Розділ другий

Сайлас був без свого камзола. Чорна сорочка розстібнута на шиї, волосся вологе після дощу, на пальцях — срібло й чорнило.

Його погляд одразу опустився на мої губи.

— Я починаю думати, що ви залежні від поганих рішень, Віорен.

— А я починаю думати, що ви занадто самовпевнені.

— Ні, — тихо усміхнувся він. — Я просто завжди правий щодо вас.

Я мала відповісти щось різке.

Замість цього зайшла всередину.

Двері зачинились за спиною з глухим стуком.

Небезпечно.

Надто пізно.

Сайлас не рухався кілька секунд, ніби давав мені шанс втекти. Але його очі вже темніли тією знайомою одержимістю, від якої в мене слабшали коліна.

— Ви дивитесь на мене так, ніби хочете зіпсувати мені життя, — прошепотіла я.

— Уже зіпсував.

Він підійшов повільно. Без поспіху. Наче смакував кожен мій вдих.

Його пальці ковзнули по моїй руці, і я відчула, як по шкірі проходить тремтіння.

— Скажіть мені піти, — тихо сказав він.

Я мовчала.

— Знову.

Його рука лягла на мою талію.

Гаряча.
Власницька.

Моє серце билося так голосно, що це майже лякало.

— Ви небезпечний, Сайласе.

— Для всіх, крім вас.

— Це брехня.

Він нахилився ближче, торкаючись чолом мого.

— Найбільше — саме для вас.

Тиша між нами стала нестерпною.

Я першою поцілувала його.

І в ту ж секунду пошкодувала.

Бо Сайлас відповів так, ніби стримувався місяцями.

Його пальці сильніше стиснули мою талію, притягуючи ближче. Поцілунок був повільним, але в ньому відчувалась та небезпечна межа, за якою люди втрачають контроль.

Наче він хотів не просто торкатися мене —
а привласнити.

Я відчула, як він тихо видихнув мені в губи, коли мої пальці ковзнули по його шиї.

— Боже… — хрипко засміявся Сайлас. — Ви навіть не уявляєте, що робите зі мною.

Його губи опустились до моєї щелепи, до шиї — повільно, майже болісно ніжно. У мене паморочилось у голові від контрасту між його жорстокістю й тим, як обережно він мене торкався.

Наче я була чимось крихким.

Або святим.

— Сайлас…

— Мм?

— Якщо хтось дізнається…

— Я вб’ю його.

Він сказав це так спокійно, що я завмерла.

І саме це налякало найбільше.

Бо він не жартував.

Його пальці підняли моє підборіддя.

— Подивіться на мене, Віорен.

Я подивилась.

І побачила людину, яка вже давно перейшла межу.

Одержимість у його очах була майже красивою.

— Ви коли-небудь думали, чому я ніколи не торкаюсь інших жінок? — тихо спитав він.

Я не відповіла.

Сайлас усміхнувся ледве помітно.

— Тому що після вас усі здаються неправильними.

Його слова пройшли крізь мене, як отрута.

Солодка.
Повільна.
Смертельна.

За вікнами гримів шторм.

А я вже не розуміла, кого саме повинна боятися більше —
його…

чи себе поруч із ним.