Підтримка

Руки потіли від хвилювання. Страх наростав з кожною хвилиною. А що, якщо вона не зможе? А якщо спіткнеться? Або запнеться?

Навколо снували люди. Хтось репетирував, хтось просто чекав свого номера. Більшість розмовляли — з рідними чи друзями. Вона теж могла б зараз говорити з кимось. Але батьки мали прийти пізніше, а подруга відійшла до магазину. Вона сама попросила її купити води, тож нарікати не було на що.

Та час до виступу невпинно скорочувався, а подруги все не було.

“Де ж вона?” — хвилювання заповнило всі думки.

Вони познайомилися ще в садочку. Вона перша підійшла й запропонувала погратися разом. А та погодилася. Хто б міг подумати, що від цього першого кроку почнеться дружба, яка виросте до небес?

Вони сварилися, але швидко мирилися. Гуляли, купалися на ставку, разом святкували всі дні народження. Говорили про все на світі або обговорювали одну й ту саму новину місяць поспіль. Могли розмовляти цілий день, а могли й тиждень мовчати — і це нічого не змінювало.

Їхня дружба була неідеальною, пошарпаною, але такою міцною, що її не розірвати.

Її номер — двадцять шостий. Уже вийшла дівчинка під двадцять третім номером. Виступ вже близько.

“Ну де ж ти?”

Хотілося плакати. Не від страху сцени, а від того, що подруга не побачить її виступу. Вона стільки раз співала перед нею — вдома, на прогулянці… Але на сцені — ще жодного разу.

Вона вже майже змирилася, що подруга не встигне, як раптом двері відчинилися.

До кімнати забігла захекана дівчина.

Встигла.

– Вибач, черга була велика, – вона простягнула пляшку з водою, – чи ти вже не хочеш?

– Добре, що ти встигла, – вона різко обійняла подругу, – я думала, що ти не побачиш мій виступ.

Вона була готова розплакатись. Цю радість навіть словами було не передати. Яка ж вона щаслива. Можливо, для когось це була дрібниця, але для неї це було щось дуже велике.

– Ти що! – подруга обійняла у відповідь, – нізащо!

Хвилювання пішло, ніби його і не було. Вона розслабилась. Її присутність і справді була важлива.

– І не хвилюйся, – подруга почала гладити її по спині, – нічого страшного, якщо помилишся. Я й без цього виступу буду знати, що в тебе дуже гарний голос.

Всі зайві думки пішли геть, залишивши по собі лише приємну пустоту. Так спокійно.

– Скоро мій виступ, тож мені потрібно пройти за сцену, – вона відпустила подругу.

– Точно-точно, – подруга відійшла даючи їй пройти, – і не хвилюйся, все буде добре. В тебе є я, і батьки. І ми знаємо, що ти великий молодець.

Вона кивнула. Вона знала. Тепер точно.

***

Виступ та оплески відчувалися не так яскраво, як улюблені обійми й голоси. І хай виступила вона з помилками, зате знала, що вона отримала дещо більше за гарний вихід на сцену. Це відчуття гріло душу. Воно окриляло й несло далеко-далеко. Туди, де завжди тепло.

Туди, де є її подруга.

І це було в тисячі разів прекрасніше за будь які оплески.