You have no alerts.
    Фанфіки українською мовою

    Охоронник відчинив вхідні двері, востаннє обійшовши увесь театр. За всю ніч не сталось нічого незвичайного, жодної спроби крадіжки чи взлому. Хіба щось інше тривожило б охоронника? Навряд чи. Його зміна  закінчується через 2 години, о сьомій, коли працівники театру починають приходити на роботу. Тоді на зміну стає інша людина. 

    Вхід з хрускотом  відчинився. Мороз не хотів відкривати театр. Угорі пронизливо свистів вітер, намагаючись прорватись крізь стіни і старі вікна ХНАТОБу. Сіра будівля чинила неабиякий спротив, стоячи міцним важким каменем. Вікна тремтіли як руки людей з болячкою Паркінсона, але не випадали, тримались. 

    На лавці неподалік сидів чоловік, міцно закутаний в шарф, тримаючи руки в карманах і сховавши голову від холоду. Ноги залишались на одному місці, жодного поруху не було від людини. Наче пам’ятник, зроблений дуже вправним майстром: нерухомий, реалістичний, проте негарний. Здалеку не побачити, чи то людина, чи ні. Скрипач Артем просидів тут усю ніч, думав про свої слабкості і невдале життя, аналізував гру, сам з собою обговорював сюжет новітнього балету. 

    “Я вважаю балет абсолютно ненормальним. Що за трагедія з натяком на педофілію?”

    “А як же “Ромео та Джульєтта”? Хіба не те саме? А “Ті, що співають у терні”?”

    “Це інше, це класика. Тоді люди мислили по-іншому. А зараз підтекст цього всього – якийсь дикий. Я майже ненавиджу його.”

    “Чи не ти раптом перечитав сюжет разів зі сто, і це лише за один день?”

    “Ні, це ти зробив.”

    “Але ж я і є ти. Нічого не плутаєш?”

    “Авжеж. За це і не люблю тебе. Думай тверезо.”

    Приблизно такого характеру діалоги двох (чи більше) голосів Артема говорили між собою. З професійного боку він захоплювався Таїсією, її талантом та проникливістю, обережністю. З особистого – ненавидів. Ненавидів, що вона краща; ненавидів, що через неї він втратив репутацію та сольні партії в оркестрі; ненавидів, що абсолютно байдужий їй…

    Байдужий? Це що таке? Це ж фраза закоханого хлопчика…

    Ця думка не давала спокою одночасно з усіма іншими. Образ Таї зі скрипкою і великими чорними крилами переслідує ще з того разу, як він її побачив. Через 2 роки вона поїхала, не пояснивши причини нікому. Викладач відмовлявся говорити на цю тему, відмахувався тим, що сам нічого не знав. “Сімейні обставини”. А в неї взагалі є сім’я?

    Руки замерзли до самих кісток, вже ні рукавиці, ні кармани не допомагали отримати трішки тепла, щоб зігрітись. Надворі ще темно, проте за відчуттями вже 5-та година. З хвилини на хвилину відчинять театр, і можна буде зайти погрітись. Як тільки пальці будуть спроможні зажимати струни на інструменті – він приступить до практики. Більше тренувань – більший результат – більший шанс як не стати кращим, то хоч стати з нею на одному рівні. 

    О! Охоронник відчинив двері. Важко підвівшись, Артем попрямував всередину, ноги тяглись двома важущими гирями. Тіло було у якомусь просторі, проте явно не у цьому, в іншому світі. Зміни, що траплялись навколо, мозок просто-напросто ігнорував. Значить, це не так і важливо. 

    – Доброго ранку, – сухо привітався з охоронником. Той мовчки кивнув у відповідь. Не вперше скрипаль приходив ні світ ні зоря на репетиції. 

    Тепло приміщення моментально відчулось тілом. Воно розслабилось, а жарка хвиля розливалась по тілу, зігріваючи ступні, руки, голову. Найбільш незахищені частини тіла. Артем завмер на секундочку, насолоджуючись блаженним теплом, а потім швидко пішов до сходів, щоб дістатись улюбленого кабінету на третьому поверсі. 

    Ось і він. Кабінет під номером 27. За що така любов до цієї кімнати? Сказати легко. Тут він вперше “познайомився” з  Таїсією Віденською, почув її гру. Але досить болючих спогадів. Він сюди прийшов, щоб грати, вчитись і працювати ще більше. Сьогодні варто повторити сольфеджіо та відточувати  соло-партії з нового балету. Може ж, йому пощастить зіграти хоч одну. Може, його музика так само розливатиметься плавними лініями, окутуючи в ніжність слухачів, змушуючи їхнє серце стогнати від краси цих ліній. 

    Розпакував інструмент, оглянув його з якоюсь презирливістю. Дістав смичок, покрутив його в руках за старою звичкою. Пора практикуватись. Червоні від холоду руки торкнулись інструмента.

    Попасти в ідеальне “соль” знову не виходить. Скільки років і все дарма: музикальний слух не рятує, а професіоналізм залишає бажати кращого. Спроба десята, двадцята. Дарма. Сльози у куточках очей хочуть вилізти і потекти по обличчю. Хочеться ридати, упавши на підлогу, жаліти себе як малу дитину і вміти все, не роблячи нічого. 4 години тортур разом з насолодою почались. Мазохізм зовсім іншого рівня. 

     

    9:01

    О 9 ранку на сцені вже стояв галас. Оркестр готувався до репетиції, танцюристи розігрівали м’язи, сонно тягнулись. Дехто зав’язував пуанти, а хтось з масовки вже повторював партію, натреновуючи поворот на підлогу. Гришерський, наказавши танцюристам готуватись до репетиції і не пити надто багато води, подався на перекур. Його пристрасть до цигарок дивувала, бо зазвичай танцюристам чи хореографам не можна курити, щоби легені тримались довше і здоров’я не почало підводити раніше. ХНАТОБ не місце для загальних правил. Не місце дорікати за погані звички чи соромити за зовнішній вигляд. Кожен  учасник і кожна учасниця театрального дійства почувались тут вільно, незалежно від власних здібностей, застарілих переконань чи виховання у дитинстві. Усі крики та незадоволення хореографів, презирливі погляди викладачів з музики та дирижера – усе це було несерйозним, легковажним. Краса театру заключалась у відкритості, простоті переконань і прагненні до високого мистецтва. Тут не було лінивих: вони б не протримались і декількох тижнів. Кожен працював на благо мистецтва, кожен робив свій вклад. Немає різниці, чи це звичайний трубач або танцюрист з масовки, чи це соло-скрипач або балерина-солістка. 

    Заглянути в очі тому хлопцю, що повторює танцювальну партії із частини, де головна героїня у школі. Що можна простежити в його погляді? Зосередженість, наснагу, готовність працювати… А головне – віддачу. Лиш примружившись і уважніше глянувши на обличчя танцюриста можна розгледіти цю віддачу. Passion. Прекрасне слово.

    Зазирнімо в оркестрову яму. Метушня, звісно, не менша ніж на сцені – ніхто не сидить осторонь. Всі спілкуються, пробують, налаштовують інструменти, допомагають влізти усім у неширокий простір під сценою. Хіба музика не головна частина балету? Яким би був танець, якби його не супроводжували звуки різних висот, темп. Мовчазні бездушні рухи, запаковані в тіло людини. Тиша не є ворогом, але тиша не дає емоцій. 

    Угорі над балконами безупинно працюють освітлювачі, постійно змінюючи колір софіт, щоб як можна ефектніше оформити балет. Два грубих чоловіка і така ж жінка активно обговорюють питання світла, часом звертаючи увагу на сюжет та вже пройдені частини. 

    Прибиральниця ходить між рядами, протираючи поручні і мугикаючи собі під носа музику з серіалу “Чорна любов”. вона не дивилась його, проте перебуваючи у театрі майже увесь день вона чула, що відбувається на сцені. А сьогодні у неї ще й чудова можливість глянути власними очима на балет десь з партерних рядів. Яка честь. 

    За кулісами стоять два монтувальники сцени. Вони чекатимуть кінця першого антракту, щоб замінити декорації і переставити все на свої місця. Робота, здавалось би, легка і безтолкова. Проте без цього не обійдеться жоден балет, чи то вистава, чи то опера. 

    Усі ці люди працюють злагоджено. Можливо, їхні сфери діяльності здаються кардинально різними, як біле й чорне, проте їх об’єднує театр. Чарівне дійство на сцені і поза її межами. Місце невичерпного натхнення і взаємодопомоги. Запалені серця випалюють недовіру з найглибших закутків, змушуючи головне серце, серце ХНАТОБу, битися з шаленою силою. Сірі блоки зовні не виженуть тепло зсередини. 

     

    0 Коментарів

    Note