для нього це місце стане не просто майстернею, а випробуванням.

Він прийшов сюди не через зв’язки чи титул. Його привела сюди його кров, його пристрасть, його розуміння сталі. Його сестра… Коли він вперше торкнувся молота, коли відчув у руках холод заліза, коли вдихнув запах розпеченого металу, то зрозумів: коваль — це не просто ремісник. Це той, хто надає долі форму. Це мастак, шюґендзя, той хто відчуває вогонь, що спалює з середини.

Перші дні були найважчими.

Його тіло звикло до бою, до меча, але кування вимагало іншої витримки. Не різких рухів, а повільного, розміреного темпу. Не імпульсу, а терпіння.

Коли інші учні завершували свою роботу і залишали майстерню, він залишався.

Коли молот бив по сталі, він слухав.

Він не просто кував — він відчував, як метал реагує на вогонь, як змінюється його структура, як він “говорить” під ударами молота.

Але інші дивилися на нього скоса.

“Байстрюк.”
“Кров Кіцуне.”
“Недостойний носити ім’я Доджі.”

Його походження було тінню, яку він не міг позбутися.

Але сталь не має упереджень.

Сталь визнає лише того, хто знає, як її кувати.

Ханзо не просто виконував завдання.

Він спостерігав за майстрами, вивчав кожен їхній рух, запам’ятовував, як вони загартовують меч, як додають вигини, як формують баланс. Справжні герої. Їх катани були гордістю клану та страшною зброєю Імерією.

Але він відчував щось більше.

Його кров нашіптувала йому, що метал — не просто матеріал, а щось живе.

Що він може передчувати момент, коли сталь готова прийняти форму.

Що він знає, коли варто підняти молот, а коли чекати.

В клинку є душа.

Одного дня йому дали завдання: викувати власний меч.

Не просто сталь, а катану, яка стане продовженням його духу.

Він працював мовчки.

Слухав, як вітер змінює напрямок у відкритій майстерні.

Чекав.

Коли настав ідеальний момент, він підняв молот.

Удар.

І ще один.

Іще.

Кожен раз — рівно в той момент, коли полум’я “відпускало” метал.

І коли він загартував клинок у воді, коли остання пара зникла, він побачив віддзеркалення себе у лезі.

Меч був бездоганний.

Майстри мовчали, оглядаючи його роботу.

А потім хтось із них вимовив:

“Він слухає метал. Це рідкісний дар. Йдеш правильно, хлопче.”

Цього було достатньо. Поки що.

Відтоді хлопець знав:

“Меч живе, якщо його правильно створити.

І коваль не просто кує його.

Він вдихає в нього долю.”

Тепер він знав, що його доля бути не лише воїном, а й тим, хто кує мечі, що слухають вітер.

Честь – сталь у руці

Сонце ковзало за обрій, залишаючи по собі довгі тіні, що повзли білими каменями двору. Повітря було насичене ароматом сакури, її пелюстки кружляли у вечірньому світлі, немов самі благословляли тих, хто цього дня перетинав межу між дитинством і дорослим життям.

День Ґемпуку.

Доджі Ханзо стояв серед інших учнів – рівний, спокійний. Але всередині нього вирувало щось більше, ніж просто хвилювання. Це був не просто ритуал. Це був доказ. Це був вирок.

Його життя до цього моменту – це постійне доведення власної гідності. Він не мав розкоші, що давала беззаперечний статус. Його кров не була „чистою“ для тих, хто не розумів, що означає бути Кіцуне. Але тепер, тут, перед старійшинами та сенсеями Школи Какіти, він мав показати, що не просто гідний носити прізвище Доджі.

Він – меч. Він – клинок Імператора.

За традицією кожен учень мав продемонструвати одну з чеснот Клану Журавля – досконалу техніку двобою або каліграфічне мистецтво, що свідчило про витонченість розуму.

Ханзо не вагався.

Він обрав обидва шляхи.

Спершу – меч.

Зробивши крок уперед, він повільно поклонився, виймаючи лезо зі спокійною впевненістю того, хто розуміє його природу. Сонце востаннє кинуло промені на дзеркальну поверхню клинка, а вітер на мить завмер – ніби сама природа захотіла спостерігати за ним.

Він почав рухатися.

Його меч ковзав у повітрі, ніби сам став частиною танцю, повторюючи ритм пелюсток, що спадали довкола.

Кожен удар – бездоганний.

Кожен крок – вивірений до найменшого нахилу.

Це не був показовий виступ. Це була поезія в русі.

Він завершив усе одним плавним рухом – катана пірнула в саї, а довкола ще кружляли пелюстки, повільно осідаючи на землю.

Запала тиша.

Навіть ті, хто завжди дивилися на нього згори, навіть ті, хто дозволяв собі напівзневажливі усмішки – вони мовчали.

Чи була це магія?

Можливо.

Але Ханзо не зупинився.

Він узяв пензель, схилився над чистим сувоєм, і, не втрачаючи ритму, що ще звучав у його крові після танцю меча, написав єдину строфу:

„Честь – не голос у вітрі, не тінь у воді.

Честь – це сталь у руці, що не зламається,

навіть коли пелюстки опадають.“

Коли він поклав пензель, знову запала тиша.

А потім – визнання.

Хтось кивнув.

Хтось ледь помітно усміхнувся.

Його сенсей схилив голову – не просто схвалюючи, а визнаючи.

Та серед усіх цих людей, серед їхніх оцінюючих поглядів, був лише один, що мав для нього значення.

Доджі Ецуко.

Вона стояла серед глядачів. В її очах він побачив гордість. Сльози, і посмішку. Щиру та теплу. Ту, яку він жадав бачити.

Вона не вимовила жодного слова. Її плечі, що так часто були напружені від очікування зневаги, сьогодні були розслаблені. Її губи ледь тремтіли.

Вона витерла сльозу, думаючи, що ніхто цього не помітить.

Але Ханзо бачив.

І в цю мить він зрозумів – заради цього моменту усе те, що було до цього, мало сенс.

Церемонія завершилася.

Йому урочисто вручили дайсьо – катану та вакасаші, що відтепер належали йому як повноправному самураю.

Коли він узяв їх, відчув вагу.

Це була не просто зброя.

Це був символ.

Він більше не був дитиною, що шукала визнання.

Він більше не був тим, кого намагалися не помічати.

Він був самураєм.

Меч серед пелюсток.

І нехай тепер світ спробує його зламати.

“Я не дозволю.”

Слова ще звучали у повітрі, коли тиша, важка й невідворотна, накрила залу володінь даймьо.

Ще мить тому тут лунали сміх, зухвалість, презирство, але тепер усі відчули те, чого не чекали — впевненість у голосі того, кого вони не вважали рівним.

Хлопець стояв перед людиною, яка завдала найбільшого приниження його родині.

Перед звірем у шовках.

Даймьо — високий, добре вгодований чоловік — схрестив руки на грудях. У його очах світилася поблажлива зневага, мов він дивився не на самурая, а на собаку, що осмілився загавкати.

— Байстрюк, що грається в честь? — його голос розрізав простір. Ті, хто стояли довкола, знову усміхнулися. — Жоден закон не змусить мене битися з тобою. Ти не вартий навіть мого погляду.

Ханзо не кліпнув.

Він знав, що тут, серед Журавлів, не заведено піднімати такі справи. Що його слова можуть розглядати як нахабність, навіть як зраду ієрархії.

Але були речі, важливіші за придворні правила.

Повільно, без жодного коливання, він вийняв катану й поклав її перед собою на підлогу, як це робили лише у випадках найсерйознішої образи.

— Ти зганьбив честь моєї сестри. Я — учень Какіти. А це означає, що я маю право вимагати відповіді за честь родини. Моєї родини.

Він витримав паузу.

— Чи ти боїшся мого вчителя?

Це не було прохання.

Це не було запрошення.

Це був вирок.

Зала завмерла.

Усі знали: дуель, ініційована учнем Какіти, не може бути проігнорована. Інакше ганьба.

Даймьо сіпнувся, але швидко сховав роздратування за звичним зверхнім виразом.

— Хочеш, щоб я помахав мечем заради твого слимакового роду? Нехай. Будеш плакати й дохнути, як брудне створіння.

Він пирхнув і, граційно, але надто демонстративно, поклав свою катану на підлогу перед собою.

— Гаразд. Нехай тебе поховають за всіма належними звичаями, хлопче.

Його прихильники знову розсміялися.

Але цього разу сміх звучав інакше — нервово, невпевнено.

Бо вони теж бачили: очі Ханзо не виражали гніву.

І це було найстрашніше.

Дуелі іайдзюцу ніколи не тривають довго.

Вони — це мить.

Мить прозріння.

Мить вироку.

Мить, що вирішує все.

Дві постаті застигли у залі.

Ханзо не відчував страху.

Він не думав про смерть.

Він не думав про того, хто стояв перед ним.

Він слухав.

Не слова. Не подихи людей довкола.

Він слухав вітер.

Той самий вітер, що кружляв пелюстками сакури, коли він медитував у Школі Какіти.

Той самий вітер, що нашіптував йому, коли настав момент для удару.

Той самий вітер, що приходить без попередження.

Даймьо зрушив.

Його рука смикнулася до руків’я, блиск сталі освітив його очі.

Але це вже не мало значення.

Бо коли його меч лише виходив із сай, катана Ханзо вже була там, де мала бути.

І вдарила.

Тиша.

Даймьо ще стояв.

Його руки стискали руків’я меча, але тіло вже не чуло його наказів.

Червона стрічка крові стекла по білому кімоно.

Його очі розширилися.

Не від болю — від усвідомлення.

Що він програв.

Що він ніколи не встигне відповісти.

Що навіть його „велич“ не змогла зупинити вістря, яке прийшло в ідеальну мить.

Він хитнувся.

Його пальці ослабли.

Катана вислизнула з рук і з глухим дзвоном впала на підлогу.

А за мить — і він сам.

Повільно.

Як пелюстка сакури, що впала у річку, аби більше ніколи не піднятися.

Ханзо опустив меч.

Він не глянув на труп.

Не слухав перелякані шепоти, що заповнили кімнату.

Лише поклонився.

Не даймьо.

Не залу, що спостерігала за ним.

Він поклонився самому актові справедливості.

А потім повернувся.

І мовчки пішов.

Жоден з аристократів не насмілився його зупинити.

Вони знали: правила було дотримано.

Але вони також знали, що Ханзо — відтепер той, кого слід боятися. Або минати.

Бо він не просто мечник, чи коваль, що дихає темною димкою.

Він вітер, що приходить без попередження.

Він тінь, що знає момент, коли впаде пелюстка.

І коли вона падає — уже занадто пізно, аби щось змінити.

Він ішов крізь тишу, що густішала за його спиною.

Не чув слів.

Не бачив облич.

Не відчував поглядів, що свердлили його, мов списи.

Вітер торкався його шкіри, холодний і гострий, нагадуючи про щось.

Лише коли він залишив маєток, коли під ногами більше не було дорогих підлог, а тільки каміння і пил дороги, він зрозумів.

Щось важке стискало його груди.

Він опустив погляд.

На білому шовку кімоно, на рівні ребер, розливалася глибока червона пляма.

Кров. Його кров.

Він не відчув удару.

Не помітив, коли меч противника все ж торкнувся його.

Але тепер відчував інше— тиху, повільну порожнечу, що розтікалася всередині.

Він провів пальцями по розсіченій тканині.

Шрам лишиться.

Так само, як лишаться інші. Болючі. Страшні шрами на його тілі.

Він зробив ще крок.

І ще один.

Вітер підняв пелюстку сакури і поклав їх собі на плече.

Ханзо не зупинився.

Бита порцеляна

Світло світанку ковзало по гладких стінах маєтку леді Майко. Кожна деталь — від ледь відчинених дверей до шовкових завіс — була бездоганною, продуманою, ідеальною. Як і вона сама.

Та навіть у досконалості бувають тріщини.

Доджі Ханзо стояв у тіні, спостерігаючи, як перші промені сонця повільно розсіюють темряву. Його речі були зібрані, кімоно бездоганно охайне, а за поясом, як завжди, спокійно лежали катана і вакасаші.

На столі в її кімнаті залишався його лист.

Короткий, як удар меча.

„Дякую за три роки служби. Тепер наші дороги розходяться.

— Ханзо.“

Три рядки. Усього три.

Якщо вона й справді вважала його лише іграшкою, то цей папірець значив для неї не більше, ніж розбита чашка.

Але для нього…

Для нього три роки життя розсипалися, немов порцеляна, що впала з чужих байдужих пальців.

Він мав би здогадатися раніше.

Він бачив, як вона легко сплітала нитки інтриг, як використовувала чужі слабкості, як зводила своїх ворогів і союзників у танці, де кожен рух був ретельно вивіреним.

Але він думав, що між ними все було інакше.

Він вірив у її погляди, у її довіру, у ті вечори, коли вони говорили про поезію та біль втрат, коли відчував її дотики на своїй шиї.

Він кохав її.

А вона?

“Вродливий і талановитий, проте замінний.”

“Чергова іграшка.”

Його кулак стиснувся, нігті врізалися в шкіру.

Коли він почув ці слова, він не відчув гніву.

Спершу було лише порожнеча.

Як ніби його вирвали з власного життя й лишили там, де не було нічого.

А потім…

Потім щось у ньому вмерло.

Він не залишав слів, не залишав пояснень.

Мечник, що опанував мистецтво Какіти, не повинен був опускатися до бурхливих сцен чи гучних розмов.

Він не просив, не благав, не пояснював.

Він просто пішов.

Коли він перетнув ворота маєтку, вітер підняв із землі кілька сухих пелюсток сакури.

Вони були вже не рожевими, не живими — лише уламками колишньої краси.

Він ступив уперед.

Позаду залишалися маєток, спогади, три роки життя.

А попереду…

Попереду було щось інше.

Він більше не міг дозволити собі бути чужим інструментом.

Він повернувся туди, звідки почав.

Володіння Клану Журавля зустріли його знайомими пейзажами: чисте небо, що здавалося бездоганним, і вітер, що ніс запах квітучих дерев, чаю та далекого моря.

Але Ханзо знав: те, що здається незмінним, насправді вже не було тим самим.

Він не був тим самим.

Тут, у цих землях, він втратив сестрину честь, убив у дуелі людину, що зганьбила її, і навчився, що любов може бути всього лиш грою для когось іншого.

Тут почався його шлях, і сюди він повернувся.

Тільки тепер він шукав не слави, не визнання, не сили.

Він шукав спокою.

Йому було соромно.

Соромно перед Ецуко.

Соромно, що він не врятував її від тієї ганьби.

Соромно, що він кинув виклик не заради неї, а заради себе.

Соромно, що, навіть убивши її кривдника, він не відновив її честі.

Він вибачився перед нею, схиливши голову.

Вибачився за те, що зробив.

За те, що зробив для себе.

Але він не був лялькою.

Він ніколи не буде лялькою.

Метал.

Ще з юності Ханзо відчував дивний зв’язок із металом.

Він не просто бачив меч як зброю.

Він відчував його вагу, його натяг, міцність сталі під пальцями.

Він слухав шепіт клинка, ніби той мав власний голос.

Лише тепер він зрозумів, що його кров його матері наділила його чимось більшим.

“Метал — це не просто матерія. Він живе. Він дихає. І якщо слухати його, він сам підкаже тобі, яким має стати.”

Він більше не шукав місця серед аристократії, не прагнув їхнього схвалення.

Він знайшов гармонію в полум’ї.

Коли він тримав у руках меч, це був не просто меч.

Це була історія.

Це був голос сталі.

І тепер він сам був тією людиною, що надавала їй форму.

Тиша в голові.

Тиша в серці.

Тиша, яка поступово наповнювалася ритмом:

Удар молота.

Дихання вогню.

Скрегіт леза, що загартовується у воді.

Меч — це не просто зброя.

Це історія.

Це випробування.

Кожен ковальський удар був для Ханзо ударом по самому собі.

Він ковтав полум’я втрат і жалю, він розтинав усі свої сумніви, виковуючи їх у сталі.

Він ставав сильнішим із кожним ударом.

Він ставав новим.

Іноді вітер приносить не лише запахи весни, а й спогади про ті бурі, які ти вже пережив.

Він більше не був тим, хто шукає місце в чужій грі.

Він сам кував свою долю.

Шепіт у темряві.

Доджі не чекав, що життя знову втягне його в павутину кланових інтриг та небезпек. Кілька років спокійної праці в кузні мали стати його відпочинком від бурхливого минулого.

Але доля не дозволяє самураю довго залишатися у затишку.

Стоячи біля вогню, спостерігаючи, як полум’я повільно пожирає залишки деревного вугілля, він думав, що, можливо, вперше за довгий час його шлях вирівнявся.

Клинок, що він кував цього вечора, вже охолонув.

Кузня затихла.

Тиша.

Тиша, яку він знав.

Тиша, що завжди передувала бурі.

Саме тоді до нього прийшов лист.

Витончений, запечатаний печаткою головної гілки роду Доджі.

Від неї.

Доджі Хіроки.

Її слова були стриманими, а кожен знак каліграфії – досконалим, ніби вона вирізала їх тонким лезом.

“Я прошу вашої присутності в Отосан Учі.

Є справа, що вимагає ваших здібностей… і вашого розуміння.”

Жодного зайвого слова.

Жодного пояснення.

Але він відчув, що в її почерку було щось більше.

Щось приховане між рядків.

Щось важливе.

Він не став чекати.

Зібрав речі.

Перевірив своє дайсьо.

І в той самий вечір вирушив у напрямку Отосан Учі – столиці, що дихала інтригами, красою та небезпекою водночас.

Він не знав, що чекало на нього в тінях міста.

Але знав одне:

Поважна панна не писала б йому просто так.

Він увійшов до її додзьо, як вітер, що приносить зміну пори року.

І там знайшов пташку, яка його чекала.

Леді Доджі Хірока.

Його перше враження — класична, вишукана жінка з головної гілки Доджі, сповнена грації, стриманості та тієї крихкості, яка приховує справжню внутрішню силу.

Але коли його погляд ковзнув по її роботах, коли він побачив тонкі пальці, що завмерли в повітрі, Ханзо зрозумів — вона бачить більше, ніж інші.

І коли вона заговорила, він був уже втрачений.

Її голос, спокійний, вишуканий, наповнений прихованою владністю, звучав так, ніби він слухав не просто шляхетну даму, а саму долю, що шепотіла йому про нове випробування.

Його серце билося.

Серце, що, здається, давно згасло.

— Доджі Ханзо, вітаю вас. Я маю до вас прохання.

— Це справа, що потребує не лише меча, а й розуму.

— І я вважаю, що ви — саме той, кому можна довіритися.

Як він міг відмовити?

Він не відмовив.

Він приєднався до невеликого загону.

Дайдоджі Рейден — загартований у боях воїн, що жив заради вірності клану, холодний і безкомпромісний. Його вміння оцінювати ризики та тверезо зважувати кожен крок зробили його незамінним командиром.

Шосуро — самурай із Клану Скорпіона, безіменна тінь, що воліла залишатися у сутінках. Його присутність сама по собі викликала у Ханзо внутрішнє напруження. Скорпіони ніколи не роблять нічого просто так, і якщо він був тут — це означало, що в грі було більше, ніж вони знали.

Їхня мета?

Врятувати “викраденого” аристократа з однієї з імператорських родин.

Локація?

Тайман Чоурю.

Назва, що викликала страх у тих, хто чув її.

Місце, де зникали люди.

Місце, де вітер не приносив звуків життя, лише шепіт привидів.

Місто без сорому.

З того моменту, як вони дісталися Тайман Чоурю, щось пішло не так.

Тиша була ненормальною.

Ні шелесту листя.

Ні пташиного співу.

Лише глибока, давляча пустка, що змушувала навіть досвідчених воїнів тримати руки ближче до мечів.

А потім почалося.

Тіні в коридорах рухалися не так, як слід було.

Світло ліхтарів миготіло, створюючи обриси облич, яких там не мало бути.

Щось було тут.

Щось давнє, спрагле, готове ковтнути кожного, хто зайде надто далеко.

Вони знайшли аристократа.

Блідого. Виснаженого. Але ще живого.

Але вихід був запечатаний.

І тоді…

Дівчина, невідомо з якого клану, зламала печатку.

Вона скористалася Махо.

Магія крові.

Найгірший злочин. Найбільш заборонена з усіх можливих технік.

Ханзо відчув, як повітря стало важчим, коли вона вимовила слова, які не слід було вимовляти.

Бачив, як кров її власної долоні повільно стікала на камінь — ціна за силу, що не належала смертним.

Махо.

Світло корабельних ліхтарів зблідло, ніби навіть воно не бажало освітлювати те, що щойно сталося.

Він не встиг відреагувати.

Коли двері відчинилися, коли вони змогли вибратися, він зрозумів, що тепер вона — небезпека.

І він не знав, що з цим робити.

Він боявся її.

Але він не міг залишити це напризволяще.

Цей вибір лягав на його душу, як ще один тягар.

Його пам’ять повернула його назад — у палац Смарагдового Чемпіона.

До кривавих слідів у нічній тиші.

До бездиханного тіла родича, що впав жертвою темної магії. Накагава. Братику.

Тепер це повторювалося.

Його кузен зник.

Людина, що була йому далекою, але все ж належала до його крові, до його роду.

Його молодший брат.

Брат, який мав всі тіж дорожки життя, що було у нього.

І зник він не просто так. Змія.

У володіннях Смарагдового Чемпіона.

І сталося це лише за кілька днів до повстання Клану Скорпіона.

Співпадіння?

Чи…

Щось більше?

Коли вони повернулися з місії, Ханзо не почувався переможцем.

Вони врятували аристократа.

Вони вибралися живими.

Але все це залишило темний слід у його душі.

Він бачив Махо — і знав, що це загроза, яку не можна ігнорувати.

Він дізнався про зникнення кузена — і відчув, що це не випадковість.

Він усвідомив, що закохався в Доджі Хіроку — і це пекло його зсередини.

Бо що більше він був поруч із нею, то більше відчував, що їхній світ відділений сотнями замахів метелика.

І одного дня ця відстань може стати непереборною.

Після повернення з Тайман Чоурю щось у ньому змінилося.

Ханзо це відчував.

Немов тонка павутина, що завжди була натягнута між ним і світом, почала колихатися від вітру, якого він раніше не помічав.

А потім прийшов поклик.

Це не був наказ.

Не була думка, яку можна було б сформулювати словами.

Це було відчуття, що йшло з глибини його крові.

Йому треба було піти до лісу.

І він пішов.

Ліс був старим.

Його дерева — високими, мовчазними.

Листя шелестіло, перешіптуючись між собою мовою, яку він не міг зрозуміти, але відчував.

Він ступав углиб, повільно, мов підкоряючись чиємусь невидимому погляду.

І тоді вона з’явилася.

Кіцуне.

Жінка, що була частиною лісу так само, як він був частиною сталі.

Вона дивилася на нього — не з острахом, не з цікавістю, а з розумінням.

— Ти довго йшов, Ханзо.

Її голос звучав м’яко, ніби сам вітер говорив через неї.

— Чому ти мовчав про те, що знаєш?

Він не розумів.

Але глибоко в душі — розумів.

Жінка говорила про речі, які були для нього новими, але які він відчував у собі завжди.

Його талант до ковальства.

Його здатність чути сталь.

Його вміння розуміти, як вона реагує на вогонь, як її слід формувати, щоб вона знайшла справжню силу.

Його зв’язок із металом був не просто ремеслом.

Це була магія.

Його кров йокая, не просто текла в його жилах.

Вона жила у його руках.

У його ударах молотом.

У кожному шматку сталі, який він загартовував.

“Кров йокая — то страшна річ.”

Її голос був тихим, але у ньому бриніло щось більше, ніж просто слова.

Він мовчав.

А вона продовжила.

— Ти думаєш, що куєш мечі.

— Але ти куєш долі.

— Ти даєш їм форму.

— Ти віддаєш їм частку своєї душі.

Він не знав, чи це була правда.

Але він відчував, що це не брехня.

Вона була його родичкою. Бабуся.

Кіцуне з клану Лиси та сім’ї Кіцуне. Іронія.

Вона залишила доньку, але завжди була поруч.

Він повернувся з того лісу іншою людиною.

Відтепер кожен його меч, кожен обладунок, що виходив із його рук, був чимось більшим, ніж просто зброєю.

Він став вплітати у процес ковальства ритуали, що залучали енергію природи.

Він не просто створював метал.

Він його оживляв.

І тепер, коли він дивився на своє відображення в лезі, він бачив не просто самурая.

Він бачив того, хто стоїть між двома світами.

Того, хто є частиною обох.

Метелик із місячного срібла.

Час минав. Дні за днями. Бажання виразити свою палку відданість леді Доджі Хіроці палило Ханзо зсередини, мов розжарене лезо в горнилі.

Він прагнув створити щось особливе, щось, що могло б передати те, що неможливо було висловити словами. Що він кохав її. Не цей образ, а її саму.

Прикраса, що нагадувала б їй про нього.

Тоді він почув легенду.

Про майстра, що жив далеко на землях Клану Краба.

Хіда Чо.

Старий коваль, який, за чутками, володів технікою обробки металу, що не підкорявся навіть часу.

Довгий шлях. Села, міста, храми. Зустріч двох самураїв. Прохання про порятунок селян.

Саме тоді доля привела його в маєток Клану Змії.

Ханзо ненавидів їх.

Змії, що вгризлися в його рід.

В той час, як Лиси перегризли їм горло. Давно. Дуже.

Ті, хто не знає честі.

Ті, чиї таємниці пахнуть кров’ю.

Але саме тут, у покинутому маєтку колишнього Клану Змії, можна було знайти щось справді унікальне.

Будівля була майже зруйнованою, але відчувалося, що її тіні все ще пам’ятають біль.

Свято? Тут якась святе, йокаї… знову духи біля нього.

На стінах — дивні символи, залишки ритуалів, які не мали існувати.

Повітря було важким, наче воно ввібрало крики тих, хто колись загубився в цьому місці.

Але він не відступив.

Він використовував маску в формі лиси. Ту маску, яку він зробив для себе, по старим технологіям.

І вийшов звідти живим.

Він знайшов Хіда Чо.

Старий майстер дивився на нього довго, ніби намагався побачити його душу.

І, замість того щоб просто зробити прикрасу, навчив його.

Навчив створювати тонкі лінії металу, що не лише блищали, а й ніби зберігали у собі відлуння голосу того, хто їх викував.

І тоді він сказав йому про метал.

Метал, що знаходиться неподалік від Цуми.

Місячне срібло.

Дарунок Леді Цукійомо.

Ханзо знайшов його. Купив. Віддавши великий статок. Відчув його силу.

Та не встиг подякувати майстру.

Хіда Чо помер у нього на руках.

Старість. Час. Доля.

Він не відчував жалю.

Бо старий майстер помер з усмішкою.

Немов знав, що його мистецтво не помре разом із ним.

Він викував катану.

Влив у неї свою душу.

Клинок, що відгукується на вітер, що реагує на зміну світу.

І…

Метелик.

Із місячного срібла.

Тонкий, майже невагомий.

З камінням, що світилося блакитним.

Для неї.

Для коханої пташки.

Щоби одного дня, коли вітер зміниться, вона все зрозуміла.

Місток.

Доджі Ханзо не рухався.

Він не розтиснув пальців, не зробив жодного кроку вперед, не вимовив слів, що вже пекли губи зсередини. Лише стояв і дивився, як вона зникає, як крила його металевого метелика, щойно такі живі, опиняються в темній прірві мішечка.

Так і мало бути, правда?

Він дурень.

Він навчився мовчати, коли слід було мовчати, і говорити, коли від нього чекали слів. Він навчився вбивати, кувати мечі, змінювати стійки так швидко, що противник не встигав збагнути, звідки прилетить удар, бачите зло в людях, бути між двома вогнями, як птах, та як лис. Але він не навчився, що робити, коли рука, що простяглася до нього, завмирає в повітрі, боячись доторку.

Вона ніколи не була його.

Ні тоді, коли її сміх дзвенів, як срібло, ні тоді, коли їхні тіні спліталися у світлі ліхтарів. Він міг перековувати метал, міг змушувати його ставати гострим, міцним, міг надавати йому форму, але він не міг перекувати їхню історію, не міг надати їй іншого кінця.

Він розсміявся б, якби не було так боляче.

Метелик. Символ легкості, змін, вітру, та щирого кохання, немов як той триклятий місяць, що ніколи не зупиняється. Він не хотів сказати їй, що вона минуща.

Він хотів сказати, що вона прекрасна. Що він пам’ятає, що він кохає не ляльку, якої і він сам був, а ту саму Хіроку. Що він ще тут.

Але що вона побачила? Дарунок, що не вартий її уваги? Чи, може, натяк, якого вона не хотіла чути?

Сніг осідав йому на плечі, наче хтось намагався змити з нього жар кузні, стерти з нього клеймо “Блакитноокого самурая”, зробити його схожим на тих, хто міг стояти поруч із нею в цих теплих маєтках, у цих сяючих кімнатах, де запах ладану й шовку витісняв запах попелу та металу.

Він повернувся, йдучи в протилежний бік, туди, де не було мосту, де не було провулку, що поглинув її силует.

Залишаючи за собою сліди, які вже за кілька хвилин розчиняться під свіжим снігом. Вона буде являтися у снах.
Серце заковане в метал. Чи назавжди? Навіть йокай… не знає.

Доджі Ханзо стояв перед Доджі Хірокою, тримаючи в долонях невеликий виріб – металевого метелика, що виблискував у світлі ліхтарів. Його пальці були ще трохи гарячими від роботи в кузні, але він не відчував цього. Усе його єство було зосереджене на ній — жінці, яку він кохав, жінці, яка знову з’явилася в його житті після двох років мовчання.

Він простягнув їй метелика, відчуваючи, як серце гупає десь у глибині грудей, наче молот об кузню.

— Метелик із металу, що ніколи не згорить у вогні. Я не знав, чи Ви будете пам’ятати мене. Але цей метелик… він, як і я, десь поруч. Завжди. Ви можете відпустити його в повітря. Або зберегти.

Хірока посміхається щиро, навіть дещо по-дитячому — в світлі ліхтарів вона схожа на гарну порцелянову ляльку в багатому вбранні.

Вечір відкриває для себе неприпустиму розкіш — рука, з тендітними, мов перлини, нігтиками та блакитною ниточкою судин на блідій шкірі, тягнеться до металевих крилець.

Вдих.

Здається, хоче взяти його собі.

— Панночко, обережно, воно-сь брудне і гаряче! — скрипить голос поруч.

Видих.

— Дозвольте, я теє озьму.

Бабка-наглядачка.

Як ті чорти з Джігоку, вона завжди поруч і завжди невчасно.

Її зашкарублі, з розбитими суглобами, руки згрібають цяцьку, ховають її до мішечка з мотлохом панночки.

Що він взагалі хотів цим сказати?

Що в неї немає достатньо прикрас?

Що вона легковажна та минуща, як метелик?

Що він готовий бути завжди десь поруч?

Де?

Ось тут — у столиці, серед вогнів, пістрявих кімоно і опіумного обману.

Так, він готовий.

Але перлинові нігтики завмирають на півдорозі до його загрубілої від праці та пережитого руки — на відстані двох крил метелика.

Не торкаються.

Ніби чогось… бояться?

Бабка наполегливо тягне панночку далі містком — їх чекають у маєтку Мії, там знову щось трапилось із прийомною дитиною Банджі-доно.

Тендітна ручка поривається схопитися за місток, за сніг, за річку… за нього.

Але, як те і мало статись, розминається з ним на відстані одного крила метелика.

А що він думав?

Що це заради нього вона одяглася в таке гарненьке кімоно і ховає ручки в муфточці з білого хутра?

Не сміши мене, Ханзо.

Ти ж це не серйозно.

Порцелянова лялечка Хірока.

Вона м’яко посміхається та вдячно схиляє голову у поклоні.

Надто ввічливо, щоб бути щирістю.

Опускає очі.

Вії мов крила метелика на обличчі.

Ти вгадав з прикрасою, Ханзо.

В самісіньке твоє серце пропаще.

І лише на мить, коли погляди знов зіштовхуються, він бачить справжню Доджі Хіроку.

Сумну.

Нажахану.

Самотню.

Гарненьке кімоно зникає в провулку.

Сніг падає на плечі.

Між вами тепер сотні тисяч крил метелика.

Дорога в попіл

 

Самурай не зник у тінях, не загубився серед інтриг і зради.

Він працював.

Вогонь кузні горів щоранку.

Удар за ударом, молот відгукувався у тиші, кував не тільки сталь, а й спокій у його душі.

Згодом у майстерні з’явилися ще три пари рук.

Два молоді хлопці — Со і Ханя, що прийшли з бідного, але гордого Клану Горобця.

Вони хотіли навчитися ремеслу.

Хотіли бути кимось більшим, ніж просто тими, хто дивиться, як інші творять історію.

І був ще старий Рю.

Чоловік, що колись служив Доджі Сацуме, мудрий і мовчазний.

Його руки були вже не такими сильними, як колись, але очі бачили більше, ніж більшість.

Ханзо не питав, чому той прийшов у його кузню.

Але, коли Рю взяв до рук молот, щоб допомогти хлопцям, він зрозумів — цей старий ще не втратив сили.

Так минали півтора року.

Кожен день — вогонь, сталь і спокій.

Він думав, що так буде завжди.

Але минуле завжди знаходить дорогу.

Одного дня на порозі майстерні з’явилася жінка.

Сеппун Арухіто.

Подруга Ецуко.

Тієї, кого він не зумів захистити.

Вона благала про допомогу.

Очі, переповнені страхом, мовчазний відчай у голосі.

Щось сталося.

І Ханзо не міг відмовити.

Він вирушив із нею.

Він відвідав місце, де ще вчилися ті, хто шукав гармонії у мечі.

Додзьо Ста Стійок.

Здавалося, що тут спокій, що тут немає місця для хаосу світу.

Але спокій — це завжди ілюзія.

Конфлікт.

Між головою додзьо та монахом, що навчав тут учнів.

Зіткнення не лише думок, а й принципів.

І тоді вогонь поглинув все.

Додзьо згоріло.

Полум’я пожирало стіни, підлогу, історію місця.

Ханзо рятував панночку.

Але він не встиг.

Гайдзінська зброя.

Вогнепальний постріл.

Занадто швидкий, щоб зупинити.

Занадто гучний, щоб не почути.

Арухіто впала на його руки.

Її кров — ще гаряча, ще жива, ще боротьба за життя.

Але життя вже залишало її.

Він подивився в обличчя того, хто тримав зброю.

Хлопець.

Простий селянин.

Але він думав, що отримав силу.

На його тілі був символ павука.

Що це означало?

Ханзо не знав.

Хлопець підняв руку.

Блискавка розсікла небо.

Вона вдарила прямо в нього.

І тоді все зникло у білому світлі.

Коли він прокинувся, навколо була тиша.

Хлопця вже не було.

Тільки тіло Арухіто та сувої, що залишилися в руїнах додзьо.

Ханзо забрав її тіло.

Передав магістратам.

А сувої…

Він переписав їх для себе.

І почав вивчати.

Що за сила була вбивці?

Що означав символ павука?

Що було втрачене у вогні додзьо?

Він шукав відповіді.

Він відправив листа сестрі.

“Сестро, прости мене.

Прости, що я знову пишу тобі, коли мій меч втомився, а моє серце обтяжене тягарем, який я не можу нести сам. Я не знаю, чи ці слова колись знайдуть тебе, чи ти взагалі хочеш чути голос брата, який щоразу повертається до тебе не з перемогою, а з втратою.

Я провалився, Ецуко.

Я не вберіг її.

Ту, що була поруч із тобою, що розділяла з тобою тишу вечорів та лагідність ранкових чайних церемоній. Її більше немає, і я не можу знайти у собі сил писати її ім’я, бо це наче зрадити пам’ять про неї.

Я не зупинив пекельну армію.

Я бачив, як полум’я злизує землю, як тіні з кривавими очима крають плоть невинних, як міста, що здавалися непорушними, зникають у вихорі мечів і гніву. Але мої руки не змогли втримати лезо долі. Я хотів захистити їх, хотів закрити своїм тілом, та що може зробити один самурай, коли світ розверзається перед жадібністю, що не знає меж?

Я не побачив зло.

Я дивився в очі молодому селянину, що жадав сили. Бачив у них прагнення, бачив лють на цей світ, що ніколи не дарує милосердя. Але я не побачив, як у темряві його серця вже розквітло прокляття. Я повірив, що ще не пізно, що ще можна розтопити його лють правдою чи честю. Але коли його руки сягнули за владою, він убив квітку, що була люба моєму оку.

Я думав, що смерть і зрада вже не можуть здивувати мене, що я вже пив цей гіркий чай достатньо разів, щоб не відчувати його гіркоти. Але цього разу я ковтаю попіл.

Ецуко, прости мене.

Прости, що я ще живий.

Прости, що я знову відчуваю ненависть у грудях, хоча знаю, що ненависть — це лише слабкість, загорнута в ілюзію сили.

Прости, що я, попри все, ще тримаю меч.

Прости, що я не зможу повернутися, допоки не знайду відповідь: чи ще лишилося щось у цьому світі, що варто берегти?

Якщо я колись знову сидітиму з тобою на ганку й питиму чай, розповідаючи про вітер і про сонце, значить, я все ж знайшов відповідь.

Твій брат,

Доджі Ханзо”

І так минула зима.

Тиша.

Ковальський молот більше не звучав, як спокій.

Вогонь у кузні горів, але не грів.

Він дивився на сувої, що переписав, на знаки, що досі здавалися загадкою.

І тоді прийшов лист.

Запечатаний печаткою головної гілки Доджі.

Від неї.

Доджі Хіроки.

“Я прошу вашої присутності в Отосан Учі. Є справа, що вимагає ваших здібностей… і вашого розуміння.”

Ніч.

У ніч перед дорогою Доджі Ханзо не спав.

Він не міг.

Його думки плуталися між спогадами, сумнівами й болем, що гриз його зсередини, мов голодний вовк. Він ненавидів себе, весь світ навколо себе.

І тоді він вийшов у ніч. Біль був сильніший за будь-який поріз.

Вийшов у зимовий ліс, що мовчав.

Він йшов босоніж, залишаючи сліди на снігу, що швидко зникали під новими пластами білої тиші.

Тоді він почав бити.

Землю.

Дерево.

Сніг.

Кригу.

Пісок.

Його кулаки ламалися.

Його шкіра тріскалася.

Кістки тріщали, а кров розбризкувалася на сніг, темна під місячним світлом. Крики та біль. Агонія.

Але він продовжував.

Бив, доки не лишилося сил.

Доки біль не став частиною нього.

І тоді він закричав.

На ніч.

На вітер.

На себе.

На світ.

Він кричав її ім’я.

“Чому! Духи! Чому… чому ти знову… Хіроко… Чому ти знову мене ламаєш… Я ж… Я ж тебе кохав… Кохаю…. Хіроко!”

Він кричав до місяця.

А місяць дивився згори, байдужий, холодний, такий далекий.

Річка вийшла з берегів, її води розбивалися об каміння, мов відгукуючись на його крик.

Це лилися його сльози.

Він упав на коліна біля води.

І занурив руки в крижану глибину.

Біль проколов його тіло.

Кров, що стікала з його рук, змішалася з водою.

Холод спалював шкіру, лікував біль, що він сам собі завдав.

Його дихання сповільнилося.

Його очі закрилися.

Тиша. Кров рятує свого хазяїна.

Коли він повернувся до майстерні, руки вже були заліковані — але біль залишився.

Він підійшов до свого столу.

Там лежали катана та вакідзаші.

Він взяв їх.

Взяв броню.

Взяв одяг.

Перемотав руки синіми бинтами.

Підійшов до дзеркала.

Воно повернуло йому його відображення.

Потворне тіло, вкрите шрамами.

Рани, що ніколи не загояться.

Біль, що ніколи не зникне.

Він заплющив очі.

Коли він їх відкрив, він вже не бачив минулого.

Він бачив дорогу вперед.

Одягнув кассу.

Накинув теплий одяг.

Закрив обличчя синьою тканиною.

І вирушив до свого головного страху.

Він йшов як книжка.

Книжка без обкладинки.