Не дражни мене

Вечір. Дівчата повернулися з лекцій, обидві виснажені.

–  Це був, безперечно, найважчий день… – від втоми та роздратування Енід падає на ліжко, зариваючись носом в подушку.

Тільки-но перевертенька заплющує очі, як відчуває сильний ляпас по сідницях.

–  Вен, що за чорт?!
–  Хоча б дивись, на чиє ліжко падаєш. – голос був досить низьким і, як завжди, холодним.

Енід встала, озирнулася навколо і повернулася в своє попереднє положення.

–  Яка різниця, можеш лягти на моє. – для Енід різниці дійсно не було, однак для Венздей це все ж таки мало значення.
–  Якщо зараз не встанеш, то буде гірше.
–  І що ти мені зробиш? Можеш шльопати скільки завгодно. Від теб мені це може і подобається… – Eнід любила пускати фривольні колючки в бік своєї сусідки, але реакцію вона отримувала тільки від себе самої. Принаймні їй так здавалося.
–  Добре, будемо інакше. – слова змусили Енід вмить пошкодувати про сказане. Аддамс і так не була особливо милосердною, але коли вона говорила «інакше», це зазвичай означало щось дуууже жахливе…

Сінклер чує кроки позаду, але голови не підіймає – очікування чогось разом із втомою змушують її завмерти. Кроки змішуються з дивним брязканням..

–  Дзвіночок? Дуууже страшно. Венздей, що ти мені зробиш дзвіночком?
–  Багато чого, але не дзвіночком.

Над Енід різко нависає тіло, що змушує її здригнутися та злегка підвестися.

–  Якщо так… – не даючи договорити, Аддамс злегка вдавлює Енід в ліжко і хапає її руки, блискавично сковуючи наручниками.
–  Що за?! Ад… – ці слова так само перериваються, але вже поцілунком. Та й якби тільки ним… У насолоді фрік пристібає наручники до залізної поперечини ліжка, натискаючи вже грудьми на спину, і знову втискаючи в ліжко.

Відриваючи поцілунок, вона встає і все так само холодно дивиться на Енід.

–  Що? – очевидно, та не встигла нічого зрозуміти.

Дівчина намагається встати, але незграбно падає назад, обличчям в подушку.

–  ЯКОГО? ВЕНЗДЕЙ, ШІИДКО ВІДЧЕПИ МЕНЕ!
–  Я поереджала.
–  Відчепи мене, а якщо хтось зайде?
–  Вирву йому очі. А зараз, полеж тихо, мені треба дещо доробити. – Аддамс байдужо всідається за свій письмовий стіл.
– Ти серйозно? Ну відстібни мене, крихітко…
– Ти ж сама не хотіла вставати, коли я тебе просила, тепер лежи спокійно.

Енід бере все в свої руки. Вона борсається, звивається, намагається навіть кусати іклами наручники, але все марно. Єдине, що їй вдалося – перевернутися на спину і в напівлежачому положенні далі боротися із ситуацією.

–  Кажу ще раз: досить шуміти, зараз взагалі вижену з кімнати. – трохи опустивши тон бурмотить Венздей, гортаючи книгу та одночасно переписуючи щось в зошит.

Ззаду знову почувся шурхіт і звук металу, він був навіть голосніший, ніж минулого разу.

–  Мм..ой…блін…
–  Я ж просила – тихо, що тобі не зрозуміло? Мені брати липку стрічку? – Венздей почала повертатися обличчям до пристебнутої дівчини.
–  Ні, ні, стій! Не… – крик перевертня пебила сама Аддамс.
–  Воу…

Перед нею відкрилася прекрасна картина:
Її сусідка, пристебнута, з рум’янцем на щоках. Панчохи сповзли вниз, а спідниця вгору, так грайливо оголюючи ноги, мало не до стегон і білизни. Сорочка була зім’ята і виправилася зі спідниці, злегка демонструючи талію…

–  Ага… – на видиху повторила Венздей. Вона буквально застигла, стиснувши кулаки.
–  Я… намагалася… ем…
–  Роздягнутися?
–  Ні! Вирватися! Та вийшло… не дуже…
–  Дуже навіть… вийшло… – Венздей стала повільно підходити до Енід.
–  Ти чого?

Фрік нависла над дівчиною обличчям до обличчя. Так близько, що чітко відчувався жар тіла.

–  Розумієш, що наробила? – коліно Аддамс уперлося між ніг Сінклер.

Енід схвильовано, злегка червоніючи, відвела погляд. Руки Венздей повільно звільнили з ув’язнення дівчину, відкинувши наручники на край кімнати, але тут же повернулися назад, захоплюючи в різкому, гарячому поцілунку. Мичання передавалося з губ в губи, а спроби вирватися з солодкого полону тільки погіршували ситуацію.
Нестача повітря змусила відірватися від губ бажаної людини, і важке дихання почало гріти кімнату.

–  Слухай..
–  Я хочу тебе. – такий спосіб продовжити речення не на жарт вразив Енід, але зупиняти ту, яка змусила її тіло тремтіти від бажання більшого, вона просто не могла.

Руки сусідки знімали з перевертеньки одяг, гладили по шкірі, зачіпаючи чутливі місця, а коліно злегка штовхалося між ніг. Губи повільно, але впевнено залишали після себе мокрі поцілунки, і червоні плями, до яких додалося ще пару укусів. Все це змушувало Енід божеволіти, дихати уривчасто і закривати очі.

–  Венздей, не тягни… – це вже треті благання Сінклер, але їхня кількість, не змусить того, кого вона благає, прислухатися до них.
–  Потерпи. – провидиці й самій хотілося скоріше довести Енід до піка, але реакції дівчини під нею приносили їй занадто велике задоволення, щоб от так швидко їх припинити.

Чорні очі владно пожирають тіло, а руки продовжують проєктувати їхні бажання. Додаючи в ситуацію і так надмірної еротики, Аддамс знімає з себе чорний светр і бюстгальтер, залишаючись в одних штанах.

–  Ти… – напівстогін виривається з вуст Сінклер.

Сусідка перехоплює його, занурюючи одну руку в біляве волосся, а іншою стискаючи груди.

–  Ей… Венздей… прошу тебе… я не можу більше… – голос зривається, по стегнах ось-ось почне стікати та насолода, в якій тоне Енід. Руки вже самі тягнуться до «забороненого місця». Звісно, їх швидко зупиняють різким ляпасом.
–  Ай!
–  Не ти цим керуєш.

Аддамс піддається та змінює позицію рук. Тепер одна з них опиняється на шиї Енід, злегка стискаючи. Це викликає у неї помітну хвилю збудження, що змушує дівчину зверху злегка усміхнутися. Тим часом друга рука спускається вниз, проводячи по рожевим складкам. Сінклер гарячково набирає повітря, її сусідка повільно вводить один палець. Тіло «жертви» трохи вигинається назустріч. Потім другий – по кімнаті луною розноситься мичання, воно переростає у стогін, а руки, що раніше судомно м’яли ковдру, вчепляються в саму Аддамс.
Дівчина починає повільно рухати пальцями, змушуючи тіло Сінклер ввиватися, стогнати, хапати свою сусідку за плечі, кусати, дряпати.

Різкий поштовх вибиває з перевертеньки гучну, незвичну лайку. Такий «звук» здивував і Аддамс, і саму Енід.

–  Вау, не схоже на тебе. Подивимося, що ти ще скажеш.

Шалений темп пальців, жорстокі, але такі бажані поштовхи та посилене, місцями занадто, натискання на клітор ультимативно доводять Сінклер до м’язового скорочення. Хто і як не намагався себе стримувати – нічого не виходило. Стогони й хриплі вдихи говорили за їхню володарку, даючи Аддамс зелене світло для посилення солодких, плинних тортур. Мозок плавиться разом з тілом і всіма речами в кімнаті. У Енід закочуються очі, вона викрикує ім’я своєї бажаної, згадує Бога, без ритмічно кричить слова згоди й чергові прохання продовжувати, не зупинятися.
Очі помутнішали до сліпоти, тіло напружено затремтіло, передаючи імпульс від шиї до п’ят. Енід якомога ближче притиснулася до Венздей, а її зуби стиснулися в плечі сусідки так сильно, що присмак металу наповнив розум, разом з білою пеленою.

–  Так… – своєрідний сигнал кінця, тихий голос Аддамс, намагається заспокоїти Сінклер.

Тіло тієї розм’якло і немов неживе розпливлося на ліжку.

–  Ти в порядку? – витираючи пальці, і кров з плеча звертається фрік до знесиленої перевертеньки.
–  Ти…жахлива… – Енід намагається вирівняти дихання, дивлячись на Венздей збоку.
–  Ще пару хвилин тому називала мене Богом, а тепер я жахлива? – посмішка руйнує холодний образ Аддамс.
–  Я тобі помщуся. – бурчання в подушку хоч і було нечітким, але все ж досить гучним, щоб його почули.
–  Неодмінно чекаю, крихітко.